Система економічних відносин власності включає:

- відносини привласнення, що передбачають економічні відносини між людьми, які встановлюють їх відношення до речей як до власних;

- відносини господарського використання об’єктів власності, що реалізуються тоді, коли власник сам може ефективно використовувати засоби виробництва або передає їх іншому суб’єкту господарювання, який отримує можливість тимчасово володіти і користуватися об’єктом чужої власності. Прикладом може служити оренда як форма господарювання;

- відносини економічної реалізації власності означають таке використання її об’єктів, що дозволяє регулярно отримувати доход у будь-якій формі (прибутку, ренти, проценту, зарплати, дивіденду тощо).

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Право власності – це зовнішня форма, яка законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об’єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов’язків. Забезпечення гарантії прав власності та створення умов їх ефективного функціонування є фундаментом економічної політики держави.

Право власності визначається ще з часів римського права основними правочинниками – володіння, користування і розпорядження.

Володіння – початкова форма власності, яка виражає відносини, пов’язані з наявністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Володарем об’єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар).

Користування – виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх.

Розпорядження – вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, а отже, має право самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в арену, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Власність як економічні відносини формується ще з часів становлення людського суспільства. У кожну епоху власність як економічна категорія відбиває всю систему соціально-економічних відносин. Економічні відносини - первинні, вони складають базис суспільства і закріпляються на поверхневому рівні законодавчо. Правові відносини можуть виникати тільки на основі економічних, відбиваючи їхню сутність, і впливають на них.

Право власності, тобто юридичне вираження власності, визначається об’єктивно існуючими економічними відносинами, економічним змістом власності. Форма права виражає реально існуючі відносини власності, їхній економічний зміст, залежить від ступеня розвитку людини, її знань, уміння виразити в юридичних формах дійсну власність. Реальні економічні відносини розвиваються, а норми права переглядаються періодично. Це неминуче породжує певний розрив між економічним змістом власності та його юридичною формою. Отже неминуче існує суперечність між дійсними відносинами власності та їхнім юридичним відбиттям.

Завдання суспільства полягають в тому, щоб:

• правові норми, що виробляються людьми, щонайповніше відбивали реально існуючі відносини власності;

• норми права мають періодично приводитися у відповідність з відносинами власності, які за певний час змінилися, набули нових якісних характеристик.

Основними функціями відносин власності є визначення цільової спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і споживання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів; визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Дослідження відносин власності дає можливість виявити, що власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Відрізняють типи, види і форми власності, які не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів. Тип власності визначає узагальнюючі принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ і методами господарювання. Форма власності – це стійка система економічних виробничих відносин і господарських зв’язків, яка зумовлює відповідний спосіб і механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Існує два типи власності – приватна і суспільна.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належить приватним особам. Основні види приватної власності – це трудова приватна власність і нетрудова приватна власність.

Трудова власність є основною формою, що має місце на різних рівнях розвитку суспільства. Вона основана на власній праці власника або членів його сім’ї. Основною формою такого виду власності є одноосібне господарство та сімейне господарство. Ними привласнюється і вироблений продукт. Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий виробник), а безпосереднього виробника (найманого) – від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник – це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Формами нетрудової приватної власності є індивідуальна власність, партнерська власність (власність двох і більше осіб) та акціонерна (корпоративна) власність (пайова форма власності, представлена підприємствами, у яких частка кожного пайовика засвідчується відповідним пакетом акцій).

Суспільна власність характеризується тим, що її суб'єктами виступає все суспільство чи колектив, що нею спільно володіє, використовує і розпоряджається. Суспільна власність, розрізняючись за рівнем усуспільнення, може мати такі види: – державна і колективна. Реальними формами державної власності є загальнодержавна урядові, центральні структури, національний банк і т. ін.), муніципальна (комунальна власність – власність держави на рівні адміністративно-територіальних одиниць). Колективна власність реалізується через діяльність кооперативів, релігійних і суспільних об’єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання. Кооперативна власність – це форма колективної, суспільної власності, що будується на основі пайових внесків членів кооперативу(Рис. 1).

Типи
Приватна		Суспільна
Види
Трудова	Нетрудова	Колективна	Державна
Форми
Індивідуальна власність	Одноосібна індивідуальна власність	Кооперативна власність	Загальнодержавна власність
Сімейна власність	Партнерська власність	Власність трудового колективу	Комунальна власність
	Акціонерна (корпоративна) власність	Власність громадських, суспільних, політичних, релігійних організацій

Рис. 1. Типи, види і форми власності

Слід відмітити, що існують змішані форми власності: державно-колективна, державно-приватна, приватно-колективна, спільна з використанням іноземного капіталу і т. ін.

