9.Особливості історико-економічного аналізу суспільств в межах формаційної і цивілізаційної парадигм

Тривалий час суспільні науки грунтувалися на засадах формаційної парадигми, згідно з якою істор розвиток кожного суспільства полягав у закономірних і послідовних змінах первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капі­талістичної та комуністичної сусп-економ форма­цій. Утім через невідповідність її висновків реальному перебігу істор подій, ідеологічному напрямку призвели до відмови більшості дослідників від її постулатів. Тому виникла необхідність роз­глядати суспільні процеси на засадах цивілізаційної парадиг­ми.

Цивілізаціина парадигма передбачає розглядати людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею істор розвитку людства виступає конкретне суспільство, що нале­жить до певної цивілізації і характер власними етапа­ми розвитку. Самобутність кожної цивілізації та особливості сусп-ва, що входить до неї, взаємодія між цивілізаціями та сусп-вами є фундаментальною характеристикою їхнього істор розвитку. Форми такої взаємодії постійн зміню­валися від війн до співіснуваня, формуваня інтеграційних утворень.

Цивілізац. аналіз суспільства в центр усіх сусп процесів ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та су­сп-вом загалом. Основні риси з точки зору цивілізац. парадигми: 1)Самобутність-від-носно відокремлене самостійне існування. 2)Внутріш структурність 3)Самоорганізованість

4)Наявність внутріш джерел саморозвитку 5)Особливі духовно-культур. цінності, що відображ. цілісність сус-ва.

Історично утвердилися два типи цивілізацій, які характери­зують східну і західну гілки розвитку людства. До першої нале­жать такі світові цивілізації, як китайська, індійська, близько­східна (мусульманська), до другої— східноєвроп., за­хідноєвроп., латиноамериканська. Істор розвиток кожного суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно належить. Цивілізаційні фактори представлені спе­цифікою дух-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади, організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють вирішальну роль у будь-якій сфері су­спільства.

10. Порівняйте сутність ті зміст формаційної та цивілізаційної парадигм пізнання суспільних процесів.

Формаційна парадигма базується на принципах класичної загальнонаукової парадигми Декарта-Ньютона; реалізується гносеологічний підхід, а людина є суб’єктом пізнання об’єктивних процесів;суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, революційна зміна виробничих відносин і політико-юридичної надбудови; держава є надбудовою над економічним базисом, має класову природу та виступає знаряддям панівного класу; суспільство складається з базису і надбудови. Базис – сукупність домінантних виробничих відносин, які вирішальним чином впливають на структуру політико-юридичної та ідеологічної надбудови; розв’язання антагоністичної суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, між базисом і надбудовою через соціальну революцію; проходження кожним суспільством історичних етапів: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної суспільно-економічних формацій.

Цивілізаційна парадигма в свою чергу базується на принципах системно-синергетичного аналізу; в ній реалізується онтологічний підхід, де людина є суб’єктом пізнання та предметно-перетворювальної діяльності; суперечність між відносно самостійними індивідами та суспільством. Зміна форм суспільної залежності людей, наростання свободи як сенс історії; держава є організаційним центром суспільства, що в легітимний спосіб забезпечує досягнення спільних цілей усіх членів суспільства; суспільство є органічною цілісністю, яку утворюють політична, духовно-культурна, соціальна та економічна підсистеми; процес диференціації усіх сфер суспільного життя задля більш ефективного досягнення суспільним цілей із наступною інтеграцією їх у нову цілісність; індивідуальний шлях розвитку кожного суспільства, що належить до певної цивілізації, яка проходить етапи свого становлення, розквіту та занепаду.

11. Визначте спільні і відмінні риси привласню вального та виробничого типу господарства. Формами привласнювального гос-ва є мисливсько-збиральницька і рибальська діяльність людей, а виробниче гос-во характеризується поглибленням спеціалізації мисливства, збиральництва та рибальства та виникненням господарської діяльності. Для привласнювального гос-ва характерні їжа і одяг природного походження (дари природи, які людина навчилась спрямовувати на власні потреби). За виробничого гос-ва людина переходить від використання дарів природи до вирощування. Привласнювальне гос-во ― рання стадія розвитку сус-ва, виробниче ― більш пізня. Привласнювальне гос-во передбачає рухливий, мобільний, кочовий спосіб господарського життя, а виробниче ― осілий. Перехід від привласню вального гос-ва до виробничого називається неолітичною революцією.

