3. Оповідання “Мужицька смерть”. Своєрідність композиції. Тен­денція до реалістичної символізації в процесі образотворення

“Мужицька смерть” (1898). Історія життя Гриця Баната. Колись був достаток. Але померла дружина, а другу ревматизм зробив калікою. Позичив грошей у лихваря Коропа. Борг виріз удвічі. Екзекутор хоче забрати речі на несплачений борг. Смерть Грицька.

Коло тем, які цікавили Л.Мартовича, щораз ширшало, і водно­час було інтенсифіковано пошуки відповідної художньої форми, що могла би вмістити і висвітлити “злобу дня” і стати гідним суперником сатиричних жанрів доби. Так виник задум створити трилогію про галицьке село. Проте було написано лише першу частину – оповідання “Мужицька смерть” (1898), що охоплювало широку сфе­ру селянського побутового життя і світогляду.

Трагізм “Мужицької смерті” досягається комічною передачею окремих сцен і ситу­ацій, частина яких насичена глибоким сумом, інші пройняті гіркою іронією, проте всі вони викликають сміх. В одних випадках цей сміх є виявом жалю, співчуття, в інших – виявом глуму.

“Мужицька смерть” – зразок гармонійного поєднання комічно­го з трагічним, що являє собою синтез двох різних тенденцій моде­лювання дійсності – як життєствердне позитивне начало і як руйнівна сила. Оповідання було опубліковане у газеті “Свобода”, що виходила українською мовою в США; російською мовою в журналі “Жизнь” (1899, квітень).

В оповіданні “Мужицька смерть” Л.Мартович виступив із власним, цілком сформованим індивідуальним стилем. Уже склалася особлива система засобів: іронії, їдкого сарказму, гротес­кових умовності, образів і політичних узагальнень, зоологічних упо­дібнень тощо.

4. Оригінальне трактування традиційної морально-етичної проблеми в новелі “Грішниця”. Образ селянина Притики та його дружини Анниці. Ідейний зміст фіналу твору

Сімейно-побутовий конфлікт – гумористична новела “Грішниця” (1905). Хвора жінка Анниця, готуючись до смерті вирішила покаятись в гріхах перед своїм чоловіком. Починає вона здалеку – із знайденого у скрині сусідчиного півмітка. Коли чоловік виправдовує її вчинок, дружина поступово розкриває свою подружню невірність. Чоловік знав ще раніше. Анниця, кохаючи сусіда Івана й таємно зустрічаючись з ним, довела до загибелі Іваниху. Зв’язок з українським народним гумором.

5. Сатира на тогочасний суд в оповіданнях “За топливо”, “За межу”. Своєрідність художніх прийомів. Сатиричний памфлет “Винайде­ний рукопис про руський край”. Критичне зображення фальшу виборів до австрійського парламенту та крайового сейму (“Хитрий Панько”, “Війт”). Співзвучність цих творів із сатирою І.Франка на австрійську конституцію

“Винайдений рукопис про Руський край” (1897). Висміювання сучасної йому цісарської Австрії. Форма римського рукопису, що подає деякі прикмети нашого краю й народа. Істинні люди – паннуси і поппуси, а міссікуси тільки мають людський вигляд – ці 3 слова не перекладаються. Фантазуючи, Л.Мартович не вигадує основних сюжетних колізій макро- і мікросвіту кожною епізоду, а лише пародіює їх життєві прототипи, як це спостерігаємо в оповіданні “Винайдений рукопис про руський край” (1897), де в образах фантастичних істот паннусів, поппусів і муссікусів, їхньою життя, побуту, праці і взаємин подано сатиричний розріз тодішнього суспільства, правда про становище українською селянства.

У творі використано принцип двоякого (звичайного і перетвореного, оберненого) сприйняття реальності, в якому з достатньою виразністю розкривалась суспільна природа сатиричного способу, образною мислення. Спираючись на реальні факти дійсності й даючи водночас широкий простір своїй нестримній творчій фантазії, письменник “мовою сюжету” показує, до яких розмірів доходить деградація всього суспільства, побудованого на беззаконні, злобі й несправедливості.

Гротескно-алегоричний сюжет в оповіданні “Винайдений руко­пис про руський край” не стільки відтворює важливі життєві колізії, скільки моделює їх, переводячи з політичного і соціального плану у фантастичний чи “зоологічний”. Невелике оповідання знаменне глибиною замислу, широтою узагальнень, місткістю і концентрацією художньої структури.

Значною уяв­ляється і філософська ідея, закладена в розповіді. Муссікуси – це живе уособлення народу, його трудолюбства, безправного становища. Це – розповідь про великий, але поневолений народ, забитий, політично пасивний і безмежно терплячий і витриманий.

Сатирик досяг класичної висоти, змалювавши гротескно-сатиричний світ паннусів, попуссів, муссікусів, давши широке узагаль­нення головних закономірностей життя сучасною йому суспільства, характерні риси якого виросли до символа, уособлюючи антинародність австро-угорської держави і влади загалом.

У ранніх оповіданнях моральний критерій становить частину об­разного змісту – не а якості дидактичного імперативу чи абстракт­них логічних кагегорій, – а в реалістичному розкритті певного погляду на життя людини і суспільства. Саме тому моральне почуття невіддільне ні від епічного повіствування, ні від викривальних начал. “Винайдений рукопис про руський край” – це двобічна за характером сатира: на суспільний лад і політичну пасивність народу.

Письменник досліджує можливості людської особистості, її здатність до духовного зростання; його приваблюють живі, природні людські почуття, але викликає відразу всяка імітація, підробка, фальш людською переживання, благородного стремління.

Ранні оповідання демонструють уміння сатирика схоплювати явища всебічно, в повноті їх соціальних зв'язків, політичних при­чин і наслідків, у гостроті породжених ними конфліктів добра і зла, любові і гніву. Ідеї відродження людини, народу, нації становлять пафос творчості Л.Мартовича – письменника з яскраво вираженим сатиричним стилем, людини із сформованими суспільно-політичними переконаннями, моральними принципами і естетичними поглядами, художніми симпатіями і антипатіями.

Картини життя селянина – “За межу” (1899). Гриць посварився за межу з Іванихою і мало не вбив свою сусідку. Гриця виправдали, бо за “австрійським карним законом” потрібно, щоб у позивача було принаймні 2 свідки. Свідок – старий дідусь, який розповідає про інші речі, а не про бійку. Гриць все заперечує. Серед творчої спадщини Мартовича є низка “скомпонованих” творів, для яких є характерною комбінація різних літературних видів: новели й оповідання (“Грішниця”, “Відміна”), оповідання й повісті (“Мужицька смерть”), новели й драматичної сценки (“3а топливо”, “За межу”, “Зле діло”), що є складним “сплавом” найрізноманітніших наративних форм.

Оповідання про вибори відзначалися яскравістю ситуацій, політичною гостротою і сатиричністю – “Іван Рило” (1895), “Хитрий Панько” (1901), “Війт”, “Смертельна справа” (1903) та ін. Чимало уваги приділив у своїх творах викриттю урядовців – “Булка”, “Нічний гість”, “Перша сварка”, “Прощальний вечір” та ін.

Тема оповідання “Іван Рило” продиктована подіями політичного життя – проходили вибори в австрійський парламент – і розрахована на потреби поточної громадської кампанії. Сутність політичного яви­ща – у прізвищі центрального образу. В цьому узагальненому типі висміяно як перевертнів, перекинчиків, підкупних “хрунів”, гак і тих, хто підкуплює. Австро-угорська парламентська система була багата і на тих, і на інших. Термін “хрунь” стає називним упродовж дії австрійсько-цісарської конституції.

Це сатиричний гротеск класичного зразка з характерними ознаками деформації, втілений у фантастичну метаморфозу психіки. Цими епізодами Л.Мартович па­родіює достовірні факти несподіваних еволюцій деяких громадсько-культурних та партійних діячів, які нерідко змінювали свої ідейні засади, особливо під час виборів.

Такий прийом крім формотворчої виконує ще й естетичну функцію. Створюючи ігрову пародійну ситуацію, сатирик досягає комічною ефекту, викликаючи в читача емоційну співучасть в оцінці певного явища. Важливо зауважити, що ефект емоційною впливу подібної фантастичної ситуації на читача ґрунтується на ре­альних аналогах.

В багатьох творах Л.Мартовича (“Ось поси моє”, “Війт”, “Смертельна справа”, “Хитрий Панько” та ін.) змальовано селян, з їхньою громадянською гідністю, не піддаючись на підкупи, незва­жаючи на погрози, й вибирають до ради своїх людей. Багато сил віддав Л.Мартович питанню виборів до галицького сейму і австрійського парламенту, організовуючи віча, агітуючи за українських кандидатів, виступаючи з публіцистичними статтями і ху­дожніми творами. Вибори були однією з найважливіших соціально-політичних проблем у Галичині. Австрійська конституція не давала політичних прав українцям як національній меншині. Існуюча куріальна (виборча) система, дія різних цензів: маєткового, віково­го, осідлості, позбавлення голосу військових і жінок – усе не нада­вало привілеї великим землевласникам і польській шляхті. Один селянський депутат виступав від 75 тисяч населення, тоді як один панський – від 50 осіб.

