15. Основні рівні наукового пізнання

Наукове пізнання - це складна система з дуже розгалуженою ієрархією структурних рівнів.

Три рівні в структурі наукового пізнання:

- Локальне пізнання, яке в будь-якій науковій області співвідноситься з теорією;

- пізнання, що складають цілу наукову область;

- пізнання, що представляють всю науку.

1. В структурі локальної області пізнання можна виділити принаймні два рівні:

рівень емпіричних знань і рівень теоретичних знань.

Для знань, отриманих на емпіричному рівні, характерне те, що вони є результатом безпосереднього контакту з «живою» реальністю при спостереженні або експерименті. На цьому рівні ми одержуємо знання про означені події, виявляємо властивості цікавлять нас об'єктів або процесів, фіксуємо відношення і, нарешті, встановлюємо емпіричні закономірності.

Над емпіричним рівнем науки завжди надбудовується теоретичний рівень.

Теорія, що представляє цей рівень, будується з явною спрямованістю на пояснення об'єктивної реальності (головна задача теорії полягає в тому, щоб описати, систематизувати і пояснити всю множину даних емпіричного рівня).

Проте теорія будується таким чином, що вона описує безпосередньо не навколишню дійсність, а ідеальні об'єкти.

Таким чином, ідеальний об'єкт будується так, що він цілком інтелектуально контролюється.

У теорії задаються не тільки ідеальні об'єкти, але і взаємини між ними, що описуються законами.

У результаті теорія, що описує властивості ідеальних об'єктів, взаємовідносини між ними, а також властивості конструкцій, утворених із первинних ідеальних об'єктів, спроможна описати усю ту різноманітність даних, із якими вчений стикається на емпіричному рівні.

Відбувається це таким чином: Із вихідних ідеальних об'єктів будується деяка теоретична модель даного конкретного явища і передбачається, що ця модель в істотних своїх сторонах, у певних відношеннях відповідає тому,що є насправді.

Теоретичний рівень знання звичайно розчленовується на дві суттєві частини,подаються

фундаментальними теоріями і теоріями, що описують конкретну (достатньо велику) область

реальності, базуючись на фундаментальних теоріях.

Роль теорії в науці визначається тим, що в ній ми маємо справу з інтелектуально контрольованим об'єктом, у той час як на емпіричному рівні - з реальним об'єктом, що володіє безліччю властивостей і, взагалі кажучи, інтелектуально не контрольованим.

Сила теорії полягає в тому, що вона може розвиватися ніби сама по собі,без прямого контакту з дійсністю. Природно, що вихідні принципи повинні співвідноситися з дійсністю.

Отже, в структурі наукового знання виділяються два суттєво різних, Але взаємопов'язаних рівня:емпіричний і теоретичний

Необхідно виділити істотний рівень структури наукового знання - рівень філософських передумов,містить загальні уявлення про дійсність і процес пізнання, виражені в системі філософських понять.

. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК РІЗНИХ РІВНІВ ЗНАННЯ

Звернемо передусім увагу на те, що емпіричний і теоретичний рівні органічно пов'язані між собою:

- Теоретичний рівень існує не сам по собі, а спирається на дані емпіричного рівня, і в цьому сенсі зв'язок теорії та емпірії очевидна;

- Але істотно те, що й емпіричне знання виявляється невільним від теоретичних уявлень, воно обов'язково занурено у визначений теоретичний контекст.

Незважаючи на теоретичну навантаженість, емпіричний рівень є більш стійким, більш міцним, ніж теорія, в силу того, що теорії, з якими пов'язане тлумачення емпіричних даних, - це теорії іншого рівня. Якби було інакше, то ми мали би логічне коло, і тоді емпірія нічого не перевіряла б у теорії і не могла б бути критерієм її істинності. Ці уточнення дуже важливі для розуміння закономірностей розвитку науки.

Отже, в локальній області наукового знання ми виділили три рівні:емпіричний,теоретичний,

філософський і показали, що всі вони взаімосвязани.

16. Соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника;

Соціологічний метод. За його допомогою вивчають практичну поведінку людей у державно-правовій сфері (шляхом опитування, анкетування, спостерігання тощо) з метою визначення ефективності функціонування державно-правових закладів або в інших цілях.

Наприклад, за допомогою соціологічного методу юристи з’ясовують поведінку різних категорій людей щодо певних правових норм:

• по-перше, поведінку основної маси громадян, які дотримуються правових норм (фактори, що зумовлюють правову поведінку; роль у цьому права і правосвідомості; заходи щодо збільшення чисельності громадян, які дотримуються правових норм);

• по-друге, поведінку посадових осіб, які застосовують норми права (у тому числі осіб, які працюють у правоохоронних органах — міліції, прокуратурі, суді та інших юридичних установах; важливо знати рівень професійної майстерності цієї категорії громадян);

• по-третє, поведінку осіб, які беруть участь у правотворчості (ідеться не лише про депутатів верховних та місцевих органів влади, а й про працівників виконавчо-розпорядних органів, міністерств і відомств, які приймають нормативні акти, та всіх, хто бере участь у демократичному процесі створення нових правових норм);

• по-четверте, поведінку правопорушників (для юристів інтерес становить аналіз причин скоєння правопорушень і шляхів підвищення ефективності попереджувальної роботи, а також удосконалення норм правової відповідальності).

17. Системний підхід.

Систе́мний підхі́д (англ. Systems thinking — системне мислення) — напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як системи.

Ефективність системного підходу залежить від характеру застосовуваних загальносистемних закономірностей, що встановлюють зв'язок між системними параметрами. На сучас. етапі на основі узагальнення різних варіантів системного підходу створюються умови для побудови заг. теорії про системи — системології. Виникнення і поширення системного підходу зумовлено кризою елементаризму і механіцизму у зв'язку з ускладненням завдань науки і практики. Системний підхід розвиває і конкретизує такі категорії діалектики, як зв'язок (філософія), відношення, зміст і форма, частина і ціле та ін.

Об'єкти, як системи, досліджують за допомогою особливих властивостей — системних параметрів, таких як:

простота, складність,надійність,гомогенність, тощо.

Основні принципи системного підходу:

-Цілісність, яка дозволяє розглядати систему дночасно і як єдине ціле, і як підсистему вищестоячих рівнів.

- Ієрархічність побудови, тобто наявність множини (принаймні двох) елементів, які розташовані на основі підпорядкування елементів нижчого рівня елементам вищого рівня. Реалізація цього принципу добре видна на прикладі будь-якої конретної організації, яка являє собою взаємодію двох підсистем: керуючої і керованої. Одна підчиняється іншій.

-Структуризація, яка дозволяє аналізувати елементи системи і їх взаємозв'язки в рамках конкретної організаційної структури. Як правило, процес функціонування системи обумовлений не стільки властивостями її окремих елементів, скільки властивостями самої структури.

-Множинність, яка дозволяє використовувати множину кібернетичних, економічних і математичних моделей для опису окремих елементів і системи в цілому.

-Системність — властивість об'єкта володіти всіма ознаками системи.

Основоположниками системного підходу є: Л. фон Берталанфі, А. А. Богданов, Г.Саймон, П.Друкер, А.Чандлер.

Основні визначення:Система — сукупність елементів і зв'язків між ними.

Структура — спосіб взаємодії елементів системи за допомогою певних зв'язків (картина зв'язків і їх стабільностей).

Процес — динамічна зміна системи в часі.

Функція — робота елементу в системі.

Стан — положення системи щодо інших її положень.

Системний ефект — такий результат спеціальної переорганізації елементів системи, коли ціле стає більше простою суми частин.

Структурна оптимізація — цілеспрямований ітераційний процес отримання серії системних ефектів з метою оптимізації прикладної мети в рамках заданих обмежень. Структурна оптимізація практично досягається за допомогою спеціального алгоритму структурної переорганізації елементів системи. Розроблена серія імітаційних моделей для демонстрації феномену структурної оптимізації і для навчання.

Основні припущення системного підходу

В світі існують системи.

Системний опис істинний.

Системи взаємодіють одна з одною, і, отже, все в цьому світі взаємопов'язано.

Отже, світ — це також система.

Аспекти системного підходу

Розгорнуте визначення системного підхіходу полягає в тому, що це підхід, при якому будь-яка система (об'єкт) розглядається як сукупність взаємозв'язаних елементів (компонентів), що має вихід (ціль), вхід (ресурси), зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок. Це найбільш складний підхід. Системний підхід є формою накладення теорії пізнання і діалектики з дослідженням процесів, що відбуваються в природі, суспільстві, мисленні. Його суть полягає в реалізації вимог загальної теорії систем, згідно якої кожен об'єкт в процесі його дослідження повинен розглядатися як велика і складна система і, одночасно, як елемент більш загальної системи.

Основний засіб системного підходу — системний аналіз.

Системний аналіз - науковий метод пізнання, що представляє собою послідовність дій з установлення структурних зв'язків між змінними або елементами досліджуваної системи. Спирається на комплекс загальнонаукових, експериментальних, природничих, статистичних, математичних метод ів.

Єдиної методики системного аналізу у наукових дослідженнях поки що немає. У практиці досліджень він застосовується з використанням таких методик:

-процедур теорії дослідження операцій, яка дає змогу дати кількісну оцінку об'єктам дослідження;

-аналізу систем дослідження об'єктів в умовах невизначеності;

-системотехніки, яка включає проектування і синтез складних систем у процесі дослідження їх функціонування (проектування і оцінка економічної ефективності АСК технологічних процесів та ін.).

Цінність системного підходу полягає в тому, що розгляд категорій системного аналізу створює основу для логічного і послідовного підходу до проблеми прийняття рішень. Ефективність вирішення проблем за допомогою системного аналізу визначається структурою розв'язуваних проблем.

Для вирішення слабо структурованих проблем використовується методологія системного аналізу, системи підтримки прийняття рішень (СППР). Розглянемо технологію застосування системного аналізу до вирішення складних завдань.

Процедура прийняття рішень згідно [2] включає наступні основні етапи:

Формулювання проблемної ситуації;

Визначення цілей;

Визначення критеріїв досягнення цілей;

Побудова моделей для обгрунтування рішень;

Пошук оптимального (допустимого) варіанту рішення;

Узгодження рішення;

Підготовка рішення до реалізації;

Затвердження рішення;

Керування ходом реалізації рішення;

Перевірка ефективності рішення.

12. Функціонально-структурний підхід випливає із розгляду державно-правових явищ як неподільних систем, що мають складну структуру і складові частини яких функціонально пов'язані між собою

Структурний підхід

властивий різноманітним теоріям і дослідженням, головним об'єктом яких є структура соціальних, правових і державних систем, а також їх елементів. За допомогою структурного і взаємозалежних із ним методів досліджуються залежність поведінки суб'єктів, виходячи з їх становища, місця і ролі в державно-правових структурах. Зокрема, проблеми правового статусу і правового становища, структури державного апарата, структури правової системи, компетенції посадових осіб.

13. Функціональний підхід

— один із головних у юриспруденції. Його сутність складається у виділенні елементів взаємодій різноманітних суб'єктів або елементів, і визначенні їх місця і значення (функції). У тому або іншому вигляді функціональний метод був присутній у всіх концепціях, де суспільство розглядалося системно. Мертон сформулював основи функціонального підходу, у якому виділяється три головних постулати:

1) функціональної єдності цілого (узгоджене функціонування всіх його частин);

2) універсального функціоналізму (функціональність відбиває корисність усіх соціальних явищ):.

3) постулат функціональної необхідності.

19. Синергетика – це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі – в цілому – можуть з’явитися властивості, якими не володіє жодна з частин.

Парадигма-Cистема форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Методологічна основа синергетики проявляється в тому, що вона являє собою сукупність засобів, методів, використовуваних в процесі пізнання на загальнофілософському рівні осмислення і в приватних науках.

Предмет синергетики - це зафіксовані в досвіді і включені в процес практичної діяльності людини сторони, властивості і відносини системних об'єктів, досліджувані з метою визначення універсальних закономірностей самоорганізації (самодезорганізації) систем, чинників, на них впливають, І загальних умов протікання в даних ситуаціях та обставинах.

Синергетика в процесі пізнання спирається на універсальні загальні, спеціальні та приватно наукові методи, що в сукупності слід визначити як синергетичний підхід.

Стосовно до правовій науці синергетичний підхід включає систему прийомів, способів пізнання біфуркаційних явищ, процесів і станів науково-правової діяльності, спрямованих на розкриття казусних явищ як у самій правовій науці, так і в юридичній практиці, на виведення законів, Принципів протікання правових процесів і їх саморегулювання. Синергетика в теорії права виступає в ролі методу, реалізуючи свої ідеї в дослідженні її елементів.

Принципами синергетичної методології у теорії права є наступні:

а) принцип безлічі власних шляхів розвитку, що відповідають природі всякого сложноорганізованного правового явища;

б) принцип стрибкоподібного розвитку теорії права і створення новаційних технологій, Що є наслідком скрутного підпорядкування елементів правової системи однієї мети або еобходімості реалізовувати однорідну групу інтересів;

в) принцип самодостраіванія елементів теорії права шляхом дезорганізації, При якій вступають у дисонансні взаємодія наукові теорії та концепції призводять до природному відбору з витісненням болееслабих;

г) принцип гармонізації теорії права у різноманітті шляхів її розвитку, Що досягається через що має місце неузгодженість елементів (нестійкість) - природний стан теорії права.

