5 Формування головних положень концепції зовнішньополітичного курсу україни

Починаючи розгляд цього питання, необхідно звернути увагу на те, що з 1991 р. біполярна модель світу, яка встановилася після завершення Другої світової війни, більше не існує. Це відкрило великі можливості для України у налагоджені рівноправних відносин з усіма країнами світу. Україна мала формувати та здійснювати свою міжнародну політику в нових реаліях.

Перш за все, треба показати, що основні засади зовнішньої політики Української держави було закладено ще Декларацією про державний суверенітет України у липні 1990 р., у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності України та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкрилася потенційна можливість перетворитись із об’єкта геополітики на повноцінного її суб’єкта.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства ( на початок ХХІ ст. Україна встановила дипломатичні відносини зі 153 країнами світу ). Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

Треба звернути увагу, що зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Треба також підкреслити, що у цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності було визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

Зверніть увагу, що в основу моделі зовнішньої політики 1991 – 1994 рр. було покладено принцип «балансу інтересів», що було зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Далі треба показати, що після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів суттєво вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Треба розуміти, що наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль буферної зони, а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на ці процеси, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означало дистанціювання від Заходу.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної і Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України – до зв’язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Треба підкреслити, що важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття Конституції України у 1996 р., яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави. Зокрема, Конституція закріпила позаблоковий статус України.

У своїй промові у 1999 році президент Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовекторної зовнішньої політики України. Серед магістральних напрямів значилися США, ЄС, та Росія, які, на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже гарантією стабільності на східних кордонах.

Далі треба зрозуміти, що після президентських виборів 2004 р. розвиток зовнішньої політики України знову пішов шляхом модифікації та розстановки нових акцентів у пріоритетах. Міністерство закордонних справ України, керуючись вказівками президента В. Ющенка визначило такі пріоритетні завдання:

• зміна іміджу України на міжнародній арені;

• блокування кордонів для терористичних загроз, злочинності, торгівлі людьми та наркотиками; завершення правового оформлення державного кордону по всьому його периметру; залучення міжнародної фінансової і технічної допомоги для розбудови відповідної прикордонної інфраструктури;

• європейська і євроатлантична інтеграція, набуття Україною статусу держави з ринковою економікою, завершення переговорів про вступ України до СОТ і початок роботи над створенням зони вільної торгівлі між Україною і ЄС; тісне співробітництво з НАТО, залучення його досвіду, потенціалу і ресурсів у сфері реформування Збройних сил України, реагування на надзвичайні ситуації, реконструкції військових об’єктів, боротьби з тероризмом, ліквідації озброєнь і боєприпасів. ( Зверніть увагу, що після президентських виборів 2004 р. відносини Україна – НАТО набули нового імпульсу. Вже у квітні 2005 р. у межах неформального саміту у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин – інтенсифікований діалог (ІД). Він є першим етапом на шляху до членства, а також першим офіційним форматом відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Треба підкреслити, що «помаранчеві» політичні сили на чолі з В. Ющенко активно намагаються приєднання України до так званого ПДЧ (Плану дій до членства в НАТО), але ідея приєднання України до НАТО не знаходить підтримки більшості населення України);

• зовнішньоекономічна активність, допомога українським виробникам у встановленні контактів із зарубіжними партнерами; сприяння іноземним інвестиціям;

• вихід у світовий цивілізаційний простір, сприяння участі представників освіти, науки, культури, ЗМІ України у міжнародних неурядових організаціях;

Отже, за роки незалежності активно відбувалися вироблення та апробація різних варіантів зовнішньополітичного курсу України.

З 2005 р. у зовнішньополітичній діяльності української держави чіткіше окреслився євроінтеграційний вектор, розпочалися системні трансформації у діяльності МЗС, орієнтовані на зміну іміджу України на міжнародній арені, зміцнення кордонів, впровадження європейських стандартів у законодавство, сприяння розвитку національного виробничого потенціалу, подолання відірваності української інтелектуальної та творчої еліти від основних мереж і каналів міжнародного спілкування, сучасних цивілізаційних процесів.