Дисципліна: «Економічна теорія»

Семінарські заняття за темами:

1. Економічні відносини власності та проблеми приватизації в Україні.

2. Гроші. Товарно-грошові відносини.

3. Структура та інфраструктура ринку.

4. Підприємство і підприємництво в ринковій економіці.

5. Економічне зростання та його чинники. Економічні цикли.

6. Світове господарство. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 1. Економічний зміст відносин власності, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ в суспільстві

Семінарське заняття № 1.1. з теми:

«Економічні відносини власності та проблеми приватизації в Україні»

Семінарське заняття № 1

Тема: Економічні відносини власності

та процеси приватизації в Україні

План.

1.Сутність поняття «власність». Економічний та юридичний зміст поняття «власність».

2.Еволюція форм власності на різних етапах історичного розвитку людства.

3.Типи, форми і види власності в Україні та їх характеристика.

4. Роздержавлення і приватизація в Україні.

5. Особливості економічних форм організації процесів приватизації в Україні.

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 98-123

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с.39 – 76.

3. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.56 – 63.

4. Экономика в схемах. Экономика в таблицах (под ред. Пруссовой Л.Г.), - К.,1995, с.67-79.

5. Економічний словник – К.Реміна, 1995, ст.47 48, 263.

6. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства Україна і світ, К. Вища школа, 1995, ст..465 – 471.

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей за питаннями плану:

1 рівень – питання № 1,3,4

2 рівень – питання № 1,2,3,4

3 рівень – питання № 1,2,3,4,5

Виконати завдання № 2.

2.Дати відповіді на тестові контрольні запитання:

а) чи можна стверджувати, що економічні епохи відрізняються за

типами власності?

б) дайте визначення понять: «акціонерна власність», «приватна власність»,

«державна власність».

в) заповніть таблицю:

Форма приватизації	Основні етапи приватизації

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний про­цес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визна­ченою. Як соціально-економічна категорія вона визначається сту­пенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єк­тами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкри­вається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина — річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юри­дичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпля­ються системою відповідних прав власності.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системо утворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку ком­плексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економіч­ної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумін­ні власність більш містка категорія, ніж система економічних від­носин.

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допо­може аналіз їхньої структури.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарв­на і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системо утворюючими і структуро визначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типа­ми, формами та видами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньо генетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження розкриває рис. 4.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результа­тів — основа відносин власності.

Привласнення — це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властиво­стей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Скла­довими привласнення є відносини володіння, розпорядження і ко­ристування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єк­том власності.

Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управ­лінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта влас­ності.

Користування (використання) — процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночас­но володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бу­ти користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі від­носини володіння, розпорядження і користування становлять про­цес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визна­чальними.

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження — процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціоную­чої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта влас­ності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

2.

Отже, процеси привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "при­власнення — відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний за­ряд цього діалектичного зв'язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економіч­них суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обстави­ни. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (див. рис. 4). Переважання тих чи інших методів визначає політику "пряника" чи "батога" з боку власника до не власника.

За суб'єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність (рис. 5). З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізнома­нітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Се­ред них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні струк­тури, національний банк тощо), територіально-регіональні (кому­нально-муніципальні служби та інші органи місцевого самовряду­вання), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її на­дра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її ді­яльності — предмети матеріальної та духовної культури, цінні па­пери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засо­би і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і ре­зультати виробництва.

Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продук­тивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і ре­зультатів виробництва.

Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привлас­нення — первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем­ля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступо­во перетворилася з колективної основи існування людини на від­окремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст XIX ст. Дж. С. Мілль писав: "Оскільки основоположний при­нцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі"". Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливіс­тю. Тому "держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору"*' .

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. М. Ковалевський у "Нарисі поход­ження і розвитку сім'ї та власності" (М., 1939, с. 56) також писав, що етнографія та історія свідчать, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існу­вало.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов ви­робництва сформувалися три локальні цивілізації — азіатська, ан­тична і германська, яким була притаманна специфіка щодо влас­ності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності — власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Принцип різноманітності форм власності на землю як важливо­го засобу виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України — країни з великими потенційними можливостями розвитку сільсько­господарського виробництва, коли точаться гострі дискусії щодо власності на землю.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинно­го виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і пе­редусім їхня найреволюційніша частина — знаряддя праці. Кон­центрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об'єктив­них умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, від­чужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відпо­відно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною у економічній системі.

Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних га­лузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас і в структурі інформаційної економіки відбуваються зміни, проце­си деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші перетво­рення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтується від­чуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розви­вається індивідуально-приватна власність капіталу на засоби ви­робництва.

Отже, логіка розвитку країн, що досягли найвищого рівня еко­номіки, вказує на історичну обмеженість класичної за своїм зміс­том індивідуально-приватної власності на засоби виробництва. Біль­ше того, докорінна перебудова економічних відносин у країнах соціальне орієнтованої ринкової економіки здійснюється на ґрунті глибоких якісних змін передусім у структурі саме цієї форми влас­ності. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі "дифузії", "розпорошення" власності внаслідок поши­рення відносин акціонування, корпоратизації.

Експертні оцінки західних спеціалістів доводять, що якщо робіт­никам корпорацій належить менше ніж 15 відсотків акцій, то ефективність функціонування підприємства знижуватиметься. Са­ме поєднання праці та власності є могутнім стимулом економічно­го зростання, основою розвитку особистості людини і запорукою для виходу економічної системи на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

3.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і вида­ми. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб'єктів власності, системи її об'єктів.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ­ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та ме­ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привлас­нення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучас­на економічна система характеризується багатоманітними форма­ми власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. форма господарювання — один з методів реалізації форми влас­ності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма влас­ності може реалізовуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приват­ної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізу­ватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, орен­ди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і госпо­дарювання.

У зв'язку з цим природно постає питання: в чому ж сенс істо­ричної еволюції сутнісної основи власності? Відповідь на нього можна дати лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Йдеть­ся про те, що кожний новий, більш високий за своїм змістом сту­пінь у розвитку відносин власності має розглядатися з позицій якіс­ної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особис­тості. З цих самих позицій слід аналізувати розвиток функціональ­них форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого про­цесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Що ж становить основу розвитку процесу формоутворення влас­ності, які об'єктивні фактори визначають структуру й принципи утворення її функціональних форм і видів?

Кожна функціональна форма власності має відображати пере­дусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначати­ся специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта інди­відуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які "забігання" вперед (як і відставання) порівняно з досягну­тим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, врешті-решт, гальмують соціально-еконо­мічний прогрес.

Водночас положення про об'єктивну зумовленість процесу фор­моутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Таки­ми самими є й причинно-наслідкові зв'язки, що визначають логіку їх розвитку. Відносини власності не є винятком. Вони зазнають впливу не одного, а широкого спектра соціально-економічних і політичних, внутрішніх та зовнішніх факторів, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства.

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому виг­ляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зу­мовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку про­дуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі й приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кіль­кісними і якісними параметрами, сферами функціонування і цільо­вою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм влас­ності, що означає діяльність суб'єктів в однаковій системі прав, обов'язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип та­кож не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності.

Власність в дії — це процес її реалізації в економічній і соціаль­ній сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалі­зації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємообумовлені аспекти, результативність руху власності та постійне від­творення умов і факторів її розвитку.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих тео­рій сучасного напряму економічного аналізу — неоінституціоналізму.

Право власності — це зовнішня форма, що законодавче, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.

Юридична форма, правова форма самі по собі з'явитись і існува­ти не можуть. Вони лише закріпляють реально існуюче чи потенцій­но можливе економічне явище.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефек­тивного забезпечення є фундаментом економічної політики держа­ви. Визначення і розмежування прав власності фіксують осново­положні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з при­воду привласнення об'єктів власності. Це свого роду "правила гри" — правила коректної економічної поведінки щодо майнових відно­син, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретне (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав влас­ності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а зго­дом і самої економічної системи.

Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов'язану систему еко­номічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Кроузом, А. Алчіаном, А. Оноре та ін.) ще на початку 60-х років нашого століття:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

право користування, тобто право застосування корисних влас­тивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забез­печувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від вико­ристання благ;

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• заборона на використання способом, що наносить шкоду зов­нішньому середовищу;

• право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

• право на залишковий характер, тобто право на існування про­цедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повно­важень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними воло­діють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

Основними функціями відносин власності є визначення цільо­вої спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і спо­живання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різ­них господарських суб'єктів; визначення всього суспільного уст­рою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в су­спільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Іншими словами, власність — це ті відносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основу функціо­нування господарської системи.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого зна­чення набуває корпоративна форма власності як колективно-при­ватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст­ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалі­зованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпо­ративну форму власності припадає 80—90 відсотків загального об­сягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на про­відні позиції у сфері бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, — підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси — й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володін­ня, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізу­ється через більш зрілі — колективні — форми організації вироб­ництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як вироб­нича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному ви­гляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні пробле­ми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови сус­пільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від за­собів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У про­цесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що вира­жається у втраті окремими власниками капіталу персонального кон­тролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності*.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Доко­рінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можли­вості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціо­нує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про переда­вання певної частини акціонерного капіталу найманим працівни­кам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого форму­ються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної влас­ності, надаються податкові пільги.

Як свідчить статистика, народних підприємств — компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічува­лось 1601, а в 1988 р. — 19 700. Зросла також кількість працюючих у них — з 248 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і служ­бовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налі­чувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взає­модії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працю­ючим власником.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко­рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у вироб­ництві валового національного продукту, в США не тільки не змен­шується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількість за період 1970—1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві не­значна — приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свід­чить, що приватнотрудова власність, на якій ґрунтується діяль­ність зазначених підприємств, кількісно зростає.

Близькими до підприємств, заснованих на приватнотрудовій влас­ності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з роз­виненою ринковою економікою є:

1. по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності;

2. по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств;

3. по-третє, розвиток індиві­дуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний рене­санс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпа­ли своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж бу­дуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єк­тивною основою процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах еко­номічної системи.

Аналізуючи питання історизму приватнопідприємницької фор­ми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямо­ваність розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі про­цеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інфор­матика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація — на форму багатства, домінуючий об'єкт влас­ності. На цьому ґрунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціа­лу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва ду­ховна власність не може розвиватися на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступо­во перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відріз­няється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності.

У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її моно­полізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної влас­ності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації. Для захисту інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.

З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес — не зміц­нення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'яза­но зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого спо­живання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого влас­ника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використан­ня. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індуст­ріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, ма­шини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає не речова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також ма­теріальні засоби виробництва.

4.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приват­ної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системо утворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій ґрунтується неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст Карл Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не до­вільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити вис­новок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, влас­ність на них взагалі втратить своє економічне значення*.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарюван­ня як основи реформування адміністративно-командної систе­ми на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світо­вий досвід засвідчує, що роздержавлення — це загальноекономіч­ний процес. Основні форми і методи роздержавлення подано на рис. 6.

Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спря­мованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різно­види приватної.

Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними за­гостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, орга­нізаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні захо­ди, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призве­дуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціальне орієнтованого суспільства.

Питання для самоконтролю:

1. Яку структуру мають відносини власності? Який зв'язок привласнення і відносин власності?

2. У чому полягає сутність історичної еволюції відносин власності?

3. Як відбувається процес формоутворення власності?

4. Що таке домінуючий об'єкт власності? Як він змінюється в процесі

загально цивілізаційного прогресу?

5. Чим зумовлені нові тенденції розвитку відносин власності?

6. Розкрийте зміст та економічні переваги корпоративної форми власності.

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 2. Зміст основних понять, категорій,

законів ринкової економіки

Семінарське заняття № 2.1. з теми:

«Гроші. Товарно-грошові відносини.»

Семінарське заняття № 2

Тема: Гроші. Товарно – грошові відносини.

План.

1. Сутність грошей. Еволюція і типи грошей.

2.Функції грошей та їх системи.

3.Грошовий обіг та його закони.

4.Суть, причини, види інфляції.

5.Соціально – економічні наслідки інфляції. Антиінфляційні міри.

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 174-188,

243-248.

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с.126-154.

3. Основи економічної теорії (за ред. Мочерного С.В.), Тернопіль, 1993, с.138-159.

4. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.74-93.

5. Экономика в схемах. Экономика в таблицах (под ред. Пруссовой Л.Г.), - К.,1995, с.106, 111.

6. Економічний словник – довідник, К, 1995, с.151 – 153.

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей за питаннями плану:

1 рівень – питання № 1,2,4.

2 рівень – питання № 1,2,3,4.

3 рівень – питання № 1,2,3,4,5.

Виконати завдання:

2.Заповніть таблицю, що стосується наслідків 2-х антиінфляційних заходів:

Контроль за цінами та з/платнею		Індексація доходів
Позитивні наслідки	Негативні наслідки	Позитивні наслідки	Негативні наслідки

3.Додаткове завдання:

Використовуючи матеріали періодичної преси, складіть повідомлення, доповіді, реферат за темою: «Інфляційні процеси в Україні на сучасному етапі:проблеми, протиріччя. Антиінфляційна політика держави.»

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

Концепції грошей

Світовій економічній літературі відомо кілька альтернативних концепцій походження грошей. В одній з них — раціоналістич­ній — зазначається, що гроші є результатом згоди між людьми, які визнали необхідність спеціальних засобів для обслуговування мі­нового обороту. Вперше ця концепція була висунута Арістотелем у праці "Нікомахова етика". Деяке законодавче відображення вона знайшла в античному і середньовічному суспільствах. Наприклад, у римському праві було зафіксовано, що імператор декретує вар­тість грошей.

Різновидом раціоналістичної концепції є державна теорія гро­шей німецького економіста Г. Кнаппа. В книзі "Державна теорія грошей" він назвав гроші "продуктом правопорядку", творінням державної влади, встановленим законом платіжним засобом. На його думку, створені державою гроші приймаються незалежно від їх металевого змісту, є "хартальними платіжними засобами", тобто умовними знаками, наділеними державною владою певною пла­тіжною силою.

Раціоналістична концепція походження грошей застосовується і в літературі кінця XX ст. під час аналізу тих форм, яких набувають гроші. Відомий англійський економіст Л. Харріс у праці "Грошова теорія" викладає суть цієї концепції: "Сам по собі доларовий бі­лет — річ непотрібна; він набуває вартості лише тому, що суспіль­ство через свої закони і звичаї наділяє його властивістю функціо­нувати як засіб обігу. Аналогічно морські черепашки, які викорис­товувалися в деяких співтовариствах як гроші, не мали б вартості, якби суспільна структура, яка їх породила, не потребувала в якійсь формі грошей і не надала їм відповідної ролі"*. Отже, раціоналіс­тична концепція заперечує товарну природу грошей, їх стихійне походження.

Представники іншої концепції — еволюційного походження гро­шей — вказують на товарну природу грошей, стихійне виділення їх із загальної маси товарів і на їх особливе місце в економіці. Всебічно ця концепція була обгрунтована в роботах К. Маркса та його послідовників. Однак вона має прихильників не тільки серед марксистів. Концепція поширена і в сучасній економічній літера­турі Заходу, хоч і не пов'язується з подвійним характером праці, втіленої в товарі, і подвійною природою товару, його- внутрішньою суперечністю.

Представники функціональних концепцій грошей серед конкрет­них причин, які викликають необхідність використання грошей, називають такі: відсутність синхронізації надходжень і платежів, яка ускладнює прямий товарообмін; наявність трансакційних вит­рат, тобто витрат праці і ресурсів, необхідних для здійснення това­рообмінних угод (у цьому випадку гроші є засобом мінімізації ви­трат); невизначеність господарських перспектив, що змушує учас*> ників обігу накопичувати залишки грошей для страхування від ризику; час як невід'ємний елемент процесів виробництва і обігу товарів, який надає грошам роль з'єднувального ланцюга між сього-» денням і майбутнім. Економісти неокласичної школи, як правило, пов'язують існування грошей з першими двома причинами, а при* хильники кейнсіанського напряму — з двома останніми, і

Ще в XIX ст. чимало економістів звертали увагу на відсутність у вчених навіть відносної згоди з питання про сутність грошей. Не< зважаючи на велику кількість досліджень з грошової теорії, таке положення спостерігається й нині.

У сучасній світовій економічній теорії існує кілька принципово різних підходів до визначення суті грошей. Прихильники першого підходу (М. фрідман, А. Шварц та ін.) фактично розглядають гроші; лише як зручний спосіб організації статистичних спостережень і визначають їх як "тимчасове вмістилище купівельної сили". При цьому увага концентрується на конструюванні різних грошових агрегатів, виявленні елементного складу пропозиції грошей тощо.

В основу другого підходу — найбільш поширеного серед захід­них економістів — покладено попередній теоретичний аналіз функ­цій грошей, на підставі якого визначаються суті і форми грошей. Так, автори популярного підручника "Економіко" американські професори К. Р. Макконнелл та С. Л. Брю вважають, що гроші — це те, що гроші роблять. Все, що виконує функції грошей, і є гроші. Л. Харріс також визначає суть грошей через їх функції, стверджую­чи, що гроші — це будь-який товар, який функціонує як засіб обі­гу, розрахункова одиниця і засіб збереження вартості. Найчастіше в роботах сучасних західних учених виділяється три функції гро­шей: засіб обігу, одиниця розрахунку, збереження вартості. Пере­вага при цьому віддається функції засобу обігу. Тому положення про гроші як товар, що виконує різні функції, трансформується у визначення: гроші — це все, що загальноприйняте як засіб обміну, а останній — це все, що приймається в обмін на товари й послуги. Поширеним є ототожнювання грошей як засобу обігу чи засобу платежу і об'єднання двох останніх в одну функцію. Отже, питан­ня про функції грошей підмінюється питанням про суть грошей.

Найбільш обгрунтовано історичну суть і функції грошей роз­кривають концепції, які розглядають їх через розвиток форм вар­тості.

На ранніх етапах розвитку людського суспільства відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли у первісних людей внаслідок щасливого збігу обставин (наприклад, вдале полювання, рибалка) з'являлись деякі надлишки продуктів, якими можна було обмінятись. Так з'яви­лася проста, випадкова, або одинична, форма вартості:

х товару А = у товару В.

Товар А відіграє активну роль, виражаючи свою вартість у то­варі В. Тому перший товар знаходиться у відносній формі вартості. Товар В виконує пасивну роль, оскільки служить вираженню вар­тості першого, протистоїть йому як еквівалент. Тому другий товар перебуває в еквівалентній формі вартості.

Отже, проста, випадкова, або одинична, форма вартості — це така форма, за якої одному товару, що знаходиться у відносній формі вартості, відповідає інший один товар, що перебуває в екві­валентній формі вартості. Якщо поміняти товари А і В місцями, суть простої форми вартості не зміниться. Зміниться лише роль товарів (товар В знаходитиметься у відносній формі вартості, а то­вар А — в еквівалентній). Відносна вартість (тобто вартість товару, виражена в певній кількості товару-еквівалента) залежить як від вартості товару А, так і від вартості товару В.

Еквівалентна форма вартості має три особливості.

Перша особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що споживна вартість, товару-еквівалента безпосередньо виражає свою протилежність — вартість. Власна споживна вартість товару-еквівалента не має значення, бо в ній лише виражається вартість іншого товару. Так, при зважуванні предметів люди користуються терезами, на одну шальку яких кладуть предмет, а на іншу — гирі. Метал, з якого вони виготовлені, має ряд фізичних, хімічних та інших властивостей. Проте всі вони при зважуванні не беруться до уваги, крім однієї — метал має вагу.

Друга особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що конкретна праця, втілена в товарі-еквіваленті, виражає свою протилежність — абстрактну працю, затрачену на виробництво іншого товару. Аналогічно й споживна вартість товару-еквівалента хоч і створена конкретною працею, але віддзеркалює абстрактну працю.

Третя особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що приватна праця виробника, який створив товар-еквівалент, є її прямою протилежністю — безпосередньо суспільною працею. В цьо­му випадку, як і в перших двох, конкретна властивість товару-екві­валента відбиває свою протилежність.

Отже, аналіз навіть простої форми вартості свідчить про те, що вартість не може бути виражена безпосередньо в робочому часі. Вартість одного товару може бути виражена тільки опосередкова­но, через вартість іншого товару. В самому факті прирівняння у певній міновій пропорції двох різнорідних товарів розкривається їх спільність.

Розвиток суспільного поділу праці, зокрема виділення скотар­ства і землеробства, сприяв подальшому розвитку товарних відно­син. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до ре­гулярного. Він знаменував також перехід від простої, випадкової, або одиничної, форми вартості до повної, або розгорнутої. Її мож­на виразити так:

х товару А = у товару В, або = 2 товару С, або = д товару Д або = п товару Е.

Отже, на відміну від простої форми вартості при розгорнутій її формі еквівалентами в обміні є численні товари, а мінові пропорції мають регулярний характер.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, при якій одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, від­повідає безліч інших товарів, що знаходяться в еквівалентній формі вартості.

Проте розгорнута форма вартості має суттєві недоліки, які вза­галі властиві міновому господарству як специфічній історичній формі до грошового обміну і створюють труднощі у відносинах товарови­робників. До них належать, по-перше, незавершеність відносної вартості, через яку кількість товарів-еквівалентів з розвитком обмі­ну могла нескінченно зростати. По-друге, різнорідний характер та­ких еквівалентів. Наприклад, вартість м'яса виражалась і в зерні, і в овочах, і в вовні, і у вині. Це ускладнювало мінові пропорції товарів і орієнтацію товаровиробників в їх господарській діяльності. По-третє, неможливість у багатьох випадках безпосереднього обміну товарів внаслідок невідповідності попиту і пропозиції на конкрет­ному ринку або інтересів товаровиробників. По-четверте, зумовле­ність пропорцій обміну значною мірою споживчими властивостями товарів. Наприклад, можна обміняти товар на будь-яку міру зерна, але не можна обміняти його на половину горщика, чверть сокири тощо внаслідок відсутності в останніх довільної подільності.

Отже, повна, або розгорнута, форма вартості не розв'язує супе­речності між споживною вартістю і вартістю, між конкретною і абстрактною працею, що міститься в товарі. Їх розв'язує (але не усуває) подальший розвиток товарного виробництва і обміну, під час якого відбувається перехід від розгорнутої форми обміну до загальної. Відповідно відбувається перехід від повної, або розгор­нутої, форми вартості до загальної.

Поступово із загальної маси товарів стихійно виділялись такі, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими то­варами в одних місцевостях була худоба, в інших — хліб (зерно), в третіх — хутро тощо.

2.

З розвитком виробництва і обігу товарів, ринкового господарст­ва в цілому відбувалися як кількісні, так і якісні зміни у функціону­ванні грошей, що привело нині до демонетизації золота. Щоб осяг­нути сутність сучасних грошових систем, зміни у грошовому обігу і в самих грошах при демонетизації золота, слід розкрити підвали­ни цього процесу через розгляд функцій грошей як загального екві­валента.

У розвинутому товарному господарстві гроші у вигляді золота як загальний еквівалент виконували п'ять функцій:

• міри вартості,

• засобу обігу,

• засобу нагромадження,

• засобу платежу,

• світових гро­шей.