Синергетичний підхід в теорії права - це обумовлена сукупністю факторів система взаємопов'язаних і взаємообумовлених методів, способів теоретичного пізнання міждисциплінарного характеру, які застосовуються виходячи з принципів самоорганізації, Спрямованих на вивчення взаємних зв'язків і результатів взаємодії між елементами теорії права, в результаті чого науково обгрунтовуються правові явища, які раніше були аномальними.

Синергетичний підхід в теорії права містить чотири основних елементи, які складають базу структурної зв'язку: а) правило відкритого середовища; б) принцип нелінійного розвитку; в) прийом малих впливів; г) спосіб хаосу (хаотичного моделювання).Синергетичний підхід в теорії права характеризується системою наступних істотних ознак:

- По-перше, це вивчення права, засноване на ідеях спільного дії елементів системи та суб'єктів права;

- По-друге, він являє собою систему взаємопов'язаних і взаємообумовлених підходів у вивченні права, застосовуваних виходячи з принципів самоорганізації;

- По-третє, це система прийомів при вивченні права, Які мають

міждисциплінарну спрямованість;

- По-четверте, застосування підходу зумовлено певною сукупністю чинників і передумов, у зв'язку з якими теоретично можливо розглядати право як синергетичну систему;

- По-п'яте, він виражається в ряді основних засобів, Завдяки яким

мають місце суперечливі явища стають науково обгрунтованими, а не здаються аномальними, тобто неприродними, незгода з загальноприйнятими правилами;

- По-шосте, він спрямований на вивчення взаємних зв'язків і результатів

взаємодії між елементами права, розташованими на різних рівнях.

Принцип нелінійності в теорії права спростовує сформовану концепцію суворої односпрямованість, абсолютизації висновків і точності результатів. Застосування даного принципу в теорії права дозволяє позначити позитивні і негативні напрямку руху правових процесів, грунтуючись на деяких закономірностях:

- Процес правового пізнання виникає лише в тому напрямку, який дає найбільшу свободу вибору;

- Процес динамічного розвитку правової науки не звернемо;

- У процес динамічного розвитку вступає вся система елементів

теорії права цілком;

- Який би шлях розвитку правової теорії не був обраний, Він завжди залишається незалежним від інших модельних шляхів розвитку.

Принцип нелінійності - це такий пізнавальний прийом в теорії права, при якому представляється можливим визначити негативну і позитивну спрямованість юридичних процесів та їх стан у відкритій правовому середовищі, Де процес динамічного розвитку наукового пізнання відбувається в напрямку найбільшої свободи вибору, сам процес не звернемо, в нього вступає вся система елементів теорії права цілком, і який би шлях розвитку не був обраний, він завжди залишається незалежним від інших модельних шляхів розвитку.

Прийом малих впливів в теорії права забезпечує економію сил і засобів у науковому пізнанні і в процесі формування і розвитку юридичних феноменів. Динамічний розвиток в умовах відкритої, нелінійної постійно зростаючої правового середовища змушує витрачати все більше зусиль на контроль і перетворення нормативної бази та основних елементів її реалізації. Прийом малих впливів заснований на ряді принципів:

- Чим складніше правова теорія, тим більше містить нестійких елементів, при правильному методологічному впливі на які можна домогтися максимального результату в пізнанні;

- Кожне методологічне вплив в теорії права повинно мати

свою мету, Заради чого воно здійснюється;

- Запас юридичних засобів і способів впливу в процесі пізнання права завжди обмежений;

- Результат методологічного впливу в теорії права завжди заснований на причинно-наслідкового зв'язку.

Спосіб хаосу (хаотичного моделювання) нерідко в теорії права

представляє елементи права як безсистемні структури, що перебувають у стані динамічного нерівноваги, які створюють складну систему (правову конструкцію) в певних цілях. Можливість застосування даного підходу в теорії права обумовлена наявністю вихідних принципів

існування правової науки, що перебуває в стані хаосу:

- Спочатку теорія права представляється набором відокремлених, розрізнених теорій, концепцій і різних підходів до вивчення права;

- Для подальшого існування та розвитку правової науки необхідна взаємодія елементів наукового середовища, їх структурування, Систематизація та узагальнення;

- При взаємодії та систематизації елементи теорії права починають ускладнюватися, в результаті чого утворюються окремі теоретичні напрями, Школи;

- Процес розвитку та ускладнення елементів теорії права супроводжується

обміном і збільшенням запасів засобів і способів всередині наукових підходів;

Спосіб хаосу (хаотичного моделювання) - це підхід синергетики в теорії права, при якому право або його елементи формально приводяться у стан хаосу, Після чого починається процес динамічної взаємодії і розвитку структурних елементів права, їх ускладнення, обміну і збільшення обсягів правових засобів, з приведенням права до моменту внутрішньої збалансованості і зовнішнього взаємовигідної взаємодії з соціальним середовищем.

