3. Психологія Стародавнього Китаю.

В стародавньому Китаї великий вплив на розвиток психології мала величезна філософсько-релігійна течія – конфуціанство. Китайці сповідували любов до людей, розкриття справжньої природи людини шляхом освіти та самовдосконалення.

Високого успіху досягла древньокитайська медицина, яка в ту далеку епоху перетворилася в цілу систему наукових знань. Традиційна китайська медицина виходила з уявлень про людину як макрокосмос, що відображає гармонію космічних сил та ритмів: джерел Інь та Янь (жіночого та чоловічого), 5 стихій (5 внутрішніх органів та 5 органів чуття) та різноманітних видів енергії – «Ці».

Лікування хвороб зводилось до поновлення рівноваги космічних сил та ритмів, тобто до життєвої цілісності організму. Для цієї мети стародавніми китайськими цілителями були розроблені різні підходи та прийоми діагностування, лікування, і найголовніше, профілактики хвороб.

У всіх країнах Сходу вирішальне значення відводилося кровообігу, а основою життя вважалися 2 початки: рідина крові та її повітря.

У китайських медичних джерелах („Книга про внутрішнє” 8 ст. до н.е.) головним органом, „князем тіла”, вважалося серце, а за основу життєвих початків приймається повітряно подібний початок – Ці. Який змішуючись у організмі з іншими складовими частинами, виконує не тільки фізіологічні, а й психічні функції. Він повідомляє людині дар мови та „рухає думками”. Якщо думки локалізувалися у серці, то почуття у печінці.

Від медиків пішло і вчення про темпераменти. Воно виражало стихійно – матеріалістичне розуміння причин індивідуальних відмінностей між людьми. Підґрунтям цих відмінностей – гуморальні особливості, походили із вченням про елементи тіла. За основу темпераменту китайські лікарі приймали 3 елементи: повітряно подібний початок (ці), жовч (інколи кров) та слиз. Відповідно люди в залежності від переважання одного із елементів поділялися на декілька типів:

1. З переважанням жовчі (чи крові): сильний, хоробрий, схожий з тигром).

2. З переважанням ці: неврівноважений, рухливий, схожий з мавпою.

3. З переважанням слизу: повільний, малорухливий.

Психофізіологічні уявлення виражалися в уявленнях про повітря як носія душевних процесів, що безпосередньо поєднує живе із середовищем; в ідеї про залежність душі від життя тіла; в поясненні якостей, властивостей цього тіла ( в тому числі психічних) сумішшю в ньому природних елементів.

Одним з основних понять тих часів в Китаї виступає гуманність (Жень), яка є моральним принципом, що визначає відносини між людьми як в суспільстві, так і в сім’ї.

Китайська стародавня психологія має своїм основним предметом відношення традицій і вчинку, що став вихідним рівнем конфліктної ситуації. На новому етапі становлення психології об’єктивні обставини (фатум, магічний вплив) тлумачаться як такі, що стоять над людиною, у своїй сукупності становлять традицію, а на її основі і проти неї, змінюючи її, виступає вчинок.

Вирішення питання про людську природу в стародавньокитайській психології мало на меті знайти правильний шлях поведінки, так щоб він узгоджувався з суспільними нормами, з первісною природою людини. Гармонією між людьми, від якої залежить благо суспільства є Дао – це вихідна основа буття, що безпосередньо спрямовує поведінку людини. У своїх найглибших основах Дао, за твердженням китайських мислителів, не можна виразити словами. Як безіменне і невимовне воно є началом неба і землі. Коли йому дають певне ім’я, воно усвідомлюється як матір усіх речей. Дао весь час повертається до небуття, тому його називають формою без форм, образом без його істоти. Дао – це всезагальна душа.

Людина може досягти Дао, не докладаючи великих зусиль, їй варто дотримуватися традиційного ритуалу і церемоній.

Психологічні теорії Стародавнього Китаю розкривають поняття «Дао» - основа всього, джерело всіх речей та явищ. Індивідуальний прояв Дао – добро – «Де», в ньому втілений моральний ідеал особистості, яка досягла абсолютної гармонії з оточуючим світом. Необхідно уподібнитися природі, не заважати здійсненню гармонії, жити в узгодженні з природою.

Стародавній китайський філософ Лао-Цзи (579-499 до н.е.) у відношенні до принципу дао висуває теорію нероблення, що має своєю метою досягнення спокою. Утримання від змін, від володіння речами, обезцінення вольових зусиль, пропагування безпристрасності, повернення до дао робить людину досконалою, справедливою, благородною.

Ідеї та думки Лао-Цзи: по собі можна пізнавати інших; будьте уважні до своїх думок – вони початок вчинків; якщо хочеш, щоб люди йшли за тобою – йди за ними; будь спокійний і не злостивий і люди зрозуміють тебе; хто вмер, але не забутий – той безсмертний; розмірковувати – значить жити, заспокоєння подібне смерті; байдужість ображає і оточуючих, і природу.

Кун-Фу-Цзи Конфуцій (551 – 479 до н.е.) підкреслював важливість збереження традицій, для цього людина повинна виховувати, вдосконалювати себе у вчинкових актах. Саме тоді вона діятиме згідно з ритуалом. А це є досягненням стану „середини”, стану гармонії, розквіту всього існуючого. Щира людина – результат самотворення, самовиховання. Початок для досягнення стану середини і гармонії – шана у відношенні до батьків. Моральні правила для буденного життя Кун-Фу-Цзи відобразив у творі „Книга про шанування батьків”.

Погляди Кун-Фу-Цзи залишалися на рівні натуралістичної психології, якості людської душі виводить безпосередньо з якостей першоелементів, які призводять до виникнення відчуттів.

Вважав, що поява характерологічних рівнів психіки головним чином залежить від виховання. Людина не народжується зі знаннями, вона їх отримує в результаті навчання. Він визначає співвідношення природності і виховання: „Якщо в людині природність переважає вихованість, вона подібна селючці. Якщо ж вихованість переважає природність, вона подібна вченому – книжнику. Після того, як вихованість та природність у людини урівноважать одне одного, вона стає благородною.

Сутність душі натуральна за своїм характером, вона досконала в собі, але в складностях життя вона забруднюється. Звільнення душі від цього бруду є шляхом самовдосконалення.

В житті Конфуцій утримувався від 4 речей:

1. Він не вдавався до пустих роздумів.

2. Не був категоричний у своїх судженнях.

3. Не виявляв впертості.

4. Не думав про себе особисто.

Головні ідеї, погляди: Жень, або гуманність, найбільша цінна якість особистості, вона досяжна в процесі освіти.

Конфуцій надавав великого значення музиці – найкращому засобу зміни поганої вдачі та звичок, а головну роль відводив етикету – правилам благопристойності в різних життєвих ситуація. Приклади:

1. «Мораль благородного мужа подібна до вітру, мораль низької людини подібна до трави і трава хилиться туди, куди дме вітер».

2. «Єдина справжня помилка» - не виправляти своїх минулих помилок».

3. «Дурень жаліється, що люди погано знають його, а мудрець, навпаки, що він не знає людей»

4. «Досконала людина все шукає в собі, нікчема – в інших. Учення без роздумів не має сенсу, і роздуми без учення небезпечні»

5. «Мудрість соромиться своїх недоліків, але не соромиться виправити їх»

6. Перед людиною до розуму 3 шляхи: шлях роздумів – це найбільш благородний шлях; шлях наслідування – це найбільш легкий; шлях власного досвіду – найважчий шлях».

7. «Поважати всяку людину, як самого себе, і чинити з нею, як ми бажаємо, щоб чинили з нами, - вище цього немає нічого.

8. «Спостерігайте за поведінкою людини, будьте уважні до причин її вчинків, уважно приглядайтесь до неї у вільні часи. Залишиться вона для вас загадкою?

Іноді ставляться дуже складні питання, відповіді на яких неоднозначні, наприклад: платити добром за зло – безглуздя. Чим же тоді платити за добро?

Найбільш радикальні ідеї щодо вчинкової діяльності людини були висловлені філософом Сюньцзи (313 – 238 р. до н.е.). Активність вчинку він поклав на базу об’єктивних закономірностей. Лише враховуючи їх, людина може вийти на шлях досягнення реального блага. Вчинок стає неможливим, якщо його покласти тільки на традицію на цій підставі виникає теорія „нероблення”. Вчинок, який повністю відмежовується від об’єктивної дійсності з її закономірностями, становить собою лише ізоляцію діяльності, адже він не має перед собою дійсних конфліктів життя, які слід долати.

На основі аналізу шляху здійснення вчинку Сюньцзу збудував психологічну систему, яка є великим досягненням психології в Стародавньому Китаї. В цій системі продуктивно пов’язано ідеї щодо будови людського тіла як органу психічного і своєрідну нормативну психологію.

«Вуха, очі, ніс, вуста та шкіра людини дають їй змогу стикатися з речами, світом, причому кожний з цих органів відчуття має свою межу дотикання і вони не можуть замінити один одного».

«Серце – господар тіла і повелитель мудрості. Воно віддає накази тілу, а не приймає їх. Треба вірити своєму серцю».

«Коли серце допомагає природним відчуттям відрізнити істину, від брехні, це називається розмірковуванням».

«Торжествує не зло і не добро, а велика життєва пристосовність, спеціальна гнучкість та ситуаційна пластичність. Це праця, зусилля і це, не в останню чергу, мистецтво адаптації, таємниче і вічне уміння йти коротшим і менш затратним шляхом до мети або орієнтирів намагання».

«Порівнюй свої бажання з бажаннями інших і роби для себе висновки – ось простий спосіб вчитися мудрості на цьому світі».