Функція міри вартості полягає в тому, що гроші є загальним втіленням і мірилом вартості найрізноманітніших товарів. Не гроші роблять товари сумірними, а втілена в них абстрактна, суспільне необхідна праця. Тому їх вартість може вимірюватись особливим товаром — грошима, що, як конкретна форма втілення абстракт­ної праці, самі мають вартість і можуть бути мірою вартості.

Ціна —це грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матері­алу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін. У різ­них країнах за грошову одиницю були прийняті різні вагові кіль­кості грошового металу. Наприклад, у Росії після реформи 1897 р. грошовою одиницею став рубль, який містив 0,774234 г чистого золота. У США масштабом цін є долар, який втілював після рефор­ми 1973 р. і до скасування його золотого паритету (вмісту) 0,736736 г

чистого золота.

У багатьох країнах фіксована вага металу визначала назву гро­шових одиниць (г. о.). Проте з часом вони перестали відповідати одна одній. Це було пов'язано, по-перше, з введенням іноземних грошей, які за своєю назвою нічого спільного не мали з ваговими одиницями даної країни; по-друге, із заміною одного металу як загального еквівалента на інший (наприклад, в Англії, коли фунт стерлінгів почав прирівнюватися до золота, це вже не був фунт, а 1/15 або 1/16 фунта); по-третє, з фальсифікацією монети, коли дер­жава навмисне зменшувала ваговий зміст грошової одиниці.

Масштаб цін встановлює держава в законодавчому порядку, тоді як функцію міри вартості гроші виконують об'єктивно. Масштаб цін не залежить від зміни вартості грошового металу, бо він є фік­сованою ваговою кількістю металу.

Процес товарного обігу, опосередкованого грошима, можна зоб­разити формулою Г—Г—Г, де Г — товар, Г — гроші. Цей процес включає два протилежних акти — продаж товару за гроші (Г—Г) і купівлю товару на гроші (Г—Г), в яких гроші відіграють роль посередника і виконують функцію засобу обігу.

Перехід від безпосереднього товарообміну (за формулою Г—Г) до товарного обігу за допомогою грошей (Г—Г—Г) дає змогу ус­пішно подолати межі (індивідуальні, часові та просторові), пов'я­зані з безпосереднім обміном товару на товар. Індивідуальні межі долаються тому, що стає непотрібним одночасний збіг попиту і пропозиції, а також інтересів власників товарів, які ними обміню­ються. Продавши товар за гроші, можна придбати на них будь-який інший товар. Збіг у часі й просторі актів продажу-купівлі та­кож стає непотрібним. На одержані за проданий товар гроші мож­на купити інший товар у будь-який час і в будь-якому місці. Все це сприяє розширенню масштабів товарообміну і прискоренню руху товарів та грошей.

Функція грошей як засобу обігу полягає в тому, що її викону­ють, по-перше, не ідеальні, а реальні гроші; по-друге, повноцінні та неповноцінні гроші. Оскільки реальні гроші як засіб обігу весь час переходять з рук в руки, виступаючи посередником при обміні то­варами, то можуть використовуватись і неповноцінні гроші. Після тривалого перебування в обігу монети втрачають частину своєї ваги. Незважаючи на це, вони продовжують бездоганно функціонувати як засіб обігу, немовби повноцінні. Враховуючи це, в багатьох краї­нах почали випускати неповноцінні гроші, замінюючи золото на срібло, мідь, "псувати" монети, тобто зменшувати їх металевий зміст. Потім з'явились паперові гроші.

Появу прообразу паперових грошей можна віднести до І тис. до н. е. У цей час у Китаї з'явились гроші, виготовлені із шкір білих оленів. Усі білі олені були у власності імператора. В XIII ст. відомий мандрівник Марко Поло побачив у Китаї гроші, виготовлені із пе­ретвореної в драглі внутрішньої частини деревної кори (паперу). Вони мали форму чотирикутних пластинок з особливими знаками та печатками, різну купівельну спроможність і були обов'язковими до приймання. Виникнення паперових грошей пов'язане з іменем хана Хубілая — онука Чингісхана.

Широкого розповсюдження паперові гроші набули лише в кінці XVII — на початку XVIII ст. На Заході вони вперше були випущені в британських колоніях Північної Америки в 1690 р. (штат Массачусетс). Спочатку кількість паперових грошей була обмеженою, і тому вони мали високу представницьку вартість. Однак під час вій­ни колоній з метрополією випуск їх різко збільшився, внаслідок цього відбулося різке знецінення паперових грошей (в 10 разів).

У Західній Європі паперові гроші увійшли в обіг у Франції в 1716— 1721 рр. Багато випускалось так званих асигнатів під час французь­кої революції та в перші роки після неї (1789—1797 рр.).

Паперові гроші функціонували у вигляді "континентальних" грошей у США з 1775 по 1780 р., так званих грінбеків — у 1861— 1879 рр., не розмінюваних на золото банкнот в Англії — в 1797— 1815 рр. В Австрії паперові гроші розповсюджуються з 1762 р., в Росії — з 1769, в Італії — з 1866, в Пруссії — з 1806 р.

Паперові гроші не мають власної вартості (за винятком вартості паперу і обробки), а тому, як і неповноцінні монети, вони є симво­лами вартості. Держава, випускаючи паперові гроші, надає їм при­мусовий курс у законодавчому порядку і використовує їх як замін­ник повноцінних грошей.

Оскільки гроші — це такий особливий товар, на який можна купити будь-який інший, то вони стають загальним втіленням сус­пільного багатства, яке товаровиробники прагнуть нагромаджувати.

Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо за об­міном товару на гроші не настане обмін грошей на товар і гроші залишать сферу обігу і утворять скарб, виступаючи в своїй золотій або срібній "плоті". Специфіка грошей як засобу нагромадження Полягає в тому, що це гроші, по-перше, реальні і, по-друге, повно­цінні, тобто такі, які мають власну вартість.

Процес виробництва зумовлює необхідність нагромадження грошей і тимчасового вилучення їх із сфери обігу, адже кожний товаровиробник для придбання засобів і предметів праці має накопи­чити достатню суму грошей, а тому тією чи іншою мірою він висту­пає збирачем скарбів. При цьому можуть нагромаджуватися не тіль­ки золото чи срібло, а й металеві та паперові знаки грошей. Періо­ди суспільних потрясінь і знецінення грошових знаків щодо благо­родних металів наочно демонструють фіктивність скарбів у формі неповноцінних грошей.

Гроші є загальним виразником багатства, їх можна безпосередньо перетворити на будь-який товар. Тому якісно вони не мають меж, проте кожна реальна грошова сума кількісно обмежена і на неї можна придбати лише певну кількість благ. Тому існує супереч­ність між кількісною межею і якісною безмежністю грошей як за­гального виразника речового багатства.

Поряд з безпосереднім нагромадженням скарбів у монетній формі відбувається їх нагромадження у вигляді предметів розкоші з золо­та та срібла. Це приводить до того, що, з одного боку, все більш розширюється ринок для золота і срібла незалежно від виконува­ної ними функції, а з другого — створюється приховане джерело пропозиції грошей, яке є особливо дійовим у періоди суспільних потрясінь.

В умовах обігу металевих грошей останні як скарб стихійно ре­гулювали грошовий обіг. У зв'язку з постійними коливаннями то­варного виробництва і товарного обігу, його швидкості, цін циркулююча маса грошей то зменшувалась, то збільшувалась. Це відпо­відало випаданню грошей у скарб або вилученню їх з нього. Отже, скарб був відвідним і привідним каналами для циркулюючої гро­шової маси, завдяки якому вона не знала ні надлишку, ні нестачі.

Функція засобу платежу тісно пов'язана з функцією грошей як засобу обігу. В товарообороті, опосередкованому грошима (продаж заради купівлі), гроші виступали як швидкоплинний посередник і виконували функцію засобу обігу. Коли гроші здійснюють само­стійний рух, переходячи від одного власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію вони здійсню­ють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (наприклад, сплата заробітної плати, податків, орендної плати, квартирної плати, комунальних послуг тощо).

Кредитні гроші виникають з функції грошей як засобу платежу. Коли власник товару продає його в кредит, він не обмежується усним зобов'язанням покупця сплатити його, а вимагає боргову розписку, в якій, як правило, зазначаються товар, його ціна і строк погашення боргу. Така боргова розписка є попередником векселя, так само як останній є безпосереднім попередником кредитних грошей.

Вексель — це боргове зобов'язання, складене за певними пра­вилами. Вперше векселі з'явились в Італії в середні віки. Спочатку їх використовували для пересилання грошей, потім вони почали проникати в сферу товарного обігу, виконуючи функцію засобу платежу і загального грошового зобов'язання.

Існує суворо визначена форма оформлення векселя: на спеціаль­ному папері, який використовують для друкування грошей, де за­значають, кому і ким, в якому місці і в який час видано вексель, строк і суму платежу по ньому. Вексель підписує той, хто його видав. У векселі не вказується, за що видано грошове зобов'язан­ня. Абстрактний характер векселя дає можливість для зловживань, таких як видача "дружніх", так званих бронзових векселів, які не відображають реальних економічних зв'язків. Вони можуть підір­вати вексельний оборот, і тому в усіх країнах переслідуються в кримінальному порядку.

Обліком векселів займаються банки. Фактично банк скуповує векселі, розплачуючись за них власними векселями, які назива­ються банкнотами.

Банкнота — це зобов'язання банку, банківський білет, тобто кредитні гроші. Випуск банкнот банками здійснюється не лише під векселі, а й під золото та інші дорогоцінності.

Кредитні гроші, векселі, банкноти — важливі елементи функціо­нування ринку. В процесі становлення ринкових відносин., виник­нення і зміцнення ролі фондових, валютних, товарних бірж, комерційних банків у нашій країні вони починають активно викорис­товуватись у господарському механізмі.

Між кредитними і паперовими грошима існують суттєві відмін­ності. Так, паперові гроші виникають з функції обігу, в той час як кредитні — з функції платежу. Паперові гроші випускає держава, яка вимагає від усіх суб'єктів ринкових відносин приймати їх у всіх платежах. Такі гроші випускаються в обіг в міру потреби. Кредитні гроші випускаються банком, вони не обов'язкові для приймання, але забезпечені золотом, іноземною валютою та іншими активами банку. Вони випускаються відповідно до суми товарних векселів і, таким чином, не перевищують потреби в них. Проте в сучасних умовах відмінності між паперовими і кредитними грошима стира­ються.

Функція світових грошей. Спочатку на світовому ринку панува­ла подвійна міра вартості — золото і срібло, але згодом функцію світових грошей почало виконувати тільки золото. Нині витіснен­ня золота з грошового обігу стосується і світових грошей. Паперові знаки (долари, фунти стерлінгів, марки, єни тощо) відіграють все більшу роль у міжнародних розрахунках. Проте золото залишаєть­ся твердими і бажаними для всіх країн світовими грошима, надій­ним гарантом у міжнародних розрахунках.

Світові гроші функціонують як загальний платіжний засіб, за­гальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі.

Як загальний купівельний засіб світові гроші функціонують при оплаті міжнародної товарної угоди наявними грошима (наприклад, придбання країною у надзвичайних умовах зерна, зброї тощо).

Як загальне втілення суспільного багатства гроші у світовому обігу виступають тоді, коли багатство переноситься з однієї країни в іншу (при переведенні підприємцями своїх грошей на зберігання за кордон, при наданні зовнішніх позик тощо). Для здійснення між­народних платежів кожна країна потребує певного запасу золота. Тому золото у вигляді скарбу одночасно є резервним фондом світо­вих грошей. Зростає також реальна роль у цій функції національ­них резервних валют та інших різновидів грошей.

До початку XX ст. у товарному виробництві й обігу існувало чотири типи загального еквівалента: товарно-лічильний, товарно-ваговий, металокарбований і емісійний. До товарно-лічильного за­гального еквівалента належать товарні гроші: знаряддя праці, ху­доба, раби, прикраси тощо. Товарно-ваговий пов'язаний з продук­тами рослинного походження, що мало псувалися, а пізніше — і з металами. Металокарбований тип передбачає наявність метале­вих грошей у вигляді монет, а емісійний — різні знаки вартості на спеціальному папері з певною атрибутикою.

У сучасних умовах набув поширення новий тип загального екві­валента — депозитно-єлектронний. Він втілений у банківських де­позитах, кредитних картках і електронних грошах.

Сучасні зміни в грошовому обігу

Розвиток товарного виробництва та грошового обігу привів у наші дні до суттєвих змін у використанні золота як грошей. Прак­тично відбувається процес демонетизації золота. Відповідно до Ямайської угоди 1976 р. з 1 квітня 1978 р. золотий вміст національ­них валют, що називається золотим паритетом грошової одиниці країни (раніше золотої, тепер паперової), був скасований. Нині зо­лото як грошовий матеріал ніде у світі в обігу не використовують. Золото купують тепер як звичайний товар. Практично воно вико­нує, по-перше, функцію засобу нагромадження скарбів; по-друге, бере участь у визначенні валютних курсів як матеріально-речове, а разом з тим і вартісне забезпечення кредитних грошей (паперо­вих, електронних карток тощо).

Валютний курс — це грошова одиниця країни, виражена в гро­шових одиницях інших країн. Тепер він визначається купівельною спроможністю певної валюти відносно заданого набору товарів та послуг кількістю 250 найменувань при середньозваженій ціні (в доларах США та в інших національних валютах). Розрахунок валютного курсу здійснюють у кожній країні конкретні установи, наприклад у США — федеральна резервна система за участю від­повідних банків; у Франції — національний інститут економіки, фінансів і статистики; в Україні — Національний банк. Так званий споживчий кошик — з 250 найменувань — це споживчі блага, які найбільш широко вживаються. На валютні курси впливають чис­ленні фактори: ступінь інфляції, стан платіжного балансу, рівень відсоткових ставок у країні, авторитет валюти на світових ринках тощо. Названий кошик і є основою функції грошей як міри вар­тості при паперових, електронних та інших грошах.

І сьогодні золото залишається найнадійнішим виразником ба­гатства. Справа в тому, що ціна золота в основних валютах на всіх валютних біржах світу, які включені до міжнародної системи авто­матичної швидкісної передачі інформації, практично однакова, тобто існує світова ціна золота, яка відбиває його світову вартість. Це пов'язано з тим, що витрати на виробництво золота усереднюють­ся, продуктивність праці при його виробництві вирівнюється.

Раніше золотий курс (ціну) національної грошової одиниці ви­значала держава, виходячи з золотого запасу країни, запасу інших дорогоцінних металів та інших активів Держбанку. Наприкінці 60-х років цей метод був порушений. Спочатку із ініціативи США як головного кредитора світу, а потім і Міжнародного валютного фон­ду, в якому США домінують, золото перестало бути міжнародним загальним товарним і грошовим еквівалентом. Його місце посіли кошики відповідних споживчих товарів, на які в кожній країні вста­новлюються свої ціни в національних грошових одиницях. Отже, курси національних валют визначаються співвідношенням цін у цих валютах за кошик з однаковим набором товарів. Природно, що різниця витрат на виробництво одного й того самого товару в різ­них країнах робить такий еквівалент досить недостовірною міжна­родною мірою вартості.

Функцію засобу обігу та платежу виконують паперові гроші, кредитні білети, електронні картки тощо. Юридичною основою валютної системи для світових грошей були проголошені спеціальні записані права,гарантовані Міжнародним валютним фондом. Курс 50К визначається на основі середньозва­женого курсу певного набору національних валют, де на долар США припадає 42 відсотки. На практиці долар США залишається основ­ним міжнародним платіжним засобом. Використовуються націо­нальні валюти і ряду інших розвинутих країн. Так, в Європейсько­му Союзі використовують як групову міжнародну безготівкову розрахункову грошову одиницю ЕС17 (з англійської та французь­кої — об'єднана європейська валюта), яка за рішенням, прийнятим керівництвом Союзу у 1996 р., має бути перейменована в Еиго. Реальні можливості демонетизації золота створюють сучасний роз­виток науково-технічного прогресу, впровадження АСУ, комп'юте­ризація обліку, розвиток економічної інтеграції, нових колективних форм власності, її соціалізація тощо. Це відкрило шлях до виявлен­ня необхідної кількості грошей для нормального функціонування господарства без посередника — золота.

Демонетизація золота і формування нових валютних систем про­йшли певний історичний шлях. Початковим його етапом було витіснення золота як грошей у першій половині XX ст. з внутрішнього товарообороту. Закінчується цей шлях заміною золота в товарообо­роті на світовому ринку. Як уже зазначалося, в основу цього процесу покладено як реальні можливості, так і об'єктивну необхідність.

Найбільшого розвитку світова грошова система, заснована на золоті, досягла на початку XX ст., коли забезпечувався необмеже­ний обмін національних валют на золото. Ця система одержала назву золотого стандарту. Нині на основі демонетизації золота формується нова міжнародна валютна система, юридичний статус якої почався після підписання Ямайської угоди.

З розвитком масштабів товарного господарства золото поступо­во не в змозі було виконувати функцію засобу обігу, платежу, а потім і світових грошей внаслідок недостатньої для цього його кількості. До того ж застосування паперових, а потім кредитних та електронних грошей все більше відривало їх від своєї золотої осно­ви. Це давало змогу урядам віддаляти золото від його представ­ницьких форм внаслідок інфляції тощо.

За приблизними оцінками, протягом усієї історії розвитку золото­го промислу в стародавні та середні віки (до початку XVII ст.) загаль­ний видобуток золота становив 13,3 тис. т. З 1600 по 1990 р. у світі було добуто 106,2 тис. т золота. Отже, загальний золотий запас люд­ства — приблизно 119,5 тис. т. Третину його (38—39 тис. т) станов­лять державні золоті запаси, приблизно чверть (28—ЗО тис. т) золо­та — тезаврована, тобто накопичена приватними особами у вигляді скарбу, більше третини — використано в ювелірних, зубопротезних і промислово-технічних, особливо радіоелектронних виробах (40— 42 тис. т). Певна частина (9—13 тис. т) знаходиться в гробницях, скар­бах, тайниках, руїнах стародавніх міст, на дні морів, океанів тощо.

3.

З появою грошей виникла необхідність їхнього регулювання.

Сучасна економічна наука концентрує увагу на трьох основних, фундаментальних функціях: мірі вартості, засобі обігу і засобі платежу.

Виходячи із специфічної природи грошей (золотих, паперових, кредитних) і тих функцій, що вони виконують, діють суворо визначені закони грошового обігу.

В умовах обігу золота, а також паперових та кредитних грошей при їх вільному обміні на золото кількість грошей, необхідна для обігу, визначається такою формулою (класичний підхід):

де Г - кількість грошей, необхідна для обігу;

Р - сума цін товару, які підлягають реалізації;

К - сума цін товару, проданих у кредит;

П - платежі, що настали;

ВП - взаємосплачувані платежі;

О - число оборотів однойменних грошових одиниць.

Більшість економістів Заходу користуються рівнянням обміну І. Фішера (неокласичний підхід):

M  V = P  Q, де

М - грошова маса;

V - швидкість обігу грошей;

Р - рівень товарних цін;

Q - кількість товарів, що перебувають в обігу.

Порушення даного рівняння приводить до інфляції.

Інфляція - це знецінення грошей, викликане їх перенагромадженням у сфері грошового обігу. Проявляється інфляція передусім у зростанні цін на товари.

Існують такі форми інфляції:

1. За характером інфляційного процесу:

- відкрита – нічим не стримуване, вільне і тривале зростання цін;

- прихована (пригнічена) - державний контроль над цінами в умовах товарного дефіциту;

- інфляційний шок - одночасне різке підвищення цін.

2. За місцем поширення:

- локальна (в межах однієї країни);

- світова (охоплює групу країн або всю глобальну економіку).

3. За темпами підвищення цін:

- повзуча (зростання цін приблизно на 10% на рік);

- галопуюча (зростання цін від 20 до 200% на рік);

- гіперінфляція (зростання цін від 500 до 1000% і більше на рік).

4.

Інфляція - дисбаланс попиту та пропозиції, інших пропорцій національного господарства, що виявляється в росту цін. Виміряється інфляція за допомогою індексу цін.

Індекс цін у даному періоді - %

Ціна ринкового кошика в даному періоді

• * 100

ціна аналогічного ринкового кошика в

базовому періоді.

Інфляція - це знецінення грошей, викликане їх перенагромадженням у сфері грошового обігу. Проявляється інфляція передусім у зростанні цін на товари.

Існують такі форми інфляції:

1. За характером інфляційного процесу:

- відкрита – нічим не стримуване, вільне і тривале зростання цін;

- прихована (пригнічена) - державний контроль над цінами в умовах товарного дефіциту;

- інфляційний шок - одночасне різке підвищення цін.

2. За місцем поширення:

- локальна (в межах однієї країни);

- світова (охоплює групу країн або всю глобальну економіку).

3. За темпами підвищення цін:

- повзуча (зростання цін приблизно на 10% на рік);

- галопуюча (зростання цін від 20 до 200% на рік);

- гіперінфляція (зростання цін від 500 до 1000% і більше на рік).

По ступені розбіжності росту цін по різних товарних групах – збалансована (ріст цін рівнозначний для всіх товарів), не збалансована.

Інфляція може бути очікуваної і неочікуваний.

У світовій економічній літературі виділяють три основні сили, що приводять до дисбалансу й інфляції.

1. Державна монополія емісію грошей, зовнішню торгівлю, військові витрати;

2. Профспілкова монополія, що задає розміри рівня заробітної плати;

3. Монополія найбільших фірм по визначенню витрат і цін.

Розрізняють два типи інфляції :- інфляція попиту; - інфляція пропозиції.

Інфляція попиту

Інфляція пропозиції

Грошові доходи населення зростають

швидше, чим реальний

обсяг товарів та послуг

Зростання витрат виробництва в наслідок зростання заробітної плати та за рахунок зростання цін на сировину та енергію

причини

Монополія держави, підприємств, фірм

5.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ІНФЛЯЦІЇ:

1. Знецінювання потоку грошових доходів - ріст цін вище зростання доходів.

2. Перерозподіл доходів і багатства - інфляція збільшує вартість нерухомості;

3. Матеріалізація коштів - нагромадження товарів.

4. Падіння інтересу до довгостроковим цілям - інфляція з'їдає очікуваний доход.

5. Знецінювання грошових заощаджень. - скорочення фінансових ресурсів тобто скорочення виробництва.

6. Схована конфіскація коштів і падіння реального %, через податки вилучаються гроші необхідні для відтворення.

7. Погіршення керованості національного господарства , нестабільність і мінливість інформації.

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА В УМОВАХ ІНФЛЯЦІЇ.

1. Антиінфляційна політика - пристосування до інфляції тобто діяльність суб'єктів ринку з урахуванням утрат від інфляції.

Індексація % ставки

Індексація первісної суми інвестицій

Реалізація короткостро

кових проектів

Переорієнтація прибутку

- 60-70 р. Англія - політика "кошти - уперед" - обережний рух уперед. (неефективно)

- 1967 - 1971 р. Фінляндія; 1951 - 1952 р. США - контроль за співвідношенням цін і зарплати (короткостроковий ефект).