Функції синергетичного підходу - основні напрямки цілеспрямованого позитивного впливу на елементи теорії права, обумовлені його сутністю і науковим призначенням у теоретичному та практичному пізнанні права.

Синергетичний підхід розвиває уявлення про відкритість і нелінійності теорії права, що дозволяє пізнавати право як природну складову соціуму..

У системі функцій методології синергетичний підхід досить

ефективно виконує, по-перше, функції, пов'язані з постановкою проблем у теорії права, і, по-друге, функції методологічного самосвідомості правової науки, Її структурного самовідтворення з точки зору застосовуваних у ній методологічних засобів (дескриптивні функції). Дані функції пов'язані між собою і взаємодоповнюють один одного.

20. Спеціально-юридична методологія.

Під спеціально-науковими методами юридичних наукових дисциплін розуміються методи, що застосовуються в конкретній галузі наукового знання або в декількох науках, тобто сфера їх застосування обмежена.

Спеціальні методи окремих юридичних наук поділяються на їх власні методи, що розроблені і застосовуються тільки ними або в деяких юридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці - це техніко-криміналістичні і структурно-криміналістичні групи методів), і спеціальні методи інших наук, що розроблені в юридичних і неюридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці - фізичні, хімічні, антропологічні і т.д., у юридичній психології - психологічні методи вивчення особистості, методи впливу на її, методи перевірки психічних якостей особистості й інші).

Спеціальні методи — це методи, які застосовуються лише в юриспруденції.

Спеціальні методи юридичної науки і, зокрема, теорії держави і права обумовлені специфікою предмету вивчення. Вони розмаїті, а межі і можливості їхнього використання різноманітні і залежать від рівня процесу дослідження. Деякі з цих методів використовуються, переважно, на емпіричному (чуттєвому) рівні, на якому відбувається процес збору й узагальнення різноманітних фактів, даних, інформації про певні державно-правові явища. Інші спеціальні методи використовуються на теоретичному рівні, при розробці, створенні наукової теорії, в якій на основі узагальнення всієї багатоманітності фактів виявляються їхні стійкі, глибинні співвідношення і зв'язки, тобто виявляються певні закономірності.

До спеціальних методів теорії держави і права належать:

спеціально-юридичний, який застосовується на емпіричному рівні. Його суть полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їхні відмінності між собою, виробляються поняття, їхні визначення у коротких формулах. Його завдання — аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування;

догматичний, суть якого полягає у дослідженні, описі та узагальненні норм чинного права, об'єктивних ознак держави чи інших державно-правових явищ;

історичний метод розглядає будь-яке державно-правове явище в історичному контексті і з позицій історичної обумовленості (детермінізму). Кожен правовий інститут, будь-яке державно-правове явище мають свій початок у минулому і органічно пов'язані якщо не з суспільними відносинами минулого, то з його ідеологічною спадщиною;

історично-порівняльний метод. Цей метод дає можливість простежити появу і розвиток певних правових інститутів у різних народів і таким чином виявляти те загальне, що є характерне для цього інституту у теоретичному плані;

порівняльний, або порівняльно-правовий. За допомогою цього методу виявляються спільності і відмінності у певних державно-правових об'єктах. У числі основних об'єктів порівняння можна назвати системи і галузі права, інститути держави і права, організаційні форми державно-правового управління тощо. Порівняння здійснюється у формі співставлення або протиставлення;

системно-функціональний метод. Оскільки і право, і держава є системами, які, у свою чергу, містять інші системи, а також входять до інших систем, тобто є відкритими системами, то при їхньому вивченні необхідним є системно-функціональний підхід;

статистичний метод, суть якого полягає у вивченні кількісних змін у державно-правовому житті та узагальненні цих даних для теоретичних і практичних цілей.

Є також інші методи, наприклад логічний, статистичний, метод сходження від абстрактного до конкретного.

При аналізі державно-правових явищ значне місце посідає абстракція, яка являє собою мисленний образ певного предмету чи явища, їхнього окремого аспекту. У процесі абстрагування застосовуються різноманітні засоби, які дозволяють отримувати знання про даний предмет. Це, зокрема, спостереження, порівняння, аналіз і синтез, індукція і дедукція.