Оповідання “Квіт на п’ятку” і “Смертельна справа” написані на одну й ту саму тему – роль і потреба агітації у національно-політичному прозрінні селян. І в першому, і в другому оповіданнях зображено темних неосвічених селян-виборців – Миколу Підпаленого і Петра Підошву. Обидва вони і голосують за українського кандидата. Перший – з намови священика, несвідомо; другий – під впливом агітації, усвідомлено.

Л.Мартовича цікавила соціальна і політична побудова суспільства, життя селянства, придушеного гнітом, доведеною до нікчемності і темряви, психологія і поведінка усіх соціальних груп. Звідси – й складні ідейно-художні концепції, замисли, проблемна розлогість, складна жанрова природа, що не підлягає ніяким канонам. Вдало й плідно викорис­тані журналістсько-публіцистичні звороти, образи радикалів-агіта­торів, їхня діяльність і вплив на психологію селянства.

В оповіданні “Смертельна справа” (1903) показано, як під впливом агітації в громади села Тупівці пробуджується са­мосвідомість, почуття людської гідності і громадського обов’язку.

Зростання політичної свідомості всієї громади спостерігаємо в оповіданні “Війт”. Громада послідовно пере­буває в опозиції до уряду, за що з такою ж послідовністю піддаєть­ся покаранню штрафами: за закладену читальню; за вечорниці в читальні; за скликане віче; за те, що рада ухвалила писати до урядів по-українськи. Все це перераховував війт радним після одержання чергової кари, намагаючись скинути це війтівство, бо пла­тити штрафи уже не може.

Радні приходять до оптимально мудрого рішення: обрати війтом чоловіка, який би нічого не мав й “ніякої кари не боявся”. Ним виявиися громадський пастух Петро Коваленко, що жив у солом’яній буді на громадській толоці. І Петро Коваленко прислужився громаді – проголосувавши за українською посла.

Цікавий у цьому плані є образ селянина Панька з оповідання “Хитрий Панько”, який усвідомлює свій громадянський обов'язок. Громада вперше обрала його “виборцем на посла до віденської ради”. Панько радіє і боїться непередбачених перешкод. Знає, що можуть відібрати в нього картку до голосуван­ня, підкупити, арештувати, побити , а може, й убити. При все це на­казали йому читальники ще вдома, а український адвокат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади. Образ Панька – новий в українській літературі. Розвинене почуття громадського обов’язку вирізняє його з-поміж інших літера­турних героїв – бідних, чесних, пригноблених, покірно-податливих, трагічно-нещасливих.

Оповідання Л.Мартовича, в яких головними героями виступають прості люди. зворушують глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою. У низці “антивиборчих” оповідань (“Смертельна справа”, “Війт”, “Хитрий Панько”, “Квіт на п’ятку” та ін.) Л.Мартович проводить думку, що єдино надійний шлях народу до свобо­ди – це свобода внутрішня, усвідомлення себе самодостатнім вели­ким народом, звільненим від рабської психології, народом, який не дозволить, над собою знущатися.

Жанрова специфіка творчості Л.Мартовича (інтеграція різних жанрів за О.Гнідан):

• Новели й оповідання (“Грішниця”, “Відміна”).

• Оповідання й повісті (“Мужицька смерть”).

• Новели й драматичної сценки (“За топливо”, “За межу”, “Зле діло”).

Сатира Л.Мартовича набула характеру не тільки соціально-пси­хологічного, а й соціально-політичного, філософського. Вона стала зразком для наступного покоління українських письменників: Б.Грінченка, В.Самійленка. М.Чернявською, Дніпрової Чайки, П.Капельгородського, М.Кузьменка.

Незавершені твори. Драма “Політична справа”. Читальня та збори “Січі” – спрямовані проти пияцтва та куріння. Сатиричний образ Семена – ненаситний у прагненні до наживи, заздрісний, сповнений ненависті до бідняків. Забирає у Тетяни пшеницю і землю. Шинкар, зажерливий Мошко. Він наживається не тільки на горілці.

“Село Підйоми”. Дві сюжетні лінії не зв’язані між собою: одна – розправа багача Петра Олійника над Іваном Тишуком та примирення їх до початку суду, і друга – одруження бідного парубка Ілька на старій вдові-багачці.