12. Неолітична революція та її вплив на господарський розвиток первісного суспільства. На сьогодні «неолітична революція» вважається однією з трьох головних революційних змін в історії економіки поряд із промисловою і науково-технічною революцією. Майже після трьох млн. років нестійкого існування за рахунок привласнювального господарства людина первісного суспільства починає освоювати якісно новий ― виробничий тип господарства. Поняття «неолітична революція» ввів видатний археолог Вір Гордон Чайлд. Він вважав головним змістом неолітичної революції перехід від привласнювального господарства з його спеціалізованими формами (мисливство, збиральництво, рибальство) до виробничого типу господарства з принципово новими формами спеціалізації господарської діяльності людини (землеробство і скотарство). Цей перехід потребує відповіді на питання про причини переорієнтації госп. діяльності від збирання до в-ва благ. Мисливсько-збиральницьке гос-во за своєю природою характеризується як нестабільне. Внаслідок різких змін клімату, екологічних катастроф відбувається руйнування господарського простору рослинного світу, зменшення чисельності стад тварин. Привласнювальне гос-во втрачає засади свого існування, а общини первісних людей зазнають смертельного впливу голоду. Ця обставина була досить сильним стимулом пошуку нових джерел їжі і переходу до виробничого гос-ва. Обсяг і характер знань людини первісного суспільства, її діяльно-творчий потенціал у поєднанні зі сприятливими природніми умовами (наявність багатих рибою водойм, а також видів рослин і тварин, придатних до доместифікації (одомашнення)) заклали основу переходу до більш складних, зокрема і виробничих форм життєзабезпечення, ніж мисливство і збиральництво. Зерно і худоба виявились такими матеріальними благами, які в результаті власної господарської діяльності людина могла тривалий час зберігати, накопичувати, обмінювати і тим самим забезпечувати потенціал подальшого розвитку первісного суспільства. Виробничий тип господарства є відносно надійним і стійким, а також забезпечує не тільки прожитковий мінімум, а й надлишковий продукт.

13. Община як центр соціальної і господарської організації первісного суспільства. Центром соціальної і господарської організації первісного сус-ва була община ― універсальна форма соціальної організації, яка пройшла кілька етапів у процесі своєї еволюції. В общині були сконцентровані основні соціально-господарські, культурно-релігійні, сімейно-побутові та багато інших проблем розвитку суспільства. Община характеризує особливі спільноти людей, зокрема родові, територіальні, господарчі, релігійні, етнічні. Община розглядається як форма соціальної організації, що виникає на основі кровноспоріднених зв’язків людей або спільного територіального проживання чи ведення гос-ва. Виділяють 3 стадії розвитку історичних типів общин: протообщина (первісне людське стадо), ранньопервісна (заснована на кровоспоріднених зв’язках), пізньопервісна (заснована на територіальних чи сусідських зв’язках). Для ранньопервісної общини центром об’єднання є вже не людське стадо, а якісно нове утворення первісного сус-ва ― рід. Рід являв собою групу родичів, об’єднаних спільним походженням по материнській або батьківській лінії, мовою, ритуалами. На основі роду і формуються кровноспоріднені общини. Визначальним чинником об’єднання в територіальній общині є територія, що господарсько освоєна і підпорядкована життєзабезпеченню общини. Для ранніх землеробських общин основною одиницею економічної і соціальної організації було село. Організація господарської діяльності общини первісного сус-ва була об’єднанням індивідів в одне ціле для спільної діяльності. Характерною особливістю господарської організації общини була її колективна і кооперативна форми. Важливим чинником, що характеризував господарську діяльність общини , став процес формування основ господарської спеціалізації общини ― певної зосередженості на тому чи іншому виді робіт і засобі адаптації общини до умов гос-ва. Ще одним важливим чинником є процес суспільного поділу праці ― диференціації і спеціалізації трудової діяльності, а також виділення в суспільстві особливих господарських функцій.

15. Передумови і умови становлення господарства ранніх цивілізацій. В історичному процесі розвитку первісного суспільства та його господарської сфери в ІV-III тис. до н.е. відбувається формування і розвиток ранніх цивілізацій. Становлення ранніх цивілізацій означало матеріальний і духовний прогрес у житті суспільства та людини, яка створювала та відтворювала цивілізаційний устрій життя. Тільки цивілізація створює передумови матеріально-культурного, духовного та морального вдосконалення індивіда і суспільства. Ранні цивілізації-первісні, первинні і автохтонні стійкі соціокультурні системи для об’єднання людей на основі духовно-культурних, господарських, суспільно-політичних форм та їх цінностей. Вирішальною передумовою виходу суспільств на рівень цивілізації виступає виробництво додаткового продукту і на цій основі нарощування в людині відповідних культурно-духовних і соціально-політичних рис. Передумови виникнення цивілізацій: перехід до стійкого осілого способу життя, розвиток землеробних форм господарства; зростання чисельності населення в місцях високопродуктивних форм привласнювального та виробничого господарств і, як наслідок, надмірна концентрація та розселення його на нові господарські території; домінування в господарській сфері сус-ва виробничих форм ведення господарства, головним чином у землеробстві, виробництво додаткового натурального продукту. Становлення найдавніших цивілізацій полягає в переході від однієї визначеності буття до іншої. Основні чинники переходу: поява у сус-ві версви людей, що не задіяні безпосередньо у сфері виробництва, але виконують важливі функції з організації та регулювання суспільної життєдіяльності в общинах, племенах, міжплеменних об’єднаннях; поява складної їєрархічно організованої соціально-політичної системи на основі суспільного поділу праці, наслідком якого є відокремлення соціально-професійних груп, які посідають різне місце в системі суспільного виробництва із відповідно різним відношенням до засобів в-ва.

17. Розвиток гос-ва в Давньому Єгипті та його відображення в пам’ятках ек. думки. Один із найдавніших осередків цивілізації знаходився в пн-сх частині Африки, де з пд на пн протікає ріка Один із найдавніших осередків цивілізації знаходився в пн-сх частині Африки, де з пд на пн протікає ріка Ніл. Геродот називав Єгипет «даром Нілу». Родюча єгипетська земля була основою багатства та процвітання Єгипетської цивілізації. Найдавніші поселення землеробів з’являються у долині Нілу в V тис. до н.е. Господарська діяльність у цей період полягала у вирощуванні зернових культур (пшениця, ячмінь), розведенні дрібної рогатої худоби та виготовленні глиняного посуду. Жили родовими общинами. Жили родовими общинами. Землеробство, в якому використовується штучне зрошування, досягає значних успіхів. Змінюється характер і масштаб торгівлі. Вона стає систематичною і набуває міжнародного характеру. Соціальна структура сус-ва змінюється, в общинах спостерігається майнова нерівність. Розвивається скотарство ― галузь, в якій інтенсивно накопичувався додатковий продукт. Виникає інститут рабства. В давньоєгипетському сус-ві ранні держави виникають у межах невеликих районів (номів), які включали в себе декілька поселень, об’єднаних навколо міського центру. В період становлення ранніх держав Єгипет складався з двох частин ― верхнього Єгипту (22 номи) та Нижнього (20 номів). У господарській сфері першого переважало землеробство, а другого ― скотарство, втноградарство та садівництво. З часом вони об’єднались в одну давньоєгипетську державу. Державний апарат управління в Єгипті складався з трьох основних ланок: центрального, номового та місцевого. Очолював центральне управління країною цар (фараон). Він був наділений безмежною владою, в його руках зосереджувалась законодавча, виконавча та судова влада. Основною соціальною одиницею була сільська община. З середини ІІІ тис. до н.е. відбувається децентралізація країни, вона поступово розпадається на окремі незалежні номи. У період Середнього царства відбувається відновлення державної єдності під впливом давньосхідної деспотії. Важливою соціальною зміною було формування верстви дрібних власників, яких називали маленькими (неджес). Перші пам’ятки екон. думки ― повчання і пророцтва. Повчання поділялись на 2 види: повчання фараонів, в яких містилися поради щодо управління країною, інформація про внутрішнє та зовнішнє становище, та повчання окремих приватних осіб, їх досвід та погляди на життя. До інших пам’яток ек. думки сус-ва Середнього царства належать адміністративно-господарські документи (переписи населення, земельні кадастри, документи госп. звітності), а також юридичні акти, якими оформлялись різні госп. операції (купівля-продаж, боргові зобов’язання). У період Нового царства (ХVI-XII ст. до н.е.) в єгипетському сус-ві була створена найбільша за територією єгипетська держава, а давньоєгипетська цивілізація досягла найвищого рівня розвитку. Відбувається вдосконалення знарядь праці та способів їх використання, широко застосовуються знаряддя праці з бронзи. Вдосконалюється с/г техніка. Упорядковуються іригаційні сис-ми і збільшуються посівні площі.

