14. Світовий досвід функціонування кластерів як інструменту підвищення конкурентоспроможності економічної системи

Охоплення сфер діяльності кластерними мережевими структурами особливо збільшилась в 90–і роки відповідно до збільшення масштабів глобалізації, розвитку конкурентної боротьби та ускладнення ситуації на світових ринках. Із збільшенням обсягів інформації та відомостей про ризики в глобальній економіці значнозмінилася роль кластерів у розвитку конкуренції. Можливість завдяки кластерізації формувати необхідну критичну масу в певних сферах діяльності дозволяє кластерам відбивати унікальність будь–якої національної, регіональної або територіальної економіки. Успіхи такої виробничої форми діяльності, як кластер, варто розглядати в тісному зв’язку із сучасними законами конкурентної боротьби й з урахуванням специфіки територіально–регіонального аспекту в глобальній економіці.

Кластери можуть містити як мала, так і велика кількість підприємств, а також можуть формуватися як з більших, так і малих фірм у всіляких сполученнях і співвідношеннях. До кластерів можна віднести як географічну концентрацію компаній, що працюють у певному бізнесі, так і конгломерацію великих і малих фірм, частина з яких є власністю іноземців. Кластери виникають як у традиційних базових галузях, так і в hіgh–tech напрямках, як у виробничо–комерційному секторі, так і сфері надання послуг. В деяких випадках центром формування кластерів виступає університет або група науково–дослідних структур.

Різні кластери допускають різний ступінь взаємодії між вхідними в них фірмами, варіюючись за формою від рівня порівняно простих, мережного типу, асоціацій до великих коопераційно–конкурентних утворень. Створення кластерів можливо як в умовах розвинутої, так і в умовах невеликої за обсягами економіки. Кластери формуються в умовах і промислово розвинених, і країн, що розвиваються; на національному, і на регіональних, муніципальному рівнях. У різних кластерах спостерігається переплетення високих технологій з порівняно невисоким технічним рівнем виробництва й послуг.

Лише протягом 90–х років більшість регіонів і держав, сотні провінцій, тисячі міст і величезна кількість громад й інших територіальних утворень ініціювали розробку й реалізацію планів розвитку на основі створення кластерів. Вже є накопичений значний досвід та досягнення позитивних результатів кластерами, що сформувалися як винятково на добровільній приватній ініціативі, так і за посередництвом та участю центральних органів влади. У Північній Америці практично всі штати США, більшість провінцій Канади й Мексики підхопили ініціативу розвитку кластерів. Вже до середини 90–х років існувало близько 380 найбільших кластерів–фірм США, що охопили широкий спектр галузей промисловості й послуг, забезпечували робітникам місця 57 %усього ринку праці країни та здійснювали виробництво 61% всієї продукції в країні.

У Латинській Америці ініціативу з розвитку кластерів активно підхопили Аргентина, Бразилія, Чилі, Колумбія, Коста–Ріка, Гватемала, Нікарагуа, Венесуела, Ямайка, Гондурас. Особливою та масштабною стала програма формування кластерів у Бразилії, де більше 5000 муніципалітетів у різних штатах країни приступилися до її реалізації в другій половині 90–х років. До числа найбільш успішних фахівці відносять програму розвитку кластерів, що фінансується Світовим банком та має назву «The ProNorth East Іnіtіatіve», що мала місце в бразильських штатах Парнамбуко, Бахья та Сеара. Окремий напрямок розвитку кластерів у Латинській Америці здійснює ЮНІДО, що формує з малих і середніх підприємств мережеві системи й кластери в Нікарагуа (проект ІNPYME), Гватемалі, Ямайці (проект JAMPRO), Гондурасі (проект NET). В останні роки ЮНІДО перенесло отриманий у малих країнах досвід створення кластерів у більші – Чилі й Перу.