2. Скорочення державного втручання в гру ринкових сил при використанні антимонопольних мір.

3. «Компромісна» теорія боротьби з інфляцією» – зниження безробіття супроводжується зростанням цін та заробітної плати. Зайнятість повинна бути достатньою.

Інфляція - фундамент економічної кризи в цілому, тому визначення закономірностей інфляційних процесів дозволить визначити засобу боротьби з нею, і найефективнішим з них є розвиток національного виробництва.

Питання для самоконтролю:

1. Як розвиток товарного виробництва і обміну привів до виникнення гро­шей? У чому їх сутність?

2. Розкрийте єдність і протилежність товару і грошей.

3. Які функції грошей як загального еквівалента?

4. З яких функцій грошей і чому почалася заміна золота на паперові та кредитні

гроші?

5. Охарактеризуйте концепції грошей. Які причини існування різноманіт­ності

концепцій грошей сьогодні?

6. Які сучасні зміни в грошовому обігу?

7. У чому полягають об'єктивна необхідність і реальні можливості процесу демонетизації золота?

8. Поясніть, чи існує принципова різниця між двома визначеннями сутності

грошей.

9. Доведіть, що сучасна теорія моніторизму (Фридмен) справедлива тільки для

сучасних процесів розвитку економіки.

10. Поясніть, яким чином швидкість звертання грошей може впливати на рівень

національного доходу.

11. Поясніть причини інфляції і вкажіть заходу для її зниженню.

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 2. Зміст основних понять, категорій,

законів ринкової економіки

Семінарське заняття № 2.2. з теми:

«Структура та інфраструктура ринку»

Семінарське заняття № 3

Тема: Структура та інфраструктура ринку.

План.

1. Інфраструктура ринку і її роль в регулюванні економічних процесів.

2. Сутність та основні принципи роботи бірж. Види біржових операцій

3. Товарні біржі.

4. Фондові та валютні біржі.

5. Біржі праці. Особливості функціонування центрів зайнятості в Україні.

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 253-283.

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с.126-154.

3. Основи економічної теорії (за ред. Мочерного С.В.), Тернопіль, 1993, с.63-76.

4. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.41-47.

5. Экономика в схемах. Экономика в таблицах (под ред. Пруссовой Л.Г.), - К.,1995, с.123,147,148.

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей з питань плану:

1 рівень – питання № 1,2,5

2 рівень – питання № 1,2,3,5

3 рівень – питання № 1,2,3,4,5

2.Підготувати доповіді, реферати, повідомлення з теми.

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

У цілому сутність поняття інфраструктури означає систему обслуговування.

Ринкова інфраструктура - це сукупність галузей і інститутів, що забезпечують і регулюють безперебійне багаторівневе функціонування господарських суб'єктів і рух товарно-грошових потоків.

Оскільки існує обслуговування виробництва, соціальної сфери, ринку, розрізняють виробничу інфраструктуру, соціальну й інфраструктуру ринку в сукупності вони утворять ринкову інфраструктуру.

Виробнича включає транспорт, зв'язок, оптову торгівлю й ін., що обслуговують рух засобів виробництва.

Соціальна включає транспорт, зв'язок, що обслуговують населення, а також освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, соціальний захист.

Інфраструктура ринку - це сукупність інститутів (служб, підприємств), що обслуговують рух товарів і послуг, виконують відповідні функції і забезпечують функціонування ринкових відносин.

Інфраструктура ринку виконує наступні функції:

1. забезпечуюча (традиційна) - забезпечує суб'єктам ринку можливість реалізувати власні інтереси;

2. регулююча – упорядковує взаємодію елементів ринкової системи.

Організаційна база інфраструктури ринку включає постачальне - збутові, брокерські та ін. посередницькі організації, комерційні фірми крупних промислових підприємств.

Матеріальна база складається із транспортних, банківських і страхових систем, крупних самостійних банківських і кредитних установ, а також різних за обсягом операцій середніх та дрібних комерційних банків.

Інфраструктурою ринку є складна система, тому що вона включає різноманітні елементи, характерні для того чи іншого виду ринку.

Ринок засобів виробництва і предметів споживання	Ринок робочої сили	Фінансовий ринок	Рінок інформаційних товарів та послуг
ріелтерські компанії, роздрібна торгівля, оптова торгівля, товарна біржа, сировинна біржа, торгово-посередницькі фірми (трейдінгові), аукціони, ярмарки, торгові доми, торгово-промислові палати, торгово-виставкові комплекси, лізингові компанії	державні центри зайнятості, біржі праці, приватні кадрові агентства, комерційні центри з підготовки (перанавчання і працевлаштування)	фондова біржа, валютна біржа, розрахунково-клірингові фірми, банки, страхові компанії, інвестиційні фонди, пенсійні фонди, емісійна система	консалтингові фірми, рекламні агентства, аудиторські фірми, юридичні фірми, инноваційно-інформаційні центри, засоби ділової комунікації

Інфраструктура ринку є необхідною умовою ринкових перетворень економіки України, становлення підприємництва. Вона покликана забезпечити цивілізований характер ринкових відносин, допомогти досягненню цілей і задач учасників ринку.

2.

Біржа (нім. Börse, від пізньолат. bursa — гаманець) — організований торгівельний майданчик, на якому відбувається оптова торгівля товарами або цінними паперами у вигляді стандартизованих біржових угод.

Біржі беруть початок від купецьких сходок в італійських містах 13—14 ст., а пізніше в торговельних містах інших країн Західної Європи. В світовій торгівлі 17 ст. велику роль відіграла Амстердамська біржа, де сформувались основні типи біржових операцій, відомих в сучасних капіталістичних країнах.

Товарні біржі з розвитком капіталізму стали центром оптової торгівлі, де продаються і купуються масові однорідні товари (бавовна, цукор, кава, зерно, метал, каучук та ін.) за зразками і стандартами.

На біржі укладаються угоди по біржових товарах, в результаті чого утворюється динаміка ціни тільки під впливом ринкового попиту та пропозиції, що дає змогу орієнтуватися учасникам ринку та прогнозувати хід торгів в майбутньому.

Найбільші товарні біржі — Чикагська (США) і Ліверпульська (Англія). Фондові біржі зосереджують більшу частину купівлі і продажу акцій та облігацій підприємств і облігацій державних позик. Діяльність біржі сприяє залученню грошового капіталу капіталістичного господарства, а можливість продажу акцій і облігацій на фондовій біржі прискорює обіг капіталу і переміщення його з однієї галузі в іншу. На фондовій біржі майже щохвилини реєструються і оголошуються на рухомій стрічці курси, за якими корпорації продають або купують цінні папери. На найбільшій у США Нью-Йоркській фондовій біржі (заснована у 1792) умови угод негайно телеграфують в 472 великі міста США, Канади та інших країн. На фондовій біржі відбувається спекуляція цінними паперами, зв'язана з частим коливанням їхнього курсу. Ці коливання відбивають стан виробництва, ринкову кон'юнктуру і політичні події. В періоди назрівання економічних криз звичайно спостерігаються кризи і на фондовій біржі, що виявляється в різкому падінні курсів цінних паперів. Великі фондові біржі, крім Нью-Йорка, є в Лондоні і Парижі.

В Російській імперії, в тому числі в Україні, в 1914 році було 82 біржі; найбільші з них — Петербурзька (заснована в 1703), Одеська (1796), Варшавська (1816), Кременчуцька (1834), Московська (1837), Київська (1865), Харківська (1868). Біржова торгівля найбільш розвинулася в пореформений період з розвитком капіталізму. Біржі в Україні, як і більшість їх у Росії, були переважно товарними (єдиною фондовою біржею в Росії була Петербурзька). Певне значення мала торгівля цінними паперами на Московській, Одеській, Київській і Харківській біржах. У Києві найбільше біржових операцій провадилося з цукром і акціями цукрових заводів, в Одесі — з хлібом та іноземною валютою.

Біржі України

На 1 жовтня 2010 року в Україні зареєстровано 550 бірж. Практичну діяльність здійснювали 345 бірж, серед них універсальних, товарно-сировинних і товарних — 294 біржі, нерухомості та агропромислових — по 17, фондових бірж та їх філій — 15, а також по одній валютній та спеціалізованій біржі.

За результатами діяльності 9 місяців 2010 року (дані Держкомстатистики станом на 1 жовтня 2010 року) першу п'ятірку за обсягом укладених угод складали такі біржі:ПАТ «Фондова біржа ПФТС»,ВАТ «Українська біржа»,ПАТ "Фондова біржа «Перспектива»,Українська універсальна біржа.

В наш час біржа — юридична особа, що забезпечує регулярне функціонування організованого ринку товарів, валют, цінних паперів, похідних фінансових інструментів. Біржа гарантує виконання угод, кожен член біржі проходить процедуру лістингу, де перевіряється повністю всі дані про компанію — від фінансової звітності, до моральних якостей керівника. Все це мінімізує ризики щодо невиконання угод та робить торгівлю на біржі більш зручною та впевненою.

Залежно від активів якими торгує біржа, їх поділяють на:

• товарні

• фондові

• валютні

• ф'ючерсні

• універсальні

Види біржових угод і операцій

Довга позиція в цінних паперах означає що власник цінних паперів закуповує та утримує цінні папери у розрахунку на отримання прибутку, якщо вартість цих паперів збільшиться.

Слідування довгій позиції у ф'ючерсному контракті, або іншому виді похідного фінансового інструменту означає, що власник отримує прибуток якщо ціна на папери зростає. Довга позиція є найбільш зручною та звичною формою інвестування, і часто протиставиться до короткого продажу.

Відповідає інвестиційній стратегії «купи і тримай».

Учасників гри на підвищення називають «биками».

Короткий продаж (англ. short selling, shorting) — це продаж фінансових інструментів (валюти, цінних паперів тощо), якими продавець не володіє на момент продажу. Такий продаж роблять із наміром купити фінансовий інструмент пізніше, за нижчою ціною. «Короткі» продавці намагаються отримати прибуток від очікуваного зниження ціни на такий інструмент.

Зазвичай, продавець позичає або орендує цінні папери, які він збирається продати, а пізніше купує ідентичні цінні папери, щоб повернути їх позикодавцю. Якщо ціна на такі цінні папери падає, продавець отримує прибуток за рахунок продажу «запозичених» цінних паперів за ціною вищою, ніж складеться на ринку на час їх купівлі. З іншого боку, якщо ціна на папери зростає, продавець втрачає гроші, оскільки йому доведеться купувати фінансовий інструмент за вищою ціною, ніж його було продано. Така практика є дуже ризиковою у тому сенсі, що ціна може зростати необмежено і навіть перевищити капітал продавця.

Практика закупівлі цінних паперів після їх продажу відома під назвою «закриття позиції» (англ. closing a position), або «покриття» (англ. covering).

Хеджува́ння, Хедж (англ. Hedging, англ. Hedge) — засіб зменшення ризику шляхом укладання протилежної угоди. Форма страхування вартості товару або прибутку, валютного ризику при здійсненні ф'ючерсних угод у банківській, страховій, біржовій та комерційній практиці. Учасники угоди мають можливість застерегтись, знизити ступінь фінансового ризику, пов'язаного з можливою зміною кон'юнктури ринку, попиту чи рівня цін упродовж виконання умов угоди.

Найбільш ефективним методом мінімізації ризиків є хеджування. Його можна визначити як сукупність дій та засобів, спрямованих на усунення ризиків або їх утримання на прийнятному рівні та отримання прибутку.

Хеджування являє собою систему економічних відносин учасників фінансового ринку, які пов'язані зі зниженням кредитних та цінових ризиків і досягаються за рахунок одночасності та протилежного спрямування торгових угод на строковому ринку і ринку реального товару.

Інструментом хеджування є інструменти строкового ринку (деривативи) - форвардні контракти, опціони та ф'ючерсні контракти. Деривативи - це стандартний документ, що засвідчує право придбати або продати базовий актив на визначених ним умовах у майбутньому. В міжнародній практиці строкового ринку деривативами є форвардні контракти, ф'ючерсні контракти та опціони, що і покладено в основу законодавчого регулювання випуску та обігу деривативів в нашій країні.

Коротке хеджування - продаж строкових контрактів, а довге - купівля строкових контрактів. Техніка довгого хеджування дає можливість негативних коливань ціни активу. Коротке хеджування сприяє забезпеченню ціни продажу базового активу, який знаходиться у власності продавця.

На товарних біржах здійснюється також опціонна торгівля.

Опціон - привілей, який купують, сплативши додатково певну суму грошей для отримання товару за заздалегідь встановленою ціною протягом певного строку. Опціонна торгівля на товарній біржі означає можливість через сплату певної суми грошей - премії - одержати привілейовані гарантії отримання товару за наперед визначеною ціною і протягом обумовленого строку. Здебільшого це - торгівля коштовностями, валютою, іпотекою, індексами акцій, відсотковими ставками, індексами цін тощо.

3.

Товарна біржа - особливий ринок, на якому здійснюється оптова торгівля масовими однорідними товарами і зароджується попит та пропонування цих товарів у масштабах регіону, республіки, співдружності країн й світового ринку. Відмітною особливістю торгівлі на біржі є те, що товари безпосередньо не переходять з рук у руки. Угоди укладаються на основі пред'явлення та огляду встановлених форм документів, що регламентують номенклатуру, обсяг, терміни, форму доставки, а також ціну товару і деякі інші умови. Так діють вже 63 товарних біржі України.

Головною метою їхньої діяльності стало наповнення товаропровідної мережі тими матеріальними ресурсами, які можна реалізувати за вільними цінами. Товарна біржа особливо важлива для малих і середніх фірм та інших підприємницьких структур, що зароджуються. Водночас це не суперечить тому, що біржа як самостійне підприємство ринкової економіки дбає про піднесення прибутковості своєї діяльності. Про це недвозначно заявило понад 45% товарних бірж. Щоб забезпечити стабільність своєї діяльності, вони шукають оптимального поєднання торгового процесу з отриманням нормального прибутку. Інакше втрачається будь-який сенс біржових торгів, які стали найзручнішим видом оптової торгівлі. Саме це і є головною об'єктивною причиною швидкого розвитку системи товарних бірж.

За своїм статутом товарні біржі виступають як торговельно-господарські організації з правом юридичної особи, які створюється союзами підприємців і торговців, щоб формувати оптовий ртнок шляхом організованої й регульованої біржової торгівлі, здійснюваної у формі гласних публічних торгів.

Товарні біржі можуть створювати союзи, об'єднання, асоціації, мати філіали та інші відособлені підрозділи. Безпосередньо сферою діяльності товарної біржі є організація та регулювання біржової торгівлі. Правилами, які виробляє кожна біржа, передбачено ряд умов, які, зокрема, зобов'язують учасників торгів безумовно виконувати взяті зобов'язання, гарантується рівноправність і свобода вибору та дій для всіх учасників, вимагається обов'язкова підзвітність законодавчим і податковим структурам, наявність системи та уніфікованих форм документів, регламент ведення торгів, порядок фінансових розрахунків і ряд інших. При цьому біржа не має права займатися іншою діяльністю, в тому числі здійснювати вклади в банки, купувати акції тих підприємств, які не беруть участі в біржових операціях. Водночас біржі покликані координувати свою діяльність, захищати інтереси своїх членів і здійснювати спільні програми з іншими товарними біржами, але не можуть створювати монопольні об'єднання.

Основними характеристиками товарної біржі є такі:

1) створення на них сприятливих умов для здійснення купівлі-продажу не самих товарів, а контрактів на їхні поставки;

2) укладання контрактів щодо стандартизованих товарів, тобто таких, які можна продавати великими партіями за зразками або технічними умовами, описаними в контрактах;

3) регулярність торгів, що допомагає зосередити на біржі велику кількість покупців та продавців й визначити базисні ринкові ціни;

4) вільна купівля-продаж контрактів, коли покупець вільно вибирає продавця, а продавець - покупця;

5) дія вільних ринкових цін, які складаються під впливом реального співвідношення попиту та пропонування;

6) здійснення торгів за єдиними біржовими правилами;

7) активна й безпосередня участь у торгах біржових посередників (брокерів);

8) наявність типізації контрактів і мінімальних партій поставок, що значно спрощує ведення торгів;

9) збір, обробка й поширення інформації, пов'язаної з кон'юнктурою ринку.

Залежно від того, яку участь у біржових торгах беруть відвідувачі, товарні біржі поділяються на відкриті й закриті. В торгах на закритих біржах беруть участь лише біржові брокери, а на відкритих, крім них, торгові угоди укладають також відвідувачі. Сучасні біржі на Заході в основному закриті.

За характером операцій розрізняють товарні біржі реального товару й ф'ючерні.

Продаж контрактів на біржах реального товару супроводжується, як правило, наступною поставкою товарів. На біржу з реальним товаром він доставляється у строго визначених розмірах і продається у вигляді біржових одиниць, що відповідають або вмісту транспортного засобу (вагон), або ж місця за обсягом і вагою (кіпа бавовни). Фактичні величини продажу називаються лотами, тобто партіями. Кожна партія має бути числом, що є кратним біржовій одиниці. Це означає, що самі партії не можуть встановлюватися продавцем і покупцем довільно і мати індивідуалізовані обома сторонами параметри. Головним наслідком стандартизації кількісної сторони біржової торгівлі є демонополізація попиту і пропозиції, недоцільність виробництва і споживання некратних біржових одиниць і партій у виробництві, постачанні і замовленнях, а отже, і неможливість висунення якихось особливих вимог щодо кількості й ціни.

На товарних біржах зосереджуються попит і пропонування цих товарів у масштабі даної країни, а іноді і всього світового ринку. Товари на біржі безпосередньо не представлені, і угоди на їхню доставку укладаються на певний строк і за певну ціну; при цьому продавець розраховує, що ціна на товар до встановленого строку впаде і він матиме різницю в цінах, а покупець розраховує на підвищення ціни.

4.

Фондова біржа - організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами; акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства, статуту і правил фондової біржі.

Фондова біржа - установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі-продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та упорядкованій основі.

Фондова біржа може формувати сукупність брокерських місць, власники яких беруть участь у біржових зборах, використовують технічні засоби та обладнання, мають право на отримання відповідних послуг тощо. У даній операції власник, сплативши вартість брокерського місця, вступає у взаємовідносини з фондовою біржею як із комерційною організацією.

Предметом торгівлі на фондових біржах є акції та облігації акціонерних товариств, компаній, а також облігації державних позик. Купівля-продаж тут здійснюється шляхом обміну усними інструкціями між продавцями та покупцями. Ціни формуються за законом співвідношення попиту й пропонування.

Як ринок цінних паперів фондова біржа виникла ще у XVШ ст., але відігравати помітну роль стала лише з масовим розвитком акціонерних товариств та зростанням обігу цінних паперів. Нині в світі функціонує близько 200 фондових бірж, які слугують центрами мобілізації розпорошених вільних капіталів, вкладання їх на тривалий строк в облігації та акції, фондова біржа тісно взаємодіє усією системою короткострокового кредиту. Власники цінних паперів у будь-який час можуть реалізувати їх на біржі, незважаючи на те, що реальний капітал закріплено на фабриках і заводах.

Початком становлення створення фондового ринку України стала поява відповідних законів України: "Про цінні папери і фондовий ринок", "Про приватизаційні папери", "Про банки і банківську діяльність" .

У цей же час з'являються перші українські акції і перші торговці цінними паперами.

Верховна Рада України приймає постанову "Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку в Україні".

Пожвавлення законодавчої діяльності у сфері цінних паперів відбулося після прийняття Указу Президента України "Про державну комісію з цінних паперів і фондового ринку" від 12 червня 1995 р. № 446/5 30 жовтня 1996 року було прийнято закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів України", 9 липня 1996 р. - закон "Про внесення змін і доповнень до закону України "Про цінні папери і фондову біржу".

У 2001 році в Україні вже діяло 6 бірж і 2 торгово-інформаційні системи (ТІС). 2002 рік став роком домінування ПФТС і УМВБ. Їхня частина - майже 98,11% всіх угод, укладених на організованому ринку. Інші торгові сектори поділили між собою ринок таким чином: Українська фондова біржа (УФБ) - 0,81%, Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ) - 0,73%, Придніпровська фондова біржа (ПФБ) - 0,04%, Донецька фондова біржа (ДФБ) - 0,03%, Українська міжбанківська фондова біржа (УМФБ) - 0,24%, Кримська фондова біржа (КФБ) - 0,04%.

Ще один імпульс до розвитку фондового ринку дала поява Української Біржі, яка впровадила ринок заявок. Це, у свою чергу, поклало початок такому явищу як інтернет-трейдінг.

До появи нового торгового майданчика Українська Біржа фондовий ринок України можна було віднести до ринків з вкрай низькою ліквідністю. Про це свідчив значний розрив між котуваннями покупки і продажу фондових активів. У середньому він складав за групою найбільш популярних паперів 20% - 25%. У той же час, скажімо, у Росії цей показник не перевищував 1,5 - 2,0%.

Валютна біржа

Питання розбудови ринку та входження економіки України у світове господарство, становлення конвертованості національної грошової одиниці сьогодні не можуть вирішуватися без валютної біржі. Лише валютна біржа здатна забезпечити вільне плавання курсів валют; без неї не можна подолати монополію Національного банку та Зовнішекономбанку. Функції валютної біржі могли б виконувати й незалежні комерційні банки, якби вони одержали право вільного ведення операцій з усіма валютами.

Валютна біржа - не лише місце торгівлі валютами, а й важливий організуючий чинник банківської політики. Вона організовує валютні торги й проводить розрахунки в іноземній валюті та грошових одиницях України відповідно до домовленостей, визначає поточний ринковий курс іноземних валют по відношенню до національної грошової одиниці, організовує операції Національного банку з метою регулювання (підтримки) поточного валютного курсу національної грошової одиниці.

Право на участь у торгах валютної біржі (і право стати її членами) мають лише зареєстровані банки та фінансові підприємства, що одержали офіційний дозвіл (ліцензію) Національного банку.

Члени валютної біржі мають право брати участь у біржових операціях за свій рахунок і від власного імені, а також за дорученням клієнтів. Для купівлі (продажу) іноземної валюти клієнт подає на біржу заяву, вказує мету використання валюти (наприклад, на купівлю товарів і послуг, реалізацію права на інтелектуальну діяльність, для переведення за кордон дивідендів тощо).

Для встановлення ринкового курсу за початкову ставку приймається курс, зафіксований на попередніх торгах. Залежно від співвідношення попиту й пропонування маклер надалі підвищує його або ж понижує. Коли зниження (підвищення) курсу перевищує 10% від початкового, то маклер має право оголосити перерву в біржових торгах для проведення нарад з Національним банком України, а за необхідності - і з членами біржі для прийняття стабілізаційних заходів. Якщо з'ясується, що подібні коливання мають спекулятивний характер, то біржові торги можуть припинятися. Мінімальна величина купівлі (продажу) валюти становить 10 тис. дол.

У травні 1994 р. на Придніпровській товарній біржі вперше в Україні відбулися пробні торги валютними ф'ючерами, а починаючи з червня їх проводять регулярно, тричі на тиждень - понеділок, середу, п'ятницю.

