78.Бої за лівобережжя
У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
Звільнення Правобережної України.
Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної Польщі, Чехо-Словаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок.
Зміцненню могутності радянських військ сприяли трудівники тилу, які створили матеріальні передумови для успішного здійснення наступальних операцій на фронтах. У 1943 р. авіаційна промисловість випустила до 35 тис. літаків, танкова — 24 тис. танків та САУ, артилерійські заводи — майже 45 тис. гармат. Трудівники тилу доклали максимум зусиль, щоб одягти, взути, нагодувати армію.
На той час німецька армія була ще дуже сильною. Керівництво Німеччини мобілізувало нові промислові та людські резерви і планувало перехопити ініціативу, завдатя рішучої поразки радянським збройним силам.
У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ «Південь» і групу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Так, внаслідок успішного проведення Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій Червона армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.
Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Русько-му та Львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, війська угруповання оточили в районі м.Броди 8 німецьких дивізій і розгромили їх.
Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців. А з протилежного боку європейського театру воєнних дій так само мужньо воювали у лавах армій США, Канади та інших країн антигітлерівської коаліції солдати і офіцери українського походження із середовища тамтешньої еміграції. Так розпорошена українська нація знаходила можливість для об'єднання своїх зусиль з волелюбним людством проти ворога його свободи.
Розвиток науки та техніки у 40-х — першій половині 50-х років
Перед початком війни Радянський Союз володів значним науковим потенціалом. До 1941 р. в 1821 науковій установі, у тому числі 756 великих наукових інститутах науковою роботою займалось 98,3 тис. осіб.
В Україні був зосереджений наймогутніший науковий потенціал порівняно з іншими республіками. У 1940 р. тут налічувалося 163 науково-дослідних інститути. У складі АН УРСР працювало понад 1190 науковців, у тому числі 60 академіків і 66 членів-кореспондентів АН УРСР, 164 доктори наук. Попри адміністрування в керівництві наукою, сталінські репресії Україна поступово стала визнаним світовим лідером у розвитку таких фундаментальних галузей, як квантова електродинаміка, фізика твердого тіла, кінетична теорія фізики плазми, автоматичного дугового електрозварювання. Свої наукові школи створили М. Боголюбов, М. Кирилов, І. Курчатов, М. Лаврентьев, Є. Патон. Світова
медична та біологічна науки з особливим інтересом стежили за науковими доробками О. Богомольця, В. Воробйова, О. Палладіна, В. Юр'єва та ін.
З початком Другої світової війни діяльність наукових установ республіки підпорядковувалася потребам воєнного часу. При АН УРСР був створений Науково-технічний комітет сприяння обороні. Науково-дослідні установи України надавали науково-методичну і практичну допомогу оборонній промисловості, сільському господарству, лікувальним установам. Головні науково-дослідні установи були перебазовані з України у східні райони СРСР. Більшість з них, а також Президія АН УРСР перебувала в Уфі (влітку 1943 р. АН УРСР було перевезено до Москви). Деякі академічні інститути працювали на основі промислових підприємств у Середній Азії, Поволжі, на північному Уралі, в Сибіру.
Українськими вченими були розроблені технологія виробництва високоякісного металу, створювалися нові зразки зброї, бойової техніки тощо. Вчені Інституту електрозварювання на чолі з Є. Патоном впровадили нові методи електрозварювання. Розвитку воєнного приладе-, літако- й моторобудування, проектування приладів для радіолокації й пеленгації, створенню нових матеріалів для воєнних потреб сприяли вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР.
Інститут клінічної фізіології під керівництвом академіка О. Богомольця створив препарати для лікування ран і переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, удосконалив методи лікування, пов'язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби зі сліпотою.
У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень в УРСР. Розширилася мережа науково-дослідних установ: якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в тому числі більше ЗО академічних інститутів. Серед новостворених — харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські — машинознавства та автоматики, геології та корисних копалин, київські — металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. У 1954 р. було утворено Кримський філіал АН УРСР.
