6. Православ’я в сучасному світі: проблеми, тенденції та стан теології.

Пройшовши довгий шлях розвитку, фактично переживши п’ять імперій (Римську, Візантійську, Османську, Російську, Радянську), виживши в самих тяжких історичних умовах, православ’я продовжує існувати. Але, в порівнянні з католицизмом та протестантизмом, православ’я перебуває у важкій ситуації, фактично в кризовому стані. Воно є найменшим з трьох основних християнських напрямів. Приблизна кількість вірних складає біля 180 млн. Якщо не брати до уваги незначне представництво православ’я в Америці (4 млн.), то за останню тисячу років православ’я фактично не змінило ареал свого перебування − Близький Схід та Східна Європа. Це пояснюється тим, що воно майже не вело активної проповіді за межами тих територій на яких було поширеним. Доля православ’я завжди тісно пов’язана з державними утвореннями, тому з їх піднесенням православ’я поширювалося, а після їх занепаду, занепадало й воно. Досвід церковного візантинізму − тісного єднання з державою, став настільки невід’ємним від цієї релігії, що в наш час, коли на Заході панують світські держави, православ’я майже не відіграє ніякої ролі в суспільних відносинах сучасних європейських та пострадянських країн. Воно уособлює певний тип традиційної культури і виконує функцію збереження історичної пам’яті.

Зараз православ’я опинилося в нових умовах глобалізованого існування. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, посиленні ролі ідеології постмодернізму, позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.

Саме тому від православ’я очікують змін та нових кардинальних рішень, які б дозволили не лише вижити, але й розвиватися. Основними проблемами є наступні. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Потребують перегляду чимало канонів та правил, прийнятих Церквою в епоху Середньовіччя. Нові реалії вимагають нових рішень. Вимагають серйозного обговорення і нового висвітлення чимало внутрішньо-церковних питань пов’язаних з адміністративними, етичними, етнічними, міжцерковними, юридичними, геополітичними та культурними проблемами. Конче необхідний продуктивний, відкритий і перспективний діалог Церкви з світом, і окремих православних церков між собою. Потребують оновлення православний культ та судоустрій.

Існує чимало церковних проблем, від невирішеності яких страждають громадянські спільноти. Так, досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії − незалежності окремої церкви. Це позначається на відносинах між державами і народами. Далі, неодмінно необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до неправославних церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем сучасного суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

Вирішенню зазначених проблем заважають чимало перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква формувалася і існує в умовах різних історичних, національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами, що обумовлює формування відмінних геополітичних орієнтацій та інтересів. Тому зараз важко згуртувати Вселенське православ’я, досягнути єдності у постановці та вирішенні хоча б самих важливих із окреслених питань. Так, в сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення Церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки її виживання в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот.

Однією з важливих сучасних проблем, які постали перед православ’я є ставлення до екуменічного діалогу з представниками інших християнських церков. Екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах деякі православні богослови приймають участь з 20-х рр. XX століття (С. Булгаков, Г. Флоровський). Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму. Помірковані вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «єдність у багатоманітності» (Константинопольський патріархат). Радикали стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. Вони керуються формулою: «спасіння можливе лише в Церкві», тому з тими хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Очолює екуменічний рух Константинопольський патріархат, тоді як Руська та Сербська церкви підтримують екуменізм лише для «проповіді істини православ’я».

В сучасному православному богослов’ї існує три парадигми мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIX ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр. XX ст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», а згодом до цього напряму приєдналися й усі ті богослови, які бачили суть неопатристики в оновлення та відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький, а в Україні О. Філоненко.

Отже, для православ’я характерні: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів та посилання на авторитет Отців Церкви; помісність − (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборність − спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Літургійний символізм − шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».