Повість "Марко Проклятий". Широта зображення картин, на­родно-фантастична екзотика у творі

Повісті «Марко Проклятий» автор дав жанрове визначення: «Поэма на малороссийском языке из преданий й поверий запорожской старины», що прямо вказує на фольклорні джерел», з яких вона постала. У листах до одеського книговидавця В. сілого письменник докладно розповів історію написання повісті. Протягом тридцяти років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі визвольної війни 1648 — 1654 років. Автор­ська концепція героя викладена в одному з листів до В. Білого: «Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки — Одиссея, французи — Вечного жида Сантенера, испанцы — Мельмота, у немцев й англичан их не перечтешь, у русских — Кащей Бессмертный, а у малороссиян — Марко Проклятый, но, кажется, малороссийский Мар­ко заткне за пояс всіх скитальців».

Перші чотири розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знахо­димо в трагедії Софокла «Едіп-цар», у піснях про злочинне кохан­ня між братом та сестрою. Приказка «Товчеться, як Марко по пеклу», поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак О. Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надає образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу.

Марко Проклятий — постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко прире­чений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письмен­ник проводить ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади. Ця думка об'єднує внутрішнім зв'язком усі епізоди твору, надає гуманістичної спрямованості його пафосу.

У наступних розділах твору йдеться про початок селянського повстання на Лубенщині, де жив знавіснілий кат Ярема Вишневецький. У цьому русі знаходить своє місце молодий козак Кобза, а повстанцям у вирішальну хвилину приходить на допомогу Марко. В повісті є яскраві епізоди визвольної боротьби народу, проте конк­ретно-історичного змалювання Хмельниччини тут не знайдемо. Пи­сьменник стверджує справедливість виступу селян та козаків, з сим­патією ставиться до їхньої боротьби проти шляхти. Проте любовна інтрига, пов'язана із коханням Кобзи до молодої дружини князя Четвертинського, заважає авторові цільно і яскраво зобразити народних повстанців.

Хоч автор і доводив, що епізоди з Кривоносом і вовгурянцями основані на достовірних фактах, проте натуралістичне зображення повстанців і їх ватажка відмінне від уснопоетичного трактування образу одного з героїв визвольної війни. Показуючи, як Кривоніс катує полонених шляхтичів, і підкреслюючи хижі риси у його зов­нішності, автор спотворює образ селянського полководця, перекру­чує сам характер священної боротьби українського народу проти своїх поневолювачів.

Повість лишилася незакінченою. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкового твору. Він конспективно (більше розказуючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В.Білий вказував, що останні чотири розділи «згруповані» відповідно до викладеного автором плану твору.

4. Переклади письменника

Ще за життя письменника окремі твори («Закоханий чорт», «Ву­си», «Голка») були перекладені російською, німецькою, сербсько-хорватською мовами. Пізніше були надруковані в російських пере­кладах оповідання «Не в добрий час», «Дорош» та «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа». Яскравий сюжет, насиченість діало­гами, колоритні образи в прозі О.Стороженка не раз привертали увагу діячів театру. Так, М. Кропивницький 1885 р. здійснив інсцені­зацію оповідання «Вуси» і за його мотивами створив однойменну комедію в чотирьох діях. Цікаво, що серед дійових осіб на перше місце висунуто поміщика «дохожалих літ», колишнього військового, і наділено його відомим на Полтавщині прізвищем Бразолій. Сам М.Кропивницький виконував у виставі головну роль. Відомі дві драматичні переробки повісті «Марко Проклятий», здійснені П.Барвінським у 1898 р. і В.Поповичем (Райським) у 1902 р. Залишилися в рукописах інсценізації «Не в добрий час» М.Тугого (Короля) і «Чорт, закоханий у відьму» невідомого автора.

Важливою сторінкою творчої біографії О.Стороженка є також переклади російською мовою трьох творів Г.Квітки-Основ'яненка («Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Козир-дівка») та ідилії П. Куліша «Орися».

Таким чином, розгляд творчості О.Стороженка в контексті тогочасного літературного процесу спростовує бездоказові судження про нібито стихійність його літературної діяльності, нерозуміння ним суспільних завдань, тільки розважальний характер оповідань, їх повну й беззастережну асоціальність. Насправді ж, О.Сторо­женко свідомо ступив на шлях української літературної творчості. Про це свідчать висока оцінка письменником спадщини Г.Квітки-Основ'яненка, захоплення високими гуманістичними ідеями Т.Шев­ченка, з поезій якого він не раз вибирав епіграфи до своїх опові­дань, присвята творів П.Гулаку-Артемовському, М.Костомарову,

П.Кулішеві, а також і той факт, що він підтримував добрі стосунки з автором байки «Пан та Собака», редакторами та авторами журналу «Основа», в якому активно співробітничав. О.Стороженко спо­дівався, що українське літературне життя розвиватиметься дедалі бурхливіше, вірив у великі потенційні можливості рідного слова, сприяв його розвитку й збагаченню.

Незважаючи на не дуже широкий ідейний діапазон, певну супе­речливість, творчість О.Стороженка все ж вирізняється в україн­ському літературному процесі середини XIX ст. постійним інтересом письменника до усної народної творчості, самобутньою художньою інтерпретацією її мотивів та образів. Майстерність у володінні секре­тами сміху в усій розмаїтості його відтінків, лірична схвильова­ність оповіді, поетичність пейзажних картин, художня сміливість ц оперуванні міфологічними образами, пристрасна напруженість діа­логів, живе, барвисте слово — це ті стильові особливості творів письменника, які не старіють. О.Стороженко збагатив і розширив можливості оповіді як композиційного чинника організації худож­нього матеріалу, разом з іншими письменниками-«основ'янами» зро­бив свій внесок у подальший розвиток української прози.