У 1946 р., після смерті О. Богомольця, президентом АН УРСР був обраний біохімік О. Палладій. Зміцнення матеріально-технічної бази науково-дослідних установ, зростання кадрового потенціалу дало змогу українським вченим збагатити науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Особливо помітний їх внесок у розвиток ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску в жовтні 1957 р. першого штучного супутника Землі. В 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал М. Духов.
Широкі дослідження проводились у галузі електротехніки: у 1948—1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. В1949 р. розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР досліджували радіофізику, ядерну фізику надвисоких енергій. Були розроблені технології одержання надміцного чавуну, розпочалися дослідження в галузі порошкової металургії.
В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоено ім'я Є. Патона, Б. Патон створив теорію автоматів дугового зварювання під флюсом. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді у світі суцільнозвареного моста через Дніпро у Києві завдовжки понад 1,5 км.
Українські вчені вперше одержали важкий азот та створили методи концентрування важкої води. Однак у галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук нерідко доводилося працювати над прожектерськими планами, породженими в партійно-урядових кабінетах: акліматизація на українських землях субтропічних та каучуконосних культур. Значної шкоди у розвитку біологічних наук завдала лисенківщина: у 1947—1948 pp. відновилися переслідування генетиків, Т. Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах генетики дотримувалися наукових позицій (Д. Третяков, М. Гришко, І. Шмаль-гаузен та ін.), було піддано нищівній критиці, що надовго загальмувало розвиток біологічної науки.
Розвиток авіації. До початку війни авіаційну промисловість, що до середини 30-х років розвинулася у велику галузь народного господарства, було істотно реорганізовано. До 1939 р. вона налічувала ЗО конструкторських бюро (КБ) із 3166 науковими співробітниками. Вони впровадили в серійне виробництво швидкісні моноплани із гвинтами, що в польоті змінюють відстань. Конструктивні вдосконалення дали змогу підвищити швидкість майже всіх типів літаків на 20—30%. На основі робіт М. Келдиша було створено теорію флатера (вібрації, що виникають на великих швидкостях, які призводять до руйнування літака), яка позитивно вплинула на процеси моделювання. В літакобудуванні почали широко застосовуватись дюралюміній, високоміцна сталь (хромансиль), легкі сплави підвищеної стійкості. У грудні 1942 р. було впроваджено в експлуатацію нову аеродинамічну трубу.
Розвиток вітчизняного літакобудування ускладнили сталінські репресії, яким було піддано тисячі висококваліфікованих фахівців, вчених, констуркторів. В умовах тюремного режиму працювали видатні авіаконструктори А. Туполев, В, Мясищев, В. Петляков, С. Корольов та ін. А видатного українського авіаконструктора К. Калініна, чиї літаки серії "К" у 30-ті роки становили основу парку літаків Аерофлоту, було розстріляно. Багато провідних спеціалістів його КБ було репресовано, переведено на інші роботи.
Попри те в Україні було створено потужну авіаційно-технічну базу: 12 дослідних і серійних авіазаводів у Харкові, Києві, Полтаві, Дніпродзержинську. Центром українського моторобудування стало м. Запоріжжя. Плідно працювали КБ І. Неймана (Харків) і В. Таїрова (Київ). З Україною була пов'язана діяльність видатних російських конструкторів Д. Григоровича і П. Сухого. Українські вчені і вихідці з України працювали в усіх провідних авіаційних конструкторських бюро країни.
Було завершено "роботу над літаками ЯК-1, ЛАГГ-3, МИТЬ-1. Всього за період війни було опановано і запущено у серійне виробництво 25 типів нових та модернізованих літаків. Серед них — винищувачі ЯК-3, ЯК-5, ЯК-9, ЛА-5, ЛА-7; штурмовики ИЛ-2, ИЛ-10; бомбардувальники ПЕ-2, ПЕ-8, ТУ-2.
Протягом усієї війни конструктори працювали над вдосконаленням авіадвигунів, домагаючись зростання їх потужності, надійності, економічності. КБ В. Климова розробило й запустило у серійне виробництво двигун ВК-108, на якому вдалося досягти швидкості 745 км/год — найвищої на той час у винищувальній авіації з поршневим двигуном. КБ А. Швецова створило двигун повітряного охолодження АТТТ-82ф, а наприкінці війни випробовувало двигун потужністю 4500 к.с. Це була найвища у світу потужність.
У роки війни тривала робота над створенням безпілотної авіації. Поштовхом до розвитку цього напряму стала поява у гітлерівців літаків-снарядів ФАУ-1, за допомогою яких вони наносили удари по Англії. Було створено КБ безпілотної бойової техніки, яке очолив колишній студент Київського авіаційного інституту В. Челомей. На базі створеного ним «пульсуючого» двигуна були побудовані літаки-снаряди, які запускали з борту важких бомбардувальників поза зоною повітряної оборони противника. Вже у грудні 1944 р. десятки літаків-снарядів типу «1.ОХ» пройшли вдалі випробування. На базі літаків ПЕ-8, ТУ-2 і ТУ-4 було сформовано декілька авіаційних полків, озброєних цією грізною зброєю. У бойових діях вона не була застосована. Та завдяки втіленим у ній технічним розробкам у повоєнний час розпочалося мирне освоєння космосу.
23 червня 1941р. Раднарком СРСР підпорядкував Аерофлот Наркомату оборони, на базі якого було сформовано шість авіаційних груп УПФ особливого призначення (АГОП), серед яких були Київська і Південно-Західна.
З перших днів війни київські авіатори розпочали бойові операції за завданням штабу Південно-Західного фронту. Так, на початку липня 1941 р. в районі Луцьк—Броди—Рівне розгорнувся великий танковий бій. Льотчики Київської АГОП УПФ за кілька днів доставили у війська 34 т запчастин для танків, 7,3 т боєприпасів, 151,2т іншого вантажу.
Стійкість, відвагу та військову гідність виявили екіпажі цієї авіагрупи і в період тримісячної оборони Києва, в якій найактивнішу участь взяли студенти Інституту цивільної авіації. На базі Київського авіазаводу було сформовано п'ять фронтових ремонтних бригад, що займались ремонтом літаків безпосередньо в прифронтовій смузі. За участь в обороні міста більше 100 авіаторів були нагороджені медаллю «За оборону Києва».
Південно-Західна АГОП діяла в складі військ Південного фронту. Сформована з особового складу підрозділів Одеського та Дніпровського аеропортів, вона лише за червень-ли-пень 1941 р. переправила до лінії фронту 110 т воєнного вантажу. Радіонавігаційна служба Одеського аеропорту забезпечувала авіацію дальньої дії зв'язком при нанесенні повітряних ударів по базах противника та нафтових промислах в Румунії.
Українські авіатори лише з липня 1942 р. по січень 1943 р. здійснили 92 вильоти до партизанів. В тил ворога було переправлено 38 організованих груп чисельністю 850 осіб. Під кінець осені 1942 р. десятки літаків літали на партизанські аеродроми С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та ін.
На час повного визволення території України льотчики здійснили 1964 вильоти та доставили для партизанських загонів 1532 т вантажу, 4374 партизанів. За роки війни підрозділами цивільно-повітряного флоту було перевезено більше 2 млн 350 тис. осіб та 278 тис. т вантажу. За героїзм і відвагу понад 500 авіаторів України були нагороджені орденами та медалями.
Перші кроки повоєнної відбудови на українських землях
З перших днів визволення України почалася відбудова її території. Головна увага приділялася підприємствам, які найменше постраждали і могли випускати оборонну продукцію. Проте воєнно-комуністичні методи господарювання й організації суспільно-політичного життя сковували ініціативу, негативно позначилися на ефективності робіт.
Однак за час війни світогляд, настрої окремих груп населення, переважно інтелігенції, змінилися: вони чекали певних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгоспної системи в її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократизації суспільно-політичного життя. У відповідь органи НКВС розгортали репресії: виселення українців на Північ і в Сибір, арешти і концтабори, щонайбільше тих, хто працював за часів окупації у фашистських органах влади. Репресії охопили всі головні міста УРСР, хоч розмірів великого терору 30-х років не набрали та й проводились переважно «без шуму». З часом їм були піддані ті, хто в окупацію працював на підприємствах, щоб не загинути від голоду.
Проте покарання національних меншин за «нелояльність» до радянської влади набуло більшої жорстокості. Влада вдавалася щодо них до масової депортації. У травні 1944 р. з Криму поголовно виселено до Казахстану, Сибіру, Середньої Азії 65 тис. кримських татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. Подібне відбувалося на Кавказі. На звільнену територію поверталися звичний владі морально-психологічний і політичний пресинг бюрократичної системи, сліпа сваволя центру. Даремно М. Хрущов у лютому 1944 р. звертався-до Сталіна з проханням затвердити макет медалі з написом українською мовою «За звільнення України», а наприкінці серпня разом з О. Корнійчуком — про створення Холмської області у складі УРСР. У Москви були інші глобальні плани.
У звільнених районах радянська влада зуміла оперативно навести жорсткий громадський порядок, забезпечила всіх роботою, за допомогою карткової системи створила мінімальні умови для виживання міського населення, відкривала освітні заклади, охоплюючи молодь навчанням. Завдяки цьому вона намагалася виглядати в очах переважної більшості населення незрівнянно кращою, ніж фашистський «новий порядок», що приніс українському народові лише смерть, бідування й приниження. Переважна більшість населення щиро вважала тоді радянську владу «своєю».
Швидко розгорталася відбудова народного господарства, яке було майже повністю зруйноване. Але на все це держава могла виділити лише мізерні кошти. А масове повернення майна підприємств, евакуйованих у 1941 p., визнавалось нераціональним. Було повернуто лише невелику кількість цього майна.
Однак у Донбас і Кривбас у 1943—1944 pp. надійшла значна кількість матеріалів, інструментів, обладнання та продовольства з багатьох підприємств СРСР, оскільки вся економіка пбтребувала сталі та вугілля. Повертались також робітничі колективи, щоправда, в неповному складі. Тому відбудовні роботи велися здебільшого за рахунок власних ресурсів, навіть доводилось збирати на руїнах підприємств деталі, частини різних механізмів. Не вистачало робочої сили, і тому проводились великі мобілізації, переважно молоді з села.
Важким було матеріально-побутове становище населення, тому що карткова система розраховувалась на найнижчий прожитковий рівень. Надзвичайно гострою була житлова проблема. В Україні 10 млн осіб залишились без даху над головою. За цих умов рятували становище патріотичний ентузіазм людей, бажання якомога швидше повернутися до мирної праці.
Швидко відбудовувалися підприємства, які мали використовувати в оборонних ціляче. Було відновлено до 30% довоєнних виробничих потужностей, проведено необхідну підготовчу роботу для великомасштабних відбудовчих робіт. Республіка перетворилась на прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії.
79.Битва за Дніпро — низка взаємопов'язаних стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни, проведених в другій половині 1943 року на берегах Дніпра. З обох боків в битві взяли участь до 4 мільйонів чоловік, а її фронт розтягнувся на 1 400 кілометрів. В результаті чотиримісячної операції лівий берег Дніпра був звільнений Червоною Армією від німецько-фашистських загарбників. В ході операції значні сили Червоної Армії форсували річку, створили декілька плацдармів на правом березі Дніпра, а також звільнили місто Київ. Битва за Дніпро стала однією з найбільших битв у світовій історії.
Перед битвою.Після завершення Курської Битви вермахт втратив всяку надію на рішучу перемогу над СРСР. Втрати були значними, і, що гірше, армія в цілому була набагато менш досвідченою, ніж раніше, оскільки безліч її кращих бійців загинула в попередніх битвах.
До середини серпня Гітлер зрозумів, що радянський наступ зупинити не вдасться — принаймні до тих пір, поки в рядах союзників не буде досягнуто згоди. Тому його рішенням було виграти час за рахунок будівництва численних оборонних споруд для стримання Червоної Армії.
Він вимагав, щоб солдати вермахту захищали позиції на Дніпрі за будь-яку ціну. З іншого боку, Сталін був повний рішучості форсувати Дніпро і повернути захоплені території. Найбільшу важливість в цьому відношенні представляли промислові регіони України, і внаслідок украй високої щільності населення, і внаслідок концентрації там вугільних і інших родовищ, які забезпечили б радянській державі бракуючі їй ресурси. Таким чином, південний напрям ставав основним напрямом атаки радянських військ, навіть за рахунок північних фронтів. Опис битви.
Битва за Дніпро стала і одною з самих кровопролитних — за різними оцінками, кількість втрат з обох боків (з урахуванням убитих і поранених) становила від 1,7 млн. до 2,7 млн. Враховуючи значний простір, на якому відбувалася битва, деякі історики відмовляються рахувати битву за Дніпро однією єдиною битвою. На їх думку, самою кровопролитною битвою в історії людства стала Сталінградська битва.
Основними битвами, сукупність яких і є Битвою за Дніпро, стали: Чернігово-Прип’ятьськая операція (26 серпня — 30 вересня 1943) Дніпровська повітряно-десантна операція (вересень 1943) Мелітопольська операція (26 вересня — 5 листопада 1943) Запорізька операція (10—14 жовтня 1943) Київська наступальна операція (3—13 листопада 1943) Київська оборонна операція (13 листопада — 23 грудня 1943)
72.Оборона Києва (1941) — великомасштабна битва Червоної Армії та Вермахту в липні-вересні 1941 року. Битва за Київ була частиною наступального плану Барбароса, в радянській військовій історії отримала назву Київської оборонної операції.
З німецької сторони в битві брала участь група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рундштедта, а також 2-а танкова група та 2-а армія з групи армій «Центр». З радянської сторони в битві брали участь війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала-полковника М. П. Кирпоноса у складі п'яти загальновійськових армій та Пінської флотилії під командуванням контр-адмірала Д. Д. Рогачова, під загальним керівництвом Маршала Радянського Союзу С. М. Будьонного.
Битва завершилась перемогою німецьких військ та оточенням радянських військ. Втрати з радянського боку сягали 700 тисяч вбитих та полонених, понад 1760 тисяч одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літака [1]
[ред.] Положення військ до початку операції
До середини серпня 1941 сили німецької групи армій «Південь» вийшли до Дніпра на всьому протязі від Херсона до Києва. Група армій «Центр», наступаючи на північ від прип'ятських боліт, просунулася до Смоленська.
20 серпня передові частини 1-ої танкової армії перейшли Дніпро біля Запоріжжя. Після запеклих боїв була також захоплена понтонна переправа в Дніпропетровську. Одночасно 17-ій армії вермахту вдалося форсувати Дніпро біля Кременчука й створити плацдарм на лівому березі річки до Черкас. 6-а армія впритул підійшла до Києва.
Таким чином, опинилися під загрозою оточення сили радянського Південно-Західного фронту, розташовані в закруті Дніпра. Тут були зосереджені п'ять радянських армій (з півночі на південь): 21-а (В. І. Кузнєцов), 5-а (М. І. Потапов), 37-а (А. А. Власов), 26-а (Ф. Я. Костенко), 38-а (Д. І. Рябишев).
[ред.] Хід бойових дійЧервень — серпень 1941 року
Начальник Генерального штабу Червоної Армії генерал армії Г. К. Жуков пізніше писав у своїх мемуарах, що ще до початку бою доповідав Сталіну про необхідність відведення військ з закруту Дніпра, проте був зміщений з посади і до моменту початку Київської битви замінений на посаді Начальника Генерального штабу Б. М. Шапошнікова. Дане твердження береться під сумнів, оскільки в кабінеті Сталіна (де, як стверджує Жуков, це відбувалося) присутність Жукова в призначену або близьку дату не зареєстрована. [2]
24 серпня 2-а танкова група почала наступ проти військ фронту в напрямку Конотопа. Декількома днями пізніше з району Кременчука їй назустріч розпочала бойові дії 1-а танкова група Клейста, одночасно завдаючи додатковий удар на Полтаву, але незабаром усіма силами розгорнулася на північний схід. На кінець серпня частини Гудеріана зуміли захопити два плацдарми на річці Десна — у Коропа і Новгорода-Сіверського, погрожуючи вийти в глибокий тил військ Південно-Західного фронту. У перших числах вересня тут розгорнулися запеклі бої.
