59. Філософія мови у парадигмі наукових знань

Філософія мови — один з найбільш впливових напрямів в сучасній західній філософії, в центрі уваги якого уявлення про мову як ключ до розуміння мислення і знання. Попередниками філософсько-лінгвістичного напряму були Арістотель, Іммануїл Кант, Джон Мілль (вклад в теорію відгуку), Вільгельм Гумбольдт та ін.Перехід від філософської класики до періоду філософії мови пов'язаний зі зміною об'єкта дослідження: на місце «ідей» приходять лінгвістична суть — пропозиції і терміни. Суб'єкт, що пізнає, часто відтісняється на периферію пізнавального процесу або взагалі усувається, і дискурс починає розглядатися як автономний. Сучасна філософія вважає в принципі проблематичним відволікатися від мовного аспекту філософських проблем. Починаючи з другої половини XX століття, всі основні розділи філософії випробовують як мінімум стилістичний вплив філософсько-лінгвістичних ходів думки.

Таким чином, філософія мови — це особливий стиль філософського мислення, який пов'язаний з переважним інтересом до питань про способи побудови теорій і з вивченням принципів впорядкованості засобів вираження знань. Етапи становлення філософії мови: Кін. XIX століття — поч. XX століття. Обгрунтування філософсько-лінгвістичних методів аналізу. Ідея Людвіга Вітгенштейна та інших про те, що філософія — це процедура «логічного прояснення думок», усунення псевдопроблемних ситуацій з процесу пізнання. Зародження концепцій логічного позитивізму у Віденському гуртку, що займався проблемами логічного аналізу науки. Спроби звести теоретичні положення до деяких базових пропозицій, емпіричних за змістом.Починаючи з кінця 30-х років ХХ ст. по 60-і роки — поворот від логічних моделей філософсько-лінгвістичного дослідження до аналізу повсякденних мов. Виникнення концепції «мовних ігор» як правил, що складаються в процесі людської діяльності і виражають принципи життя людини в цілому. Розвиток теорії мовних актів Р. Райла, П. Стросона і інших, які вважали, що сама логіка і структура мови базуються на деяких культурологічних передумовах. У період 70-х — 90-х років ХХ ст філософія мови стає багато в чому психологічно орієнтованим знанням. На перше місце виходять філософські проблеми свідомості і філософія психології.

60. Філософія мови о. Потебні

О. Потебня ввійшов в історію науки і філософії як видатний мовознавець, як не перевершений фахівець у галузі історії синтаксису, семантики, етимології, фонетики, діалектології. Особливе значення у формуванні поглядів О.Потебні мало знайомство з філософськими ідеями І. Канта, використаними мовознавцем для осмислення ролі мови і мовних форм в освоєнні людиною навколишнього світу. Мова для вченого була насамперед засобом упорядкування величезного потоку відчуттів і вражень, що накочуються на людину ззовні. Слово для нього є носієм усього попереднього досвіду людини, її народу й історичних предків. Розробляючи ці та інші положення в своїх працях, серед яких "Про зв'язок деяких уявлень у мові", опубліковану посмертно "Мова і народність", О.Потебня вивів концепцію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму. Відповідно до вчення про внутрішню форму слова, чи не центральну у філософії мови О. Потебні, слово містить у собі якесь уявлення- образ, що має загальнонародне, універсальне значення і є чимось інтуїтивно зрозумілішим і простішим, аніж його пояснення. Підкреслюючи активність суб'єкта пізнання, О. Потебня наголошував на тому, що між «думкою» і її предметом не може бути повної тотожності. Тільки мова с засобом утворення понять, без яких неможлива ніяка наука. Переконання Потебні в тому, що світ можна сприймати через мову, що саме вона формує думку, дали змогу йому побачити у міфі, фольклорі, літературі похідні по відношенню до мови моделі системи. Мову О. Потебня розглядає у органічному контексті соціального буття людини, її культури. Мова, підкреслював він, нерозривно пов'язана з культурою народу. О. Потебня бачить у мові механізм, що породжує думку. У мові немовби закладено творчі потенції, думка проявляється через мову, де кожний акт мовлення є творчим проце­сом, в якому повторюється не готова істина, а відбувається постійний процес породження нової. Творцем мови є народ. Мова породжується «народним духом», який зумовлює національну специфіку мови. Його погляди на мову і літературу стали ідейною основою так званої харківської школи.