Створено тут також розрахункову палату, яка виступає гарантом виконання зобов'язань за контрактами. Вона обслуговує учасників торгів як біржовий мінікліринговий банк. Членами розрахункової палати можуть бути лише члени Придніпровської товарної біржі. Розрахункова палата складається з 20 членів, серед яких банки: "Новий", "Дніпро-сервіс" та фірми: "Інфотех", "Вісімдесят", "Дал-інвест", "Ельф" та ін. Члени розрахункової палати можуть виступати на торгах і як продавці, і як покупці. За їх посередництвом у торгах можуть брати участь державні підприємства, комерційні структури, приватні особи, які заплатили певний процент комісійних.

5.

Біржа праці - установа ринкової економіки, яка здійснює посередницьку місію між найманими працівниками та роботодавцями в процесі купівлі-продажу товару робоча сила. У всіх країнах світу вони є державними організаціями.

Біржі праці виконують такі функції: працевлаштування безробітних, сприяння всім бажаючим змінити характер і місце роботи, вивчення кон'юнктури ринку робочої сили та надання інформації про неї, професійна орієнтація молоді, облік безробітних та виплата їм допомоги.

В Україні біржу праці було закрито в 1930 р. як непотрібну і таку, що має існувати лише за капіталізму, проте її функції не зміг ефективно виконувати жоден адміністративний орган.

Нині, виходячи з необхідності розбудови ринку та здійснення структурних зрушень у виробництві, долаються ідеологічні догми щодо товару робоча сила та біржі праці.

Згідно із Законом України про зайнятість населення вже реалізується програма формування ринку праці: створено близько 700 регіональних центрів зайнятості, розпочата реєстрація безробітних, здійснюється працевлаштування переважної більшості тих, хто звертається до центрів зайнятості.

Ще не використано громадські роботи, які фактично є дійовим і універсальним засобом активної політики на ринку праці. Хоч і схвалено національну програму громадських робіт як частини Державної програми зайнятості населення, проте вона не реалізується. Водночас громадські роботи дають змогу найраціональніше використати кошти, що виділяються на соціальні потреби безробітних. У процесі їх проведення безробітні просто відпрацьовують свої суми коштів, а їхня праця приносить суспільству значну користь. Особливо значний ефект вони дають у тих галузях і регіонах, у яких на даний час невигідні відособлені вкладення підприємців.

Інвестором таких коштів на національному рівні виступає держава. Вона цілеспрямовано перерозподіляє кошти державного бюджету, використовує відповідні цільові фонди, випускає державні позики. Всі вони концентруються у відповідних програмах для заміщення робочих місць у сфері природоохоронних і соціальних робіт, ремонті шляхів, землевпорядкуванні, будівництві на селі тощо.

Має сенс і діяльність закладів регіональної соціальної служби молоді. Молодіжна біржа праці, створена цією службою, призначена для вивчення попиту на робочу силу, забезпечення населення, що не працює, робочими місцями. Особлива допомога надаватиметься студентській молоді для пошуку роботи за сумісництвом та інвалідам. Молодіжна біржа відкриває курси, створює додаткові робочі місця, планує за пайовою участю з підприємствами міста Харкова інші заходи.

На договірній основі з навчальними закладами формується система професійної перепідготовки безробітних, в якій щороку перенавчатимуться 350-400 тис. чоловік.

Проте ще не всі питання функціонування ринку праці вирішені. Зокрема, незадовільно формується матеріально-технічна база центрів зайнятості. Вони не забезпечені достатньою мірою комп'ютерною технікою, не створена елементарна інформаційна мережа, без якої не може бути ринку. Повільно формується і фонд зайнятості, з якого потрібно черпати кошти компенсації незайнятим.

Актуальною є проблема демонополізації ринку праці. Потужні державні й галузеві незалежні профспілки постійно зловживають своєю силою, шантажують бізнес і уряд, вдаються до диктату, що призводить до економічних збитків.

В умовах гіперінфляції, коли потрібна висока соціальна відповідальність і тих, хто піднімає ціни, і тих, хто домагається підвищення заробітної плати, втрати від несанкціонована страйків та всіляких зупинок виробництва зростають багаторазово.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте сутність поняття інфраструктури.

2. Які функції виконує інфраструктура ринку?

3. Охарактеризуйте різноманітні елементи інфраструктури ринку.

4. Поясніть умови діяльності та характерні ознаки товарної біржі.

5. Які вам відомі види біржових угод і операцій?

6. Проаналізуйте особливості функціонування фондових та валютних бірж в Україні.

7. Яким чином біржі праці задіяні в програмі формування ринку праців Україні?

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 3. Механізм становлення різних форм господарювання, маркетингу і менеджменту комерційних структур та

системи оподаткування їх доходів.

Семінарське заняття № 3.1. з теми:

«Підприємство і підприємництво

в ринковій економіці»

Семінарське заняття № 4

Тема: Підприємство і підприємництво в ринковій економіці.

План.

1.Основні економічні форми та умови розвитку підприємницької діяльності

в Україні.

2.Основні функції та види підприємств в Україні.

3.Менеджмент на підприємстві: функції т форми управління.

4.Сутність, принципи та види маркетингової діяльності підприємств.

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 201-212, 399

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с.102-125,170-198.

3. Основи економічної теорії (за ред. Мочерного С.В.), Тернопіль, 1993, с.206-229,242-244.

4. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.82-91.

5. Економічний словник – довідник, /за ред. Мочерного С.В./ К., 1995,

с.250 – 251.

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей з питань плану:

1 рівень – питання № 1,2

2 рівень – питання № 1,2,3

3 рівень – питання № 1,2,3,4

2.Додатково підготувати повідомлення, доповіді та реферати, користуючись матеріалами сучасних видань з питань № 3,4.

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

Зародження підприємництва відбувалося у глибині сторіч. Однак необхідним атрибутом ринку воно стало у період розвитку капіталізму.

А. Сміт характеризував підприємця як власника, що йде на ризик заради реалізації комерційної ідеї і отримання прибутку.

Істотний вклад у дослідження підприємницької діяльності вклав айстро-американський економіст і соціолог Йозеф А. Шумпетер. У своїй книзі «Теорія економічного розвитку» він розглядав підприємницьку діяльність як особливу функцію у соціально-економічному процесі, що полягає у економічному лідерстві і новаторстві.

Але не всяку господарську діяльність можливо вважати підприємницькою, а лише ту, що пов’язана з ризиком, ініціативою, винахідливістю, самостійністю, відповідальністю, активним пошуком. Все ці якості є ознаками підприємництва.

Підприємництво – це ініціативна самостійна діяльність громадян, що направлена на отримання прибутку, яка здійснюється на свій страх і ризик, та під особисту матеріальну відповідальність.

Згідно з Законом України «О підприємництві» (1991 р.), підприємцями можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, а також група громадян (колективне підприємництво).

Ринкових суб’єктів неможливо створити штучно, вони виникають природно по мірі формування доходів і умов їх капіталізації, тобто при створення необхідної підприємницької середи. До таких умов відносять:

- створення прошарку власників, вільних у виборі своєї господарської діяльності;

- існування конкурентної середи, вільного ціноутворення;

- створення державної правової бази для підприємницької діяльності, рівних прав усім учасникам ринку;

- відкритість економіки країни, її вільна інтеграція у світове господарство.

Об’єктами підприємництва можуть бути будь-які види господарської діяльності, що не заперечені законом. В залежності від змісту діяльності розрізняють наступні види підприємництва.

Виробниче підприємництво – здійснюється виробництво товарів і послуг, інформації, духовних цінностей. Функція виробництва у цьому виді підприємництва – основна.

Наукове підприємництво є передвиробничою стадією і реалізується у діяльності по впровадженню у виробництво нових ідей та технологій, а також створенні нових товарів, тощо.

Комерційне підприємництво полягає в операціях і угодах по перепродажу товарів і послуг і не пов’язано з виробництвом продукту. Прибуток підприємця створюється шляхом продажу товару по ціні, що перевищує ціну придбання. Якщо ці операції проводяться у межах закону, то вони не вважаються спекулятивними.

Фінансове підприємництво – різновид комерційного. Об’єктом купівлі-продажу є гроші, валюта, цінні папери.

Посередницьке підприємництво проявляється у діяльності, що з’єднує зацікавлені в угоді сторони. За ці послуги підприємець отримує дохід.

Страхове підприємництво – особлива форма фінансового підприємництва, яка полягає у тому, що підприємець отримує страховий внесок, який повертається тільки при здійсненні страхового випадку. Остання частина внесків створюють підприємницький доход.

Усі види підприємництва спрямовані на отримання доходу. Але для цього необхідно навчитись комбінувати обмежені ресурси.

Здійснення різних комбінацій ресурсів – необхідна ланка діяльності підприємця. Вони, на думку Шумпетера, охоплюють п’ять напрямків:

1. створення нового блага або створення нової якості старого блага;

2. упровадження нового методу виробництва;

3. освоєння нового ринку збуту;

4. отримання нового джерела сировини або полуфабрикатів;

5. проведення необхідної реорганізації виробництва.

На кожному новому відрізку можуть з’являтися нові комбінації.

Цю якість відзначив ще Ж.Б. Сей, який доповнив формулювання, що було дано А. Смітом, визначив підприємця як економічного агента, що комбінує фактори виробництва.

Основними функціями підприємництва є:

• організаторська;

• новаторська;

• господарська;

• творча;

• соціальна.

Підприємницька діяльність не пов’язана з будь-якою формою власності. Можливі її різні сполучення. Це означає, що для того, щоб займатися підприємництвом не обов’язково бути повним власником капіталу. Можливо використовувати судний капітал, який потрібно буде повертати з визначеною часткою прибутку. Тому при його використанні ступень економічного ризику підприємця збільшується.

Підприємництво неможливо без новаторства. У зв’язку з цим виділяють дві моделі підприємницької поведінки: класичну і інноваційну.

Перша полягає у тому що бізнесмен прагне організувати свою діяльність з розрахунком на максимальну віддачу від ресурсів, які має у своєму розпорядженні.

Друга модель зорієнтована не тільки на ресурси, що він має, але і на можливість залучення зовнішніх ресурсів. Залучаючи власні і зовнішні ресурсі, підприємець віддає перевагу найбільш вигідним варіантам розвитку свого бізнесу.

2

Основною структурною одиницею підприємницької діяльності виступає фірма (підприємство).

Терміни «фірма» і «підприємство» виступають як синоніми, хоча на практиці це не завжди так. Наприклад, фірма може складатися із декількох підприємств, тоді вони будуть виступати як складові частини цієї фірми.

Фірма – це організація, яка володіє одним або декількома підприємствами і використовує ресурси для виробництва товару або послуги з ціллю отримання прибутку.

Фірми створюють в економіці підприємницький сектор.

Для успішного функціонування на ринку, підприємець повинен мати достовірну і достатню інформацію, мати можливість захистити свої права у випадку опортуністичної поведінки контрагента, тощо. Це потребує великих витрат, які називаються трансакційними. Засобом, що дозволяє знизити ці витрати є організація фірми, у котрій трансакції є дешевше. Вважається що фірми виникають у відповідь на дороговизну ринкової координації.

У західній економічній літературі існує цілий ряд теорій фірм, у кожній із яких по-різному визначаються її цілі і засоби досягнення.

Традиційна теорія пояснює поведінку фірми прагненням до максимізації прибутку.

Менеджеральна теорія фірми доказує, що ціль фірми – максимізація обсягу продажів і тільки потім доходу. Основну роль у цьому процесі грають не власники, а управлінці, менеджери яки зацікавлені у зростанні торгового виторгу, так як від нього залежить їх дохід.

Теорія максимізація росту основана на ідеї о том, що зростаюча фірма має більш переваг, ніж просто велика. У її рості зацікавлені і власники і менеджери і акціонери.

Внутрішні джерела росту фірми:

- нерозподілений прибуток, що повертається у виробництво;

- випуск акцій;

- позичкові кошти, що взяті у банку.

Зовнішні джерела росту фірми:

• злиття, тобто об’єднання двох або більше компаній;

• поглинання одною фірмою іншу, через скупку контрольного пакету акцій.

Злиття і поглинання здійснюються шляхом горизонтальної, вертикальної інтеграції і диверсифікації.

Горизонтальна інтеграція супроводжується придбанням однією фірмою інших, що займаються одним бізнесом.

Різновидом горизонтальної інтеграція є диверсифікація, що означає об’єднання фірм, чиї технологічні процеси ніяк не пов’язані.

Вертикальна інтеграція означає об’єднання фірм зайнятих на цілому ряду етапів виробничого циклу знизу до верху (наприклад від добутку нафти до торгівлі нафтопродуктами).

Теорія численних цілей: головний упор робиться на характеру поведінки вищого керівництва фірми. Поведінка повинна бути такою, щоб врахувати інтереси усіх зацікавлених осіб: робітників, менеджерів, акціонерів і керівників. Ця теорія найбільш поширення отримала у Японії.

3

Підприємництво існує у різних формах. В основі класифікації лежить дві ознаки: форма власності і величина фірми.

В Україні на основі форм власності створюються:

- індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи і виключно його праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності і праці громадян, членів однієї сім'ї, що проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина, з правом найму робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу, кооперативу, громадської або релігійної організації;

- державне підприємство, засноване на загальнодержавної власності;

- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальної одиниці;

- спільне підприємство, засноване на основі об'єднання різних власників (змішана форма), аж до іноземних, на умовах вітчизняного законодавства;

- іноземні підприємства, засновані на власності інших держав або іноземних приватних або колективних осіб.

За ознакою розмірів підприємництва розрізняють: малий бізнес, середній і крупний.

У сучасній західній економіці малий бізнес створює самий крупний сектор господарства, де знаходять себе роботу більш половини усіх зайнятих. В Україні малий бізнес не отримав широкого розповсюдження.

Середній бізнес грає менш примітну роль. Він менш міцний, йому приходить конкурувати як с крупним, так і з малим підприємництвом, у результаті чого він або переростає у крупний, або перестає існувати взагалі.

Крупний бізнес відрізняється більшою міцністю. Його монопольне положення на ринку дає йому можливість виробляти дешеву і масову продукцію що розрахована на задоволення потреб широкого кола споживачів.

Типовими організаційними формами підприємницької діяльності є:

• індивідуальне або приватне;

• господарське товариство;

• корпорація (акціонерне товариство);

• кооператив.

Індивідуальним підприємництвом називають бізнес, володарем якого є одна людина (дрібні магазини, підприємства сфери послуг, професійна діяльність юристів, лікарів, тощо).

Недоліки: володар несе необмежену майнову відповідальність, невеликий розмір підприємства.

Переваги: кожний власник володіє усім прибутком, може сам проводити будь-які зміни, знаходиться на спрощеної системі оподаткування.

Згідно закону України «О господарських товариствах» (1991 р.)

Господарське товариство – це підприємство у якому два або більш осіб договорюються о його володінні і управлінні, з ціллю здійснення сумісної підприємницької діяльності.

Відмінні риси господарського товариства:

а) багато власників. Партнери вносять паї в різній формі. Пайовим внеском можуть бути гроші, фізичний капітал, земля, ідеї, тощо. Кожен пай одержує власну грошову оцінку, кожному учаснику визначається його частка у вартості підприємства;

б) сумісний контроль діяльності підприємства. Власники здійснюють сумісне управління суспільством. Вони повинні домовиться між собою і відобразити це у відповідних документах підприємства про форми контролю і про порядок управління підприємством.

в) розподіл між партнерами прибутків і збитків. Конкретний порядок встановлюється уставними документами товариства. Підприємство створюється заради отримання прибутку, партнери прагнуть найбільшою мірою реалізувати в спільній діяльності свої особисті інтереси в отриманні доходу. Звичайно прибуток і збитки розподіляються пропорційно вкладеним паям.

До основних видів господарських товариств можна віднести:

1. Повне товариство. У такому підприємстві партнери несуть повну відповідальність за його діяльність, по зобов'язанням підприємства.

2. Товариство з обмеженою відповідальністю. Його основною відмінною рисою є те, що всі партнери несуть відповідальність за діяльність підприємства тільки в межах величин своїх внесків. Утрата внеску є граничною втратою учасника товариства з обмеженою відповідальністю. Це є привабливою рисою такого виду підприємств.

3. Змішане (командитне) товариство. Його основна відмінна особливість - об'єднання партнерів, що мають різні права і відповідальність:

а) дійсні (повні) члени, положення яких нічим не відрізняється від ролі і відповідальності партнерів в повному товаристві;

б) члени - вкладники, які несуть обмежену своїм внеском відповідальність за діяльність підприємства.

4. Товариство з додатковою відповідальністю. Партнери відповідають по зобов'язанням товариства в межах свого внеску в статутній фонд підприємства, а також додатково в розмірі, кратному внеску кожного. Вони виступають постачальниками капіталу, на який розраховують одержувати відсоток. Цей вид товариства дозволяє об'єднати зусилля підприємців, що мають різний ступінь інтересу до сучасної діяльності.

Перевагами господарських товариств є :

По-перше, зростання фінансових можливостей підприємства, оскільки збільшує число постачальників капіталу і розширюються господарські обороти.

По-друге, створення великих можливостей для розвитку підприємства, оскільки товариство отримує великий прибуток - поліпшуються можливості отримання кредитів.

По-третє, поява можливості здійснювати спеціалізацію в управлінні підприємством. У товаристві починають працювати менеджери, що дає можливість підвищити ефективність управління підприємством в цілому.

Недоліками господарських товариств є :

По-перше, об'єднані грошові та інші ресурси партнерів все ж таки мають достатньо обмежений характер.

По-друге, в господарських товариствах завжди існує небезпека появи серйозних розбіжностей серед партнерів в поглядах на діяльність підприємства, це може помітно знизити ефективність функціонування підприємницької структури.

По-третє, вихід з складу товариства одного або декількох партнерів може підірвати його існування взагалі і привести до його ліквідації. Тому господарське товариства не є найстійкішою формою підприємства.

Акціонерне товариство - це підприємство з обмеженою відповідальністю його членів, капітал якого розділений між власниками на паї у вигляді акцій .

Акціонерне товариство є, як правило, крупним підприємством. Воно володіє здатністю мобілізувати виробництво.

Акція - це цінний папір без встановленого терміну існування, що засвідчує внесення коштів на створення або розвиток підприємства і дає право її власнику на:

а) участь в управлінні підприємством;

б) отримання частини прибутку підприємства у вигляді дивіденду;

в) участь в розподілі майна у разі ліквідації підприємства.

Структура управління акціонерним підприємством має такий вигляд:

1) Загальні збори акционеров - найвищий орган управління. У його компетенцію звичайно входить визначення основних напрямів діяльності підприємства, завердження і зміни його статуту, затвердження річних результатів діяльності, обрання і отзив членів керівних органів і інші питання.

2) Рада (наглядова рада) акціонерного товариства обирається загальними зборами з числа акціонерів. У його компетенцію входять такі питання, як контроль за діяльністю виконавських органів товариства, затвердження бюджетів і планів розвитку підприємства, оголошення дивідендів та інші.

3) Правління (дирекція) акціонерного товариства - це виконавчий орган, який формується з менеджерів, найнятих для роботи в корпорації. Тут зосереджується оперативне управління підприємством.

Підприємство, яке володіє контрольними пакетами акцій інших акціонерних товариств називається холдинговим або холдинговою компанією. А самі акціонерні товариства стають в цьому випадку дочірніми підприємствами.

Кооператив - це підприємство, в якому об'єднуються кошти і зусилля партнерів з метою виконання певних господарських функцій.

Кооперативи мають немало спільного з господарськими товариствами в області організаційно-правової побудови, основні відмінності між ними виявляються в цілях створення, характері і спрямованості діяльності.

Відмінні риси:

а) орієнтація на прибуток не є такою домінуючою метою, як в господарських товариствах;

б) по характеру діяльності кооператив виступає як організація взаємодопомоги, самозабезпечення, їй властивий особливий дух співпраці.

в) операції, що проводяться, звичайно зорієнтовані на безпосереднє обслуговування або участь в них членів кооперативу.

Основними типами кооперативів можна назвати:

Споживчі кооперативи. Предметом і метою співпраці людей в таких підприємствах є суспільне постачання, забезпечення учасників певними товарами і послугами.

Кредитні кооперативи . Предметом співпраці стає формування грошового фонду, з якого учасники можуть брати кредити під низькі відсотки.

Збутові кооперативи. Предмет співпраці – загальний збут або переробка і збут, зберігання продукції.

Трудові кооперативи. Предметом співпраці виступає сам процес праці, відбувається об’єднання трудових зусиль членів кооперативу.

3.

Керування - це специфічний рід діяльності спрямований на визначення цілей функціонування виробництва, розробку необхідних засобів і способів їхнього досягнення, а також координацію зусиль всіх учасників для одержання результатів, що відповідають цілям.

Складові керування

- визначення цілей;

- розробка механізмів реалізації цілей (методи);

- здійснення координації для одержання результатів, відповідних цілям.

Група методів керування.

1. Адміністративні чи примус;

2. Економічні (спонукання);

3. Морально-психологічні (переконання).

Організаційна структура керування.

1. Керування національною економікою;

2. Керування галуззю;

3. Територіальне керування;

4. Керування підприємством ( фірмою).

Серед органів керування виділяються державні і господарські.

Сутність керування - координація дій економічного механізму з метою здійснення поставлених задач.

Менеджмент - керування на рівні фірми, тобто сукупність раціональних методів і організаційних важелів керування фірмою, корпорацією.

Професійні менеджери (керуючі) заміняють у керма корпорацій підприємців-власників. Кістяк корпорацій на думку Д. Гэлбрейта, складають менеджери і провідні спеціалісти. Кінцевої ціль менеджменту є прибутковість фірми, чого не можна досягти без зацікавленості кожного працівника в рішенні загальних задач. Сучасний менеджмент спирається на соціально-економічні, соціально-психологічні методи керування.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА КЕРУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА. СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ.

Організація - це процес створення структури підприємства, що дає можливість ефективно працювати разом для досягнення його цілей. Важливе значення тут мають взаємини повноважень, що зв'язують вище керівництво з нижчими рівнями працюючих і розподілу, що забезпечують можливість, і координації задач.

Повноваження визначаються як делеговані, обмежені, властиві даний посади права використовувати ресурси організації. Влада являє собою реальну здатність чи діяти можливість впливати на ситуацію.

Лінійні повноваження - передаються безпосередньо від начальника до підлеглого і т.д.

Апаратні (штабні) повноваження - консультації й обслуговування.

Функціональна департаментализация - процес розподілу організації на окремі елементи, кожен изкоторых має свою чітку задачу й обов'язок.

Дивизиональна структура - розподіл організації відбувається по видах чи товарів послуг, група чи покупців географічним регіоном:

1. Продуктова структура;

2. Організаційна структура орієнтована на споживача;

3. Регіональна організаційна структура;

4. Структура організації по територіальному принципі.

СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ.

Стратегія - детальний, усебічний комплексний план призначений для того, щоб забезпечити здійснення місії організації і досягнення її мети.

Процес стратегічного планування.