7 вересня 2-а танкова група вийшла до Конотопа. У цей же день маршал Будьонний звернувся до Ставки з проханням про відведення 5-ї армії і знову отримав відмову. До 10 вересня з метою охопити з півночі правий фланг Південно-Західного фронту і оточити радянські війська в районі Києва 2-а танкова група здійснила глибокий прорив на стику з Брянським фронтом на ділянці Конотоп — Новгород-Сіверський, частиною сил проникнувши в район Ромни. Противник форсував Десну на ділянках на схід від Чернігова і на окуніновському напрямку, Дніпро — біля Кременчука і на південний схід. До цього часу резерв Південно-Західного фронту був повністю вичерпаний. З Київського укріпрайону на чернігівський напрямок перекинуті дві з половиною стрілецькі дивізії. У ніч на 11 вересня дві дивізії 26-ї армії перекинуті на Конотопський напрямок.
Кирпонос, Василевський, Шапошников і Будьонний наполягали на негайному відведенні військ з Києва, але Сталін був непохитний. Він пропонував продовжувати вести запеклі атаки на Конотопську групу противника, організувати оборонний рубіж на річці Псел і тільки після цього почати евакуацію Києва. Маршал Будьонний, що намагався наполягати на відведенні військ був відсторонений від командування Південним напрямком.
16 вересня Тимошенко усно через начальника оперативного управління штабу Південно-Західного фронту І. Х. Баграмяна передав М. П. Кирпоносу розпорядження про відведення військ фронту на рубіж річки Псел. Кирпонос, пам'ятаючи вказівки Сталіна в жодному разі не залишати Київ і не маючи на те письмової директиви, о 5 годині ранку 17 вересня звернувся до Москви за підтвердженням рішення головкому, оскільки зв'язку зі штабом Тимошенко він не мав.
В ніч на 19 вересня радянські війська залишили Київ. Проте відвести війська в тил не вдалося. Розчленовані і позосталі без управління частини діяли розрізнено, частіше невеликими групами. 37-а армія опинилася в двох районах: один — в 40-50 км на південний схід, другий — в 10-15 км північно-східніше від Києва. Вона змогла протриматися до 21-23 вересня. Пирятинська група з військ 5 і 21 армій трималася до 25 вересня. У районі Оржиця найдовше — до 26 вересня билися залишки 26-ї армії. Частина сил і управління 5-ї армії змушені були приєднатися до колони штабу фронту і рухалися разом з нею на Пирятин. Решта, розчленовані на дрібні групки, намагалися вирватися самостійно.
20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина, в 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії. Втративши кілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в гай Шумейкове. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів. Прорватися з оточення групі не вдалося. Загинули командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, члени Військової ради армії Нікіша, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Командувач 5-ю армією Потапов був важко поранений і потрапив у полон.
[ред.] Результат битвиПоразка під Києвом стала важким ударом для Червоної Армії. На 1 вересня у складі Південно-Західного фронту, без фронтових резервів, запасних частин і тилів, налічувалося 752—760 тис. чоловік, 3923 гармати і міномети, 114 танків і 167 бойових літаків. До моменту оточення в котлі опинилися 452,7 тисяч осіб, 2642 гармат, 1225 мінометів, 64 танки. За німецькими даними під Києвом до 24 вересня було взято в полон 665 тисяч чоловік. За даними, опублікованими в 1993 Генеральним штабом Збройних Сил РФ, радянські втрати склали понад 700 тисяч осіб, з них 627,8 тисяч безповоротно.
Поразка Південно-Західного фронту відкрила німецьким військам шлях на Східну Україну, у Приазов'я і Донбас. З іншого боку відволікання 2-ї танкової групи вермахту з центрального направлення на південь сповільнило просування групи армій «Центр» і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви.