2. Рання творчість письменника: оповідання «Керманич», поезії в прозі

На формування світогляду Марка Черемшини великий вплив мала усна народна творчість, безпосередня його близькість до народного життя.

Взірцем для Марка Черемшини були твори українських письменників-класиків — Г.Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, І.Фран­ка та ін. Найбільший вплив на нього справила творчість Т.Шевченка. Пись­менник брав участь у відзначенні шевченківських роковин, регулярно виступав з доповідями-»відчитами» про життя і творчість Т.Шевченка, у яких в популярній формі розкривав роль і значення поета в історії українського культурно-громадського життя. У одному з таких «відчитів», написаному в 1908 р., Марко Черемшина говорить про «найлуччого сина України», «співця народного, громадянського життя», який «умів про­никнути в суть всього народного життя», «умів дивитись на людей душею». Марко Черемшина визнавав індивідуальність кожного народу, відстоював «свободу кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови і інших етнографічних відмін».

Великим учителем і наставником Марка Черемшини був І.Франко. На молодого письменника І.Франко справив враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше» («Фрагменти моїх споминів про І.Франка»). За дружньою порадою І.Франка, який побачив у студентові Віденського університету справжній письменницький талант і глибоке знання селянського життя, Марко Черемшина кинув писати поезії в прозі і звернувся до мужицького побуту. І.Франко редагував перші оповідання Марка Черемшини, високо оцінив його збірку «Карби».

У 1906 р., реагуючи на перерву у творчості Марка Черемшини, І.Франко з гіркотою зауважив: «Марко Черемшина – один з найбільш «фольклорних» українських письменників. Усна народна поезія – відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів'я і при­казки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина». У «Автобіографії» Марко Черемшина зазначав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними». Отже, художнє світобачення і світосприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.

Самобутній гуцульський фольклор зі збереженими в ньому елементами реліктових вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, усіх виявів і форм життя, лексичним багатством послугував моделлю художнього світосприйняття для Марка Черемшини, моделлю, де поєдналися складові реалізму, імпресіонізму з неоромантизмом. Неоромантизм Марка Черемшини закорінений у пантеїстичному світовідчутті гуцульської міфології.

Про перші літературні спроби говорив сам Черемшина, але вони не збереглися, своїм поетичним складом вони були близькі до коломийок. У спадщині письменника збереглися 4 зразки: «Та не думай, Марусенько», «Параска», «Та кувала зозулечка» і «Під осінь» (більшість творів не має дат). Спробувавши сили в різних жанрах, Черемшина зупиняється на соціально-психологічній новелі.

Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і В.Стефаник, він став «поетом мужиць­кої розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було, – темним, забобонним, убогим, зне­доленим, прибитим віками безпросвітньої нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села і його соціальних контрастів.

3. Збірка «Карби» (1901). Тематика, художні особливості лірично-психологічних новел – основного жанру письменника. Новели «Чічка», «Злодія зловили», «Зведениця», «Більмо» як зразки нова­торського художнього осмислення традиційних тем. Новела «Святий Николай у гарті»: своєрідність композиції та вирішення конф­лікту. Новела «Карби» – ключ до ліричного світу збірки

Самобутній талант Марка Черемшини на повну силу розкрився вже у першій його збірці «Карби. Новели з гуцульського села» (1901). Пройшовши недовгу школу літературного учнівства, письменник виступив сформованим художником з чітко окресле­ною тематикою своїх творів, оригінальним почерком. Вся його творчість не вийшла за межі малої прози – оповідання, новели, образка, ескізу, в якій він став вправним майстром. Цей малий мобільний жанр дозволяв йому відтворювати найсвіжіші події, відгукуватися на актуальні питання щоден­ного життя. Він досконало знав життя селян, їх побут, працю, звичаї, мрії і сподівання. Головним його героєм став безземельний гуцул, який не може вилізти з нужди, борсається в тенетах, розставлених йому панами, жандармами, лихварями, сільськими глитаями. Марко Черемшина змалював цілу галерею селянських типів, різних за своєю зовнішністю, вдачею, але однако­вих за долею – всіх їх тисне нужда, темрява і безправ'я. Жорстока дійсність гнітила людей не лише фізично, а й духовно.