Сучасні економічні системи характеризуються різноманітними формами власності, змішаними різновидами. Наявність багатоманітності форм власності – це головний критерій ефективності будь-якої конкретної форми власності, так як створюються умови для їх економічного змагання і конкуренції в умовах рівноправності. Таким чином, форми власності створюють можливість для приведення в дію усіх чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність.

Українська економіка за радянських часів будувалася практично цілком на державній формі власності. Тому її корінне реформування вимагало формування різноманітних форм власності і господарювання.

В 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон „Про власність”, який узаконив плюралізм різних форм власності, в тому числі узаконив існування приватної власності. Цим законом передбачено такі форми власності: індивідуальна (особиста та приватна), колективна (орендні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, громадські і релігійні організації), державна (загальнодержавна і комунально-муніципальна), державно-приватна, спільна з іноземним капіталом.

Багатоманітність форм власності передбачає, що суб’єкти господарювання мають свободу вибору форм власності, які є юридично рівноправними. Це потребує створення рівних економічних умов для розвитку всіх форм власності та їх правового захисту.

Багатоманітність форм власності в Україні досягається через поширення процесів роздержавлення та приватизації.

Роздержавлення – це сукупність заходів, що усувають право держави на управління економікою. Це передача прав власності і господарського управління підприємством і трудовим колективом. Особлива роль належить процесам реформування, якісній трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід свідчить, що роздержавлення – це загальноекономічний процес, який відбувається з метою підвищення конкурентоспроможності, мобільності, гнучкості, ефективності, самостійності державних підприємств і виникнення недержавних форм власності і суб’єктів господарювання. Але роздержавлення не повинне цілком усувати державу з економічного життя, тому що сучасне виробництво не може існувати, а тим більше успішно розвиватися, без державного регулювання. Світова практика яскраво демонструє активну роль держави в найбільш розвинутих країнах.

Форми роздержавлення:

• комерціалізація підприємств (позбавлення їх державної опіки і перехід до принципу самостійного відшкодування власних витрат);

• корпоратизація (перетворення державних підприємств у акціонерні, тобто у підприємства з багатьма власниками – акціонерами);

• оренда з викупом (платне користування державним майном з наступним його придбанням трудовим колективом підприємства у держави).

Хоч роздержавлення сприяє демонополізації, а отже, і створенню конкурентного середовища, але воно ще не є власне приватизацією майна.

Однієї з форм роздержавлення є приватизація, яка означає процес передачі державної власності в приватну власність окремих громадян і юридичних осіб. Приватизована може бути будь-як державна власність: як дрібні і середні підприємства, так і великі промислові комплекси. В результаті їх власниками стають приватні особи, трудові колективи, АТ, банки і т. ін. При цьому приватизація може здійснюватися на різних умовах. Це може бути безкоштовна передача власності, викуп її на пільгових умовах, аукціон і т. ін.

Форми приватизації:

• аукціонний продаж майна (готелі, їдальні, кафе, ресторани, крамниці, майстерні);

• безоплатне передання кожному громадянину його частки у державному майні (великі державні підприємства).

В Україні кошти, одержані від продажу майна державних підприємств, перераховуються до державної скарбниці та використовуються для вирішення економічних проблем і задоволення соціальних потреб суспільства. Процеси роздержавлення і приватизації в Україні привели до глибокої ринкової трансформації економічної структури країни, в якій на початок 2006 р. частка державних підприємств і організацій державної власності становила тільки 4,4%.

На наступні роки Фонд державного майна України визначив пріоритетними такі напрями роботи: створення надійної системи протидії відчуженню державного майна та корпоративних прав поза процесами приватизації; удосконалення законодавчо-нормативної бази приватизації та діяльності Фонду державного майна; підвищення ефективності державного сектора економіки через оптимізацію структури його активів; подальше удосконалення механізмів та процесів управління корпоративними правами держави; забезпечення надходження грошових коштів до державного бюджету, відповідно до встановлених завдань.

Однак, формальний підхід до приватизації об’єктів у період її масового проведення без врахування індивідуальних особливостей деяких підприємств, не дозволило вирішити головні задачі реформування відносин власності – сприяння підвищенню ефективності виробництва, залучення інвестицій в підприємства, формування ефективних власників, здійснення ефективного управління приватизованими підприємствами.