5. Соціальний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” створено Панасом Мирним 1875 р. разом зі старшим братом, авторитетним фольклористом і критиком І.Рудченком (псевдонім Білик). Твір уже пройшов через цензуру, хай і з вилученнями, проте Ємський указ зруйнував надії на публікацію на батьківщині. Тому роман довелося пересилати М.Драгоманову в Швейцарію, де він уперше був видрукуваний 1880 р. У Російській імперії роман вийшов лише 1903 р. під цензурною назвою “Пропаща сила”.

В основу твору лягла розповідь візника про полтавського розбійника Василя Гнидку. На основі почутого письменник написав розлогий нарис “Подорож з Полтави до Гадяча”. Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує підмічені ним у житті дійсні факти, події й людей. Ймовірно, що нарис “Подорож з Полтави до Гадяча” Панас Мирний написав весною 1872 року, але надрукував його в галицькому журналі “Правда” (Львів) аж у 1874 році.

У нарисі розповідається, як досить заможний і здібний селянин із Заїчинців Василь Гнидка організував банду і кілька літ тримав у постій­ному страху аж чотири повіти. Панас Мирний називає Гнидку “безта­ланною дитиною свого віку”, підкреслює, що Бог дав цій людині розум і силу для добрих справ: “На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої – його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запалений був!” Письменник розумів, що така, особистість – надзвичайно цікава: “Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині, коли воно, прокинувшись, почало у колисці кричати; котрого організаторські сили були такі, що зумів за невеликий час згромадити цілу ватагу усякого люду і за півроку вирізати з нею до двадцяти душ в Зіньківському, Полтавському, Миргородському, ще либонь й Переяславському повітах?”

Оскільки Панас Мирний уникав натуралістичних сцен, у романі зовсім випущена сама подія вбивства сім'ї Хоменка бандою Чіпки, з нариса можна прослідкувати, як відбувся злочин: “... Жив собі хутором уже здавна один козак. Заможній і грошовитий. Скоту в його – повна загорода, а грошей-то й свині не їдять. При йому жили його й сини, аж три. Двох він уже й поженив; у старшого й дитинка була, а менший ще парубкував... Ще й дочка у його, так півдівка, була; ото вона одна й зосталася тільки жива. Гнидка добре його знав... Та різдвяних свят, зібравши дванадцять самих найздоровіших товаришів, і скокнув до того козака “празникувати”...

От сі до вікна, стукають, просяться в хату. Їх не пускають; вони просять хоч шлях показати. Дорога тоді була забитна, недавно сніг увалив. Батько й послав парубка. Той тільки що одсунув двері – вони так прожогом усі в хату, аж дванадцять душ... Парубок хотів у вікно вискочити, так хтось з їх як бебехнув з рушниці та прямо у спину так кулю й увігнав, – та й так у вікні й застряв. Вони тоді до жонатих, хто з ножем, хто з сокирою – повбивали. Зостались невістки, дід та баба; та ще дочка, що як побачила ту баталію, то непримітне залізла під піл та там і сиділа, дух притаївши. Зостались ото ті; вони їх пов'язали гаразденько та й питають: де гроші? Питали, питали, – мовчать; вони тоді давай у печі огонь розводити; розвели; та візьме жменю соломи, зверне верчик, запалить та до ніг, – отак і пече. Пекли, пекли, та чи то вже так їх запекли, чи, може, вже ті затялися, ні слова та й годі. Стара одначе знемогла, сказала, що в пічурці 50 карбованців замазано. Виколупали та знову до неї. Більше, каже, немає... Тоді вже вони взяли гаразденько усіх, поскладали в рядок, зайшли з-за голови та обухом у голову; так голови й попровалювали. Тоді ото й дитина прокинулася... Кричить, як не розірветься; так Гнидка узяв тай простромив його ножем, як галушку”...

Відображено в нарисі й той епізод, коли Хоменкова дочка снігами добирається до села, боса й напівроздягнена стукає у вікно крайньої хати і постає перед Гнидчиною матір'ю, яка зважується видати сина.

Проте в романі й дещо змінено, є явний художній домисел автора, при­чому досить вдалий. Так, наприклад, у нарисі говориться, що гроші ста­рого Хоменка знайшлися і врятована дівчина має шанс добре вийти заміж. У романі ж злочинці спалюють хату Хоменків, цим самим втаюючи свій злочин, а не залишаючи по собі слідів, як у нарисі. Та й врятована дівчинка в художньому творі приходиться Хоменкові внучкою, а не дочкою.

Того ж 1872 р., ще без участі брата, Панас Мирний створив повість “Чіпка”. З нарису до неї перейшли тільки сюжетні епізоди, пов'язані зі знищенням родини хуторян. Повість стала наступним кроком до створення майбутньо­го масштабного полотна. Зауваження І.Білика до повісті та його участь у написанні твору розширили обрії спостереження над українською дійсністю та її типами. Співпраця тривала в со­ціально-демократичному напрямі, який Білик у статтях “Перегляд літературних новин” визначив як пріоритетний для української літератури. Док­ладнішого опрацювання в редакціях роману (всьо­го їх було шість) зазнали суспільні проблеми життя українського народу. Старший брат не тільки ре­цензував працю молодшого, а й написав частину матеріалу.

Уже в першій редакції в повісті “Чіпка” Панас Мирний досить широко показав українське пореформене село, вивів яскравого героя. Правда, Чіпка в цьому творі дещо відрізняється від того, якого зустрінемо в романі. Наполохана початком розбійницької діяльності, мати заявила у волость. За це, посидівши в тюрмі. Чіпка вигнав неньку з дому. Коли ж Мотря тяжко захворіла, син відчув муки совісті, щиро перепросив матір і забрав додому. Є у повісті й епізод розправи Чіпки над сторожем. Робота письменника над першою редакцією тривала влітку – восени 1872 року. Другу редакцію Мирний розпочав, прочитавши критичні зауваження брата І.Білика стосовно цього твору.

Переробляючи повість. Мирний працював над нею цілий 1873 рік. Але І.Білик і у цьому творі знайшов недоліки. Прийшлося переробляти втретє. Над четвертою, п’ятою і шостою редакціями брати вже працювали як співавтори. Четверта редакція, правда, фігурувала й навіть видавалася під дещо іншою, але значно влучнішою від попередньої і наступної назв – “Пропаща сила”. В останній редакції твір одержав назву “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Назва була не найкращою, оскільки в певній мірі оправдувала головного героя та його злочин.

Соціально-психологічний реалістичний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” не є першим зразком цього жанру в українській прозі (А.Свидницький створив роман-хроніку “Люборацькі” раніше). Проте ця епопея, присвячена різним сторонам буденного життя краю впродовж тривалої його історії, не має собі рівних.

Сюжетно-композиційні особливості. Авторська концепція звучить уже в заголовку роману з народного життя. “Хіба ревуть воли...” – це перефразована цитата з Біблії, “Книги Йова”. Алегоричну ситуацію, згідно з якою воли не рев­ли б, якби ясла були повними, не потрібно розуміти вузько: селянство прагне “паші” – матеріального забезпечення. Образ ясел, як і інші біблійні образи в літературі, ввібрав і переносні значення, втілив ідеал повноти духовно-мораль­ного благополуччя людини. Назва “Пропаща сила” теж є широко узагальнюючою, вона сто­сується не тільки Чіпки.

Складна і розгалужена композиція твору по­будована за біографічним принципом. Перед читачем розкривається родовід персонажів, з'ясо­вується їх еволюція (Чіпка і його рідні, Грицько, три покоління Ґудзів). Центральною лінією сю­жету є при цьому доля Чіпки. Інші її доповню­ють і перетинаються з нею, але не є службовими. Роман досліджує людину в зв'язках із навко­лишнім середовищем. Автор глибоко засвоїв досвід європейських письменників-реалістів.

Роман показав: життя і праця людини, її громадська та приватна поведінка зумовлюється іноді явними, а часто зовсім непомітними впливами, і залежить, як писав І.Франко, від “тисячі сторонніх впливів, від успадкування інстинктів своєї раси, від виховання, суспільного середовища, лектури, заняття, від впливу людей і природи”. Це й дове­ли співавтори головними сюжетними лініями, доповнили зображуване екскурси в минуле. Вони не сприяють динамічності сюжетного розвитку, і але дають повніше розкриття джерел подій і характерів. Тож “Хіба ревуть воли...” – роман “симфонічний” (зі своїми окремими темами, різний за (тональністю), епічно “багатоголосий”.

Сім розділів першої частини характеризують спершу козацьку вроду і вдачу Чіпки, працьовитого парубка-господаря, передають його враження від “польової царівни” Галі. Тут з'ясовано, якою духовною спадщиною наділили його батьки (розділ “Двужон” – історія знайомства Мотрі й Остапа), висвітлено вплив дійсності на формування характеру Чіпки-байстрюка за життя бабусі Оришки.

Наймитування і кривда від козака Бородая пробудила в дитячому серці «гірке почуття ненависті на долю», усвідомлення того, що в світі панує кривда. Спільне з Грицьком вівчарство за оруди і науки діда Уласа зазнайомили Чіпку з сумним минулим рідного народу і рідного батька. Вражений до глибини душі, марно очікуючи негайної і кари від Бога кривдникам, цей недоліток, немов шевченківський варнак, уперше приходить до хиб­ної думки про помсту й потребу різати й палити панів. Впродовж твору головний герой, на відміну від варнака, від свого наміру не відмовився й у гріхах не розкаявся. В останніх розділах внутріш­ня енергія й сила Варениченка конфліктує зі світом соціальної кривди і неправди. Вдача Чіпки, що виявляється в наполегливому хазяйнуванні й надії на щастя з Галею, відтіняється багацькими амбіціями Грицька.

Шість розділів другої частини знову (як розділи II – V першої) зміщують художній час у минуле: від: початку XVIII ст. до часу “перед волею”. На тлі історичних подій доби розкрито трагедію козацько­го краю, деградацію його корінних мешканців. Цим тлом є знищення Січі, придушення царським військом 1848 р. у самій Європі (угорський похід “москалів”), тобто вияв жандарм­ської ролі імперії Романових – Росії XIX ст.

Порівнюючи композицію роману з будинком із “багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом”, О.Білецький мав на увазі насамперед цю частину. Якщо побудова твору втратила в компо­зиційній строгості, то твір виграв тим, що в другій частині він простежує історичні корені, пояснює наступні події і психологію вчинків. Можна тут згадати Максима Ґудзя – в його “сердечку ви­плодилась воля” під впливом дідових переказів про запорожців.

Ключовою подією, що визначила долю-недо­лю піщан і всіх українців, є запровадження кріпацтва, коли після ліквідації української автономії та зруйнування Запорозької Січі. Про цю трагедію України з обу­ренням і гнівом говориться у восьмому (устами Мирона) та дев'ятому розділах (в епічній критичній розповіді від автора).

Занепад козацького краю відтворено в історії колись вільного роду. Син січовика Мирона Іван Ґудзь – уже тільки гречкосій, який не знав ко­заків і гетьманів. А Миронів завзятий онук Максим, якому старий козарлюга “натхнув свою душу”, тратив силу на гультяйські витівки в селі. Забраний у москалі, Максим втратив українську й узагалі живу душу в лещатах російської солдатчини. Він повернувся з чужих краю та війська на батьківщину вже сформованим злочинцем, який думає лише про наживу. Ця колишня сила теж стала пропащою, безславно розпрощалася з життям під час грабунку.

Історія Пісок у дзеркалі долі родин Вареників і Ґудзів – показ незгоди між двома способами існу­вання. Перший із них, козацький, відходить у минуле, полишаючи викинутими на обніжок жит­тя старі козацькі типи (Мирон) і їх спадкоємців (молоді Максим, Ничипір). Другий спосіб життя – селянський. Він протистоїть індивідуальній свободі першого впорядкованістю, регламентованістю, сталими різновидами трудової діяльності, постійними обов'язками. Цей спосіб залишає сильній особистості з низів небагато можливостей у часи невільницького спокою, тому перед Максимом і Чіпкою, хоч і з різних причин, простелилася “слизь­ка стежка”.

Дійсність кріпацької і пореформеної доби пред­ставлена в романі через систему соціально-побу­тових і психологічних протиставлень: “козаки” – кріпаки, міщани – пани Польські та їх управителі. Роман є і системою історично-національних й етноментальних антитез (Україна – Польща, Україна – Російська імперія). Такий обсяг життєвого матеріалу в цій “проклятій” (І.Білик) частині було не­можливо освоїти засобами традиційного сюжетотворення, тому об'єктивно-епічна художня мане­ра нерідко поступається історично-публіцистич­ному літописанню.

Третя частина (9 розділів) змінила затриману експозицію роману зав'язкою. У Чіпки відсудили землю, й він почав боротьбу, бо “без землі усе пропало...”. Загостреннями розвитку дії виступи­ло марне правдошукацтво героя в місті й селі, потім його гуляцьке життя. Після тяжкої образи матері Чіпка виходить на “слизьку стежку” грабіж­ника і розбишаки.

Вставні історії його побратимів по шинку роз­крили руйнівну роль антигуманних суспільних обставин. Наприклад, з Лушні, доброї дитини, немилосердний пан зробив побоями лихого зло­діячку. Таким чином вибудовується конфлікт не­ординарного героя-правдоборця Чіпки з середо­вищем. У монолозі перед Лушнею в XXI розділі Варениченко навіть “теоретично” обґрунтував ідею соціального розбійництва як помсти суспільству, ворожому до безпритульного простолюду.

Співавтори розбудували панорамний план на­родного життя “на волі”. Брати Рудченки пов'язали ми­нуле з сучасним, виявивши загрозливі тенденції в житті як цілого народу, так і окремих індивіду­умів, правдиво зобразили бунти селян, які вимагали в панів плати за два роки праці вже на волі, та придушення їх військами (розділи XX, XXII). На такому суспільному тлі докладніше вирізьби­лися індивідуальні постаті – суспільне активні­шого Чіпки й “приватної людини” Грицька.

Вісім розділів заключної частини багаті на не­сподівані перетворення в долі Чіпки, Мотрі та Галі. Тут також діє принцип контрастів. Із одно­го боку, маємо поезію кохання, родинної злаго­ди, краси зробленого працьовитими руками Галі та Чіпки. З іншого – насильництво бандитів, розбій. Громадська лінія оповіді включила картину антагоністичного роздертя соціуму України (розділ XXVII), критику панів-земців і земських зловживань, гострі характеристики гос­подарів повіту на зразок Шавкуна.

Родинна і громадська лінія поєднані подією обрання Чіпки в гласні. Несправедливе виведен­ня з їх числа та марні зусилля відновити втрачену честь, вибороти правду – кульмінаційні в романі. За неможливості “виполонити” світ неправ­ди і виростити новий, справедливий, Чіпка знову стає на “криву стежку”. І ця зміна, засуджена авторами, краще вмотивована, ніж попереднє роз­каяння й остатечнення Чіпки. Ще хижіший, він порушує всі морально-етичні норми, мстить на­осліп і вирізує родину Хоменків. Не випадково розв'язкою твору є арешт і заслання Ничипора до Сибіру, самогубство Галі, остаточно розчарованої в чоловіковій “правді”. Таким був закономірний результат суперечностей між розвитком людини та суспільними обставинами, ворожими для ду­ховно-морального її зростання і, навпаки, спри­ятливими для її занепаду.

У творі “Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?” на першому плані, крім Чіпки, – образи Мотрі, Максима й Грицька. Саме вони найповніше саморозкриваються в еволюції. При цьому погляд розповідача може змінюватися залежно від дійової особи. Скажімо, в XVII розділі хата Грицька з теплим її духом оцінена оком і чуттям Чіпки. На початку XVIII розповідач уже «передоручає» бачення і мовлення Мотрі. Така манера дозволяє досягнути стереоскопічності зоб­раження і вираження.

Взаємодія між персонажами заснована на пси­хологічних контрастах вдачі. Так, зіставнопротиставне порівняння поведінки Грицька і Чіпки під час бунту в Пісках розкриває егоїзм і боягузство першого та самозречену відчайдушність дру­гого. Роблять характери рельєфнішими проти­ставлення ідеалістки Христі й Грицька – реаліста й індивідуаліста-власника, Мирона й Івана Ґудзів та ін. Однак Грицько, втілення, за словами І.Білика, “праці з мозольними руками”, винагоро­дженої статками, не менш виразний у своїй українській національній сутності, ніж Чіпка.

Роман показав народ та тих, що запрягли його, мов вола, в ярмо, то як узагальнене ціле, то як сукупність індивідуальних постатей. Реальні й колоритні, вони представили характерні тенденції суспільного розвою: деградації родин, вироджен­ня козацького і панського люду, мешканців міста й села (піщани ледачіють, крадуть, п'ють-гуля­ють), узагалі українців і самої України. І винні в цьому й вони самі, а не тільки лихі соціальні обставини, пани та влада.

Головний герой роману Ничипір теж не роз­винув у собі кращих рис. Трагічний персонаж, розіп'ятий поміж добром і злом. Чіпка самотній серед людей і в родині. Отамануючи серед розби­шак, він став “страшним чоловіком”, втратив свої людські риси в розбої та кривавих злочинах.

Сумління Чіпки обтяжене тяжкими гріхами. Проте його серце, колись особливо вразливе, а тепер скремніле, не здригнулося і в останні хви­лини перебування в рідному селі перед каторгою. Заключне порівняння “Грицько – Чіпка” не на користь останнього.

У творенні образів панів, як більш, так і менш індивідуалізованих, наголошується антинародність їх поведінки, негуманність, обмеження ними свободи людини. Іронічно-сатиричний показ зграї неситих паразитів від Польських до Шавкуна і Кряжова підкреслює їхню здатність множити собі подібних. Виразно неприхильне відтворили авто­ри розгульне життя, інтриги й кругову поруку панства при потуранні влади. Критичний пафос роману компрометував верхи дореформеного і післяреформеного суспільства в очах читачів.

Роман показовий майстерністю інтер'єрів, функ­ціональністю пейзажів. Останні є не тільки мальовничим тлом дії, яке часом “передчуває” сю­жетні колізії. Іноді пейзажі віддзеркалюють психічні переживання.

Більшість жіночих образів у романі трагічні. Це й Мотря – дружина, як виявилося, двужона і поганьблена мати. Після гострої внутрішньої бо­ротьби саме вона кладе край синовому душогуб­ству. Ліричною, а далі все більше драматичною постаттю є Галя. Панас Мирний залишився невдоволеним недостатнім, на його думку, висвіт­ленням причин того, що Галя вирізнялася з-поміж злочинного оточення.

Виразнішому розкриттю індивідуальних вдач персонажів послужили перехід від об'єктивно-епічної розповіді до внутрішньо-монологічного са­морозкриття персонажів, коли автори лише фіксували потік думок і переживань. Монологи та діа­логи часом переростали в народне багатоголосся (полілог).

Твір Панаса Мирного та І.Білика – соціально-психологічний роман. Психологічним романом називається великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому схоплені події долі однієї людини чи і кількох людей найчастіше від їхнього народження до смерті або протягом досить довгого часу, і висвітлено настрої, почуття, душевний стан і переживання дійових осіб шляхом проникнення в найглибші закутки душ зображуваних. На жаль, у даному творі Панаса Мирного психологізму, досить мало, але вже явне намагання автора дошукатися глибинних причин страхітливих вчинків героя.

Оскільки авторська мета, на думку О.Майдан, – зображення процесу змін особистості на тлі загальної життєвої картини певного часу, то й просторово-часова організація художнього полотна має вигляд етапів ходу сюжетної лінії. У зв’язку з цим можливе сконденсоване або розширене зображення художнього простору та часу в конкретних епізодах.

Таким чином, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – панорамний соціально-психологічний роман, що висвітлив суспільно-історичні й пси­хологічно-побутові причини й наслідки мораль­ного занепаду людини, родини й народу, по-новаторськи зобразив зламну епоху. На противагу багатьом її конфліктам і суперечностям твір підніс християнські загальнолюдські цінності справед­ливості, добра, любові до ближнього. І зроблено це через осуд злочинів Чіпки, а й через вчинки, гідні наслідування. Велика заслуга братів-романістів полягає в тому, що вони глибоко прозирнули в пласти народного життя й повідали про нього не з висоти “панського ґанку”, а “зсередини” – з селянської хати, з народної пам'яті.