Назву збірці дало перше оповідання автобіографічного характеру – «Карби». Народні болі глибоко запали в душу письменника. Всі оповідання збірки пройняті сумним настроєм, у них багато плачу, скарги на кривдників. Гірко нарікає на своїх дітей старий Чюрей («Дід»). Ставши зайвим ротом в сім'ї, він вкорочує собі віку. Ту­жить-голосить зведена паничем дівчина («Зведениця»). Для неї залишився один вихід – «глибокого плеса шукати». Ридає над здохлою конячиною Чічкою бідний гуцул-коновкар («Чічка»). Він втратив єдину годувальницю сім'ї. Дитячий плач чується в оповіданні «Злодія зловили». Напівпритомний від голоду малий сирота Юра припав до коров'ячого вимені, та багачі ловлять і жорстоко карають «злодія». Суцільним голосінням є оповідання «Грушка». Голосить не лише Їлаш над дружиною в домовині і діти над матір'ю, всі присутні на «грушці» вибухають плачем над долею сиріт. Митро Пасемків з оповідання «Лік» втратив здоров'я, працюючи на багатих. Та навіть у найскрутніші моменти, в хвилини розпачу ці люди не втра­чають людської гідності, не принижуються перед своїми кривдниками. В оповіданні «Раз мати родила» виведено такий образ селянина Юсипка, що став на захист своє; честі. Доведений до відчаю, він підняв руку на жандарма, і хоч вини за ним не було ніякої, його тяжко побито і на пострах іншим відправлено до в'язниці.

Одним з кращих творів збірки «Карби» є новела «Святий Николай у гар­ті». До убогої селянської хати Курила Сівчука приходить екзекутор і шукає, що можна взяти за несплачені податки. Він побачив там безпросвітню нужду і зняв з стіни закурений образ святого Миколая у дерев'яній різьбленій рамі. Ввечері, коли діти стали молитися і звели свої оченята на образ, не знайшли його на стіні. Гіркою іронією звучить відповідь батьків, що «світий Николай у гарті», тобто в арешті.

У цій новелі Марко Черемшина правдиво відтворив одну з сторінок селян­ського життя в умовах тогочасної дійсності. Селянину нічим заплатити податок, і він позбувається останнього, що має в хаті. Образ Курила Сівчука несе в собі велику силу художнього узагальнення. Прибитий, затурканий, він не перечить силі влади, розуміє, що закон проти нього. Щоб якось продовжити голодне існування сім'ї, він наважується приховати свої убогі пожитки: сардак, сорочка, постоли, «ненин киптар, опинка та й сорочка», дитячі «кожушинки та й сорочічки, обі верітці», «вузлик муки, бербеничка з огірками», «два глиняні горшки», п'ять дерев'яним ложок, стільки ж червонявих мисок і кулешінник». Екзекутора показано тільки як «фугурку», що сліпо виконує накази. Майстерно відтворено сцену очікування екзекуто­ра. Короткий діалог відбиває все те напруження, яке склалося. Сарказм вкладено в саму назву новели «Святий Николай у гарті».

Іронією, що переходить в сатиру, сповнено оповідання «Основини». Обплутану забобонами Семениху зганяють з насидженого місця, вона мусить будувати нову хату «край Довбушевого звору, на маленькій трикутній поляночці». Семениха спробувала шукати правду, пустила майно на адвокатів, їздила до Відня, надіючись, що її захистить «депутат Каньовський», та нічого не домоглася – всюди її зневажали, вимагали тільки грошей. Після розпо­віді Семенихи саркастично лунають мужицькі п'яні голоси: «Дай боже па­нам житє!».

Марко Черемшина, як і його літературні побратими В.Стефаник і Л.Мартович, бачив безвихідне становище мужика. Показав весь трагізм його життя протягом першої чверті XX ст., Марко Черемшина з гірким болем відзначав: «Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього щораз то інша і щораз то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує» («Стефаникові мужики»).

Уже перша збірка «Карби» свідчила про особливо обдарованого автора. Як тут не згадати колишнє пророцтво Федьковича: «Малий Іван мав тоді чотири роки. Ластився до Юрія, оглядав ґудзики, а Федькович жартував: «Ой Іванчику, буде з тебе великий чоловік, бо велику голову маєш»«. Та й пізніші слова І.Франка, звернені до Марка Черемшини, теж несуть віру в талант письменника-гуцула: «Як хочеш, молодче, бути письменником, тримай зв'язки з народом, жий його життям. І не забувай ніколи свого краю. Ти ще маєш до свого нещасного народу чарівну природу Верховини. Глибоке джерело!" Новели Марка Черемшини характеризуються самобутнім колоритом, глибоким психологізмом. Діалектизми і краєвиди не псують тла творів, хоча сам автор деколи вважав це хибами. В.Стефаник правильно зауважував: «Ти, Іване, все ж таки дуже гарно розсипаєш свої чічки».

