31. “Європейська валютна система”

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.

Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуванню капіталів у ЄС. Основна увага виділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту.

Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього евро. По задумах ради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-от єдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінить марки, фунти, франки...

Для введення єдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольняти таким критеріям:

1. Рівень інфляції не повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільше низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.

5. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2 % середній показник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції.

Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейської валютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основі економічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, що задовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числа країн ЄС. Це - Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландія і, можливо, Фінляндія.

Емісія і контроль за обертанням наявних евро - відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Поки підготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світла створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Відношення США і Японії до створення Європейської валютної спілки в цілому можна охарактеризувати як скептичне. “Більшість американських бізнесменів нічого не чули про ЕВС, а ті, хто дізнався про нього, не додали значення. Навіть серед інтелектуальної банківської еліти ЕВС (по-англійському: EMU) частіше асоціювався з тією великою птицею, що водиться в Австралії, ніж із валютною спілкою ”. Японія, ориентируясь насамперед на американські і британські фондові ринки, ще в меншому ступені стурбована створенням ЕВС.

У цілому, сумніви щодо доцільності валютної спілки великі навіть усередині країн-членів ЄС. У Німеччині оптимізм у цьому плані дуже сдержан. Цілком виправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалюти прийдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самою рішучою уявою коштує за створення ЕВС.

Проте політичне керівництво головних держав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом у відношенні громадськості до єдиної валюти.

32

Як міжнародні платіжні засоби використовуються також міжнародні колективні валюти ¾ СДР, ЕКЮ та інші.

СДР ¾ спеціальні права запозичення в Міжнародному валютному фонді (МВФ). Таким правом наділяється кожна країна ¾ член МВФ, для якої відкривається у фонді спеціальний ліміт в СДР. У межах виділеного ліміту кожна країна може купувати потрібну їй іноземну валюту в інших країн ¾ членів МВФ, розраховуючись за неї в СДР через фонд.

Кошти СДР введені в міжнародний оборот в 1970 р. Поступово СДР перетворились в міжнародні резервні і платіжні засоби і широко використовуються країнами-членами МВФ для поповнення своїх валютних резервів, для розрахунків з МВФ та між собою, для регулювання сальдо платіжних балансів, для порівняння вартості різних валют тощо.

Європейська валютна одиниця (ЕКЮ) ¾ умовна міжнародна рахункова одиниця країн-членів ЄЕС; створена в 1979 р. з метою протиставити свою колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на європейський ринок. Величина ЕКЮ розрахована на базі “кошика” національних валют країн-членів ЄЕС. Служить грошовою одиницею європейської валютної системи. Випускається у вигляді записів на рахунках центральних банків ЄЕС в Європейському фонді валютного співробітництва. Використовується як міра вартості, база для визначення валютних паритетів, засіб міжнародних розрахунків тощо. У перспективі СДР і ЕКЮ, по замислу їх фундаторів, повинні стати формою світових грошей, деякі функції котрих в обмежених масштабах вони вже виконують.

Країни Азії, Африки та Латинської Америки володіють низкою колективних валют, більшість з яких знаходяться на стадії зародження в якості міжнародних рахункових одиниць (моде). Однак такі із них, як арабський розрахунковий дінар Арабського валютного фонду, андське песо Андського пакту за багатьма параметрами аналогічні СДР і ЕКЮ, а франк КФА обслуговує одночасно внутрішній і зовнішній оборот країн-учасниць.

Застосування національних валют у міжнародному обороті породило одне із основних протиріч сучасної міжнародної валютної системи. З цього приводу американський економіст Р.Тріффін відзначив, що використання національних валют в якості світових грошей насправді є “внутрішнім дестабілізатором” міжнародної валютної системи.

За своєю природою колективні валюти також не мають внутрішньої вартості і виступають як умовні рахункові грошові одиниці. Вони не існують у матеріальній формі тобто у вигляді банкнот або монет, а значаться у формі записів на банківських рахунках, в тому числі, і в пам¢яті ЕОМ. Колективні валюти, які емітуються міжнародними фінансово-валютними організаціями для визначення і порівняння широкого кола економічних показників і для використання як офіційного грошового еталону в різних валютних вимірюваннях (спільним знаменником для співставлення курсів національних валют). Поступово беруть на себе деякі функції грошей, зокрема функцію платіжного засобу і міжнародних безготівкових розрахунках, функцію засобу нагромадження вартості в формі резервної валюти. Використовується під контролем міжнародних валютних організацій, що забезпечує їм більшу стійкість і більші переваги в ролі міжнародних платіжних засобів порівняно з національними валютами. З простих рахункових одиниць вартості вони поступово стають валютою.

У теоретичному плані колективні валюти знаходяться у більш вигідному положенні ніж ключові валюти національного характеру. Обсяги емісії колективних валют зручніше пов¢язати із потребами міжнародного платіжного обороту в ліквідних активах, курс таких валют технічно простіше стабілізувати, наприклад шляхом його обгрунтування зразу на декількох курсах національних валют, що сприятиме значному обмеженню амплітуди його коливання порівняно із національними валютами, що лежать в його основі. Тому ряд провідних економістів світу вважають колективні валюти більш ефективним міжнародним ліквідним активом, ніж ключові валюти. Одночасно більшість з них, розуміють, що запровадження в міжнародний оборот колективних (наднаціональних) валют у кращому випадку зможе лише послабити суперечність світової валютної системи, а не ліквідувати. Однак внаслідок подальшого поглиблення процесу інтернаціоналізації світового ринку, розвитку системи міждержавного економічного регулювання валютна система об¢єктивно потребує запровадження в структуру міжнародних валютно-фінансових відносин універсального, єдиного для всіх наднаціонального платіжного і резервного засобу, тобто своєрідних світових грошей. Поява наднаціональної резервної валюти глобального характеру більш ширше і більш повноцінно враховуватиме інтереси суб¢єктів міжнародного обміну, оскільки емісія такої валюти, визначення валютного курсу та інших основних параметрів будуть проводитись колективно, дотримуючись демократичних принципів.

33

Сутність, рівні й фактори розвитку міжнародної економічної інтеграції.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядалась нами як найвищий рівень розвитку МЕВ. Як процес інтеграція виявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами -представниками різних держав. Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений такими факторами: • економічним розвитком країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів; • закономірностями науково-технічного прогресу; • тенденціями демографічного розвитку; • наявністю і необхідністю розв'язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання та народонаселення, економічної безпеки, роззброєння); • різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж; • ринковою "уніфікацією" економічного розвитку.

На мікро рівні вирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку. Горизонтальна інтеграція супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування. Вертикальна інтеграція передбачає об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції: 1) інтеграція "вниз" (на мікрорівні виникають ТНК); 2) виробнича інтеграція "вгору" (наприклад, придбання сталеплавильною компанією заводу, що виробляє металоконструкції); 3) невиробнича інтеграція "вгору", що включає сферу розподілу.

Основні форми міжнародної інтеграції на макрорівні є: *Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є Преференційна система Британського Співтовариства (1932 р.), що об'єднувала 48 держав. *У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі "США-Канада" (1988 р.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА)." *Митний союз являє собою угоду двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), в Європейському союзі (з 1968 р.). *У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні тепер для Європейського Союзу.* В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

34

Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС). Нині ЄС являє собою інтеграційне угруповання п'ятнадцяти західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії, Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів.

Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 pік, коли Робер Шуман запропонували створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об'єднанні. Як початковий крок передбачалась інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 p. (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 p.1954 p. Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний ринок, а 1956 p. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957p. і набув чинності з 1958p. Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики.

Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз країн ЄС з відповідними угодами про таке:

· відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;

· введення єдиного митного тарифу для інших країн;

· проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.

1972 p. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення валютно-економічного та політичного союзу. З 1973 p. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. Цього ж року до Співтовариства вступають Великобританія, Данія, Ірландія.

Європейська асоціація вільної торгівлі

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) була утворена Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією, Швецією 1960 p. на Стокгольмській конференції. 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а 1986-го - Фінляндія, яка з 1961 p. була її асоційованим членом. У зв'язку з вступом до ЄС з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія (1973 p.), а також Португалія (1986 p.). Як типова зона вільної торгівлі, ЄАВТ у нинішньому її складі (Австрія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія) вирішує такі основні завдання:

· забезпечувати вільну торгівлю промисловими товарами.

· спільно вирішувати економічні, науково-технічні проблеми, розвивати зони активності і забезпечувати повну зайнятість;

· створювати умови для якомога повнішого використання ресурсів, сприяти підвищенню продуктивності праці;

· посилювати координацію торговельно-політичних курсів спільно з ЄС та в рамках ГАТТ/СОТ і ОЄСР.

На відміну від Європейського союзу Європейська асоціація вільної торгівлі являє собою регіональне інтеграційне угруповання зі збереженням суверенітету країн-учасниць без органів наднаціонального регулювання.. Інтеграційні процеси Східної Європи

Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)

Розвиток співробітництва між країнами Чорноморського регіону став можливим завдяки епохальним змінам у політико-економічній структурі Європейського континенту, відновленню або зміцненню державності багатьох країн регіону, поширенню демократичних засад. 

Початок нової ери у житті Чорноморського регіону розпочався 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).

Принципи, закріплені в Декларації про ЧЕС, були знов проголошені у заяві, прийнятій на зустрічі на найвищому рівні країн-учасниць ЧЕС, яка відбулася 30 червня 1995 року в Бухаресті, та у Декларації, прийнятій на зустрічі глав держав (або урядів) країн-учасниць ЧЕС 25 жовтня 1996 року в Москві. Усі цілі та принципи, задекларовані у цих трьох документах, повністю відповідають положенням Статуту ООН. Декларація визначила пріоритетні напрямки та основні механізми взаємодії в межах ЧЕС, такі як: 

ь спрощення візового режиму; 

ь приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;

ь уніфікація податкового режиму;

ь заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС, які представляють обопільний інтерес.

Співдружність незалежних держав (СНД)

Співдружність Незалежних Держав було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди.

Цілі:

· обов'язкове виконання взятих на себе у рамках СНД міжнародних обов'язків;

· невтручання у внутрішні справи;

· дотримання територіальної цілісності та недоторканість границь СНД;

· обов'язкове дотримання міжнародних норм у галузі прав людини та основних принципів щодо прав національних меншин;

· об'єктивне представлення суспільно-політичного життя у засобах масової інформації держав-членів, недопущення розповсюдження повідомлень, які можуть спричинити міжнаціональні конфлікти;

· заборона діяльності політичних партій та угруповань, що основані на ідеях фашизму, расизму, міжнародних конфліктах тощо.

Процеси інтеграції в Північній Америці

Так у Західній півкулі інтеграційні тенденції знайшли своє продовження в Латиноамериканському регіоні у спільному ринку групи країн Південного Конусу – МЕРКОСУР, а на Північноамериканському континенті в зоні вільної торгівлі – НАФТА, що заявила про себе як тристороннє економічне інтеграційне об'єднання континентальних масштабів, що включає Мексику, США і Канаду. Найбільше розвиненим інтеграційним угрупованням у Північноамериканському регіоні є НАФТА – Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, утворена в січні 1994 р. США, Канадою, Мексикою (назва НАФТА складається з перших букв слів North American Free Trade Association).

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть іти по типу інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій США, Канади і Мексики, в остаточному підсумку - зрощування процесів відтворення держав-членів, формування єдиного господарського організму трьох країн. По чисельності населення, обсягу ВВП і ряду базових економічних показників Північноамериканське інтеграційне угруповання порівняне з Європейським союзом. НАФТА володіє потужним (особливо завдяки США) економічним потенціалом, наприклад, щорічний обсяг виробництва товарів і послуг США, Канади, Мексики дорівнює 3 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складає майже 20%.

Згідно з цією угодою, з січня 1994р. розпочато формування найбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершити у 2009р. Тобто до 2010 року у даному інтеграційному угрупованні повинні бути ліквідовані всі торгові, а також інвестиційні бар'єри між державами-членами, скасовані всі мита між трьома країнами. 

Економічна інтеграція в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

В Азійсько-Тихоокеанському регіоні інтеграційні процеси вже протягом кількох років визначають головні напрями і зміст його розвитку. Інтеграційні процеси в АТР, гігантському за своєю економічною потужністю, проходять на території з населенням більш 3,5 млрд. чол. На АТР припадає 56% світового валового продукту, 45% світового експорту і 45% світового імпорту.

Специфіка інтеграційних процесів в АТР полягає в наступному:

• в інтеграцію включені як розвинені, так і держави, що розвиваються, що мають різний рівень економічного розвитку;

• процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні, між фірмами, корпораціями країн регіону;

• інтеграція протікає на регіональному рівні й великою мірою на рівні окремих субрегіонів;

• ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика;

• відсутнє чітке інституціональне оформлення даного інтеграційного угруповання.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон включає ряд субрегіональних об'єднань: Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Організацію Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), Австралійсько-Новозеландську зону вільної торгівлі, Південно-Тихоокеанський форум (ПТФ), Тихоокеанська економічна рада (ТЕР).

35

Європейський Союз, його склад, напрямки і перспективи розвитку.

ЄС являє собою інтеграційне угруповання п'ятнадцяти західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії, Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів.Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 р., коли було запропоновано створити Європейську Федерацію, що грунтується на економічному об'єднанні. Мета: передбачалась інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба. Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 року (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 р. Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957 року і набрав чинності з 1958р. Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. Інстутиційна структура ЄС: *Рада Європейських Співтовариств (скликається двічі на рік у складі глав держав і урядів) як вищий орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою; *Комісія Європейських Співтовариств (складається з голови та 17 членів комісії, які призначаються урядами країн-членів за встановленою квотою) як постійний виконавчий орган; *Європарламент (складається з 518 депутатів, які обираються прямим загальним голасуванням громадян країн-членів за встановленою квотою) як основний консультативно-наглядовий орган; *Суд Європейських співтовариств (складається з 13 суддів) як орган юридичного контролю, *Європейськое політиче співтовариство, *Рада міністрів ЄС, *Економічна і соціальна рада (консультативний орган), *Контрольна палата (складається з 12 чоловік). Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в єдине Європейське співтовариство відбулося 1967 року, 1968 року було утворено митний союз країн ЄС Мета: • відміну митних податей і зняття кількісних обмежень; • введення єдиного митного тарифу для інших країн; • проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики. З 1973 р. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціаці вільної торгівлі, з іншого. 1979 року завершується процес створення Європейської Валютна Системи (ЄВС), вводиться в дію ЕКЮ. Цілями: *зменшити коливання валютних курсів, *витіснити з міжнародних розрахунків долар США,*стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС. 1991 року підписується угода між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року приймається Маастріська угода, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС. Передбачається створення економічного і валютного союзу (ЄВС). Мета:* усунути ще діючі обмеження вільного руху капіталу в Португалії та Греції. Країни ЄС орієнтуються на прийняття заходів щодо стабілізації грошової системи і закріплення бюджетної дисципліни, хоча проведення економічної, грошової і валютної політики залишається прерогативою окремих країн; *створити Європейський валютний інститут, який має готувати документи для проведення єдиної грошової та валютної політики, * створити Європейський центральний банк в 1999р

36

Порівняльна характеристика процесів економічної інтеграції країн Латинської Америки, Азії і Африки.

Країни Латинської Америки першими з країн, що розвиваються, пішли шляхом регіональної економічної інтеграції. З 1960-х років активно формуються і розвиваються великі та малі регіональні й субрегіональні інтеграційні угруповання:• Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР, 1960 р.); • Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ, 1960 р.); а з 1980 року - Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛААІ; • Карибська асоціація вільної торгівлі (КАРІФТА, 1965 р.); а з 1973 р. -Карибський спільний ринок (КАРІКОМ;• Андська група (Картахенська угода, 1969 р; • Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС, 1975 р.), до якої увійшли 26 країн Латинської Америки. Аналіз латиноамериканських інтеграційних угруповань ускладнюється істотними змінами їх політики, орієнтації, складу, а також назв. Дослідження міжамериканського банку розвитку виявило три моделі інтеграції у Латинській Америці: зона вільної торгівлі (ЛАВТ, КАРІФТА); спільний ринок (Андська група, ЦАСР, КАРІКОМ); модель часткових економічних преференцій (ЛАДІ).

Передбачається поетапне формування системи торговельне-економічних відносин: а) зниження митних тарифів на половину товарів;

б) усунення митних тарифів у торгівлі між Аргентиною і Бразилією до 1995 року; в) розробка єдиних програм розвитку аграрно-промислового комплексу;

Наприкінці 1980-х років інтеграційна політика країн Азії все більше орієнтується на пошук шляхів і форм економічної взаємодії країн регіону в контексті розвитку континентальної економічної інтеграції, насамперед європейської, північне- та латиноамериканської. Перспектива перерозподілу світу на відносно замкнені економічні блоки стимулює відповідні інтеграційні процеси і в Азії. Утворена Організація азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС, 1989 Через торговельні угоди, поглиблення взаємного економічного співробітництва можливе створення економічного союзу східноазіатських країн.

Незважаючи на бідність країн та їх низьку економічну активність Африка має певний досвід розвитку різноманітних форм регіональної економічної інтеграції. Серед них слід назвати такі: • Західноафриканське економічне співтовариство (ЗАЕС;• Рада згоди; • Економічне співтовариство Західної Африки (ЕКОВАС) • Митний та економічний союз Центральної Африки (МЕСЦА); • Економічне співтовариство країн району Великих озер (Бурунді, Заїру, Руанди). • Зона преференційної торгівлі (ЗПТ) держав Сходу і Півдня Африки; • Південноафриканська конференція з координації розвитку; • Організація африканської єдності, до якої входять майже всі країни Африки. Особливості інтеграційних процесів країн Африки виявляються в різнорівневій валютній інтеграції, яка полягає ось у чому: 1) двосторонні (Бурунді, Заїр, Руанда) і багатосторонні (в Економічному співтоваристві країн Західної Африки та Митному і економічному союзі Центральної Африки) клірингові та розрахункові угоди; 2) кредитні союзи, зокрема між членами Арабського валютного фонду (Алжир, Єгипет, Лівія, Маврикій, Марокко, Сомалі, Судан, Туніс) з використанням розрахункової одиниці – арабського динара, 3) валютні союзи з емісією єдиної валюти та спільним органом валютної політики.

Більшість офіційних механізмів інтеграції африканських країн виявились у цілому неефективними.

37