Місія організації

Цілі організації

Оцінка та аналіз зовнішнього

середовища

Управлінське дослідженні сильних та слабких сторін

Оцінка стратегії

Реалізація стратегії

Вибір стратегії

Аналіз стратегічних альтернатів

Організація керування підприємством є головною умовою його існування в цілому.

ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ.

Рішення - вибір альтернатива.

Етапи раціонального рішення проблем.

Діагноз проблем

Формулювання обмежень та критеріїв для прийняття

рішення

Виявлення альтернатів

Оцінка результатів

Кінцевий вибір

рішення

Реалізація й оцінка

Прийняття рішення

Реалізація рішення

Оцінка результатів

Повідом

лення

про рішення

Встановлення зворотнього зв’язку

Прийняття рішень залежить також від інших факторів:

1. Особисті оцінки керівника;

2. Середовище ухвалення рішення:

а) визначеність;

б) ризик;

в) невизначеність;

г) час і середовище, що змінюється.

3. Інформаційні обмеження;

4. Поведінкові обмеження.

Прийняття рішень, складова частина будь-якої управлінської функції. Необхідність ухвалення рішення пронизує усе, що робить керуючий, формулюючи мети і домагаючись їхнього досягнення.

У першій половині двадцятого століття одержали розвиток чотири чітко помітні управлінські думки:

1. Школи наукового керування;

2. Адміністративна школа (класична);

3. Школа психології людських відносин;

4. Школа науки керування (чи кількісна школа).

Варто розуміти, що школи перетинаються в питаннях теорії і практики, що в рамках однієї організації можна знайти елементи всіх цих підходів тобто

1. Спостереження, виміри, статистика, логіка, аналіз;

2. Визначення загальних характеристик і закономірностей діяльності підприємств, створення універсальних принципів керування;

3.Використання прийомів керування людськими відносинами.

4.Розробка і застосування моделей, розвитку кількісних методів.

Сьогодні, керування повинне розглядатися як процес, тому що робота з досягнення цілей за допомогою інших - це не одноразова дія, а серія безупинних взаємозалежних дій.

Ці дії називають управлінськими функціями.

Планування. Це стадія процесу управління, на якій визначаються цілі діяльності і необхідні для цього засоби і дії. Плануванням прокладається курс, по якому організація буде йти, щоб досягти мети.

Римський філософ Сенека один раз висловився: «Коли не знаєш, яка гавань тобі потрібна, будь-який вітер тобі буде побіжним».

Планування – це насамперед процес вироблення прийняття рішень, що дозволяють забезпечити ефективне функціонування і розвиток фірми в майбутньому.

Протилежністю планування є імпровізація.

Планування завжди орієнтується на дані минулого, але прагне визначити і контролювати розвиток підприємства в перспективі. Тому надійність планування залежить від точності фактичних показників минулого. Для точного планування необхідно одержати якнайбільше достовірної інформації про ринок і про діяльність підприємства. Вона забезпечується бухгалтерським обліком і великою статистичною базою. Однак підприємства – це усього лише невелика частина ринку й економіки країни. Варто розуміти, що неможливо одержати абсолютно усі важливі дані про ринок у цілому, і особливо ті, що стосуються діяльності конкурентів.

Таким чином, будь-яке планування базується на неповних даних.

Розрізняють планування:

• перспективне,

• стратегічне,

• поточне.

Короткострокове планування активне використовувалося фірмами досить давно. Однак бурхливий ріст економіки, зростання конкуренції, динамизация зовнішнього середовища обумовили перехід до довгострокового планування. У 50-х роках воно вперше стало застосовуватися на великих і середніх фірмах.

Процес планування містить у собі чотири етапи:

• вироблення загальних цілей підприємства,

• деталізацію і конкретизацію цілей,

• визначення шляхів, економічних і інших засобів досягнення цих цілей,

• контроль за досягненням цілей.

Організація. Ця функція націлена на те, щоб запровадити намічені плани в життя. Вона припускає формування структури організації, чи визначення того, хто саме повинний виконувати кожне конкретне завдання, і також забезпечення всім необхідним для нормальної роботи – персоналом, устаткуванням, завданнями, коштами й ін.

Термін організація в менеджменті вживається в двох значеннях:

1. перше значення відноситься до упорядкування діяльності людей,

2. друге – до розкриття структури підприємства.

Зараз ми будемо говорити про структуру організації і структурі керування. Утворення структури зв'язане з делегуванням повноважень.

Рішення про організаційну структуру приймається керівництвом вищої ланки, а проектування структури базується на стратегічних планах організації.

Організаційне планування включає наступні етапи:

1. Розподіл організації по горизонталі на блоки, що відповідають найважливішим напрямкам діяльності.

2. Установлення співвідношення повноважень різних посад.

3. Визначення посадових обов'язків.

Процес розподілу організації на окремі блоки, що можуть називатися відділами, чи відділеннями секторами, називається департаменталізацією.

Мотивація. Для забезпечення успішного виконання роботи і просування до наміченого в планах цілям менеджер повинний спонукувати людей ефективно трудитися. Для цього здійснюється матеріальне і моральне стимулювання, створюються умови для прояву активності працівників і їхніх саморозвитків.

Щирі спонукання, що змушують віддавати роботі максимум зусиль, надзвичайно складні. По оцінці західних фахівців, від 30 до 50 % працівників збуджуються до ефективної роботи грошима. Інших спонукають до дії більш піднесені потреби: у знаннях, авторитеті, творчості. Людьми рухають моральні ідеали, великі цілі, моральні переконання, звички, традиції і т.д.

Різні теорії психологічного й організаційно-економічного напрямку можна розділити на двох груп:

1. змістовні теорії мотивації, що ґрунтуються на ідентифікації внутрішніх спонукань особистості (потреб), що змушують людей діяти так, а не інакше (теорія потреб Туган-Барановького, теорія ієрархії потреб А. Маслоу, теорія двох факторів Ф. Герцберга),

2. процесуальні теорії мотивації – більш сучасні, базуються в першу чергу на тім, як поводяться люди з урахуванням виховання і пізнання (теорія очікувань Врума, теорія справедливості і модель мотивації Портера-Лоулера).

Названі теорії, хоча і розходяться по ряду питань, не є взаємовиключними. З обліком того, що структура потреб людини визначається його місцем у чи організації раніше придбаним досвідом, можна сказати, що для мотивації немає якогось одного кращого способу (теорії). Те, що виявляється кращим для мотивації одних людей, зовсім непридатне для інших.

Контроль. Це управлінська діяльність, що полягає в перевірці і зіставленні фактичних результатів із заданими. Ця функція здійснюється через спостереження, перевірку всіх сторін діяльності, облік і аналіз. За даними контролю коректуються раніше прийняті рішення.

Види та процес контролю.

Види контролю:

• попередній,

• поточний,

• підсумковий (заключний).

Попередній контроль здійснюється до фактичного початку роботи. Основним засобом здійснення попереднього контролю є реалізація визначених правил, процедур і ліній поводження.

В організаціях попередній контроль використовується в трьох ключових областях: людських, матеріальних і фінансових ресурсах. В області людських ресурсів контроль досягається за рахунок аналізу тих ділових і професійних знань і навичок, що необхідні для виконання конкретних задач організації, в області матеріальних – контроль за якістю сировини, щоб зробити відмінний товар. В області фінансових ресурсів механізмом попереднього контролю є бюджет у тім змісті, що він дає відповідь на питання, коли, скільки і які засоби (наявних, безготівкових) буде потрібно організації.

Поточний контроль здійснюється в ході проведення робіт. Його об'єктом є підлеглі, а суб'єктом – їхні начальники. Задача цього контролю – вчасно виявити і скорегувати відхилення, що виникають у ході роботи, від заданих параметрів. Поточний контроль ґрунтується на зворотних зв'язках. Простий приклад зворотного зв'язку: начальник знайшов помилки в роботі підлеглих і повідомив їм, що їхня робота незадовільна. У результаті підлеглі виправили помилки і підсилили свою увагу до виконання операцій. Таким чином, контроль дає можливість вчасно реагувати на мінливі фактори.

Заключний контроль здійснюється після виконання роботи. Фактично отримані результати порівнюються з установленими раніше. Незважаючи на те, що втрутитися в роботу вже не можна, цей контроль необхідний. Він показує, яких результатів домоглися люди, розкриває недогляди і недоліки в роботі.

Усі перераховані загальні функції діють у єдності. Наприклад, у плануванні окрім постановки цілей і задач, потрібно передбачати засоби їхнього досягнення, зокрема структуру органів управління. Крім цього, цілі планування і дій виконавців мають бути взаємопов' язані, ефективність намічених у плані заходів має біти вищою порівняно з попереднім періодом і т.д.

Усі функції «цементуються» діями менеджера по прийняттю рішень і комунікаціями. Функції знаходяться у визначеному круговороті і складають замкнутий цикл менеджменту. Функції взаємно зв'язані і взаємообумовлені: жодне ланка з цього управлінського ланцюга не викинеш.

Взаємозв'язок функцій і циклічність процесу управління виявляється в тім, що рух від стадії планування до контролю можливо лише шляхом виконання робіт, зв'язаних з організуванням процесу і мотивуванням працюючих. Результати контролю дають імпульси плануванню, корекції всієї іншої діяльності по виконанню функцій. Практично функції взаємно проникають: у будь-якому плані завжди мається стадія організації тобто створення реальних умов для досягнення запланованих цілей; без планів неможливо контролювати результати; контроль для персоналу може бути могутнім мотиваційним фактором і т.д.

Звідси і висунуті вимоги до наук менеджменту, знання не тільки основних елементів керування, як науки, але й орієнтації в економіці, соціології, психології, математику і т.д.

Система підготовки управлінських кадрів звичайно утворять частину "інфраструктури керування". Сама розвита сьогодні управлінська інфраструктура - створена в США (1300 навчальних закладів).

Американський менеджмент був і залишається найбільш могутнім (управлінською цивілізацією).

У Японії існує лише три школи бізнесу. Керівників готують самі фірми на основі концепції «навчання завдяки досвіду», планомірно переміщаючи їх по різних посадах. Лише у віці близько 35 років співробітники мають шанс одержати першу керівну посаду. На японських фірмах учаться усі - від робітників до президента, і головна відповідальність покладається за це на керівників кожного з підрозділів.

Сьогодні, у країнах СНД створюється нова система керування, система підготовки менеджерів орієнтованих на ринкові відносини з задачею повернути свідомість керівника до трудівника, споживача, а не до начальника; до прибутку, а не марнотратству; до підприємців, а не бюрократів; до новаторів, а не до бездумного виконавця; до волі вибору, а не до уніфікації і знеособлювання.

Загалом, і цілому переорієнтація в системі керування повинна перейти від ідеологізації до здорового глузду, до знань, що надають практичний результат.

4.

Сутність маркетингу

Термін „маркетинг" з'явився в економічній американській літературі наприкінці XIX — початку XX століть і означав „ринкова діяльність". Тоді маркетинг ототожнювали зі збутом товарів, ринок яких був недостатньо насичений, і всі маркетингові заходи обмежувались здебільшого діяльністю у сфері розподілу товарів. У міру насичення ринку підприємства були змушенні значно розширювати сферу ринкової діяльності, у зв'язку з чим сутність маркетингу змінилась. Розширились і його географічні межі — Японія, Західна Європа, а в останні роки і пострадянські країни.

Як здійснюється маркетингова діяльність? З чого вона починається? Що становить її „серцевину"? Які етапи охоплює процес управління маркетингом? Відповісти на ці та багато інших запитань допоможе розгляд моделі маркетингової діяльності (рис. 1.).

Оскільки маркетинг орієнтований на задоволення потреб споживачів, то маркетингова діяльність завжди починається з комплексного дослідження ринку.

У ході дослідження ринку вивчають поведінку споживачів, їхні смаки і потреби, споживчі переваги, мотиви, які спонукають їх приймати рішення щодо купівлі товару. Глибоке розуміння поведінки споживачів дає маркетологам змогу задовольняти їхні потреби краще, ніж це роблять конкуренти.

Дослідження ринку також передбачає вивчення і прогнозування попиту на товар, аналіз цін і товарів конкурентів, визначення місткості ринку і частки підприємства на ньому. Такий аналіз допомагає оцінити ринкові можливості і визначити привабливий напрям маркетингової діяльності, на якому підприємство може набути конкурентних переваг.

Рис. 1. Модель маркетингової діяльності.

Водночас ведеться пошук своїх потенційних споживачів, потреби яких підприємство прагне задовольнити. При тому використовують дуже важливий маркетинговий прийом — сегментацію ринку, тобто розподіл споживачів на групи на підставі різниці в їх потребах, характеристиках та поведінці. Якщо підприємство правильно вибрало ринковий сегмент для подальшої співпраці, значить, воно знайшло свою „нішу" на ринку.

Після того необхідно зробити позиціонування товару на ринку, тобто чітко визначити, чим товар даного підприємства відрізнятиметься від товарів конкурентів, завдяки яким його характеристикам можна здобути конкурентні переваги у свідомості потенційних споживачів. Прийнявши рішення щодо позиціонування свого товару, підприємство може розпочинати розроблення комплексу маркетингу. Це одна з фундаментальних категорій сучасного маркетингу, його „серцевина".

Комплекс маркетингу — це набір засобів маркетингу, сукупність яких підприємство використовує для впливу на цільовий ринок, маючи на меті домогтися бажаного реагування з його боку.

Комплекс маркетингу охоплює усі заходи, які може запровадити фірма для активізації попиту на товар. Узагальнено їх можна поділити на чотири основні групи: товар, ціна, методи збуту і методи просування.

• Товар — це набір виробів та послуг, що їх фірма спеціально розробляє для своїх цільових споживачів.

• Ціну товару належить визначати з урахуванням великої кількості факторів і адаптувати до вимог ринку.

• Методи збуту (розповсюдження) — діяльність, завдяки якій товар стає доступним для цільових споживачів.

• Методи просування (маркетингові комунікації) — діяльність, спрямована на поширення фірмою інформації про товар та переконання цільових споживачів у доцільності його придбання.

За всіма чотирма складовими комплексу маркетингу приймають дуже багато різних рішень, що перетворює кожну з них також на спеціальний комплекс. Найважливіші з цих рішень — на рис. 2.

Функції маркетингу.

Д

Ситуативний аналіз

1.Стан фірми

2.Прогноз (майбутнє фірми в умовах існуючого стану)

3.Навколишнє оточення (його вплив на становище)

ля того, щоб заглибитися в зміст маркетингової діяльності, назвемо основні функції маркетингу, тобто комплекс завдань, які необхідно здійснити для досягнення поставленої мети, і що дають можливість перевести систему в новий, прогресивніший стан.

Маркетинговий контроль

1.Збір даних (результати діяльності)

2.Оцінка даних (по відхиленням)

3.Рішення для проведення ситуативного аналізу

Маркетинговий синтез

1.Висунення думок (заходи щодо поліпшення ситуації)

2.Оцінка заходів (аналіз їх пріоритетності)

3.Приняття рішень для стратегічного планування (ієрархія завдань для досягнення головної кінцевої мети)

Тактичне планування

1.Визначення складових тактики

2.Розробка оперативного плану

(хто, що, коли, де и при яких умовах повинен зробити)

3.Реалізація оперативного плану

Стратегічне планування

1.Висунення стратегії дії

2.Вибір оптимальної стратегії

3.Рішення по розробці тактики при

обраній стратегії

Рис3. Схема циклічного (кільця) управління фірмою на основах маркетингу

Серед найважливіших функцій маркетингу виділимо такі (рис. 4):

1) аналіз навколишнього середовища;

2) ринкові дослідження;

3) аналіз потреб споживачів;

4) планування товару;

5) ціноутворення;

6) політика збуту;

7) просування товару;

8) реклама;

9) забезпечення соціальної відповідальності.

У приведених функціях - суть управлінської діяльності.

Рис 4. Основні функції маркетингу

Концепція маркетингу

Конкретизуючи все сказане стосовно фірми, що є основною ланкою підприємницької діяльності, можна відзначити, що маркетинг як вид людської діяльності, перш за все, припускає:

- повне виявлення нестатків і потреб покупців;

- розробку і виготовлення такого продукту, який необхідний споживачеві, з відповідною упаковкою;

- встановлення цін, що прийнятні для споживача і забезпечують достатній прибуток виробникові;

- доставку проведених товарів у необхідній кількості в прийнятний для покупця час і місце;

- просування товару, включаючи рекламу, особистий продаж, стимулювання продажів, створення сприятливого враження про товар, фірму;

- організацію сервісного обслуговування.

Суть процесу реалізації маркетингу полягає в тому, що фірма вивчає реальні нестатки і потреби споживачів і на цій основі розробляє стратегії маркетингу, реалізація яких охоплює всю ту діяльність, про яку сказано вище.

Ці стратегії направлені на конкретних споживачів. Аналіз їх практичної реалізації є початковою інформацією для коректування здійснюваних стратегій маркетингу. Кожна з перерахованих вище областей діяльності, безумовно, важлива сама по собі. Часто тільки вона і реалізується фірмою на належному рівні. Проте, безперечне те, що цінність і значущість кожного з цих видів діяльності має своє найбільше значення тоді, коли вони розглядаються і здійснюються в єдності і цілісності. У такому разі говорять про реалізацію концепції маркетингу.

Підприємець, що використовує концепцію маркетингу, вважає, що він знає нестатки і потреби споживачів його продукції і забезпечує їх задоволення ефективніше, ніж це роблять його конкуренти.

Використовуючи концепцію маркетингу, підприємець виробляє і продає те, що потрібне людям, а не нав'язує їм те, що вже вироблено. Свої інтереси в отриманні певного прибутку підприємець задовольняє за рахунок забезпечення потреб покупців. Таким чином, досягається збалансованість двох чинників: прибутки фірми і потреби покупців.

Разом з концепцією маркетингу існують і інші концепції здійснення підприємницької діяльності (рис. 5).

Соціально-етичний маркетинг

Маркетинг

Інтенсифікація комерційних зусиль

Вдосконалення товару

Вдосконалення виробництва

Час

Рис. 5 Ієрархія концепцій підприємницької діяльності

Основними з них є концепції:

- вдосконалення виробництва;

- вдосконалення товару;

- інтенсифікації комерційних зусиль;

- соціально-етичного маркетингу.

Концепція вдосконалення виробництва

Одній з перших широкого поширення набула концепція вдосконалення виробництва. Підприємець, що використовує цю концепцію, вважає, що його товар цілком відповідає запитам покупців, має достатньо прийнятну ціну і, отже, необхідно нарощувати виготовлення продукції, забезпечуючи вдосконалення виробництва і підвищуючи ефективність системи розподілу. Такий підхід цілком виправданий, коли попит перевищує пропозицію або коли витрати на виробництво одиниці товару достатньо великі і їх необхідно зменшити за рахунок масового виготовлення продукції.

Відмітимо, таку концепцію підприємницької діяльності використовували більшість підприємств колишнього СРСР. Це було обумовлено тим, що практично на всі товари попит випереджав пропозицію, і підприємства вимушені були постійно нарощувати об'єми виробництва. Такий підхід не завжди забезпечував облік реальних потреб населення, проте завдяки масовості виробництва дозволяв виготовляти досить дешеві товари. Розпад СРСР привів до того, що кожна з колишніх союзних республік стала прагнути задовольняти потреби своєї держави в продукції, і, перш за все, в товарах народного споживання, за рахунок місцевого виробництва. В результаті була порушена масовість виготовлення окремих виробів, що з'явилося однією з основних причин істотного підвищення оптових і роздрібних цін.

Концепція вдосконалення товару

Якщо в концепції вдосконалення виробництва основне - збільшення об'ємів виробництва продукції, то в концепції вдосконалення товару першорядне значення має якість. Підприємець, що використовує концепцію вдосконалення товару, вважає, що покупці набуватимуть товарів, що мають вищу якість, а тому всю свою увагу він повинен приділяти вдосконаленню якості продукції

Така концепція стала однією з основних в підприємницькій діяльності багатьох підприємств. Можна привести багато прикладів підприємств, вище керівництво яких вважає, що якщо їм вдасться створити високоякісні товари, складаючі конкуренцію аналогічним товарам провідних світових фірм, то тоді всі проблеми продажу товарів будуть вирішені і вони зможуть забезпечити цілком ефективну підприємницьку діяльність. На жаль, така точка зору не завжди є виправданою.

Концепція інтенсифікації комерційних зусиль

Активізація діяльності у сфері продажів і стимулювання лежить в основі реалізації концепції інтенсифікації комерційних зусиль. Підприємець, що використовує дану концепцію, вважає, що без таких зусиль неможливо забезпечити бажаного рівня реалізації товарів.

Концепція інтенсифікації комерційних зусиль широко використовується приватними підприємцями. Вони умовляють потенційних покупців придбати той або інший товар, звеличивши його якісні показники, стверджуючи, що це останні зразки даного товару, більше його з тих або інших причин поставити в торгову мережу не можна. Умовляючи покупця, продавці роблять певні знижки в ціні.

Концепцію інтенсифікації комерційних зусиль останнім часом широко використовують і різні політичні партії при проведенні всякого роду виборних кампаній. Вони нав'язують виборцям окремих кандидатів, обіцяючи при їх обранні утілити в життя що найбільш влаштовують виборців, хоча деколи і не реальні, плани.

Концепція соціально-етичного маркетингу

Найбільш високий рівень як в порівнянні з тільки що описаними трьома концепціями, так і з раніше розглянутою концепцією маркетингу має концепція соціально-етичного маркетингу. Підприємець, що використовує цю концепцію, вважає, що він знає нестатки і потреби існуючих і потенційних споживачів і задовольняє їх ефективніше, ніж це роблять конкуренти, враховуючи при цьому як інтереси покупців, так і свої інтереси, і інтереси суспільства в цілому.

Концепція соціально-етичного маркетингу стала загальновизнаною у всіх промислово розвинених країнах. Що стосується країн колишнього СРСР, то, на жаль, доводиться констатувати, що попереду ще більша робота по реалізації концепції маркетингу.

Питання для самоконтролю:

1. Яка сутність циклу менеджменту?

2. У зв'язку з чим окремі функції управлінського циклу взаємозалежні і взаємообумовлені?

3. Як здійснюється планування діяльності підприємства?

4. Які етапи включає організаційне планування?

5. Що означає децентралізація і централізація організації?

6. Охарактеризуйте сучасні теорії мотивації.

7. Які існують види контролю? У чому їхньої особливості?

8. У чому полягає суть маркетингу як виду людської діяльності?

9. Які основні концепції підприємницької діяльності ви знаєте?

10. У чому полягає суть концепції маркетингу?

11. У якому випадку підприємець використовує концепцію вдосконалення виробництва?

12. У чому суть концепції вдосконалення товару?

13. Що означає використання концепції інтенсифікації комерційних зусиль?

14. Яка концепція підприємницької діяльності вважається концепцією соціально-етичного маркетингу?

15. Які основні цілі реалізації маркетингу зазвичай розглядаються?

16. Які види маркетингу ви знаєте?

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 4 . Механізм дії та використання економічних законів

на макро- і мікро-рівнях

Семінарське заняття № 4.1. з теми:

«Економічне зростання та його чинники.

Економічні цикли.»