Надзвичайно вдало виписано трагедію дитини-сироти в новелі «Злодія зловили». До всіх нещасть, до голодного існування, до втрати мрії – стати бодай пастухом – додається страшна неслава: хлопчика остригають, а Юра добре знає, що «головних злодіїв стрижуть у селі», знає, що «то великий сором», і страждає подвійно.

Нещастя дівчини-покритки, яка повертається з байстрям із заробітків, передано через світовідчуття самої героїні: «Прокуратна копила має! Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить, гей підвалена птаха, боїться. Зведениця копила несе! Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля й стрясає. Сонце паде. А на гіллі зозуля кує». Символ довгого життя – кування зозулі – вступає в логічну протидію з нещастям зведеної дівчини, і від того трагедія більшає.

До збірки ввійшло 15 творів:

• «Карби»;

• «Дід»;

• «Раз мати родила»;

• «Святий Миколай у гарті»;

• «Хіба даруймо воду»;

• «Грушка»;

• «Чічка»;

• «Злодія зловили»;

• «Лік»;

• «Бабин хід»;

• «Зведениця»;

• «Основини»;

• «Більмо»;

• «Горнець»;

• «На боже».

Центральний образ «Карбів» – село близьке, рідне, темне, бідне, кинуте в пащу чорної безодні. Герої збірки – люди трагічної долі, забобонні, безпорадні, беззахисні, приречені на безпросвітні злидні.

Багатство поетичного ладу збірки:

• лірико-патетична оповідь – краса природи;

• трагедійно-драматична – життя селянина;

• іронічно-саркастична.

Використавши народні вірування в карби – гріхи, письменник змалював реальну картину нужденного життя селян, яких переслідує страх і перед паном, і перед Богом. Визначальною рисою художнього світу, створений Черемшиною, є орієнтація на соціально-психологічне узагальнення, характерне для широкого епічного відображення дійсності. Орієнтацію на соціальну психологію чітко виявлена у застосуванні прийому лейтмотивної характеристики героя – виразника настроїв і смаків соціального середовища, в якому він живе.

Рання творчість Марка Черемшини сильна показом темних сторін селян­ського життя. Як письменник він співчував долі своїх героїв, від­давав їм усю любов свого серця, палко бажав поліпшити їхнє життя.

Творчість Марка Черемшини привернула увагу критики. І.Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» одразу визнав талант молодого про­заїка і зарахував його до «різнобарвної китиці індивідуальностей» в укра­їнській літературі початку XX ст. А Леся Українка назвала Марка Черемшину «цікавим і оригінальним талантом».

4. Збірка «Село вигибає» (1925). Аналіз проблематики новел «Село потерпає», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Перші стріли». Протест автора проти імперіалістичної війни. Компози­ційна своєрідність збірки, ліричне та епічне в її структурі. Авто­біографічна новела «Бо як дим підоймається»

Після виходу «Карбів» Марко Черемшина на деякий час перестав друкуватися. Новий етап творчості розпочався у роки Першої світової війни, яка вразила нещастями і трагедіями всіх галицьких митців, змусила взятися за перо й В.Стефаника. Марко Черемшина бачив, як російська армія руйнували читальні, установи «Січі» та «Просвіти», ґвалтувала дівчат і жінок, глумилася над культурою українців. Дружина Черемшини змушена була ховатися від російської солдатні то у коморі, то в ямі від картоплі, то навіть під лавкою.

Основною темою його нових оповідань стає «село за війни». Письменник виступив з творами, у яких засудив війну, показав страхітливі та наслідки. Зображені в новелах цього циклу картини жахливої дійсності мають глибоку архетипну проекцію, тому ці новели набувають й міфологічного сенсу.

У новелі «Село потерпає», що становить експозицію циклу, розгортання міфологеми «покинутої землі», своєрідного «вигнання з раю», втілено завдяки використанню вагомої метафорики в поєднанні з фольклорним хронотопом. Покинувши рідні пороги, з’єднані горем у єдину спільноту, вчорашні господарі почувають себе вигнанцями на рідній землі.

До цісарської армії були мобілізовані селяни-гуцули, які гинули у бра­товбивчій війні з такими ж селянами царської армії. Письменник показав, як за найменші симпатії до «москаля» цісарські посіпаки вбивали невинних людей. Дід Чюрей побачив страту гуцула і дізнався, що гуцулів мають стра­тити за «москаля». Жахи війни, що руйнує узвичаєний ритм життя, жорстока абсурдність братовбивства передаються і через розгортання метафори українського фольклору – битви як кривавого танцю («Перші стріли»). Не краще ставилися до селян й австро-угорські війська. Їхні злодіяння письменник описав у новелах «Бодай їм путь пропала», «Поменник», «Зрадник».

В оповіданнях циклу «Село за війни» змальовано картини роз­прави цісарської вояччини над мирними жителями, яких звинувачували в зраді, в шпигунстві, в симпатіях до «москаля», у спілкуванні з «козаками». Характерним з цього погляду є оповідання «Зрадник». Зрадником став селя­нин Василь, бо його чорна корова у літню спеку перебігла лінію фронту. Комендант визначив, що чорна корова – то був «знак для не приятеля» і ні в чому не винний «зрадник» гине. У оповіданні «Поменник» показано, як роз­стріляно цілий гурт селян тільки за те, що під час перебування на селі «моска­лів» піп поміняв їм старі «поменники» (поминальні книжки) на нові з православним хрестом.

Заключним акордом у зображенні великої трагедії військового лихоліття є оповідання «Село вигибає». Письменник показав картини села під час закінчення війни, та він не був проти життєвої правди, глибоко відтворив настрої і переживання приречених на загибель людей. Майже все село, що лежало по лінії фронту, було знищено. Кого не скосила куля, той вмирає від голоду, холоду, пошестей. Кілька смер­тельно хворих і голодних селян чекають свого кінця в трупарні на цвинтарі. Увага автора зосереджена на образі війта, який тяжко переживає ще й те, що його син Петро пішов на війну і зник безвісти. В мотивах новели виразником є відгомін своєрідно переосмисленої міфологеми «повернення блудного сина». Раптом до трупарні підійшло двоє – козак і жовнір: солдат російської армії привів у рідне село солдата австро-угорської армії. Емоційно, в стилі народних голосінь змальовано сцену зустрічі сліпого сина-жовніра з конаючим батьком. Батькове серце не витримало такої муки. Усвідомивши безвихідність свого становища, свою майбутню долю сліпого жебрака, тут же знайшов для себе кулю Петро. Побачивши таку картину, козак «закляв всю жовнірську долю» і допоміг поховати мерців.

Марко Черемшина показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти її справжніх причин, але добре бачив наслідки.

5. Засудження соціального визиску, національного гноблення в умовах панської Польщі в новелах збірки «Верховина» (1929). Цикл новел про післявоєнне село («Верховина», «Ласка», «Писанка»). Своєрідність постановки і художнього вирішення морально-етич­ної проблематики в циклі «Парасочка» («Парасочка», «За мачуху молоденьку», «Марічка занедужала», «Парубоцька справа»)

Нові його оповідання, що склали цикли – «Верховина» (1929, увійшло 12 новел: «Верховина», «Писанки», «Ласка», «На Івана, на Купала» та ін.) і «Парасочка» (5 новел), присвячені двом головним темам: соціальному становищу гуцулів під владою нових «господарів» краю і морально-побутовим проблемам, породжених наслідками війни. Письменник побачив уже ті нові сили, що стали на оборону селян, нових «бунтарів», які не боялися жандармів, побережників, лісників, несли народові слово правди і надії. Таким є Іван Гавриш з новели «Коляда», що у текст обрядової пісні вкладає новий зміст, спрямований проти кривдників. Це вже не той неосвічений гуцул, що бідкається і голосить в оповіданнях збірки «Карби». Такі люди, свідомі своєї правоти, не відступали з обраного шляху, виборювали для народу ліпшу долю («Верховина»).

Одним із помітних творів Марка Черемшини початку 20-х років є оповідання «Верховина», у якому відтворено життя гуцульського села в перші роки після війни. Господарями стали комендант жандармерії, панотець, присяжний, лихвар, лісник. Всі вони змовляються, щоб прибрати до рук господарство старого Орфенюка. Федір Орфенюк – один з найкраще змальованих письменником гуцульських типів. Заможний ґазда господарює з невісткою. Ґаздиня загинула від кулі, єдиний син не повернувся з війни. Всю свою любов він переніс на онуків, хоче на них переписати маєток. Під мелодію популярної пісні «Вер­ховино, світку ти наш», яку співає п'яні люди у лісовій віллі, обікраденого, зневаженого Орфенюка підступно вбиває жандармська куля. Повне моральне здичавіння представників пануючої верхівки, зневаження ними елементарних людських прав – саме це побачив письменник на зеленій Верховині.

Марко Черемшина показав, що в'язниця стала однією з характерних ознак гуцульського побуту («Писанки»). За участь у якихось зборах група селян засуджена до місячного ув'язнення, але тюрми були переповнені, і вони мусять чекати до весни. Щоб не втратити дорогий весняний час, гуцули оббивають пороги начальства, дають директорові тюрми хабара, щоб він їх замкнув взимку («Ласка»). Саркастично звучить подяка селян за таку «ласку». Письменник звинувачує весь пансько-шляхетський режим, що пере­творив Гуцульщину на тюрму. Тільки вийшов із в'язниці селянин Іван Гавриш, а йому вже підступно готують новий «ланцушок на руки» («Коляда»). Гинуть по тюрмах, стають перед судом невинні люди, а ті, хто коїть справжні злочини і заслуговує кари, ходять на волі. В ніч на Івана Купала жандарм злочинно вбив невинного гуцула Івана Шепитарюка.

Найповніше погляди на Україну відбито в оповіданні «Туга» (1925), що є перлиною творчості Марка Черемшини. Дівчина Марічка тужить за своїм коханим «Юрійком золотим», який пішов виборювати Україну і не повернувся. Поняття України у героя, коли він ішов на війну, досить розпливчасте. Він уявляє її поетично: «Всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки». Такий поетичний загальник давав підставу деяким дослідникам бачити у творі «Туга» невиразність орієнтирів письмен­ника. Але ж твір написано у 1925 р. і вперше надруковано в журналі «Життя й революція». Того ж року «Туга» увійшла до збірки «Село вигибає», виданої у Києві. Саме в цей час Марко Черемшина сам збирався приїхати до Києва і Харкова. Отже, реально для нього існувала тільки одна, Радянська Україна. Якоїсь двозначності тут бути не може. На високих поетичних регістрах в дусі народних голосінь і колядок передано в «Тузі» монолог дівчини, її побивання за коханим.

За жанром «Туга» не має аналогів в українській літературі. Це – п'ять поетичних монологів, п'ять окремих надфразних одиниць, вкладених в уста героїні, її образно-поетичне мислення невіддільне від народнопоетичних уявлень про розлуку закоханих, виряджання милого на війну за рідну землю, його загибель, сподівання на його повернення. Дівчина лишається вірною своєму коханню.

Багато уваги в останній період творчості приділяв Марко Черемшина зображенню гуцульського побуту. Його цікавили морально-етичні проблеми. Війна залишила в свідомості людей глибокий слід, створила умови для вчинків, несумісних з поняттями здорової народної моралі. Письменник не обминув глибоких соціальних коренів деморалізації окремих своїх героїв. Причиною їх морального падіння була нерівність, що дозволяла багатим не зважати на почуття вбогих. Жертвами моральної розбещеності заможного Федуся стають сільські дівчата, чиї наречені загинули на війні («Парубоцька справа»). Панський закон оберігав багатія, ставав на його захист. Розпусника вбиває циганка Ція. Не здійснилися мрії про щасливе сімейне життя інвалідки Петрихи («Інвалідка»). З глумом зустріла сільська управа її скаргу на свою недолю. Не поталанило на сімейне щастя вродливій Парасочці («Парасочка»). Росла вона, як і всі інші сільські дівчата, полю­била Василя. Познущалися багачі над бідною дівчиною, стала вона покриткою. Тоді Парасочка почала мстити, принаджувала до себе чужих чоловіків, викликала лють у молодиць. Вона – жорстоко відплатила за свою кривду, своє понівечене життя. Війна зробила людей злими, недоброзичливими. Гуцулки побили Парасочку, а коли Парасоччина кара впала на них. Ненормальні соціальні обставини знецінюють усталені віками моральні цінності. Автор не засуджує ні Парасочки, ні моло­диць, переконливо показує, що виною такої деморалізації є соціальна несправедливість.

Продовжує цю тему оповідання «За мачуху молоденьку...». Письменник показав, що жадоба до збагачення, намагання «присісти» чуже багатство штовхає людей на аморальні вчинки. Він змалював образи двох зажерливих багатирів, які заради особистого збагачення жертвують щастям своїх дітей. Не маючи звісток від сина з війни, старий удівець Іван Мотрюк вирішив одружитися з нареченою свого сина одиначкою Єленкою Мочернаковою, щоб приєднати її багатство до свого. Мочернаки погоджуються на цей нерівний шлюб, сподіваючись, що старий зять скоро помре і Єленка «присяде» його маєток. Ніхто з них не питає про почуття Єленки, яка тужить за своїм нареченим Штефаном, гидує осоружним старим багачем. Після весілля, коли воля молодої Єленки була зламана, раптом повертається Штефан і вбиває батька.

У новелі «Марічку головка болить» Марко Черемшина вдався до своєрідної трансформації популярної в гуцульському фольклорі теми побратимства. В основі сюжету – зрада побратимству через зваблення чужої дружини.

Марко Черемшина не був письменником-моралістом, він визнавав, що «казаня ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся» («Своя наука»). У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.