3. Типи політичних партій та партійних систем в Україні. Формування багатопартійності в Україні як чинник розвитку політичної системи.

4. Вибори у демократичному суспільстві. Виборчий процес в Україні.

1. Формування та розвиток базових елементів політичної системи України. Система державного врядування в Україні.

Сьогодні в період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства еволюційним шляхом у нашій державі відбувається активний процес становлення і розвитку нового типу політичної системи. Який, втім, відзначається суперечливим характером розвитку. Так, з одного боку, з 1990 року відбулося формування системи органів місцевого самоврядування, запровадження у 1991 році інституту президентської влади, поділу політичної влади та механізмів стримувань і противаг, що було зафіксовано 28 червня 1996 р. у новому Основному Законі держави. Конституція України визначила засади формування і розвитку політичної системи, закріпила функції її окремих елементів, розкрила зміст та особливості діяльності держави. Надалі, після політичного компромісу 8 грудня 2004 року відбулось внесення змін до Основного Закону, які зміцнили механізм стримувань і проиваг та перерозподілили повноваження між гілками влади.

Офіційно декларується, що основними напрямками формування і розвитку політичної системи України на сучасному етапі залишаються:

• побудова демократичної соціально правової держави;

• утвердження громадянського суспільства;

• подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

• зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

• вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

З іншого ж боку, для української політичної системи досі характерні повільні темпи політичної структуризації суспільства, незавершеність процесів виникнення багатопартійності і партійних систем, прагненнях використати політичні цінності минулого без врахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі.

Як наслідок політична система України характеризується такими суперечливими ознаками:

• перехідним характером від неправового до правового типу;

• легітимністю для більшості населення;

• миролюбністю, неагресивністю;

• позбавленістю власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

• нездатністю забезпечити зростання рівня і якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи “соціальної держави”;

• світськістю (на відміну від релігійної чи атеїстичної держав);

• етатизованістю (одержавленістю);

• недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

• політичним домінуванням певних соціальних верств “реформованої традиційної номенклатури”, нової “номенклатури”, “нуворишів” та ін.

Оскільки політична система України є надмірно етатизованою, це робить необхідним звернути увагу в першу чергу на її головний елемент – державу, точніше на вищі органи державної влади, які приймають ключові рішення, що визначають напрямки розвитку суспільства і складають форму державного правління.

Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави, в першу чергу її вищих органів влади, є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи. Отже, розглянемо систему стримувань і противаг в Україні. Основними складовими цієї системи у парламентсько-президентській республіці є:

подвійність джерел формування виконавчих структур,

імпічмент,

право розпуску парламенту,

право вето,

конституційний нагляд.

Відразу слід зауважити, що система конституційного нагляду в Україні, здійснюваного Конституційним Судом, має досить стандартний вигляд, цілком відповідає світовій практиці і не викликає серйозних нарікань правового характеру.

На приналежність України до строкатого списку держав з парламентсько-президентською формою правління в першу чергу однозначно вказує подвійність джерел формування уряду – Кабінету міністрів. При цьому неозброєним оком видно нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради, яка була характерна для України до конституційної реформи 8 грудня 2004 року (існував перекос у повноваженнях на користь глави держави), то після реалізації конституційної реформи надмірним став вплив парламенту на уряд на противагу до можливостей впливу президента на уряд.. До 8 грудня 2004 р. участь парламенту в процесі формування Кабінету міністрів обмежувалася лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, в той час як контроль за розподілом „міністерських портфелів” повністю був зосереджений в руках Президента. Більшими були повноваження останнього й у сфері контролю за урядом. Адже, по-перше, в Президента, на відміну від Верховної Ради, яка могла висловлювати недовіру лише до всього уряду, було право звільняти з посад окремих міністрів, що було значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет міністрів; по-друге, у разі затвердження Верховною Радою Програми діяльності Кабінету міністрів, він ставав на рік „недоторканим” для парламенту, в той час як аналогічної „страховки" від Президента уряд не мав.

