Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Dokument_Microsoft_Word_431.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
22.04.2019
Размер:
55.38 Кб
Скачать

1. Система управління на українських землях у складі Російської імперії у 1 половині XIX ст.

Україна входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна вся влада над ними належала поміщикам.

Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян.

2. Соціальна структура суспільства в українських землях у 1 половині XIX ст.

Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Воно мало міцні економічні позиції як основний класземлевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади - з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право займати державні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькою діяльністю.

Духовенство теж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від всіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів отримували почесне громадянство.

Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці , духовенство,інтелігенція. Міщани володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині XIX ст. в містах формується робітничий клас - нова суспільна верства, з появою якої з'являється фабрично-заводське законодавство, яке стало передумовою виникнення трудового права. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова).

Селяни - найчисельніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише у 1861 р. вони отримали особисту свободу і цілковиту правоздатність.

3. Українські землі у складі російської імперії в першій половині xix ст судочинство законодавство.

Цивільне право

Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні.

Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані.Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами.

У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.

Кримінальне право

Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р.,

Судочинство

Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут1839 р.

Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням.

У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки.

Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя.

4. Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі російської імперії у другій половині 19 ст

До середини ХІХ ст. існуючі виробничі відносини в російській Україні прийшли в невідповідність з розвитком економіки як у промисловості, так і в сільському господарстві.

В результаті проведення реформи 1861 р. з скасування кріпацтва: - селяни отримували особисту свободу і цивільні права, можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати операції від свого імені, а не від імені поміщика, як це було раніше; - селяни звільнялися із землею (за викуп). - поміщики залишалися власниками більшості землі в державі; - в особисте користування селянин отримував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими спорудами, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити у поміщика; - протягом 20 років селянин уважався «тимчасово зобов’язаним» і повинен був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.; - зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком, оскільки з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому; - для розв’язання суперечок було створено інститут посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «неупередженими примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків. Незважаючи на обмеженість, реформи мали буржуазний характер і сприяли подальшому розвитку капіталістичного виробництва. У 1860–1880-х рр. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від ручної праці – до застосування парових двигунів та машин.

5. адміністративно-територіальний устрій у складі російської імперії

Після ліквідації у 1764 р. Гетьманщини царський уряд спрямував зусилля на повну інкорпорацію всіх земель України до складу Росії, на жорстку централізацію та уніфікацію її адміністративно-територіального устрою.

Після приєднання Кримського ханства у 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі.

Павло I, прийшовши до влади, скасував укази Катерини II щодо адміністративного поділу і указом 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії" ліквідував намісництва.

Отже, від 1803 р. ідо 1917 р. в підросійській Україні існувало дев'ять губерній: на Лівобережжі - Полтавська, Харківська та Чернігівська; на Півдні - Катеринославська, Таврійська та Херсонська; на Правобережжі - Київська, Волинська та Подільська. Губернії поділялися на різну кількість повітів, а ті - на волості. У 1812-1826 pp. існувала ще й Бессарабська область, перетворена в губернію.

3 1801 р. в Україні запроваджено із військово-адміністративні округи - генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Лівобережні губернії об'єднувалися в Малоросійське генерал-губернаторство, правобережні в Київське, а південні - в Новоросійське. У першій половині XIX ст. і ці адміністративні структури зазнали змін.

6. Кодифікація законодавства в російській імперії у першій половині XIX ст..

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з міністром юстиції, яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нормативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група правознавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала "Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у "Зібранні малоросійських прав" упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання малоросійських прав" як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу законів Російської імперії.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. Її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 p.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення впродовж 1830-1833 pp. розробила "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

7. Формування поліцейської системи в росії 19 ст

Значну роль у місцевому державному апараті відігравали ор¬гани поліції — загальної та політичної. Система органів загальної (загально-цивільної) поліції, яка функціонувала у другій половині XIX ст. і була підпорядкована місцевій адміністрації, склалася в ос¬новному після поліцейської реформи 60-х років.

До реформи в губерніях роздільно існували повітова і міська поліції. Ці органи були створені на основі Положення про земську поліцію від 3 червня 1837 р. та Наказу чинам та служителям земсь¬кої поліції. Вони фактично будувалися на засадах, притаманних ка-теринівському законодавству. На поліцію у дореформений період покладалося стільки обов'язків (крім суто поліцейських, тут були господарські, слідчі й судові функції), що виконати їх було немож¬ливо. Діяльності поліцейських установ в умовах зростання анти¬феодального руху перешкоджала відсутність формального розме¬жування територіальних меж відання міської та повітової поліції. Порядок комплектування особового складу поліції також не відпо¬відав вимогам часу і тим завданням, які покладалися на неї уря¬дом— насамперед активно придушувати невдоволення народних мас і забезпечувати «порядок і спокій». Земський справник, який обирався дворянами, нерідко за своїми політичними поглядами та фізичними даними не відповідав своїй посаді, та й не мав, до того ж, спеціальної професійної підготовки. Інші посади в поліції за¬міщувалися, як правило, армійськими офіцерами, які одержали під час служби поранення і вийшли у відставку.

8. Питання української державності в програмі Кирило-Мефодіївського товариства.

Кирило-Мефодіївське братство було першою українською політичною організацією, заснованою у Києві 1846 р. Найважливіші положення програми «братчики» виклали у творі під назвою «Книга буття українського народу». Вони закликали до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братства, мріяли, що прийде час, коли вся слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...». Братство ставило завдання перебудувати суспільство на засадах християнства, ліквідувати кріпацтво, стани, поширювати освіту й об'єднати всі слов'янські народі в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Але братство не включало в програму питання повної незалежності України. Загалом на поглядах Кирило-Мефодіївського братства позначилася програма Товариства об'єднаних слов'ян, проте було й нове: Ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров у «Книзі буття українського народу» писав, що голос України «звав усю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов'янському... і встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів... І встане Слов'янщина... І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім...». Серед членів товариства не було єдності думок. Переважна більшість із них, за винятком Т. Шевченка та ще кількох «братчиків», мала сумнів у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

9. Селянська реформа 1861 р.: зміст та наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель.

19 лютого 1861 р. цар Олександр 2 підписв «Маніфест про скасування кріпацтва»- документ епохального значення. Селяни отримали волю, але без землі!Пощтовхом до реформи булла ніщівна поразка Росії в Кримській війні. Цар Олександр 2 заявив, що краще скасувати кріпацтво «згори», ніж чекати, доки кріпаки скасують його «знизу».Грошей у селян було мало, або взагалі не було. Передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості землі у формі облігацій, а селяни виплатять цю сумму разом з відсотками уряду протягом 49 років. Решту вартості землі, тобто 20 % селяни мали виплатити безпосередньо поміщікові грішми або відробити. Для тих, кому зовсім не під силу був фінансовий тягар, пропонувався крихітний «дарчий» наділ 2,5 акра.

Особливості і правові наслідки реформи в Україні:1.Аграрна реорма в У. відбувалася за «місцевими положеннями»2.Українські селяни втратили більше 15 % земельних ділянок.3.Українські поміщіки привласнили собі ліси, луки, водоймища, які раніше були загальою власністю. Собі поміщики залишили родючі землі, а гірші продавали селянам.4.В Росії 95% селян жили общинами, тому викуп поміщикам за землю сплачували всі члени общини разомю В У. 80 % селян правобережжя і 70% селян лівобережжя вели особисте господарство, тому года про викуп землі мала особистий характер.5.На Лівоб. У. і Півд. У. земельна ділянка в 1,6 разів меньша ніж в інших місцевостях Росії.

Значення реформи:1.Для вільних селян відкрилися нові можливості. Вони могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки с-госп., а і торгівлею, промислами, відкривати ремвсничі підприємства,вступати в цехи і купецькі гільдії .2.Робочі сили перетворилися на товар.3. На зміну феодалізму прийшов більш прогресивний тип виробництва- капіталістичний.

10.Земська та міська реформи ІІ половини ХІХ ст.

Міське управління в дореформенний період будувалось в повній відповідності з системою кріпосницького господарювання .

На губернському рівні головною особою в системі місцевого управління був губернатор . Наказом 1837р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими адміністративними, господарськими і ін. Дореформена система місцевого управління виражала переважно інтереси дворянсько поміщицького класу. Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити необхідні умови для збереження влади в руках дворян - поміщиків. В березні 1863р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них. Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські , які не мали своїх виконавчих органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави. 1січня 1864р. було затверджено “Положення про губернські і повітові земські установи “. На них покладалось : завідування капіталами ,майном і грошима земства ; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості ;санітарні заходи. 16 липня 1870р. було затверджено “Міське положення” ,яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою – виконавчим органом. Думу і управу очолювала одна особа – міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ. В компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил про завідування міським майном, про набуття нерухомого майна в місті, про позики . Як і земські органи, органи міського самоуправління в значній мірі залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ.

12. Судова реформа 1864 року

Судова реформа 1864 - ліберальна реформа судової системи, кримінального та цивільного судочинства. Зміст С.р. відображено у статутах, проекти яких затверджено у листопаді 1864. Проголошувала демократичні принципи судочинства: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалась адвокатура, проведено реорганізацію прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки станового судочинства (станові суди - церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини). Реформа створила подвійну систему судів: місцеві суди - одноосібний мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах для розгляду більшості кримінальних справ запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи у погодженні з губернатором або градоначальником. Дія реформи поширювалася переважно на центральні губернії імперії. У Правобережній Україні реформа проводилась двома етапами: спочатку з 1871 запроваджено мирові суди, причому вони не обиралися земськими зборами або міськими думами, а призначалися міністром юстиції. Тільки у 1880 були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди. У післяреформенні роки до судової реформи внесено понад 700 поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про державні (політичні) злочини. Було запроваджено слухання за закритими дверима справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів.