7. Навколишнє природне середовище як інтегрований об’єкт екологічного права.

Приро́дне навко́лишнє середо́вище, що часто називається просто навколишнім середовищем або

довкілля — всі живі та неживі об'єкти, що природно існують на Землі або в деякій її частині

(наприклад, навколишнє середовище країни). Цей термін включає декілька ключових компонентів:

Повні одиниці рельєфу, які функціонують як природні системи без значного людського втручання,

зокрема всі рослини, тварини, скелі, тощо і природні явища, що відбувається в їх межах.

Універсальні природні ресурси і фізичні явища, що не мають чітких меж, наприклад повітря, вода і

клімат, також як і випромінювання, електрична напруга і магнетизм, що не походять від людської

діяльності.

Коли говорять про захист довкілля, мають на увазі збереження сприятливого середовища для існування

живих істот у всій повноті біологічного різноманіття. Діяльність людини не має призводити до

критичного порушення біологічного світу, бо в цьому середовищі зрештою жити людині.

Природне навколишнє середовище протиставляється штучному або техногенному середовищу, яке

охоплює області і компоненти, на які сильно впливає людина. Географічна область розцінюється

природним навколишнім середовищем, якщо людський вплив на нього тримається нижче за певний

обмежений рівень (подібно до пункту 1 вище). Цей рівень залежить від специфічного контексту і

змінюється в різних областях і контекстах. Термін дика природа, з іншого боку, посилається на області

без будь-якого людського втручання (або практично без нього).

8. Поняття екологічного права.

Екологічне право – це інтегрована правова спільність, комплексна галузь права, яка

об’єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють суспільні відносини з метою

ефективного використання природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього

природного середовища, гарантування екологічної безпеки та захисту екологічних прав

громадян.

Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання, logos

— наука) і буквально означає «наука про місце і умови життя людини».

У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866 році. Тоді

воно мало вузьку сферу застосування, головним чином у межах біології.

Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу

людини на природу. Поступово екологія набуває значения наукової основи організації раціонального

природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з

навколишнім середовищем (довкіллям).

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) — наука про

взаємодію суспільства з навколишнім природным середовищем. Вона є теоретичною базою для

розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природно­го середовища й організації

раціонального природокористування. Назва «екологічне право» усталилась у 70-80-х роках XX ст. у

резуль­тат «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської

конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право

навколишнього се­редовища» та «право охорони навколишнього природного середовища». А в Україні

був прийнятий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище»

перше з них точніше відображає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично

при­рода, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі є штучними.

Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антропогенно-природне середовище, яке й отримало назву навколишнього середовища (англ. — environment).

Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її органів і установ,

зокрема Програми ООН з навко­лишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейським

співтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про

охорону навколишнього природ­ного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє

Федеральний закон «Про охорону навколишнього середовища».

Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція вве­ла в екологічний вжиток термін

«довкілля» (ст. 50). Звідси походить «право охорони довкілля».

Термін «довкілля» є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє

природне середовище». Якби було навпаки, то відповідний конституційний термін мав би назву

«при­родне довкілля». Отже, зроблено крок до гармонізації екологічного права України з міжнародним

правом навколишнього середовища (англ. — environmental law, франц. — droit de I'environnement).

У зв'язку з цим важливо підкреслити, шо галузь екологічного права і галузь екологічногозаконодавства

— це різні, але діалектично зв'язані між собою категорії. Відмінність між ними полягає насамперед у

тому, що первинним елементом галузі права є норма права, а галузі законодавства — нормативний

акт. Екологічному праву, крім того, притаманна тільки горизонтальна побудова його структури

(норми, інститути, підгалузі), тоді як екологічному законодавству — як горизонтальна, так iвертикальна (за ієрархією у системі «закон — підзаконні акти»).