Однак, після внесення змін до Конституції України 8 грудня 2004 року і набуття ними чинності 1 січня 2006 року, а потім і ухвалення парламентом закону “Про Кабінет Міністрів України” розподіл влади в системі стримувань і протвагаз змінився на користь паламенту. Оскільки від цього часу право формування уряду (а також його усунення і призначення та звільнення окремих його членів) перейшло до парламенської більшості від конституційного складу Верховної Ради (450 чоловік), яка повинна нараховувати щонайменше 226 голосів. Президент тепер лише має право вносити на затвердженя парламенту кандидатуру глави уряду, запроновану йому парламентською більшістю, а також кандидатури міністра оборони і закордонних справ. В разі, якщо ці кандидатри не будуть затверджені, парламенрт має право запроновувати власні кандидатури на ці посади і призначити керівникві відповідних відомств без згоди президента.

Водночас, доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади з 1996 року й дотепер залишається його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій де-факто здійснюється Президентом. При чому спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що „Кабінет міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади”. Отже, можна констатувати, що реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснюється Президентом, який при цьому де-юре не є представником чи, тим більше, главою виконавчої влади, а значить і не несе відповідальності за її діяльність. Саме це положення залишається найбільш принциповим недоліком системи стримувань і противаг в Україні і підлягає коригуванню.

Другою складовою системи стримувань і противаг є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Така процедура передбачається і чітко виписана в Конституції України. Проте ця процедура є досить складною, оскільки передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, і багатоступеневою, оскільки для її прийняття парламент послідовно повинен віддати більше половини голосів від свого конституційного складу за початок процедури імпічменту, дві третини голосів за обвинувачення президента і три чверті голосів за усунення Президента з посади. По суті це робить реалізацію ідеї імпічменту Глави держави практично неможливою. В той же час наявність в Президента широких повноважень як глави держави і, де-факто, як керівника виконавчої владної вертикалі, досі потребує реального механізму відповідальності, а значить – спрощення (хоча і не безмежного) процедури імпічменту.

З 1996 по 2004 роки – до внесення змін у Основний закон, в Україні практично не працював інститут розпуску парламенту. Цей інститут є досить стандартним атрибутом правового статусу глави парламентсько-президентської республіки. Однак перша редакція чинної Конституція України передбачала лише один випадок, за якого Президент мав право припинити повноваження Верховної Ради: „якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися”. Цей параграф Основного Закону мав радше регламентаційний характер, а тому навряд чи міг бути застосований. Натомість, після внесення змін до Конституції 8 грудня 2004 року кількість підстав для розпуску парламенту Президентом збільшено: якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції; якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ст. 90).

Ще однією складовою системи стримувань і противаг в Україні є інститут президентського вето. Президент України володіє правом класичного, відкладального вето. Таке вето долається парламентом більшістю у дві третини голосів. Проте в Україні процедура подолання вето виписана у найжорсткішій формі: дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Враховуючи те, що парламент практично ніколи не буває „заповнений” на сто відсотків (депутати вибувають, переходять на інше місце роботи, помирають), голоси відсутніх де-юре депутатів практично зараховуються як такі, що подані проти даного законопроекту. Полегшує процедуру подолання президентського вето прийнята у багатьох країнах світу вимога подолання вето двома третинами від кількості обраних депутатів. Водночас у деяких країнах, наприклад, у США, для подолання вето достатньо голосів двох третин присутніх депутатів, що спрощує процедуру ще більше. Отже, виписана в Конституції України процедура подолання президентського вето значно ускладнює законодавчу діяльність Верховної Ради, хоча принципово і не заважає їй. Чого не скажеш про вимогу, що зобов’язувала Президента підписати закон у разі виконання Верховною Радою всіх умов щодо подолання вето. З одного боку, ця вимога давала можливість Президенту блокувати набуття законом чинності, відмовляючись його підписати (адже процедура імпічменту в Україні, як вже зазначалося, є майже нездійсненною). З іншого боку, підписуючи закон Президент брав на себе відповідальність за нього, що в даному випадку є дещо несправедливим з огляду на те, що наклавши вето, Президент вже висловив своє ставлення до цього закону. Тому, після внесення змін до Конституції в неї було „запозичено” конституційну норму США, за якою прийняття законопроекту двома третинами парламенту означає його автоматичне перетворення на закон – підпис президента в таких випадках не передбачається.

Можна констатувати, що в Україні діє система стримувань і противаг, проте, вона потребує певного коригування, напрямками якого можуть бути обмеження повноважень Президента у виконавчій сфері та надання усім механізмам системи дієвого, реального характеру.