2. Душа у віруваннях стародавніх єгиптян.

Суть людини бачилась єгиптянами як сполучення духовного та природного єства, «мислительної» та фізичної сили. Людське життя – це відрізок між двома величезними просторами – минулого і майбутнього. Життя – це вічна боротьба світла та мороку, добра і зла. Для древніх єгиптян явища та сили як органічної, так і неорганічної природи уявлялися втіленням або помешканням різноманітних духів. Смерть розглядалася як перехід до іншого, кращого життя. Однак в момент смерті відбувається порушення єдності тіла та душі людини. Душа на певний час покидала тілесну оболонку і вирушила у мандрування в загробному світі.

Своєрідністю Єгипетської (3000 рік до н.е.) релігії було те, що виключне значення надавалося заупокійному культу. Єгиптяни вірили, що збереження померлих (муміфікація) забезпечує існування душі. Велике значення мало знання магічних заклинань. Їх писали зеленою фарбою (колір життя) на стінах усипальниць. Багато пізніше молитви та заклинання писали на сувоях папірусу – «Книги мертвих». Уявлення про душу містяться в „Книгах мертвих” – збірниках текстів, які клалися разом з померлим у могилу.

Джерелами уявлень про душу в Стародавньому Єгипті є тексти, що пов’язані з ритуалами поховань та піклування про душу мертвої людини, а також літературні твори Геродота „Історії”, Плутарха „Про Ізіду та Озіріса”.

Тіло померлої людини бальзамували та ховали у гробниці. Вважали, що мертвого слід зберегти навіки, зафіксувати його в найбільш стабільні формі, так щоб він уникнув небуття. Його тіло – найліпше й найадекватніше місце, де могла вічно перебувати душа.

В основі поховальних звичаїв лежали певні уявлення про природу душі. Уявлення ці були досить складними. Людина має 6 компонентів своєї природи – тіло (хет), душа (ба), тінь (хайбет), мумія (сах), ім’я (рен), ка („двійник, невидима схожість”). З усіх компонентів „ка” вважається найбільш стародавнім. Воно народжується разом з людиною, всюди слідує за нею, але не вмирає разом з людиною. Цей двійник може жити в могилі, тому її називали „оселею ка”. Якщо мумію пошкоджено, «ка» переселяється до статуї, яка повинна якомога краще передавати схожість з оригіналом. „Ка” вимагає харчі, які приносять на могилу до покійника.

«Ба» зображувалась у вигляді птаха з людською головою і було втіленням розумової частини душі.

Увесь культ мертвих має своїм змістом уявлення про „ка”. Природа тіні нагадувала уявлення про ка. До імені ставились благовійно. Стерти ім’я покійника з гробниці – кваліфікувалось як найтяжчий злочин. Ба (душа) зображалась у вигляді птаха з людською головою. Душа не була безпосередньо прикута до місця поховання, а могла піднятись на крилах до неба і жити серед богів.

Одним із найважливіших компонентів староєгипетського світогляду було уявлення про безсмертя, пов’язане з богом Озірісом. Якщо до мертвого поставитися як до Озіріса і відповідно поховати його, він воскресне як Озіріс і буде називатися Озіріс такий-то. На думку жителів Геліополя, покійник прагнув перебувати в барці бога Ра, щоб вічно його супроводжувати. В барці Ра душа позбавляється суєтних намагань і перебуває в повному блаженстві. Жителі Південного Єгипту вірили, що душа померлого піднімається на небо за допомогою великої драбини, створеної богами, і займає місце біля них.

Виходячи з портретної схожості душі і тіла, стародавні єгиптяни вірили, ніби душа може говорити справжнім голосом, як і живе тіло людини, перемагати ворогів, здобувати харчі і т.д. Таке перенесення взірців посейбічного життя на погляди життя потойбічного свідчить про нерозуміння чіткої грані між життям і смертю, що було характерним і для світогляду народів античності. Дії людини в межах такого світогляду не залежить від неї самої, тому її вчинки не можуть бути кваліфіковані як такі, що визначатимуть як потойбічну долю.

Згодом виникає думка про можливість кари і нагороди у потойбічному світі за вчинене на землі. Про це свідчить, зокрема, розділ 125 –й „Книги мертвих”. Анубіс і Тот зважують серце померлого на терезах правосуддя, Озіріс, Ізіда, Аментет і Нефтіс вислуховують сповідь „Грішника”.

Стародавній Єгипет увійшов до історії людської культури пошуками найміцнішої опори буття і побачив цю опору в збережені мертвого тіла у велетенських кам’яних гробницях. Навколо цієї проблеми концентрувалися вузлові питання тодішньої цивілізації. Поруч з побудовою пірамід людський розум шукав більш надійніша фундамент буття, який має дійсну безконечність у прийдешніх поколіннях людей, в їх живих істотах. Це була велика амплітуда пошуків людського духу: будуючи „вічні” піраміди, він водночас їх заперечував створенням високо ідеалізованого образу світу і визначенням своєрідного місця в ньому людини.

У гімні богу Атону є такі слова: „Ти створив далеке небо, щоб сходити на ньому, щоб бачити все, створене тобою. Ти єдиний, ти сходиш в образі своєму, Атон живий, сяючий і блискучий, далекий і близький! І з себе єдиного, твориш ти мільйони образів своїх”.

Тут крізь міфологічну форму вже пробивається ідея спорідненості через божественну сутність світу великої природи – макрокосмосу і світу людини – мікрокосмосу. Бог уявляється у формі величезного, але зовсім натурального предмета, який в релігії Єхнатона було сонце. Воно зображується стародавніми єгипетськими митцями з великою кількістю променів, з кистями людських рук на своїх кінцях, завжди простягнутих до людини. А вона перебуваючи в сонячних проміннях, простягає свої руки до творця.

Описання механізму психічної діяльності в єгипетському „Пам’ятник мемфійській теології” (кінець 4 тис. до н.е.) містить твердження, що керівником та творителем всього існуючого, вселенським архітектором є бог Птах. Щоб люди не планували, не говорили, їх серцями та язиком керує він. Значення органів відчуттів, наприклад таке: боги „створили зір очей, слух вух, дихання носу, щоб давали вони повідомлення серцю”. А серце дає шлях свідомості. Іншими словами це висновок про те, що умовою „будь-якої свідомості” є діяльність центрального тілесного органу. „Язик повторює те, що замислило серце”. Отже, породження язика лише повторює те, що виробляється тим же самим тілесним органом, куди стікаються повідомлення від органів відчуттів і де „виникає свідомість”. На думку одного автора, так створені були всі роботи, всі мистецтва, творіння рук, ходіння ніг. Створені вони були Птахом, але плани свої він реалізував за допомогою тіла, що дає в силу власної будови. В цій будові периферичні органи з’єднані з центральним, з якого виходять свідомість і мова.