Мо-Цзи (480-400 р. р. або 475-395 р.р. до н.е.) у своєму ”Каноні” викладає ситуацію ритуалу, церемонії, звичаю в цілому як відправної точки для здійснення вчинку з метою перетворення даної ситуації. Проголошує вчинок обміркованою дією, що реалізується за внутрішнім спонуканням. Складність ситуації примушує людину здійснювати вибір, оцінювати обставини, встановлювати дійсну міру користі і зла.

Вчений висунув і обґрунтував вперше в китайській науці категорії «ГУ» (причина) та «АЕЙ» (подібність, аналогія). «На основі минулого пізнаємо майбутнє, на основі ясного пізнаємо приховане». Він сповідав «принцип загальної любові», критикував конфуціанство. Виступав проти «вродженого знання». Справжні знання – це тільки одержані в процесі практичної діяльності. Речі, які існують навколо нас, мають об’єктивний характер і незалежні від нашої свідомості. Людська свідомість виникає в результаті діяльності органів відчуття та мислення.

Нові соціальні запити обумовлювали появу філософських шкіл, хоча і тісно пов’язаних з релігією, але разом з тим вони перейшли до раціонального, логічного обговорення корінних питань людського існування та його відношення до світу в цілому. Філософські напрямки, що склалися в Китаї у середині І тис. до н.е. були обумовлені гострою соціально-політчною боротьбою. Філософські напрямки формували школи, що відображали ті категорії та уявлення, що вже склалися, але перероблюючи їх відповідно новим ідеологічним запитам. Так у Китаї в цей час філософські школи відрізнялися етичною спрямованістю.

Школа Лао-цзи (кінець ІУ – початок У ст. до н.е.). Книга „Дао де цзін” - погляд на буття, що відображає старовинне поняття про дао (шлях, дорога) – ідея всезагальної закономірності, що керує землею та небом, всім, відбувається в світі; поєднується із постулатами, що приписують людині певний спосіб поведінки по відношенню до дао, а саме бездіянне (у-вей). Даосизм вимагав осягнути шлях світового процесу з метою слідкування йому.

Інша течія китайської філософсько-релігіозної течії. Конфуціанство – розмірковувала про традиції, звичаї. Дао для неї – це сила, що діє у моральному спілкуванні людей, у поведінці правителів та історії держави. Конфуціанством була поставлена проблема співвідношення вродженого та набутого у людській психології. Засновник школи Конфуцій (551-479 до н.е.) вчив, що знання та психічні якості є вродженими. Людина по природі є доброю, її псують зовнішні обставини. Очевидно, потрібно долати їх шкідливий вплив, виховуючи здатність до самозаглиблення та внутрішньої досконалості.

В конфуціанстві виникла інша течія, представлена Сюнь-цзи (приб. 298-238 р. до н.е), яка заперечувала вродженість таких позитивних моральних якостей, як співпереживання, скромність та ін. Він вважав, що людина від природи зла, доброта – це продукт виховання. Якщо було б навпаки, то людей не треба було виховувати. Для чого прагнути до того, що вже є у тобі. Характер людини схожий до глечика, що виробляється майстром з глини.

Релігія накладала табу на всі інші уявлення, крім свого. Але все ж таки матеріалістичні елементи містяться у багатьох системах Сходу. Більш того, у певних соціально-економічних умовах виникали вчення, що відкрито протиставляли релігіозним міфам матеріалістичне розуміння психічної діяльності.

У Китаї найбільшим представником матеріалізму був Ван Чун (27- 98 рр. н.е.) – автор полемічної праці „Критичні роздуми”. Його вчення відображало досягнення природних наук, медицини та погляди передових соціальних груп. Він виступав про тих, хто „намагається пізнати небо, виходячи із людини”, тобто переносить на природу ознаки цілеспрямованої людської поведінки. Китайський філософ доводив, що єдиним вірним є протилежний шлях. Закономірність природи – засіб пізнання людської психіки. Він виступав також проти постулату про вродження знання, що мало не тільки теоретичне, а й практичне значення. Об’єктом критики були реальні суспільні сили, що приписували собі інтелектуальні переваги.

Важливе місце у його вченні займає поняття Ці – початкова субстанція світу, першооснова і джерело речей, що виникає в результаті згущення цієї субстанції. Так само народжується і людина, яка в принципі не відрізняється від тварини. Тому після смерті тіло її розкладається, а життєвий дух розсіюється. Джерелом пізнання реального світу є: почуття, сприйняття, споглядання речей і явищ.

«Червоною стрічкою» через розвиток всієї китайської психології проходять 3 теми: гуманність, доброта і щирість. Але китайці не обійшли своєю увагою і такі важливі «теми» світової психології як почуття (чуттєвість, чутливість), самосвідомість, моральна поведінка, сприйняття і уява (уявлення). Надають також велике значення почуттям. Людські почуття, на думку китайських мудреців, належать і зовнішньому світі. Для китайців завжди думка повинна бути «сердечною», «пронизаною почуттями», і навіть, більше того, чим сильніше почуття, тим ясніша свідомість.