У Європі найбільш динамічні кластерні програми були здійснені в Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Голландії, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Німеччині, Норвегії, Португалії, Франції, Фінляндії, Швеції. У 1994р. «місцеві промислові округи», так називають в Італії кластери,з абезпечували робітниками кількість місць, що перебільшує 30% всіх працюючих у країні та забезпечували виробництво близько 43% експортної продукції Італії. До кінця XX століття кластери існували у всіх розвинених європейських економіках. Особливо значна їх концентрація спостерігалася в найбільше промислово розвинених регіонах, таких як «Північ– Центр» Італії, Баден –Вюртемберг і Баварія в Німеччині, Кембридж і регіон М4 у Великобританії, Ліон, Безансон і Монпельє у Франції.

У Тихоокеанському регіоні ініціатива з розвитку кластерів була особливо активно підтримана в Австралії, Малайзії, Новій Зеландії, Японії, Сінгапурі, Південній Кореї, Тайвані, Гонконгу. Економісти, які аналізували вплив азіатської кризи 1997–1999 рр. на економічні системи країн регіону, дійшли висновку, що в тих державах, де був найбільший рівень кластерізації регіональної економіки, вплив кризи був мінімальним або майже не відчутним. У той же час економіки деяких азіатських країн відчули певних економічних проблем, що виникли під напором цієї кризи через їх серйозну мікроекономічну слабість, відсутність внутрішньої конкуренції, неефективного корпоративного управління та винятково слабкої банківської системи. Треба відзначити той факт, що з макроекономічної точки зору економіки найбільш постраждалих країн – Індонезії, Філіппін, Таїланду – до кризи виглядали цілком пристойно: вони мали високий рівень інвестицій і досить великий обсяг заощаджень. Однак багато інвестицій були розтрачені на несуттєві другорядні програми й проекти з розвитку ринку нерухомості без якої–небудь підзвітності уряду та без обґрунтувань їхньої суспільної корисності. Ряд країн,у тому числі Австралія, Нова Зеландія ,Сінгапур, зуміли уникнути подібних проблем завдяки раніше проведеному мікроекономічному реформуванню та створеним внутрішнім інститутам регіонального і територіального розвитку.

В Африці та на Близькому Сході кластерізація проводиться в окремих країнах і регіонах. Далі всіх у цьому напрямку просунулись Ізраїль, Єгипет, ОАЕ, Марокко, Сенегал, ПАР. Чималу активність у напрямку кластерізації країни здійснює Туреччина.

Незважаючи на локальний і регіональний характер кластерів, багато хто з них уже придбали всесвітню популярність і стали у своїй сфері еталоном. До таких кластерів, у першу чергу, варто віднести автомобільний кластер у Детройті, ІТ–індустрія в Силіконової Доліні, виробництво килимів у Датоні (штат Охайо), фінансово–діловий у Нью–Йорку, hіgh –tech й аерокосмічний (Боінг та Майкрософт)у Сієтлі (США), а також металообробні й машинобудівні кластери Німеччини і Швейцарії, світові фінансові кластери–центри у Лондоні та Гонконгу, місто–компанія Тойота Сіті й Людвіксхафен й ін.

Таким чином, на практиці до утворення нової галузі звичайно приводить дія одного із чотирьох детермінантів конкурентного успіху: факторні параметри, стратегія керування, інноваційна спрямованість діяльності, наявність родинних і підтримуючих галузей. Первісне переважне володіння факторами виробництва часто сприяє відродженню конкурентоспроможної на зовнішньому ринку галузі або галузі, що передує виникненню цілого кластера.Місцеві особливості, наприклад, природні умови, часто є тим фактором,що привертає первісну увагу до галузі. У більше розвинених галузях у результаті дії механізмів створення спеціалізованих виробничих факторів можуть з’явитися перші конкуренти. Персонал,який отримав фахову освіту, буде прагнути застосувати свої знання та навички в тій галузі, де існує реальний або потенційний внутрішній попит. Наукові дослідження приведуть до появи нових ідей, які стануть базою для однієї або декількох компаній.

В деяких країнах в останні десятиліття отримали велике значення ефективні «кластерні стратегії», які будуються на центрах ділової активності, що вже довели свою силу та конкурентоспроможність на світовому ринку. Уряди концентрують зусилля на підтримці існуючих кластерів і створенні нових мереж компаній, що раніше не контактували між собою. Держава при цьому не тільки сприяє формуванню кластерів, але й саме стає учасником мереж. Кластерні стратегії широко використаються в країнах Європи. Наприклад,у Німеччині з 1995 р.діє програма створення біотехнологічних кластерів Bіo Regіo.У Великобританії уряд визначив райони навколо Единбурга, Оксфорда та Південно–Східної Англії як основні регіони розміщення біотехнологічних фірм. У Норвегії уряд стимулює співробітництво між фірмами в кластері «морське господарство». У Фінляндії розвинений лісопромисловий кластер, куди входить виробництво деревини й деревних продуктів, паперу, меблів, поліграфічного та пов’язаного з ним устаткування. Тісна взаємодія фірм даного кластера в поширенні знань забезпечує останнім конкурентні переваги перед основними торговельними суперниками. За оцінками експертів, Фінляндія лідирує за рівнем як дослідницької, так і технологічної кооперації.

Таким чином, незважаючи на різницю підходів, більшість країн Європи виробило для себе ту або іншу кластерну стратегію. Слід виокремити країни, які у найбільш явній формі здійснюючу кластерну стратегію розвитку національної економічної системи – Данія, Нідерланди, фламандський район Бельгії, Квебек (Канада), Фінляндія, а також ПАР (при новому уряді). Франція й Італія можуть служити прикладами країн, у яких здавна практикується своєрідна кластерна стратегія,хоча й під іншою назвою.

У цей час експертами описані 7 основних характеристик кластерів, на комбінації яких базується вибір тієї або інший кластерної стратегії:

• географічна: побудова просторових кластерів економічної активності, починаючи від лише місцевих (наприклад, садівництво в Нідерландах) до справді глобальних (аерокосмічний кластер);

• горизонтальна: кілька галузей/секторів можуть входити в більший кластер (наприклад, система мегакластерів в економіці Нідерландів);

• вертикальна: у кластерах можуть бути присутнім суміжні етапи виробничого процесу. При цьому важливо, хто саме з учасників мережі є ініціатором і кінцевим виконавцем інновацій у рамках кластера;

• латеральна: у кластер поєднуються різні сектори, які можуть забезпечити економію за рахунок ефекту масштабу, що приводить до нових комбінацій (наприклад, мультимедійний кластер);

• технологічна: сукупність галузей, що користуються однією і тією же технологією (як, наприклад, біотехнологічний кластер);

• фокусна: кластер фірм, зосереджених навколо одного центра – підприємства, НДІ або навчального закладу;

• якісна: у цій структурі вирішено не тільки питання про те, чи дійсно фірми співробітничають, але й про те, яким чином вони це роблять.

Мережа кластерів не завжди автоматично стимулює розвиток інновацій. Буває, що в мережах, навпаки, придушують інноваційні процеси та заохочується захисна поведінка. Взаємозв’язки з постачальниками можуть стимулювати інноваційні процеси, але вони ж можуть використатися для перекладання витрат на партнерів та обмеження їх у фінансовому відношенні. В останньому випадку мережі не виявляються ні стабільними, ні стимулюючими. Отже,кластерний підхід, спочатку використаний у дослідженнях проблем конкурентоспроможності, згодом став застосовуватися при рішенні усе більше широкого кола завдань, зокрема:

• при аналізі конкурентоспроможності держави, регіону, галузі;

• як основа загальнодержавної промислової політики;

• при розробці програм регіонального розвитку;

• як основа стимулювання інноваційної діяльності;

• як основа взаємодії великого й малого бізнесу.