14. Госп. діяльність суспільств первісної історії України. В межах суч. території України були виявлені пам’ятки пребування найдавніших людей, які з’явилися в Європі близько 1 млн. років тому в Закарпатті, Наддніпрянщині, Житомирщині та Криму. У перебігу історичного процесу на цих землях відобразилися фактично всі відомі археологічні періоди. У добу палеоліту основу господарської діяльності становило мисливство, збиральництво та рибальство. Господарство цього періоду мало привласнювальний характер, а формою соц. та госп. організації виступала переважно родова община. У період неоліту виникає новий тип господарської діяльності ― виробничо-відтворювальний. Люди переходять до осілого способу життя. Формуються та розвиваються землеробство, скотарство, ремесло. Найбільш повні уявлення про господарські досягнення суспільств первісної історії України пов’язані з трипільською культурою. В селі Трипілля на Київщині археолог Вікентій Хвойка виявив пам’ятки стародавньої культури, що дістала назву «трипільська» (приблизно кінець VI тис. до н.е.). Вона тривала понад два тисячоліття. Госп. діяльність трипільських племен характеризується переважно як виробничо-відтворювальна. Провідною галуззю гос-ва було хліборобство. Також трипільці займалися городництвом і садівництвом. Типове госп. знаряддя трипільців: мотики, рала, серпи, сокири, ножі, тесла, долота; зернові культури ― пшениця, ячмінь, просо. Трипільці займалися тваринництвом, розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней, а також займалися мисливством і рибальством. Госп. одиницею в племенах трипільської культури було сімейне гос-во. Трипільці як осілі землероби мешкали в селищах або селах. У галузевій структурі гос-ва трипільців високого рівня досягло ремесло, особливо розвинутими було гончарство і ткацтво. Мистецтво трипільців найповніше представлено гончарством (розписний посуд різної форми: глечики, миски, жертовні посудини, модельки житла тощо). Представники трипільської культури ступали у соц-госп. відносини з сусідніми племеними, які перебували на різному рівні культ-госп. розвитку. Предметами обміну у трипільців були зерно і худоба. Від інших вони отримували коней, вироби металургії та металообробки. На межі ІІІ-ІІ тис. до н.е. трипільська культура зазнає занепаду і зникає. Причина: госп. сфера трипільців розривалася на основі екстенсивного землеробства, яка призводить до виснаження земельних ланів; обмеження розвитку хліборобства було наслідком і знищенні лісів, і зміни кліматичних умов. 20. Госп. сис-ма Давньої Індії в осьовий час та її відображення в «Артхашастрі». Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від встановлення буддизму. Однією з найважливіших концепцій буддизму була калачакра ― ідея про органічний взаємозв’язок природи і людини. Буддизм ― не лише релігія, а й філософія, ідеологія, культурне явище і спосіб життя. Основою суспільного життя давньої Індії була система поділу людей на варни, які різнилися сусп-прав. статусом, кодексом моралі і поведінки, родинними зв’язками, професією. Вершину становили брахмани (майже земні боги), кшатрії були військовою елітою, вайші займалися торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті. Найнижчу сходинку займали шудри (прислуговували представникам інших варн). Поза системою були ачхуті (доторк до них оскверняв представників інших варн). В перші ст. н.е. всередині варн почали виникати більш дрібні утворення ― джаті, які вважаються попередниками середньовічних каст. У Давній Індії співіснувала державна, общинна та індивідуальна форми власності на землю, індивідуальна набувала все більшого поширення. Основними виробниками тут були вільні селяни та ремісники, які об’єднувались у громади. Індійські міста в осьовий час були досить великими та багатолюдними. Серед них особливе місце займала столиця імперії Маур’їв ― Паталіпутра. Основною формою госп. діяльності було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса. Посилюється спеціалізація ремесла, що своєю чергою підштовхує торгівлю. Але все-таки в-во зберігало натуральний характер. Пам’яткою історії Індії є ек. трактат «Артхашастра». Вона являє собою звід правил, більшість яких є зверненням до царя. У трактаті підіймається питання щодо ек. ролі держави, активізації її втручання у госп. життя, зміцнення державного апарату. Серед функцій держави згадуються: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів і іригаційних споруд, всіляке заохочення землеробства, скотарства та садівництва. Як головна мета ек. політики держави розглядалися джерела поповнення царської скарбниці через безліч натуральних та грошових податків і мит. Торгівля також була важливою статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику увагу приділено організації нагляду за торгівлею, розвиткові міжнародної торгівлі, заохоченню купців, що ввозять іноземні товари та вивозять царські. Розвинуто у трактаті також і вчення про касти, за яким усе населення ділилося на 4 касти аріїв – брахмани, кшатрії, вайші та шудри. Велику частину трактату присвячено аналізові різних форм рабоволодіння, визначається неможливість рабства для аріїв.

16. Розвиток госп. сфери сус-ва Месопотамської цивілізації. Закони Хаммурапі про явища і процеси госп. життя. Довготривалий процес переходу людського сус-ва до цивілізаційного устрою життя розпочався на території, яку давні греки називали Месопотамією (Межиріччям). Формування найдавнішої протоцивілізації на території Межиріччя відбувалося в умовах, сприятливих для розвитку землеробства, скотарства та ремесел. Месопотамію заселяли представники різних народів, але провідну роль серед них відігравали шумери. Шумерське сус-во виникає в IV-III тис. до н.е. у південній частині Месопотамії на території сучасного Іраку. Характерні ознаки: висока концентрація населення; розвиток землеробства і агрокультури, ремесел, торгівлі, поява першої в історії людства писемності; досягнення в розвитку знаряд праці та способів в-ва, зокрема: винайдення колеса, колісниці, плуга, виплавка бронзи. Добробут шумерського сус-ва залежав від головної галузі його госп. сфери ― землеробства. Священнослужителі були керівниками, ініціаторами і координаторами госп. діяльності в общинах. Жерці здійснювали розподіл землі, що належала богові, керувала роботою землеробських бригад. За це жерці розраховували зміну сезонів, планували канали і вели розрахунки. Найвищим станом розвитку цивілізації в Месопотамії вважається час правління царя Хаммурапі. У Вавилонському царстві було подолано міжусобні конфлікти. Виникає цілісна могутня Вавилонська імперія зі столицею Вавилон. Під час правління Хаммурапі значно посилюється процес політичної централізації сус-ва: поява чиновництва та професійної армії; вдосконалення методів адміністративного управління; розширення торгівлі між містами та регіонами та виникнення самостійного класу торговців. Видання Хаммурапі зводу законів було важливим політичним заходом, спрямованим на консолідацію країни. В основній частині містився перелік статей з кримінального права, судочинства, прав власності та прав воїнів. Розвиток госп. сфери вавилонського сус-ва спирався на подальший розвиток зрошувального землеробства, садівництва, тваринництва, різноманітних ремесел, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Провідною формою землеволодіння було царське землеволодіння. Цар вважав всі землі в країні власними та мав право на їх відчуження від общин. Вавилонські царі часто наділяли землею своїх військовослужбовців. Найнижчий соціальний рівень у вавилонському сус-ві займали раби. Сприятливою умовою для розвитку торгівлі було об’єднання в межах єдиної Вавилонської держави усієї території Месопотамії і зосередження усіх внутрішніх і зовнішніх торговельних шляхів на її території. Експортувалося зерно, фініки, вовна, ремісничі вироби. Предметами імпорту були метал, будівельне каміння і деревина, раби, ювелірні вироби.