Семінарське заняття № 5

Тема: Економічне зростання та його чинники.

Економічні цикли.

План.

1. Економічне зростання і економічний розвиток.

2. Типи економічного зростання.

3. Фактори економічного зростання.

4. Економічні цикли. Теорія «Довгих хвиль»М Кондратьєва.

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 510-520

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с. 255-270.

3. Основи економічної теорії (за ред. Мочерного С.В.), Тернопіль, 1993, с.185-205, 334-353.

4. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.128-131.

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей:

1 рівень – питання № 1,2

2 рівень – питання № 1,2,3

3 рівень – питання № 1,2,3

2.Підготувати повідомлення, доповіді, реферати, використовуючи

рекомендовану та додаткову літературу.

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

Характер і динаміка економічного розвитку держави являється предметом найбільш пильної уваги економістів і політиків. Економічний розвиток суспільства означає таке вдосконалення суспільного виробництва, яке веде до підвищення якісних соціально-економічних показників, або це не що інше, як еволюція продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві, що здійснюється на базі розширеного відтворення.

Уперше про економічне зростання, як про центральну економічну проблему, що стоїть перед країною, згадувалося у меркантилістів (16-17 ст.), більш предметно досліджував дану проблему основоположник фізіократизму Франсуа Кене в 18 ст.

У сучасних умовах господарювання на основі динаміки економічного зростання судять про розвиток національних економік, про життєвий рівень населення, про те, як вирішуються проблеми обмеженості ресурсів. При цьому під економічним зростанням звичайно розуміють довгострокові зміни рівня реального обсягу виробництва; кількісний ріст і якісне вдосконалення його результатів і факторів.

В економічній літературі відсутній єдиний підхід до визначення економічного росту.

Одні економісти (Макконнелл, Брю) вважають, що економічний ріст можна обчислити двома способами:

1) підрахувавши загальне зростання валового національного продукту;

2) зростання даних показників на душу населення.

Необхідність застосування того або іншого способу виміру економічного росту звичайно пов'язане із задачами дослідження.

Перший спосіб вимірювання економічного зростання використовується, як правило, при оцінці темпів збільшення економічного потенціалу країни, другий - при аналізі динаміки добробуту країни або порівняння життєвого рівня в різних країнах і регіонах. Зараз у теорії зростання превалює другий спосіб виміру, відповідно до якого під економічним зростанням розуміється такий розвиток національної економіки, при якому темпи збільшення реального національного доходу перевищують темпи росту населення.

Інші економістивважають, що економічне зростання - це не тільки кількісне, але і якісне вдосконалювання продукту й факторів виробництва.

2.

Залежно від типу економічного зростання, співвідношення між зміною обсягів факторів виробництва й темпами зростання продукту може бути різним. Розрізняють три типи економічного зростання: екстенсивний, інтенсивний і змішаний (реальний).

1. Екстенсивний економічний ріст означає збільшення обсягів виробництва за рахунок більшої кількості впроваджуваних факторів виробництва: збільшення кількості зайнятих працівників без підвищення їх кваліфікації; розширення споживання матеріальних факторів виробництва без підвищення ефективності їх використання (засобів праці, землі, сировини, паливно-енергетичних ресурсів, тощо); збільшення капітальних вкладень без відповідного поліпшення технології й організації виробництва.

Більш складним у порівнянні з екстенсивним економічним ростом є інтенсивний тип економічного росту.

2. Інтенсивний економічний ріст означає розширення обсягів виробництва за рахунок якісного вдосконалення й ефективного використання впроваджуваних факторів виробництва:

- застосування нових, прогресивних, більш ефективних технологій;

- використання робочої сили, яка має високу кваліфікацію й продуктивність праці;

- поліпшення організації виробництва (зміна структури господарських зв'язків, управління, маркетингу, кооперації, тощо);

- відновлення й удосконалення використання основного й обігового капіталу, прискорення їх оборотності, амортизації, тощо.

У реальній дійсності не існує в чистому вигляді екстенсивного або інтенсивного економічного росту, вони переплетені й представлені змішаним типом.

3. Змішаний (реальний) економічний ріст - це нарощування виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використовуваних факторів виробництва й удосконалення техніки й технології.

Сьогодні прийнято відносити економічний ріст до того або іншого типу залежно від питомої ваги приросту реального ВНП (ЧНП), викликаного інтенсивними факторами зростання. Якщо частина реального ВНП, отриманого за рахунок інтенсивних факторів зростання, перевищує 50%, то для економіки характерний переважно інтенсивний тип зростання. І навпаки, якщо питома вага приросту реального ВНП за рахунок інтенсивних факторів менше 50% від загального приросту ВНП, то економічна динаміка характеризується переважно екстенсивним типом.

Основними кінцевими цілями економічного зростання є підвищення матеріального добробуту населення й підтримка національної безпеки. Підвищення матеріального добробуту як головна мета економічного росту таких основних критеріях:

1. Рівень розвитку продуктивних сил. Саме за даним критерієм оцінюється ступінь оволодіння силами природи, рівень науково-технічних досягнень даного суспільства в кожний даний момент, рівень розвитку виробництва в цілому.

2. Збільшення доходів у середньому на душу населення. Досягнення цієї мети відбивається в темпах збільшення національного доходу на душу населення.

3. Економія вільного часу. Дозвілля є одним з життєвих благ, однак це не знаходить відображення в показниках реального валового національного продукту й національного доходу країни. Тому при оцінці ступеню досягнення даної мети необхідно брати до уваги, відбувалося чи ні протягом розглянутого періоду скорочення робочого тижня й робочого року, загальної тривалості трудової діяльності робітників та службовців.

4. Поліпшення розподілу національного доходу серед різних верств населення. Якби збільшення реального НД супроводжувалося значним погіршенням його розподілу, то більша частина населення взагалі не вважала економічний ріст благом, тому що їхній добробут не змінився, або навіть зменшився. Тому важливо, щоб у процесі економічного розвитку підтримувалися принципи соціальної захищеності щодо непрацездатних і безробітних.

5. Поліпшення якості й збільшення розмаїття вироблених товарів і послуг. Ця складова не знаходить прямого відображення в показнику НД. При цьому цілком припустимо припустити, що більш висока диференціація товарів сприяє підвищенню споживчої задоволеності, а отже, одержує своє відображення в збільшенні витрат на купівлю товарів і послуг, сукупний розмір яких характеризує обсяг виробленого НД.

Поняття "якість економічного зростання" в економічній теорії зв'язується з посиленням його соціальної спрямованості. Основними складовими якості економічного зростання являються:

- поліпшення добробуту населення;

- збільшення вільного часу як основи гармонічного розвитку особистості;

- підвищення рівня розвитку галузей соціальної інфраструктури;

- збільшення інвестицій у людський капітал;

- забезпечення безпеки умов праці й життя;

- соціальна захищеність безробітних і непрацездатних;

- підтримка повної зайнятості в умовах обсягу, що збільшується, пропозиції на ринку праці.

Економічний ріст виміряється річними темпами зростання у відсотках.

Темп росту ВНП = ВНП₁ / ВНП₀ * 100%

де ВНП₁ - національний продукт звітного року;

ВНП₀ - національний продукт базисного року.

Можливі варіанти темпів економічного зростання:

А) високі темпи;

Б) нульові темпи;

В) негативні темпи;

Г) оптимальні темпи.

При високих темпах слід ураховувати, по-перше, якість продукції. По-друге, важлива структура приросту продукції: при невиправдано великій питомій вазі в прирості військової продукції й низькому - предметів споживання, життєвий рівень населення знижується. Нульові темпи економічного зростання не завжди носять негативний характер. Так, якщо знижують матеріалоємність і цим приводять до економії витрат на фактори виробництва, це не погано. Негативні темпи - це свідчення кризи національної економіки.

Оптимальні темпи не можуть бути ні занадто високими, ні занадто низькими. Вони повинні бути такими, які могли б забезпечити макроекономічну рівновагу. Тому при виборі темпів економічного зростання кожне суспільство повинне враховувати, насамперед, свої потенційні можливості й коло розв'язуваних соціально-економічних проблем. Однак багато економістів вважають, що краще всього невисокі (2-3% у рік), але постійні темпи економічного зростання.

Разом с тим в умовах економічного спаду, виссокої неефективності виробництва, що відображається у низької продуктивності праці і значному розповсюдженні немаксимізованної поведінки підприємств, для забезпечення ефективного розвитку країни, найліпшим може бути максимальне економічне зростання.

3.

Що ж є джерелом економічного зростання,збільшення і які ж його рушійні сили?

Джерелом руху є протиріччя. Їхня відсутність означає припинення руху, припинення самого життя. Джерелом економічного зростання є внутрішні протиріччя способу виробництва. Найбільш загальним його протиріччям є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами.

Вплив виробничих відносин може бути різним: сприяти прогресу продуктивних сил, стримувати їх й інше. У цілому ж вплив виробничих відносин залежить від ступеня їх відповідності рівню й характеру розвитку продуктивних сил суспільства.

Рушійні сили економічного зростання - це відносини між елементами продуктивних сил і виробничих відносин. До них належать: економічні інтереси, економічні стимули, змагальність (конкуренція) у роботі.

Економічні інтереси - це спонукальні мотиви господарської діяльності людей, обумовлені їхніми потребами. Прагнення задовольнити потреби породжує в людині інтерес до участі в господарській діяльності. Тобто інтереси є своєрідною "пружиною", яка рухає виробництвом.

Економічні інтереси людей визначаються їхнім становищем у суспільстві. Способи впливу на інтереси, за допомогою яких забезпечується участь людей у виробництві, різні. Вони визначаються своєрідністю тієї або іншої суспільно-економічної формації. До них належать:

1) позаекономічний примус до праці;

2) економічний вплив на інтереси;

3) моральне й соціальне спонукання до трудової активності.

Вони завжди співіснують разом, хоча кожна формація робить ті або інші з них переважними.

Важливим двигуном економічного розвитку виступає змагальність, конкуренція, породжувана спільною працею людей. Змагальність відкриває в людині заповзятливість і ініціативу, розкриває його здібності й таланти, результатом чого є збільшення продуктивності праці.

Активну роль в економічному прогресі може відігравати надбудова, якщо вона досить точно виражає об'єктивну логіку суспільного розвитку, діє не всупереч об'єктивним законам, а відповідно до них.

По способу впливу на економічний ріст розрізняють прямі й непрямі фактори.

Прямими називають ті, які безпосередньо визначають фізичну можливість економічного зростання.

Непрямі фактори впливають на можливість перетворення цих можливостей у дійсність. Вони можуть сприяти реалізації потенціалу, закладеного в прямих факторах, або обмежувати його.

До складу прямих входять п'ять основних факторів, які безпосередньо визначають динаміку сукупного виробництва й пропозиції:

- наявність природних ресурсів, їх кількість і якість;

- кількість трудових ресурсів і їх якісний стан;

- обсяг основного капіталу і його технічний стан;

- технологія, її новизна, швидкість зміни, результативність, окупність;

- розвиток підприємницької здатності в суспільстві.

До складу ж непрямих факторів економічного зростання входять:

- ступінь повноти й ефективності використання всіх видів ресурсів;

- ефективний і справедливий розподіл обсягу виробництва, що

збільшується, й доходів;

- зниження ступеня монополізації ринків;

- зменшення цін на виробничі ресурси;

- зниження податків на прибуток;

- розширення можливості одержання кредитів, тощо.

Відповідно виділенню типів економічного зростання прямі фактори росту діляться на дві основні групи: екстенсивні й інтенсивні.

Даний розподіл представлений на мал. 1.

ФАКТОРИ

ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Екстенсивні Інтенсивні

Збільшення кількості робочої сили

Збільшення капіталу

Підвищення якості використованих ресурсів

Покращення засобів використання ресурсів

Плкращення якості робочої сили

Покращення якостікапіталу

Удосконалення технологій

Удосконалення організації та управління виробництвом та збутом

Мал.1. Фактори економічного зростання.

У загальному вигляді вплив факторі на економічне зростання можно зобразити графічно (схема 1).

1. Чисельність зайнятих робітників

2. Середня кількість відпрацьованих годин.

Трудові витрати

Реальний обсяг виолбництва

× =

3. Технічний прогрес

4. Обсяг капіталовкладень

5.Освіта, професійна підготовка

6.Ефективність розміщення ресурсів

7. Інші фактори

Продуктивність праці

Схема 1. Фактори, що визначають динаміку виробництва реального продукту.

Поруч із факторами економічного зростання є ряд таких, які стримують збільшення продуктивності праці й реального національного доходу. Як показує практика розвинутих капіталістичних держав, до них належать:

- законодавча діяльність у галузі охорони праці, навколишнього середовища;

- посилення державного втручання в приватний бізнес спричинило збільшення витрат, що сприяють відволіканню капіталовкладень від інвестицій в основний капітал для підвищення продуктивності праці;

- несумлінне відношення до праці й господарські злочини;

- припинення роботи під час страйків;

- несприятливий природний вплив на розвиток сільського господарства;

- економічні кризи, циклічне безробіття.

Для характеристики економічного зростання використовується система показників, які допомагають вимірювати результативність застосовуваних факторів виробництва. Найважливішим показником за всіх часів була і є продуктивність суспільної праці, яку розраховують по формулі:

Пт = П / Т

де Пт - продуктивність праці; П - об'ємний показник продукції; Т - середньооблікова чисельність працівників, зайнятих виробництвом даної продукції (іноді замість чисельності працівників - їх заробітна плата за відповідний період).

Таким чином, показник продуктивності праці в господарській практиці розуміють як виробництво на один одного працівника або на гривню зарплати. Показник трудомісткості продукції зворотний показнику продуктивності праці.

Тп = Т/П

де Тп - трудомісткість продукції.

Аналогічні пари показників існують і щодо взаємозв'язків результатів виробництва й витрат суспільної праці. Одну з них становлять матеріаловіддача й матеріаломісткість.

1) Мп = П / М 2) Пм = М / П

Де Мп - матеріаловіддача; Пм - матеріаломісткість; П - певний об'ємний показник продукції; М - витрати предметів праці на виробництво даної продукції.

Якщо матеріаловіддача являє собою кількість виробленої продукції на кожну гривню витрат предметів праці, то матеріаломісткість, навпаки, показує, скільки предметів праці витрачене на одну гривню продукції.

Такі ж пари показників утворюють показники фондовіддачі й фондомісткості.

3) Фп = П / Ф

4) Пф = Ф / П

Де Фп - фондовіддача; Пф - фондомісткість; П - певний об'ємний показник виробленої продукції; Ф - середньорічна вартість засобів праці, використаних при її виробництві.

Таким чином, фондовіддача показує, скільки продукції припадає на одну гривню середньорічної вартості засобів праці, а фондомісткість, навпаки, скільки середньорічної вартості засобів праці втілене в кожній гривні виробленої продукції.

Як ці, так і інші показники економічної ефективності залежать від багатьох обставин. Серед них важливу роль відіграє ступінь реального усуспільнення виробництва, тобто такого усуспільнення, яке викликається не потребами підпорядкування виробництва якомусь центру, а потребами раціоналізації господарської діяльності.

НТР - вирішальний фактор переходу від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного типу економічного розвитку. Ідеальний варіант інтенсивного зростання - збіг трудозбереження (зменшення питомих витрат живої праці) з матеріалозбереженням (скорочення питомих витрат предметів праці) і з капіталозбереженням (зниженням питомих витрат засобів праці). Взаємозв'язок динаміки результатів з динамікою різних елементів виробничих витрат формалізується в продуктивній функції. Вона має такий загальний вигляд:

y = F(x1, x2, ...,xп),

де y - обсяг продукції; х1, х2, ...,хп - використані фактори виробництва.

Таким чином, підводячи підсумки щодо проблеми економічного зростання, слід зазначити, що країни колишньої соціалістичної системи обрали незбалансовану модель економічного росту, замінивши економічні взаємозв'язки на позаекономічні й почавши економічний підйом з важких галузей промисловості. Використовуючи політичні методи, держави змогли мобілізувати додатковий продукт із метою нагромадження й забезпечити за останні роки певні темпи економічного росту. Однак нагромадження при даній моделі зростання вступає в протиріччя зі споживанням населення, знижується трудова активність, падають ефективність виробництва й темпи економічного росту.

Збалансований економічний ріст, який характеризується послідовним розвитком за схемою: сільське господарство - легка промисловість - важка промисловість - високі технології, як показує досвід Китаю й інших країн, виявився єдино прийнятним для досягнення довгострокового й успішного розвитку України.

За останнє десятиліття в Україні сформувалася соціально-економічна структура суспільства, яка складається із трьох груп економічних інтересів: фінансово-посередницької, яка зосередила основну роль українського капіталу; держави із владними підрозділами, криміналом і корупцією; найманих робітників, погано організованих, які не отримують заробленого. Інтереси цих груп уже утворили систему, не здатну до відновлення. Тому стабільний ріст національної економіки пов'язаний з відновленням і продуманою програмою дій уряду, орієнтованою на якісний економічний ріст в Україні.

4.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвит­ку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію кла­сифікації покласти довготривалість, то вона буде мати:

малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються З—4 роки);

середні цикли (строком 7—11 років);

великі цикли (пе­ріодичність яких становить 40—60 років);

вікові циклічні коливан­ня, наприклад вікові цикли лідерства.

Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвит­ку, характером впливу на економічні процеси. Здавалося, що в ос­нову класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка відносна: причинно-наслідкові зв'язки, що викликають до життя ті чи інші цикли, функції, які вони виконують, багато в чому переплі­таються. Крім того, різні цикли накладаються один на одний, що ускладнює їхню диференціацію. Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх неприпустима.

У структурі циклічного економічного розвитку найрельєф-ніше виражаються середні промислові цикли. Вони найближче вза­ємодіють з малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Саме тому середні цикли визначаються як базові.

Середні і малі цикли

Історія середніх промислових циклів бере початок з кризи пе­ревиробництва 1825 р., що охопила Великобританію. Цей цикл три­вав 12 років і закінчився кризою 1836 р., яка уразила економіку Великобританії та США. Через 11 років нова економічна криза за­хопила відтворювальні структури Великобританії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кри­зою. В неї було втягнуто абсолютну більшість промислових країн. Пізніше більшість криз були світовими. До них належать кризи 1866, 1873, 1882, 1890, 1900, 1907, 1913—1914, 1920—1921, 1929— 1933, 1937—1938 рр. Після другої світової війни розгорнулися кри­зи 1948—1949,1953—1954,1957—1958,1960—1961,1969—1970,1974— 1975, 1980—1982, 1992—1993 рр. Нова фаза спаду почалася на по­чатку 1996 р.

Усі названі кризи різняться між собою, оскільки кожна з них історично неповторна та індивідуальна. Пояснити їхню суть за до­помогою лише якоїсь однієї групи факторів неможливо.

Проте мож­на виділити ряд загальних закономірностей, які властиві усім їм.

1. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послі­довні фази:

кризу, депресію, пожвавлення, піднесення. Визначаль­ними моментами серед цих фаз є криза і піднесення. Перехід від однієї фази циклу до іншої здійснюється автоматично — на основі ринкових саморегуляторів.

2. Середні цикли за своїм змістом відображають циклічність роз­витку не лише виробництва, а й обміну, розподілу і споживання. Це зумовлює багатогранність циклічних коливань, показниками яких є:

• загальні масштаби виробництва,

• динаміка національного доходу і валового національного продукту,

• завантаженість виробничих потужностей,

• зайнятість,

• реальні доходи населення,

• рух норми прибутку,

• показники, що характеризують економічну ефективність відтворення.

3. Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини — знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію. У процесі цикліч­них коливань вони відчувають найбільше навантаження. В країнах, де частка галузей першого підрозділу в економіці менша, цикліч­ність за інших однакових умов виявляється менше.

4. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Старін­ня і фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосе­редньою причиною кризи. Негативні наслідки цих процесів можна регулювати. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобі­гання таким виробничим спадам. Для цього необхідно розмежува­ти матеріальні основи середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз. Останніми є внутрішні суперечності ринкової економіки: функціональна відокремленість її структур­них елементів і принципова неможливість у зв'язку з цим цілісного макроекономічного регулювання її.

5. Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою еконо­мічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: ско­рочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і де­мократію, політична напруга, а з другого — криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза — активною складовою час­тиною творчого процесу.

Прискорюючи відмирання застарілих еко­номічних систем,

вона одночасно є важливою ланкою, що вона одночасно є важливою ланкою, що приприскорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Основною фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, найвідчутнішою за своїми соціально-економіч­ними наслідками, є криза— рецесія, стискання, падіння (рис. 32). Вона характеризується: порушенням макроекономічної рівноваги, розбалансуванням взаємодіючих структур; перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товар­них мас в оптовій торгівлі; падінням товарних цін; зростанням без­робіття, збільшенням незайнятих виробничих потужностей; падін­ням рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків під­приємств, життєвого рівня населення; зниженням платоспромож­ного попиту населення, зменшенням обсягів оптової та роздрібної торгівлі; крахом грошово-кредитних зв'язків; наростанням систе­ми взаємних неплатежів; кредитною напругою, злетом норми по­зикового відсотка; нестачею грошової маси, високими темпами інфляції; масовим знеціненням капіталу, завмиранням інвестицій­них процесів; падінням курсу акцій, біржовою панікою; масовим банкрутством підприємств; зростанням соціальної напруженості у суспільстві тощо.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях (коли процес падіння припиняється і розпочинається фаза депресії, відрізок В— В,). Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з іншого — формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.

Депресія (застій, стагнація) може бути досить довготривалою, вона характеризується післяшоковою ситуацією. Основними її оз­наками є: стабільність виробництва, але на найнижчому рівні; при­зупиняється падіння цін, вгамовуються інфляційні процеси; збері­гається високий рівень безробіття, кількість робочих місць не збіль­шується, рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції, норма по­зикового відсотка висока; починають відновлюватися господарські зв'язки; стабілізуються і поступово зменшуються товарні запаси.

Внаслідок цього помітні поступове поширення реанімаційних проце­сів, наростання позитивних тенденцій. Розпочинається фаза пож­вавлення. Серед її основних виявів слід назвати: початок оновлен­ня основного капіталу, модернізації виробництва; відновлення інвес­тиційного процесу; активізацію сукупного попиту; підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття; зростання позикового відсотка, товарних цін. Застій змінюється економічним зростанням, пожвав­лення охоплює все більшу кількість підприємств, галузей, сфер еко­номіки, зростають доходи населення, прибутки підприємців. Від­новлюється докризовий стан економіки (точка С на рис. 32, яка відповідає точці А — піку розвитку попереднього економічного циклу).

Економіка входить у фазу піднесення (експансії, ажіотажного буму) і досягає своєї найвищої точки, піку розвитку (точка А,), па­раметри якого значно перевищують попередній. Піднесення ха­рактеризується масовим оновленням і розширенням основного капіталу, реконструкцією старих виробничих потужностей і новим будівництвом; нарощуванням обсягів національного виробництва, активним інвестиційним процесом, стрімким зростанням прибут­ків, сукупного попиту; гарячковим зростанням цін; повною зайня­тістю, суттєвим підвищенням заробітної плати, наростанням нестачі робочої сили, сировинних ресурсів; розвитком кредитно-фінансових операцій, спекулятивних біржових ігор тощо. Все це призводить до "перегріву" економіки, посилення диспропорційних явищ, зростання передумов майбутнього падіння, нового економічного циклу, на­ступного витка соціально-економічного розвитку суспільства.

Сучасний економічний цикл має суттєві відмінності а саме:

• дія і вплив фази циклу виходять за національні межі;

• посилюється державно-монополістичне регулювання циклічних процесів;

• підвищується роль соціальних аспектів в механізмі антициклічного регулювання;

• фази пожвавлення і піднесення триваліші та інтенсивніші, фази спаду і депресії менш глибокі та тривалі;

• науково-технічна революція, структурна перебудова економіки впливають на частоту криз: період їх повторювання скоротився спочатку з 10—14 до 5—7 років, а сьогодні кризові явища повторю­ються через 1—2 роки;

• нерегулярність коливань, розмитість меж між фазами, випадін­ня окремих фаз (після кризи, наприклад, може зразу розпочатись пожвавлення);

• темпи піднесення невисокі — 2—3 відсотки на рік, в умовах піднесення залишається значна кількість безробітних; основні еко­номічні параметри менш динамічні, соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;

• суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціаль­но-економічних процесів у різних країнах;

• зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока кри­за, стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін, посиленням інфляційних процесів;

• переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація і взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природ­но-економічних циклів;

• частішими і серйознішими за своїми наслідками стають нецик-лічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання їх;

• кризові явища охоплюють нові сфери і рівні (галузі немате­ріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).

Особливості сучасного економічного циклу потребують удоско­налення механізмів антикризового регулювання, пошуку нових, дієвіших методів і важелів пом'якшення циклічних коливань.

Внаслідок дії різноманітних груп факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення — з фа­зою піднесення, і цикл починає функціонувати як двофазний. Для першої фази властиве сходження вниз, для другої — піднімання.

Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбува­ються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірно­стями. Вони характеризуються особливою гостротою та інтенсив­ністю — або накладаються на промислові кризи, або мають самостій­ний розвиток.

Довгі хвилі в економіці та їхній вплив на структуру суспільного виробництва

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими-економістами ще у другій половині XIX ст. Англійський економіст У. С. Джевонс у 1879 р. опублікував статистичний ана­ліз, в якому була обгрунтована наявність поряд із середніми та короткостроковими циклами довготривалих коливань ділової ак­тивності. Про існування довготривалих циклів писали в своїх робо­тах М. І. Туган-Барановський, К. Каутський, В. Парето та ін.

Ство­рення наукової теорії довгих хвиль пов'язане з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, який на початку 20-х років XX ст. опуб­лікував ряд важливих теоретичних досліджень з цієї проблеми.

Тео­рія довгих хвиль Кондратьєва, що ввійшла у світову економічну літературу як видатне відкриття XX ст., суттєво вплинула на по­дальший розвиток цього напряму теоретичної думки, хоч доля її автора, репресованого у 1931 р., була трагічною.

У наступні роки теорія довгих хвиль отримала своє продовжен­ня в роботах таких видатних учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон, П. Боккаро, Л. Фонтвейєн, Т. Кучинський та ін.

Найважливішою в теорії довгих хвиль є проблема наукового обгрунтування їхньої матеріальної основи. Думка вчених з цього питання неоднозначна. Деякі з них виходять з того, що довготри­валі цикли відбуваються під впливом зовнішніх факторів розвитку.У. С. Джевонс, наприклад, пов'язував формування довготривалих циклів і економічних криз з періодичністю зміни плям на Сонці та їхнім впливом на сільськогосподарське виробництво, а вже через це — на чергування фаз у підприємницькій діяльності.

На протилежність такому підходу у теорії М. Д. Кондратьєва довготривалі цикли зумовлені внутрішніми факторами економіч­ного зростання.

Вони безпосередньо пов'язуються з циклічністю в розвитку виробничих сил суспільства, насамперед з' їхньою найреволюційнішою частиною — засобами праці. Близька до теорії М. Д. Кондратьєва позиція Й. Шумпетера, який вважав, що голов­ну роль у механізмі довгих циклів відіграють хвилі технічних но­вовведень і відповідні зміни інноваційної активності підприємців.

Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне онов­лення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами:

• по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалю­ються існуючі технології;

• по-друге, революційне, коли відбувають­ся якісні зміни в матеріалізації наукових знань.

Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одного. Еволюцій­ний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні рево­люції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім розповсюджуються еволюційно. Загальнотехнічні революції стають стрижнем революції в продуктивних силах. Одночасно здійсню­ються стрибки і в розвитку людини як головної продуктивної сили, в зростанні ефективності та продуктивності її праці.

Циклічне оновлення технологічних структур продуктивних сил суспільства періодично повторюється, але, врешті-решт, циклічний розвиток продуктивних сил здійснюється під впливом економічних факторів.

Інтенсивність науково-технічних відкриттів і винаходів, писав з цього приводу М. Д. Кондратьєв, є функція запитів еконо­мічної дійсності й попереднього розвитку науки і техніки. Сам роз­виток науки, підкреслював він, включається до закономірного про­цесу економічної динаміки". Це означає, що аналіз довгих циклів не може бути обмежений лише аналізом циклічності технічних коливань. Він обов'язково повинен включати в себе також аналіз змін в організаційно-економічній структурі суспільства та розвитку форм власності.

Починаючи з першої промислової революції кінця XVIII — першої третини XIX ст. якісні стрибки у зміні базисних поколінь машин і технологій здійснюються у часових межах 40—50—60 ро­ків. У цих самих межах і під впливом тих самих матеріально-технічних і економічних факторів здійснюються і довготривалі еконо­мічні цикли. З часів першої промислової революції і до середини XX ст. було три довгих цикли. З початком сучасної науково-техніч­ної революції розпочався четвертий цикл, який триває і тепер.

У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвит­ку— низхідну і висхідну хвилі, або фази. Звідси цикл також має дві фази.

Низхідна фаза великого циклу — період зміни базисних техно­логій і технологічних структур виробничої системи суспільства — триває 20—25 років. У цей час відбуваються гострі економічні кри­зи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були накопичені попереднім розвитком. Він також бере на себе найбільше наванта­ження в перебудові економічної структури суспільства, яка адек­ватна технологічному оновленню виробництва.

Характерною рисою такої кризи є невідповідність існуючої сис­теми економічних зв'язків новій технології. Це криза 1873 р., яка завершила епоху так званої вільної конкуренції й поклала початок формуванню нової фази в розвитку підприємництва — монополі­стичної. Це й криза 1929—1931 рр., яка стала вихідним пунктом фронтального розповсюдження державно-монополістичної струк­тури підприємництва. Це також криза 1974—1975 рр., з якою пов'язаний розвиток транснаціонального підприємницького сус­пільства.

Висхідна фаза великого циклу — період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він три­ває від 25 до ЗО років. У цей час не виключені й циклічні кризи, пов'язані з оновленням виробничих фондів. Розвиваються вони, як правило, на рівні високої кон'юнктури.

Період "високого піднесення" — це період масового розповсю­дження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвес­тиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати.

У той самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві починають нагромаджу­ватися й протидіючі тенденції. Зростання органічної будови вироб­ництва посилює дію тенденції норми прибутку до зниження. Зрос­тає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються відсот­кові ставки. Нагромаджуються інші суперечності, які вже немож­ливо розв'язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази великого циклу,

Поряд із створенням наукових основ довгострокового прогнозу­вання економічної структури суспільства теорія довгих хвиль дає змогу виявити також фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної системи.

Взаємозалежність між зміною ба­зисних технологій (великих циклів) і глибинною перебудовою ви­робничих відносин, наприклад підприємницького виробництва, має такий вигляд:

• першому технологічному циклу (довгій хвилі) відпо­відає домонополістичне підприємництво, засноване на вільному рин­ково-конкурентному механізмі;

• другій довгій хвилі — монополіс­тичне підприємництво з ринково-конкурентним господарським механізмом, який монополістичне регулюється;

• третій хвилі — пе­ріод державно-монополістичного підприємництва з державно-моно­полістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання.

Урахування об'єктивної взаємозумовленості довгих циклів у роз­витку технологічного способу виробництва і відповідного оновлен­ня економічної структури суспільства дає можливість наукового обґрунтування сучасного етапу підприємницького виробництва. Його початок припадає на другу половину 70-х років. У економіч­ній літературі його називають транснаціональним.

Основою структурної перебудови виробничої бази транснаціо­нального капіталу є новий цикл науково-технічної революції, який почався наприкінці 70-х років. Цей цикл ґрунтується на широкій інтернаціоналізації структури відтворення, розвитку ресурсозбері­гаючих технологій, електронній автоматиці, біотехнології, інфор­матиці. За прогнозами вчених, він триватиме до другого десятиліт­тя наступного століття. Вважається, що нинішній цикл завершить індустріальний тип розвитку загальноісторичного процесу. На змі­ну йому прийде постіндустріальна цивілізація. Цим визначається особлива складність (суперечливість) сучасної виробничої структу­ри економічно розвинутих країн. Вона має перехідні від індуст­ріальної до постіндустріальної структурні характеристики.

Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так і країнам командно-адміністративної системи. Гли­бина кризових потрясінь економіки колишнього СРСР і східноєв­ропейських країн, яка припала на другу половину 80-х — початок 90-х років, зумовлена не тільки деформаціями командно-адміні­стративної системи. Ці економічні потрясіння були пов'язані з не­обхідністю докорінного технологічного переозброєння виробництва, викликаного новим етапом науково-технічної революції.

На відміну від промислово розвинутих ринкових країн, де цик­лічні фактори довгих хвиль виявилися в середині 70-х — на почат­ку 80-х років, часові межі в країнах командно-адміністративної сис­теми зсунулися приблизно на десятиліття. Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку техніки і технології. Отже, існує й об'єктивна зумовленість спільності ряду пере­творень механізмів управління, організаційно-економічних струк­тур і форм власності у країнах з різним економічним устроєм. Пи­тання не в самій проблемі, а у формах і методах її розв'язання.

Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні цикліч­ною, ні довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з: по-перше, структурної трансформації народногоспо­дарських пропорцій у зв'язку з розпадом колишнього єдиного вироб­ничого простору в рамках СРСР і порушенням колишніх виробни­чих зв'язків та не створенням відповідних економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та, по-третє, з прак­тичної некерованості цими трансформаційними процесами на макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

Питання для самоконтролю:

1. Які основні типи економічного зростання? .

2. У чому виражається інтенсифікація економіки?

3. Що спільного і в чому відмінності понять "економічне зростання" і "еконо­мічний розвиток" ? Яка роль при цьому еволюції економічної системи?

4. Що таке "економічна рівновага"?

5. У чому суть зв'язку між економічною рівновагою і економічною кризою?

6. Яке значення мас антициклічна політика у досягненні економічної рівноваги?

7. Порівняйте матеріальну основу середніх і малих циклів, зробіть висновки щодо специфіки кожного з них.

8. Яка структура економічного циклу та що розуміють під її еволюцією?

9. Дайте визначення поняттю "довгі хвилі" в економіці. Яка їх суть та струк­тура?

10. Яке значення має теорія довгих хвиль для економічної практики?

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 4 . Механізм дії та використання економічних законів

на макро- і мікро-рівнях

Семінарське заняття № 4.2. з теми:

«Світове господарство. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.»

Семінарське заняття № 6

Тема: Світове господарство.

Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

План.

1. Світове господарство: поняття, основні етапи розвитку.

2. Міжнародна економічна інтеграція.

3. Основні форми міжнародних економічних відносин.

4. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 563-596.

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с. 299-327.

3. Основи економічної теорії (за ред. Мочерного С.В.), Тернопіль, 1993, с.396-409.

4. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.155-161.

5. Економічний словник – довідник, /за ред. Мочерного С.В./ К., 1995,

54 – 55, 100, 140, 146, 291, 293.

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей:

1 рівень – питання № 1,2,

2 рівень – питання № 1,2,3

3 рівень – питання № 1,2,3,4.

2.Підготувати доповіді та реферати з теми, використовуючи рекомендовану та

додаткову літератури.

3.Дати відповіді на конкретні запитання:

а)користуючись знаннями з курсів економічної географії та історії

України,обґрунтуйте, які галузі української економіки могли б стати

основними для виходу на світові ринки?

б)разом з Україною у світову економіку інтегруються й інші

постсоціалістичні країни. Чим відрізняються проблеми, що їх

розв’язує Україна, від тих проблем, які постали перед її найближчими

сусідами Польщею та Росією?

в)що найбільше, на ваш погляд заважає Укр. зайняти гідне місце у світовій економіці? Розмістить нижче наведенні фактори за важливістю:

- традиційні зв’язки з країнами СНД

- низька конкурентоспроможність товарів і послуг

- нераціональна структура економіки.

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

Міжнародна економіка поєднує два поняття: по-перше, поняття світового господарства та, по-друге, поняття міжнародних економіч­них відносин. Через це сутність і функціонування міжнародної еко­номіки вимагають розкриття і аналізу зазначених понять.

У сучасному світовому господарстві знайшли свій вияв як за­гальні, так і специфічні економічні категорії. Цим визначається теоретичне і практичне значення розкриття тенденцій, супереч­ностей і перспектив розвитку його.

Світове господарство періоду останньої третини XIX ст. — 20-х років XX ст. характеризувалося поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємозв'язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох під­систем: ринкового господарства індустріальне розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо, і малорозвиненого ринкового та доринкового господарства колоніальних і залежних країн. Відносно дешевий машинний про­дукт індустріальне розвинених країн зумовив поступову руйнацію ремісницького виробництва подібних товарів у відсталих країнах і послідовне перетворення цих країн на постачальників сировини. Утвердженню системи нерівноправного міжнародного поділу праці сприяли також розвиток міжнародного транспорту і зв'язку, фор­мування світового ринку капіталів та робочої сили.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства ха­рактеризується історичним протистоянням двох систем — пере­важно ринкової та переважно командно-адміністративної. У пер­шій набували подальшого розвитку ринкові відносини між усіма її складовими. Після другої світової війни внаслідок загострення су­перечностей між: метрополіями і колоніальними та залежними краї­нами колоніальна система розпалася.

Частина країн, що визволилися (Китай, В'єтнам, Куба, Північна Корея, Монголія, згодом до них приєдналися Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші — усього понад 20 країн в Європі, Азії, Африці і Латинській Америці), увійшла до переважно командно-адміні­стративної системи світового господарства. Однак більшість країн, що визволилися, залишилися в системі переважно ринкового гос­подарства, де вони склали окрему групу країн, що розвиваються.

Основними тенденціями розвитку сучасного світу є кардинальні соціально-економічні зміни, прискорений розвиток продуктивних сил суспільства, зростаюча взаємозалежність держав світового спів­товариства. Ці тенденції перебувають у діалектичній взаємодії.

У розвинених країнах вони зумовлюють перехід від суспільних про­дуктивних сил як результату екстенсивного розвитку суспільства до загальних. Духовно розкріпачена, вільна творча індивідуальність як форма виробничих відносин набуває адекватного характеру за­гальних продуктивних сил. Починає формуватись якісно нова сис­тема цінностей, мотивацій і суперечностей сучасної цивілізації.

Науково-технічний прогрес зумовлює зростання можливостей людини. Він докорінно змінив роль засобів інформації та комуні­кації, стан ресурсів планети, інтенсифікував світові господарські зв'язки. Крім того, багато проблем, таких як економічні, продо­вольчі, енергетичнії екологічні, інформаційні, демографічні, що недавно були національними і регіональними, перетворилися на глобальні.

Новітні засоби зв'язку, швидке поширення інформації, сучасний транспорт, спрощення міжнародного спілкування зумов­люють потребу всебічного міжнародного співробітництва на основі розвитку світового господарства і створення системи загальної без­пеки.

Сучасний світ прагне мирного розвитку, припинення гонки оз­броєнь, усунення зростаючої екологічної загрози, розв'язання про­блем на головних напрямах світових економічних зв'язків.

Суспільний прогрес потребує налагодження конструктивної, творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети і ство­рює для цього необхідні передумови. Забезпечення миру і соціаль­ного прогресу як загальнолюдського інтересу стає домінантою су­часної епохи. Загальнолюдські інтереси існували завжди, але в умо­вах посилення загрози ядерного взаємознищення та екологічного самознищення вони набули пріоритетного значення.

2.

Можливість і необхідність забезпечення цих інтересів лежать у довгостроковому співіснуванні різних країн з їхніми різноманітни­ми специфіками економічних систем. Останні грунтуються на доіндустріальній, індустріальній та науково-виробничій системах про­дуктивних сил.

У різних країнах ці системи співіснують у різнома­нітних поєднаннях і становлять національні продуктивні сили. У зв'язку з поглибленням міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, міжнародного поділу праці та з розвитком міжнарод­ного обміну на всіх стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту) відбувається інтернаціоналізація продуктивних сил національних господарств.

В умовах науково-технічного прогресу міжнародний поділ праці як об'єктивна основа розвитку світового ринку і найвища форма суспільного територіального поділу праці збагачується якісно но­вими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих та інших потреб кожної ок­ремої країни лише за рахунок її власних сил. Участь у міжнародно­му поділі праці стає передумовою нормального розвитку вироб­ництва.

Головною ланкою міжнародного поділу праці та міжнародних економічних відносин, що розвиваються на його основі, є трансна­ціональні корпорації (ТИК). Наприклад, одна з них — всесвітньовідома "Тойота" — розмістила у 116 країнах світу 26 складальних і виробничих підприємств, має 6 збутових компаній і 116 фірм-роз­поділювачів.

Міжнародний поділ праці визначає зростання міжнародної спе­ціалізації та кооперування виробництва.

Разом із розвитком продуктивних сил і ринкових відносин змі­нюється співвідношення між різновидами щодо рівня структури міжнародного поділу праці: загальним (між великими сферами еко­номіки різних країн — промисловістю, сільським господарством, транспортом тощо), частковим (між галузями та всередині галузей великих сфер економіки як міжфірмовим) і одиничним (в окремих підприємствах, фірмах, багатонаціонального базування як між ко­оперованими спеціалізованими підприємствами).

Частковий і особ­ливо одиничний міжнародний поділ праці тісно пов'язані з проце­сом регіональної економічної інтеграції, а також з функціонуван­ням транснаціональних компаній, спільних підприємств, вільних еко­номічних зон тощо. Частковий та одиничний міжнародний поділ праці виявляються також в предметній, подетальній (повузловій) і технологічній (постадійній) спеціалізації та кооперуванні виробни­цтва, що зростають. Межі внутрішнього ринку стають тісними для великомасштабного спеціалізованого виробництва. Спеціалізація ви­робництва все більш розвивається не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.

Розвиток внутрішньо- і міжфірмового міжнародного поділу праці безпосередньо призводить до виникнення елементів прямої вироб­ничої кооперації між суб'єктами поділу праці, функціонуючими в різних країнах. У свою чергу, виникнення прямої виробничої коо­перації вимагає надійних економічних зв'язків. Це посилює залеж­ність масштабів і глибини спеціалізації та кооперування від стану міждержавних відносин. Це зумовлює розвиток процесу міждер­жавної економічної інтеграції.

В умовах науково-технічного прогресу сучасні продуктивні сили і ринкові відносини, що відповідають їм, потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих і особистих потреб в кож­ній країні за рахунок її власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стала передумовою нормального розвитку.

Отже, міжнародний поділ праці виражає галузеву і все більше внутрішньогалузеву та внутрішньо фірмову спеціалізацію і коопе­рацію, взаємодію продуктивних сил в міжнародному масштабі і водночас є специфічним міждержавним суспільним відношенням в процесі світового виробництва і реалізації його результатів.

Базою розвитку міжнародного поділу праці є рівень і характер суспільно­го виробництва, тобто рівень розвитку продуктивних сил і харак­тер економічних виробничих відносин в окремих країнах і в усьо­му світі. Чим вищий рівень суспільного виробництва, тим більше можливостей для участі в міжнародному поділі праці.

Зростання міжнародного поділу праці є шляхом до збільшення ефективності виробництва і на цій основі розвитку людської циві­лізації. Розвиток продуктивних сил через міжнародний поділ праці веде до інтернаціоналізації виробництва.

У вузькому значенні інтерна­ціоналізацію виробництва розглядають як розвиток міжнародних зв'язків у процесі функціонування продуктивних сил.

У широкому значенні процес інтернаціоналізації розглядають як такий, що охоп­лює все економічне життя, продуктивні сили та організаційно-еко­номічні відносини.

Суспільний характер праці, зумовлений її спеціалізацією і коо­перацію, становить найсуттєвішу рису інтернаціоналізації госпо­дарського життя. І спеціалізація, і кооперація розгортаються в на­ціональному та інтернаціональному масштабах, охоплюючи не тільки речовий, а й особистий фактор виробництва.

Розвиток міжнарод­ного обміну сприяє інтернаціоналізації продуктивних сил. Відпо­відно інтернаціональний характер сучасних продуктивних сил зу­мовлює поглиблення міжнародного обміну.

Отже, разом з інтернаціоналізацією продуктивних сил і вироб­ництва розвиваються світовий ринок, а на цій основі і світове гос­подарство та його інфраструктура.

Складовими елементами світової інфраструктури є сукупність світових засобів комунікації та мережі каналів зв'язку (інформа­ційних, транспортних тощо), які забезпечують переміщення людей і транспортування продуктів, а також передавання різних видів інформації (науково-технічної, комерційної тощо). Удосконалення світової інфраструктури зумовлене власне інтернаціоналізацією продуктивних сил, зростанням взаємозалежності національних гос­подарств.

Світова інфраструктура охоплює ту частину господарст­ва, яка забезпечує загальні умови суспільного процесу відтворен­ня, ті засоби праці, які створюють загальні умови процесу вироб­ництва і не є агентами безпосереднього виробництва. Функція сві­тової інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності та розвитку світового господарства.

Пряма залежність між темпами інтернаціоналізації виробництва та його ефективністю і розвитком галузей світової інфраструктури чітко виявляється в умовах науково-технічного прогресу. Проблема інтернаціоналізації інфраструктури як складової інтернаціона­лізації продуктивних сил і виробництва набула глобального харак­теру, і розв'язати її можна лише на основі об'єднання зусиль країн світу на міждержавному, міжурядовому рівні.

При не завжди до­статній комерційній економічній ефективності, прибутковості сві­това інфраструктура потребує величезних капіталовкладень.

Її ос­новними групами є:

1. по-перше, виробнича інфраструктура, що скла­дається з галузей, які безпосередньо обслуговують матеріальне ви­робництво на міжнародному рівні (транспорт, інформаційний зв'язок, водо-, енергопостачання тощо);

2. по-друге, світова спільна інфраструктура, що охоплює галузі, опосередковано пов'язані з ви­робництвом, спрямовані на відтворення на міжнародному рівні робочої сили і розвиток людини як особистості в цілому (освіта, охорона здоров'я тощо).

Наприклад, набули актуальності і такі проекти, як транс’європейська швидкісна залізнична лінія, загальноєвропейська програма ство­рення нової технології та техніки використання сонячної енергії тощо.

Україна, зокрема, зацікавлена в розробці альтернативних варіантів енергетичного забезпечення (українсько-іранський про­ект спорудження нафтопроводу, українсько-ірансько-азербай-джанський проект спорудження та експлуатації газопроводів тощо).

Забруднені та отруєні повітря, вода стають негативним надбанням усього людства, оскільки для них не існує державних кордонів. Для розв'язання подібних проблем потрібні об'єднані зусилля та регу­лювання в міжнародному масштабі. Слід мати принципово новий механізм функціонування світового господарства, нову структуру міжнародного поділу праці.

Отже, економічними засадами функціонування світового госпо­дарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію ви­робництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історич­них та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявля­ється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господар­ського життя.

На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного роз­в'язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-еконо­мічних та екологічних, є одним з факторів посилення цієї тенденції.

Проте економічній єдності світу властиві певні суперечності: тенденції до об'єднання в рамках усієї світової економіки не завжди узгоджу­ються з регіональною інтеграцією, яка може призвести до певної відокремленості, замкненості окремих інтеграційних угрупувань. У ці­лому ж загальносвітова інтеграція зумовлює формування взаємоза­лежного, взаємопов'язаного, суперечливого, але значною мірою ці­лісного, хоча й з полі основною структурою, світового господарства.

Отже, сучасне світове господарство є складною системою наці­ональних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взає­мопов'язані МЕВ на основі міжнародного поділу праці.

3.

У сучасних умовах інтернаціоналізації господарського життя міжнародні економічні відносини(МЕВ) виступають в різноманітних формах (рис. 43), що історично виник­ли у різні часи, проте нині усі наповнені сьогоденним змістом, від­повідають теперішнім потребам світогосподарського спілкування.

МЕВ поділяються на три основні групи:

• традиційні, стра­тегічні та перехідні до стратегічних. До традиційних, що виникли в глибоку давнину, належать різноманітні форми обміну у вигляді міжнародної торгівлі, що нині наповнені новими різновидами та виявами.

• стра­тегічні Стратегічними, за якими майбутнє розвитку світо господарських зв'язків в умовах транснаціоналізації виробництва, є ви­робничо-інвестиційні зв'язки у формі спеціалізації та кооперуван­ня безпосередньо виробництва.

• перехідні до стратегічних Перехідними до стратегічних фор­мами МЕВ стали: вивіз капіталу та міжнародна інвестиційна діяль­ність, міжнародна міграція робочої сили, науково-технічні зв'язки, міжнародні валютні відносини. Останні обслуговують розвиток усіх груп МЕВ.

Особливе місце серед форм МЕВ займає регіональна економічна інтеграція як синтезована форма, що може поєднувати у собі усі три групи з наголосом на виробничо-інвестиційні МЕВ. Нарешті, специфічною формою МЕВ, яка набуває все більшого розвитку сьогодні, є міжнародний туризм, специфіка якого поля­гає в тому, що в ньому поряд з економічними чинниками діють історико-культурні, психологічні та ін.

Організаційно-економічну структуру сучасного світового госпо­дарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об'єднаннями країн, що ґрунтуються на територіаль­ному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола еконо­мічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загаль­ноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Орга­нізації Об'єднаних Націй (00Н).

Функціональна підструктура представлена міждержавними еко­номічними організаціями з певних питань функціонування світо­вого господарства.

Це: спеціалізовані економічні об'єднання 00Н із загальнофункціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців;міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також геог­рафічна і культурна близькість, природний фактор, спільність на­укових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню перед­умов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: ЕС, ЕРТА, NАЕ. У ЄС (Європейське Співтовари­ство, з 1 січня 1994 р. — Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксем­бург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-полі­тичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національ­них економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністсь­ких тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе ЕРТА (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишили­ся Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів ор­ганізації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільсько­господарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займа­ється також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

Важливі організаційно-економічні зрушення відбуваються в Азії, де створені: АСЕАН — Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індо­незія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней і В'єтнам);

СМАС — Спільний ринок арабських країн — економічна організа­ція групи арабських країн у структурі Ліги арабських держав (Спіль­ний ринок утворюють Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, ОАЕ, Сирія, Сомалі, Судан) з метою протистояння еко­номічному тиску з боку західних країн та їхніх економічних угрупувань;

КСО — Регіональне співробітництво з метою розвитку (Іран, Пакистан, Туреччина), до якого приєднуються країни Центральної Азії з колишнього СРСР.

Значно більше подібних міждержавних об'єднань на Африкан­ському континенті. ОАИ — Організація африканської єдності, в яку входять всі незалежні держави Африки, крім ПАР. У межах цієї організації особливе місце належить Комісії з питань науки, техніки і досліджень. До її компетенції входить широке коло пи­тань економічного розвитку країн континенту.

У зв'язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтерна­ціоналізацією господарського житгя різні міждержавні економічні об'єднання почали виникати також в Латинській Америці. Напри­клад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бра­зилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. СА — Андська група — об'єднує Болівію, Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, в тому числі щодо іноземного капіталу.

З метою координації політичної діяльності та співробітництва у сфері економіки, транспорту, культури, громадянства, віз 21 дер­жава Арабського Сходу (Афро-азіатський регіон) утворили Лігу арабських держав (ІАС).

Регіональні економічні комісії 00Н (ЕСЕ — Економічна комісія для Європи; Е5САР — Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА — Економічна комісія для Африки; ЕСУ/А — Економічна комісія для Західної Азії; ЕСІА — Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвит­ку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослі­дження, розробляти рекомендації урядам своїх країн. Маючи роз­винуті інституціональні структури, ці комісії визначають першо­чергові напрями своєї діяльності, виходячи з конкретних обставин непропорційності розвитку економічних основ двох тенденцій — доцентрової та відцентрової.

4.

Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної виго­ди у співробітництві.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господар­ство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтво­рення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки країни з метою її розвитку і зростання багат­ства суспільства. Така необхідність сприяє формуванню ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють та­кож комплекс екологічних проблем, що розв'язуються спільними зусиллями. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин від­криває додаткові можливості у створенні належних умов для задо­волення життєвих потреб народу України.

Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існу­ють і об'єктивні можливості для таких процесів. До них насампе­ред належить економічний потенціал нашої країни, що дає підста­ву для належної участі у міжнародному поділі праці.

Об'єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв'язків,

1. по-пер­ше, на макрорівні — загальнодержавному;

2. по-друге, на мікрорівні підприємств;

3. по-третє, на глобальному та регіональному макрорів-нях через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях 00Н і регіональних економічних об'єд­наннях типу Чорноморської зони співробітництва. Поєднання об'єк­тивної необхідності та об'єктивних можливостей входження Украї­ни у світове господарство робить цей процес закономірним.

Відомо, що енергетичне самозабезпечення є однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спорудження нових сучасних екологіч­но чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино- та котлобудування, скориставшись вітчизняними науковими та виробничими здобутками й досягнен­нями високорозвинутих країн. Без розвитку відповідних форм зов­нішньоекономічних відносин зробити це практично неможливо.

В умовах формування сучасної моделі міжнародного поділу праці (МПП), основу якої має становити якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна поступово, цілеспрямовано розв'язувати проблеми ефективної участі у МПП, використовуючи зовнішньоекономічні зв'язки для реалізації національних економіч­них інтересів.

Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні, організаційно-економічні основи для участі в МПП. Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному ас­пектах територія України слабко вивчена, зокрема її глибинну бу­дову досліджено лише на 10 відсотках території.

Організаційно-економічні чинники включення України в систе­му сучасного МПП за своїм змістом відображають ступінь розвит­ку процесів концентрації, спеціалізації, кооперації й комбінування виробництва (за участю української сторони) на рівні міжнарод­них економічних зв'язків.

Характер накопиченого виробничого потенціалу, спеціалізація, що склалася, з її орієнтацією на фондоємні види продукції вимага­ють значних інвестицій у базові галузі економіки України на від­шкодування та якісне оновлення фондів. Так, у 1990 р. ступінь зно­су основних виробничих фондів становив 37,1 відсотка, у тому числі в промисловості — 50, 3, у сільському господарстві — 26,2, у будів­ництві — 62,8 відсотка. За такої ситуації структурна трансформа­ція економіки України перетворюється у найважливішу умову для інтеграції у світову економіку і визначення її місця в системі МПП.

Складність і розмаїтість соціально-економічних факторів вклю­чення України в систему світових господарських зв'язків детермі­нується перехідними виробничими відносинами з притаманними їм формами та методами ведення господарства. На міжнародному рівні вплив соціально-економічних чинників країн-партнерів визнача­ється їх адекватністю та відповідністю загальносвітовим тенденціям.

У сучасному взаємозалежному світі розвиток соціально-еконо­мічних чинників МПП нівелює їхні відмінності в окремих національ­них господарствах, і цей факт дослідники пов'язують з формуван­ням однотипної за своїм соціально-економічним змістом системи світового господарства.

Утверджуються ринкові методи господарю­вання, активізується державне регулювання певних напрямів роз­витку економіки, виявляється соціальна спрямованість її тощо.

Такі процеси зумовлюють,

• по-перше, подібність змісту економічних ба­зисів більшості країн, що беруть участь у МПП;

• по-друге, природ­ний поділ праці між країнами з урахуванням не тільки їхніх націо­нальних економічних інтересів, а й інтересів світового співтова­риства в цілому.

Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння прин­ципово новою культурою ринку, високим професіоналізмом поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадоб­ляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівно­правного партнера.

Особливості об'єктивних основ зовнішньоекономічних зв'язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національ­ної державності та можливості провадити незалежну економічну політику.

Для України важливими є двосторонні угоди і договори з держа­вами — колишніми республіками СРСР. За цими угодами держави мають надавати своїм підприємствам можливість самим встанов­лювати господарські зв'язки, обумовлювати порядок розрахунків, форми матеріальної відповідальності за невиконання поставок. За­галом угоди мають виробляти економічний механізм реалізації інте­ресів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на економічну тему.

У процесі створення нових основ співробітництва важливо не тільки не допустити неконтрольованого розпаду кооперативних зв'язків, а й знайти нових партнерів (адже нерентабельні підприєм­ства і неконкурентоспроможна продукція випадуть з усталених господарських зв'язків), спрогнозувати кон'юнктуру товарообміну з метою створення економіки відкритого типу, інтегрованої в євро­пейський і світовий економічний простір.

Розробка і послідовне втілення в життя єдиної національної геополітичної стратегії сприятиме оновленню на економічній основі старих виробничих зв'язків України і розширенню прямої участі її в системі економічних і політичних стосунків на глобальному рівні.

Колишні зв'язки України зі східноєвропейськими країнами від­бивали лише міждержавний обмін продукцією. Перехід до вільної торгівлі на основі світових цін і конвертованої валюти випливає з курсу країн Східної Європи й України на переведення економіки на ринкові рейки і ставить розв'язання всіх проблем взаємних зв'яз­ків у залежність від економічного інтересу.

Передбачається, що спочатку існуватимуть два взаємозалежних сегменти.

• По-перше, це визначення параметрів співробітництва на між­державній основі через погодження між урядами контингентів вза­ємних поставок. Це мають бути форми торгівлі, насамперед стра­тегічними товарами (металом, газом, нафтою тощо), форми, пов'язані з централізованими рішеннями. Міждержавні розрахунки мають вестися за валютним клірингом, проте сальдо розрахунків, якщо воно утворюватиметься, слід погашати за домовленістю сторін (ва­лютними товарами або ВКВ).

• По-друге, — це розвиток відносин на рівні прямих зв'язків під­приємств, об'єднань, кооперативів, бірж, асоціацій, консорціумів, спілок тощо. Перехід до подібних відносин можливий за умови поступового звуження сфери дії державних органів у визначенні взаємних поставок і надання свободи підприємницької діяльності виробничим ланкам. Останні повинні погоджувати не лише предмет співробітництва, а й сферу ціноутворення, поставок, кредитів, інші фінансові питання. Широкий вихід товаровиробників на ри­нок, наповнення його товарною масою створять передумови для функціонування східноєвропейської зони вільної торгівлі.

Очевидно, що в розрахунках застосовуватимуться не тільки ВКВ, а й національні валюти країн-партнерів. Коли будуть встановлені реальні курси національних валют і введені часткова, а потім і пов­на конвертованість їх, тоді зросте потреба в створенні спільних банків, які збалансовуватимугь торговельні операції між партнера­ми. Одні лише бартерні операції та компенсаційна торгівля, навіть якщо вони й відповідатимуть інтересам України, обмежуватимуть можливості співробітництва.

Отже, перехід України на нові умови господарювання і форми зовнішньоекономічних зв'язків сприятиме зміцненню зони взаєм­ного економічного тяжіння східноєвропейських держав і України.

Співвідношення згаданих вище сегментів складаються для країн-партнерів по-різному, залежно від прийнятих систем господарського управління, їхньої спроможності засвоювати нові форми співробіт­ництва. Цілком ймовірно, що практика породжуватиме й інші сег­менти. Спочатку за нових умов центр ваги перемістився на дво­сторонні зв'язки.

Якщо Україна прийме відповідне законодавство, можливі й нові напрями взаємного співробітництва. Йдеться про інвестиційну сфе­ру, створення спільних підприємств за кордоном, особливо в при­кордонній смузі, спільну діяльність на ринках третіх держав, ос­кільки угорські, польські, чеські, словацькі фірми вже завоювали там певні позиції,

Щодо розвитку торгівлі та інших форм зовнішньоекономічних зв'язків України з державами розвинутої ринкової економіки та країнами, що розвиваються, доцільно було б спрогнозувати пла­тіжний баланс нашої країни, беручи до уваги залежність від імпор­ту з третіх держав, що входили до складу колишнього СРСР, сальдо в міждержавному обміні з ними та експортний потенціал. При цьому динаміка платіжного балансу України залежатиме, по-перше, від створення умов для поступового, без різких соціальних потрясінь, розв'язання проблем виробництв, що працюють на привізній си­ровині, і від спроможності самих товаровиробників перепрофільовувати виробництво, наприклад диверсифікацією, щоб позбу­тися вузької галузевої спеціалізації; по-друге, від власних мате­ріальних і золотого запасів та резервів ВКВ; по-третє, від співвідно­шення курсів національних валют, що залежатиме, в свою чергу, не тільки від емісійної політики Національного банку та товарного наповнення споживчого ринку, а й від глибини економічної ре­форми в Україні.

Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньоекономічних зв'язків повинна включати оцінку можливостей сучасного експорт­ного потенціалу України і першочергових, так званих критичних імпортних потреб. У цьому контексті заснування й функціонуван­ня спільних підприємств вбачаються більш надійною формою, ніж створення спільних економічних зон.

З урахуванням потреб наших партнерів за кордоном та можли­востей диференційованого стимулювання тих виробництв, що ста­новитимуть основу експортного сектора економіки України, доціль­но було б ширше заохочувати вкладення іноземного капіталу у вже існуючі господарські об'єкти та створення іноземними інвес­торами фірм на території нашої держави. При цьому слід брати до уваги, що іноземний капітал віддає перевагу організаційно-еконо­мічним відносинам високого рівня, а не лібералізації умов для за­лучення іноземних інвестицій.

Подібні форми економічних відносин сприяли б запровадженню у виробництво сучасних технологій, надали б імпульс прогресивним зрушенням у господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ринок з конкурентоспроможною продукцією. Що стосу­ється контролю іноземних інвесторів, то диференційований підхід до оподаткування і видавання ліцензій, контроль за додержанням сані­тарних та інших умов, створення національного агентства сприяння залученню іноземних інвестицій та інші заходи, успішно застосову­вані в цивілізованих країнах світу, прийнятні і для України.

Сприятливе географічне розташування, значний потенціал об­робної промисловості й перспективний експорт сільськогосподар­ської продукції слід враховувати під час розробки програми стабі­лізації та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України. Треба також пам'ятати, що: 1) торгівлю готовою продукцією на світовому ринку витісняє обмін науково-технічними досягненнями; 2) частка взаємного обміну деталями, компонентами, вузлами у міжнародній торгівлі зростає; 3) матеріально-технічне забезпечення виробництва фірми не обмежується національним ринком. Отже, одним із стра­тегічних напрямів доцільно передбачити пріоритетне залучення іноземного капіталу до науково-технічної та виробничої коопера­ції, взаємовигідного обміну на ліцензійній основі винаходами, розробками, ноу-хау, промисловими зразками тощо.

Обґрунтована стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв'яз­ків України підпорядковується раціональному розв'язанню найгостріших проблем оздоровлення економіки — подоланню численних дефіцитів на внутрішньому ринку, прискоренню НТП, нагрома­дженню валютних ресурсів для сплати нашої частки в колишньому загальносоюзному зовнішньому боргу, поліпшенню якості товарів, підвищенню збалансованості бюджету і платіжного балансу.

Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціл­лю, а одним з перевірених досвідом багатьох розвинутих країн спо­собів подолання кризового стану економіки, виведення виробни­чого потенціалу на сучасний технічний і технологічний рівні, під­вищення добробуту народу України.

Роль економічної реформи в інтеграції України у світову економічну систему

Міжнародний досвід переходу економіки в нову якість показує, що практично завжди у випереджальному режимі запроваджують­ся економічні реформи, а потім відбуваються зміни в політичній надбудові. В Україні, як, до речі, і в інших державах, що утворили­ся після розпаду СРСР, така логіка реформування порушена, ос­кільки тут свого часу економічні перетворення не просто недооці­нювались, а й запізнились і відірвалися від політичної сфери.

Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків має ґрунтуватися передусім на кардинальних змінах у структурі національної економіки України. Однак зовнішньоекономічні зв'язки — не па­сивний елемент в еволюції національної економіки, вони можуть активно впливати на її розвиток. Для цього необхідно сконструю­вати гнучкий і динамічний механізм, який регулював би інтегра­цію економіки України у світовий ринок, зробив би її відкритою для зовнішнього світу.

Зрештою, без інтеграції економіки України у світову економіч­ну систему неможливо досягти високого рівня добробуту народу. Питання полягає в тому, яким шляхом здійснювати інтеграцію. Залишатися підсистемою мілітаризованої економіки колишнього СРСР, очікуючи тривалої та болісної інтеграції в світову економіку через вкрай повільну ліквідацію бар'єрів і заборон на зовнішньо­економічну діяльність, — безперспективний шлях для України. Ор­ганізоване входження колишніх республік у світове співтоварист­во із суто політичних міркувань є досить проблематичним, оскіль­ки роль вертикальної ієрархії управління у світі невпинно зменшу­ється і зростає значення горизонтальних зв'язків у процесі ство­рення нової системи виробництва благ.

Основними характеристиками нової системи виробництва благ є: зменшення чисельності зайнятих у промисловому виробництві найрозвинугіших країн; широке використання фірмами і корпора­ціями нових форм фінансової діяльності як ефективних інструмен­тів досягнення необхідного балансу між інвестиціями і заощаджен­нями; інформаційна революція, яка все більше поширюється і змо­же змінити у виробництві ресурси.

Отже, для України, як і для інших колишніх республік СРСР, перспективнішим є вихід у своїй державно-економічній цілісності на світовий ринок з наступною інтеграцією в світову економіку. Звичайно, що при цьому ніяких гарантій наздогнати "швидкі" економіки ніхто дати не може, проте "підтягнутися" до них можли­вість є.

Назвемо принаймні три можливих напрями ефективної адап­тації України до міжнародного поділу праці:

1) участь у загальноєвропейському економічному просторі, який починає формуватись. Перехід до ринкової економіки зумовить приєднання країн європейської частини колишнього СРСР до євро­пейського економічного простору. Отже, доцільно визначитися, які галузі й виробництва становитимуть профіль міжнародної спеціа­лізації України. Стимулювання цих галузей і виробництв методами ринкової економіки одночасно окреслить пріоритетні зміни в на­родному господарстві України;

2) визначення специфічних сфер співробітництва з країнами інших континентів, які становитимуть взаємний інтерес;

3) підключення до загальносвітового співробітництва на галузевій основі, особливо у науково-технічній, енергетичній, продовольчій, екологічній сферах.

Уже сьогодні Україна спроможна будувати свої зовнішньоеко­номічні відносини на взаємовигідних умовах. Актуальним є здій­снення переговорів з метою визначення статусу України як краї­ни, що розвивається, та вироблення її власної чіткої позиції у Між­народному валютному фонді, Світовому банку реконструкції та роз­витку, Генеральній угоді по торгівлі й тарифах та Міжнародній організації праці, адже ці чотири організації є ключовими в міжна­родному фінансовому, торговельному і соціальному регулюванні. Ефективна участь в них збільшить можливості України щодо залу­чення іноземного капіталу, фінансових ресурсів, отримання пев­них торговельних пільг, збереження тарифних засобів захисту на­ціональної індустрії та сільського господарства тощо.

Високий рівень конкуренції на світовому ринку, гнучкість стра­тегії й тактики товаровиробників потребують створення,в Україні структур, які б забезпечували і координували функціонування зов­нішньоекономічного комплексу, а також усієї інфраструктури зов­нішніх економічних зв'язків (страхового та інформаційного обслу­говування, судових і арбітражних органів тощо).

Отже, реформа зовнішньоекономічного комплексу не може здій­снюватись у відриві від реформування самої економічної системи в Україні. Це має для нашої країни принципове значення.

Щодо пріоритетності у партнерах світогосподарських зв'язків і поділу праці для України не існує якоїсь постійної домінанти, і вона має співробітничати з якнайбільшою кількістю країн та міжнарод­них організацій.

Стратегія інтеграції України у світове господарст­во має два взаємопов'язані аспекти:

• по-перше, входження у загаль­носвітовий економічний простір з урахуванням його регіональних напрямів, насамперед європейського,

• по-друге, участь у поділі праці на новій, економічній основі з колишніми республіками Союзу, особливо з Росією.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте основні складові поняття "світове господарство".

2. Що визначає загальносвітовий характер сучасних продуктивних сил?

3. Які основні характеристики і функція світової інфраструктури?

4. Охарактеризуйте економічні основи функціонування світового господар­ства.

5. Розкрийте значення міжнародного поділу праці в системі світового госпо­дарства та його основні моделі.

6. В чому полягає інтернаціоналізація виробництва і господарського життя в цілому?

7. Перелічіть критерії визначення основних соціально-економічних підсис­тем сучасного світового господарства.

8. У чому полягає об'єктивна необхідність інтеграції України у світове госпо­дарство?

9. Розкрийте об'єктивні можливості інтеграції України у процес світових гос­подарських зв'язків.

10. Проаналізуйте природні, історичні, техніко-економічні, соціальної- та орга­нізаційно-економічні основи для участі України в МПП.

11. Якими вбачаються сьогодні основні напрями зовнішньоекономічних відно­син України?

12. Які моменти с визначальними для розробки та втілення у життя єдиної

геополітичної стратегії України?

13. Які чинники впливатимуть на розробку програм стабілізації та розвитку

зовнішньоекономічних зв'язків України?

14. Охарактеризуйте напрями ефективної адаптації України до МПП.

15. Які переваги надає Україні географічна диверсифікація зовнішніх еконо­мічних відносин?