6. Соціально-психологічний роман “Повія”. Багатоплановість тво­ру (соціальне, психологічне, побутове втомивування вчинків героїв). Образ Христі. Засоби характеротворення (образи-уявлення, видін­ня, художній час, асоціації, монологи, внутрішнє мовлення). Засоби індивідуалізації мови

Об’єктивний характер образного мислення Па­наса Мирного виявився й у романі «Повія». Роман писався протягом 40 років. Праця над ним розпочалася ще в кінці 70-х р.р. уперше надрукований у 1883 р. в альманасі “Рада”. Остаточно завершений у 1900 р. Вона три­вала довго (всі чотири частини разом вийшли вже по смерті автора в 1928 р.) і вилилася в “художній синтез своєї доби” (Олесь Гончар).

Композиційно твір складається з 4 частин. Перших дві частини (“У селі”, “У городі”) мають по вісім розділів. Третя “Сторч головою” має 10 розділів, і остання “По всіх усюдах” – 15 розділів.

На думку Т.Федоренко, тема твору – моральне падіння і трагічна доля селянської дівчини-наймички в умовах суспільства другої половини ХІХ ст.

Елементи сюжету роману (за Т.Федоренко):

• Експозиція – знайомство з Мар’янівкою, з сім’єю Притик, з Христею.

• Зав’язка – перехід Христі в місто. Примусове наймитування в Загнібіди.

• Розвиток дії – смерть матері. Наймитування в Рубця. Зрадливе кохання Проценка. Утримання Колісника.

• Кульмінація – статус готельної професійної повії, вулиця, загибель.

• Передсмертний сон: мрія про вільне, гідне людини майбутнє.

Роман став ен­циклопедію українського життя другої половини XIX ст. У центрі твору – життєво переконлива дра­ма напівсироти Христі Притиківни та її матері Пріськи. Їх переслідує збирач податків Грицько Супруненко, виживає Христю з села (перша части­на), щоби з нею не побрався його син. У наступних частинах Панас Мирний зобразив існування При­тиківни в місті (друга частина), “на слизькому шляху” (третя) та попідтинню (четверта).

Реалістичний аналіз доби первісного нагрома­дження капіталу показано через поневіряння героїні в місті. Покидаючи свого часу село, Христя побажала йому провалитися крізь землю. У місті ж вона опинилася, згідно з власною асоціацією, у “пащі хижого звіра”. Чоловічий безжальний світ обдурює і переслідує її (лінія Христі та її господа­ря Загнибіди, крамаря-шахрая), користується нею як утриманкою, “живим товаром”. Життя в місті ламає її почуття й розтоптує кохання (Христя й цинік Григорій Проценко, фальшивий народолю­бець). За всієї принизливості становища повії автор дивиться на героїню не тільки як на жертву.

Панас Мирний збагатив тему інтимної трагедії жінки. В українській літературі другої половини XIX – початку XX ст. про це не раз уже писали (“Грішниця” В.Самійленка, твори І.Франка, І.Манжури, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, В.Мови-Лиманського й ін.). Ідейний викривальний пафос роману посилила етична критика зіпсутих моральних підвалин нового часу.

Український письменник демаскував новоспечених хазяїв доби на зразок великого землевласника Колісника (девіз його життя і бізнесової “діяльності” “не ти об'їдеш – тебе об'їдуть”) чи Лошакова. З образом цього негідного нащадка ко­зака Лошака пов'язано мотив національного перекинчицтва: Лошаков зневажає мужиків, удає з себе страшенно “благородного” й стає губернатором-русифікатором Польщі.

Соціальний, побутовий і психологічний твір водночас, “Повія” – не тільки роман зривання масок, а й роман про нездійсненну мрію. Тяжко хвора венерично Христя, замерзаючи біля власної – не своєї хати, в передсмертному сні бачить чисте й вільне життя, в якому вона, заможна, віддячує людям добром за зло.

“Повія” як один із найзначніших українських романів XIX ст. був високо оцінений критикою, й не тільки українцями (В.Горленко). Відома польська письменниця Еліза Ожешко в одному з листів відзначила “досконалу пластику” реалістич­ного роману, в котрому все “бачиться і чується на власні очі й вуха”. Вона констатувала наявність “знаменитих-талантів” в українському письменстві. “Повія” – один із небагатьох українських романів, який екранізовано.

І.Франкодав високу оцінку твору: “Точне знайомство з життям, пластичне зображення, тонке і глибоке психологічне спостереження, прекрасна багата мова”.