Напрямок "Культура-і-особистість"

Наприкінці 20-х і початку 30-х років напрямок "Культура-і-особистість" здійснив в культурології поворот, змістивши акценти вивчення різних культур. У всіх попередніх напрямках головний об'єкт аналізу - культура, її структура, типи й т.д. Виняток становить психоаналітичне вивчення культури, у якому людина представлена патологічним невротичним індивідом і основний акцент робиться на несвідомому елементі її психіки.

У напрямку "Культура-і-особистість" предмет вивчення - взаємодія культури й особистості (людина), особистість у культурі й відтворюючій культурі. Загальний предмет даного напрямку, сформульований М. Мід і Дж. Хонігманом, - це аналіз того, як діє, мислить (пізнає, сприймає) і почуває (емоційно реагує) індивід в умовах різного культурного оточення. Центральною темою, особливо спочатку розвитку напрямку, були дослідження енкультурації, аналіз значення дитинства для особливостей функціонування дорослої особистості. Істотну роль спочатку грала теза про специфічний тип особистості, що визначає характер тієї або іншої культури. Виникнення напрямку зв'язують із появою книг Р. Бенедикт "Конфігурації культур у Північній Америці" (1932) і "Моделі культур" (1934), а також з публікацією серії досліджень М. Мід про острівні культури Океанії. Крім зазначених учених до даного напрямку належали Р. Лінтон, К. Клакхон, А. Кардинер, К. Дюбуа, М. Спіро, І. Халлоуэлл. Близькі по поглядах до напрямку "Культура-і-особистість" були А. Кребер і М. Херсковіц.

Після другої світової війни напрямок "Культура-і-особистість" приступило до побудови узагальнюючих культурологічних теорій. Здійсненню цієї мети слугували колективна праця, виданий за редакцією Л. Спієра, І. Халлоуэлла й С.Ньютона "Мова, культура й особистість" (1944), збірник за редакцією К. Клакхона й Г. Мюррея "Особистість у природі, суспільстві й культурі" (1953), книга "Індивідуальний характер і культурне оточення" (1949). Значний вплив на розвиток напрямку зробили робота "Особистість і психотерапія", видана за редакцією Дж. Долларда й Н. Міллера (1950) і монографія Дж.М. Уайтінга й І.Чайлда "Виховання дітей і особистість" (1953), а також фундаментальна праця Дж. Хонігмана "Культура й особистість" (1954), у якому психологічна антропологія представлена у вигляді структурно-організованої теоретичної концепції. Теоретичні положення, розроблені Дж. Хонігманом, є загальнокультурологічною концепцією, дотепер використовувана в науках про культуру. Напрямок отримав назву психологічної антропології з 1961 р., після виходу у світло колективної монографії за редакцією Ф. Хсю "Психологічна антропологія". Ця книга й, особливо, поміщена в ній загальнотеоретична стаття Хсю, породили дискусію, присвячену уточненню ряду понять і розширенню предмета досліджень. Багато значних представників психологічної антропології (Дж. Уоллес, В. Барнів, Е. Бургіньон і ін.) запропонували свої варіанти розуміння галузі досліджень психологічної антропології. Підсумком дискусії, крім загальнонаукових результатів, з'явилося становлення психологічної антропології як навчальної дисципліни.

Важливою історичною віхою в розвитку психологічної антропології став VI Міжнародний конгрес антропологічних і етнологических наук (МКАЕН) (Чікаго, 1973), що показали, що психологічна антропологія отримала визнання й розвиток у країнах Латинської Америки і Європи (ФРН, Італія, Англія). В 1977 р. було засноване Товариство психологічної антропології, періодичним органом якого став журнал "Етос".

Незважаючи на різну направленість, дослідження все-таки групуються навколо центрального предмета вивчення психологічної антропології у формулюванні Дж. Хонигмана-М. Мід. Істотно доповнило розуміння суті психологічної антропології положення, висловлене Т. Р. Вільямсом, редактором-укладачем "Психологічної антропології" (1975), підсумкової праці VI конгресу МКАЕН. "Психологічна антропологія, - думав він, - вивчає долю індивідів у специфічному культурному контексті й інтерпретує отримані дані різними психологічними теоріями". У цьому ж дусі виразив основний зміст психологічної антропології й Ф. Бік, що викладає її вже близько 15 років в університетах США. Він розглядає її як взаємодію "між антропологічними проблемами й психологічними теоріями, що співіснували з ними".

У світлі такого бачення в психологічної антропології складна багаторівнева область досліджень як в історичному, так і в структурно-логічному плані природи.

У цю схему загальної структури досліджень психологічної антропології необхідно внести невелике доповнення. Воно стосується використання (починаючи з 80-х років) як теоретичної орієнтації інтеракціоністської концепції Дж. Г. Міда і його підходу до аналізу "Я", а також застосування загальних принципів культурно-історичної школи Виготського-Леонтьєва при порівняльному аналізі впливу (або його відсутності) на психологічні особливості особистості інституалізованих форм освіти в різних культурах.

При вивченні найрізноманітніших аспектів культури й особистості психологічні антропологи керуються рядом положень: відстоювання ідеї рівноправності всіх культур (у значенні їхньої цінності для людства), визнання єдності людського роду, критика тези про "вищі" і "нижчі" культури, використання в дослідженнях принципів міжкультурного порівняння.