1.4. Ідейні змагання за мету і методи визвольного руху

Вперше загорілась у Львові завзята боротьба думок дня 20 жовтня 1912 року на дискусійному вечорі, влаштованому ІІ Секцією Українського Студентського Союзу ім. М. Драгоманова, на тему: "Під нинішню хвилю", на якому змагались два протилежні погляди: один визнавав конечність творення окремої української військової сили для боротьби за українську державу на випадок австро-російської війни та потребу підготовки суспільності до цього важливого діла, - інший вважав ці плани несерйозні¹⁸. Вони уявляли собі створення української держави в далекому майбутньому, і тому, на їх думку, обов'язком студентської молоді в тодішній ситуації було творення і здобування "культурних цінностей", тобто вчитись і набувати знання. Цей останній погляд переміг також на загальних зборах Українського Студентського Союзу у Львові дня 15 грудня 1912 року, на яких великою більшістю голосів було ухвалено таку резолюцію: "Може сповниться незадовго мрія нації. В городі Льва стане українська святиня науки. Нашим сердечним бажанням приспішити ту хвилю, а обов'язком витворювати культурні цінності. Той шлях найпевніше заведе нас до Вольної України"¹⁹.

Як видно із факту ухвалення цієї резолюції, велика частина студентської молоді у Львові на кінець 1912 року не ще поділяла мілітарно-державницької концепції. Цю групу очолював студент Федь Федорців²⁰.

Крім частини студентства, політичний провід та загал громадянства були в той час зайняті акцією за український університет, виборчу реформу до сейму та справою національної автономії галицьких українців, вважаючи це все більш реальним та пекучим. Вони дотримувалися думки, що справа боротьби за самостійну державність не актуальна, а творення військових організацій – це нереальна робота недосвідчених та незрілих людей.

Збори українського політичного проводу, так званий З'їзд Нотаблів, що відбувся 7 грудня 1912 року у Львові, вирішив, що з огляду на добро українського народу, на випадок збройного конфлікту між Австрією і Росією, ціла українська суспільність рішуче стане по стороні Австрії проти російської імперії, як найбільшого ворога України²¹. Резолюція ця винесена в атмосфері досить сильної воєнної паніки - на жаль, була надто однобока, бо не висловлювала ніякого українського національно-державного застереження. Не підкресливши самостійницьких аспірацій України, вона відповідала загально пануючим тоді серед українського громадянства австрофільським настроям.

Зате більше зацікавлення значенням української проблеми на міжнародному форумі на випадок світової війни ми бачимо між студентством в його організації "Академічна Громада", де того самого дня виголосив промову відомий письменник Василь Пачовський, на тему: "Українська справа під теперішню хвилю". Вона викликала дуже активну дискусію. З огляду на свою актуальність та державницькі погляди він був поширений по всій Галичині, та був зразковою промовою для багатьох зборів. Він сильно спопуляризував між масами справу військових організацій та підняв питання української державности²².

В тій же організації виголосили впродовж тої ж осені і зими цілий ряд доповідей визначні публіцисти й науковці, які розбирали українську проблему у міжнародному аспекті.

Після загальних зборів Українського Студентського Союзу дня 15 грудня 1912 р. відбулась нарада студентів університету в товаристві техніків "Основа", де обговорювали потребу військового виховання і вишколу молоді.

Із пресового ідеологічного фронту в тому часі треба тільки пригадати статтю студента Карла Коберського в "Громадськім Голосі" ч. 2 з січня 1913 року, в якій він критикував і блискуче виказав помилковість резолюцій про "культурні цінності" із студентських зборів з дня 15. ХІІ. 1912 року та вияснив безумовну потребу активної, визвольно-державницької пропаганди і організації збройної боротьби серед широких народних мас, як єдиного шляху до осягнення наших національних ідеалів. Ця стаття була тоді дуже популярна і була реферована в Секціях Українського Студентського Союзу в цілому краю та в значній мірі причинилась до розбудови ідеологічних основ українського стрілецького руху²³.

Також Український Січовий Союз, що був керуючим центром січового руху, прийшов до переконання, що якраз надійшла хвиля, в якій належить доповнити січові товариства чисто мілітарною організацією. У своєму органі "Січові Вісті" ч. 1 з січня 1913 року оголосила старшина Союзу гарячу відозву до всіх "Січей", щоб готовилися до розправи з Московщиною, до боротьби за визволення наддніпрянських братів²⁴.

Не зважаючи на це, ще довго на весні 1913 року йшли гарячі дискусії серед львівського студентства на тему доцільності українських військових організацій. Не легко приходилось ламати інертну думку. Ще дня 3. ІV. 1913 року відбулись у Львові великі збори скликані Українським Студентським Союзом, на яких переважали голоси, що визнали "мілітарно-революційну організацію поміж нашим народом за передчасну, а навіть шкідливу"²⁵. До них належали також голоси людей, що кілька років пізніше зайняли передове становище у формації київських СС.

На цих, та на всіх інших зборах, що відбувалися в тому часі у Львові, виступав зі словом витривалий та непохитний ідеаліст, що з великим уже гуртом товаришів боровсь за слушність свого переконання, за свою революційну ідею, в яку він глибоко вірив. Був це Іван Чмола, згаданий уже провідник першого українського військового гуртка. Виступаючи на згаданих зборах, він палко заступав самостійницько-стрілецьку ідеологію. Тодішня преса тільки в коротких словах нотує його виступ, подаючи, що І.Чмола говорив про "потребу підготовки національної самооборони шляхом закладання стрілецьких дружин та ширення самостійнщьких кличів поміж народом, щоб у той спосіб надати ідеалові Самостійної України реальний зміст і бути приготованими на всякий випадок евентуальних міжнародних конфліктів"²⁶. Цей коротенький зміст виступу І.Чмоли ясно схоплює провідну ідею тодішніх піонерів українського стрілецького руху.