11.Експансія Риму у східному Середземномор’ї

Головним противником риму на балканах тепер стала Македонія, цар якої – Филип V (221-179 ст. до н.е.) мав далекоосяжні амбіції щодо Греції й Іллірії, а також в Егеїді та в Малій Азії. Римляни скористалися складною політичною обстановкою на балканах і створили Антимакедонську коаліцію. Рим уважно стежив й за дипломатичними маневрами Картагену на Балканах. Ситуація на пів-острові була складною. В ході Другої Пунічної війни коли Филіп V вступив в союз з Ганібалом, Рим нейтралізував цей союз, ведучі Першу Макидонську війну (215-205 до н.е.) Втротившись у боротьбу Філіпа V з Пергамом і Родосом, Рим оголосив Македонії війну (Друга Македонська війна 200-196 до н.е.). В запеклі дипломатичної боротьби римляни перемогли. На бік Риму перейшли Етолійський та Ахейський союзи. 197 до н.е. у битві при Кіноскефалах у Тессалії, де вирішальнуроль видіграла Етоллійська кіннота, Філліпа 5 було розбито. 196 до н.е. на Істмійських іграх переможець Філіпа5 Тімквінкцій Фламінін продемонстрував свою „прихильність” до Греції, оголосивши про „свободу” грецких міст чим здобув неабияку популярність у Грецьких міст. Кардинальні зміни у політичній ситуації на Балканах відбулися в наслідок Третьої Македонської війна (171-167 до н.е.). Македонський цар Персей, у боротьбі з римлянами зазнав поразки, після чого Македонію, було утворено в римську провінцію (148р до н.е.). Рим активно використовував боротьбу між Еллінськими містами та внутрішні соціальні конфлікти в них. У 146 Греція стала Римською провінціею – Ахайією.

12.Зп Юлія Цезаря

Руководящей идеей внешней политики Цезаря было создание сильного и цельного государства, с естественными, по возможности, границами. Эту идею Цезарь проводил и на севере, и на юге, и на востоке. Войны его в Галлии, Германии и Британии были вызваны осознанной им необходимостью выдвинуть границу Рима до океана с одной стороны, до Рейна, по крайней мере — с другой. Его план похода на гетов и даков доказывает, что и дунайская граница лежала в пределах его планов. Внутри границы, объединявшей сухим путём Грецию с Италией, должна была царить греко-римская культура; страны между Дунаем и Италией и Грецией должны были быть таким же буфером против народов севера и востока, как галлы — против германцев. Тесно связана с этим и политика Цезаря на Востоке. Смерть настигла его накануне похода в Парфию. Его восточная политика, включая и фактическое присоединение к римскому государству Египта, направлена была на округление римской империи на Востоке. Единственным серьёзным противником Рима были здесь парфяне; их дело с Крассом показало, что они имеют в виду широкую экспансивную политику. Возрождение персидского царства шло вразрез с задачами Рима, преемника монархии Александра, и грозило подорвать экономическое благосостояние государства, всецело покоившееся на фабричном, денежном Востоке. Решительная победа над парфянами сделала бы Цезаря в глазах Востока прямым преемником Александра Македонского, законным монархом. Наконец, в Африке Ю. Цезарь продолжал чисто колониальную политику. Политического значения Африка не имела; экономическое её значение, как страны, могущей производить огромное количество натуральных продуктов, зависело в значительной степени от регулярной администрации, прекращения набегов кочевых племён и воссоздания лучшей гавани севера Африки, естественного центра провинции и центрального пункта для обмена с Италией — Карфагена. Деление страны на две провинции удовлетворяло первым двум запросам, окончательное восстановление Карфагена — третьему.