2. Особливості оповідань о.Стороженка

О.Стороженко заявив про себе як письменника романом «Братья-близнецы» (1857), супроводжуваним авторською жанровою дефіні­цією «Очерки Малороссии прошлого столетия», яка ясно вказувала на обраний об'єкт художнього моделювання дійсності. Справді, в центрі уваги письменника — сімейна хроніка двох поколінь родини будищанського поміщика Бульбашки, що розгортається в XVIII ст. О.Стороженко не випадково звернувся до цієї теми: в середині XIX ст., коли так яскраво виявилися суперечності кріпосницького суспільства, зокрема паразитизм дворянства, злободенними були художні пошуки причин виродження панівних класів, яке розпочалося ще в минулому столітті, коли козацька старшина перетворилася в «малоросійське» дворянство. В романі яскраво показано, що вже тоді нащадки відважних предків, опоетизованих М.Гоголем у героїч­ному образі Тараса Бульби, перетворилися в нікчемних Бульбашок, дні яких минають у провінційному животінні.

Хоча роман написано російською мовою, в ньому нуртує україн­ська стихія. Вже самим зображенням старосвітського панства — всі­ляких Дудок, Покришок, Драбин, Книшів, Капельок, Малинок, етно­графічними описами та історичними екскурсами, докладним змалю­ванням побуту, введенням поетичних епіграфів до розділів, узятих з народних пісень, прислів'їв, приказок, поминальних плачів та голо­сінь, з творів Г.Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, Л.Боровиковського, використанням у тексті українських слів, словосполучень, ідіом письменник вказує на національну основу твору.

Про глибоку обізнаність О.Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про україн­ський лад художнього мислення письменника свідчать також «Рассказы из крестьянского быта малороссиян» (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з іронічно-викривальними моти­вами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах із життя трудового люду. Тут змальовуються кмітливі селяни, які виводять на чисту воду аморальність панських лакуз («Изворотливый малоросе»), доброзичливо розповідається про хлоп­чика-поводаря, який помстився своєму кривдникові («Колбаса»), по­етизується зовнішня врода і щире, добре серце молодої дружини лісника («Лесной дидько й непевний»).

Зображуючи побут селян, вводячи читача у фантастичний світ повір'їв та міфів, О.Стороженко змальовує і окремі прояви соці­альної несправедливості. Так, нічого не второпавши з повчань справ­ника, затуркані селяни спохопилися тоді, коли почули з уст сільського голови пояснення, чого кричав пан: «Того гримал,— приосаиившись, сказал голова,— что вы до сих пор не перевезли из лесу моих колодок». Незважаючи на анекдотичну суть даної ситуації, з опо­відання «Голова себе на уме» реалістично постав образ сільського жмикрута.

Звертаючи увагу на такі моменти, О. Стороженко трактує їх як зловживання владою окремих адміністраторів та «лихих» поміщиків. Така кривда селян дрібними чиновниками або жорстокими родичами карається втручанням вищого сановника («Тетушкина молитва»). Правда, в окремих творах, як, наприклад, в оповіданні «Убийца», соціальне зло показане в усій його потворності. Бюрократичне крючкотворство, коли «соблюдение законних формальностей» затягується на довгі роки, наносить невинним людям нечувані страждання: три­мають в ув'язненні безвинного заробітчанина, а під стінами тюрми помирає його стара мати; розпалась сім'я селянина, помер малолітній син, повністю зруйнувалося господарство, через голод і злиден­не життя його дружина стала повією. В фіналі цієї трагедії нещасний в'язень, не витримавши фізичних і моральних тортур, вдається до самогубства.

В російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топо­німи, які прив'язують їх сюжет до певних регіонів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни, Прилуки, Пирятин, Хорол, Гурбинці, Микільська слобідка поблизу Києва), причому письменник звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. Так, з оповідання «Подкидыш» вимальовується панорама весняного Києва: зелень Голосіївського лісу, споруди Видубицького монастиря, золоті бані церков і дзвіниць Печорської лаври, Аскольдова могила, Микільський військовий собор, військові казарми мавританського стилю, Царський сад, Золотоверхий Михайлівський собор, Десятинна церква, «легкая, как будто в воздухе висящая церковь Андрея Первозванного й Олегово кладбище». Кожний, хто знайомий з архітектурно-ландшафтними обрисами Києва середини минулого століття, відчує майстерність письменника, точність і достовірність художнього зображення дійсності в його творі.

Уже згадуваний «Спогад» про зустріч з М.Гоголем зацікавлює яскраво виписаними епізодами з життя українського старосвітського панства в перші десятиріччя XIX ст. Переконливий образ Пульхерії Трохимівни — типової представниці провінційного дворянства. Вона, оберігаючи «честь» свого синка, люто накинулась на того, хто засум­нівався в його «подвигах». А в цей час молодий студент М.Гоголь з неприхованою іронією й глумом, блискавично й акторськи майстерно зобразив обох, спотворених гнівом і взаємною ненавистю. Нещад­ний у ставленні до обмеженого, але самовпевненого панства, М.Го­голь водночас пильно придивляється до життя селян, захоплюється влучним, емоційно наснаженим народним словом.

Українська спадщина О.Стороженка тематично не чуже розмаїта. Побут, звичаї, повір'я тогочасного українського селянства та геро­їчні сторінки козацької вольниці, пов'язані з останнім періодом іс­нування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом під час Коліївщини, з образами колишніх січовиків, — ось майже все коло по­рушених письменником тем.

Серед творів О.Стороженка привертають увагу мініатюрні за обсягом гуморески. Це здебільшого — літературно опрацьовані, дещо розширені у смисловому плані, з конкретно виписаними образами персонажів народні прислів'я, приказки та анекдоти. Друкувалися ці твори в «Основі» під журнальною рубрикою «З народних уст», найімовірніше запровадженою П.Кулішем, який орієнтував молодих літераторів керуватися в зображенні життя принципом «етногра­фічної правди», і були об'єднані в цикл під такою назвою в збірці О. Стороженка «Українські оповідання» (1863).

Динамічний сюжет, несподіваність розв'язок, природність оповіді, яскрава образність, гумористичне розкриття теми, багата у лексич­ному й фразеологічному аспектах мова — такі характерні особливості цих творів. Тому І.Франко назвав пізніше їх автора «талановитим оповідачем», який «добре володіє українською мовою», хоч водно­час вказав на обмеженість його «ідейного способу думання і ... глибо­кого розуміння людського життя».

В передреформне десятиріччя, коли передову громадськість най­більше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, О.Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових су­перечностей між селянами та поміщиками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно від­шліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача.

І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побу­ту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески О.Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними пере­казами та оповідями. Так, оповідання «Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав» написане на основі відомої при­казки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору, — «Де чорт не справиться — туди бабу пішле». Оповідання «Вчи лінивого не молотом, а голодом» також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що за­можні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання «Два брати» теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання «Лучче нехай буде злий, ніж дурний» транс­формує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні «Розумний бреше, щоб правди добути», а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання «Жонатий чорт».

О.Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на карка­сі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціально інертним, тільки розважальним. Часом і невеселі факти, породжені соціальною нерівністю чи кривдою, як, скажімо, в анекдоті «Вивів дядька на сухеньке», трактуються суто в гумористичному плані, бо сваволю кріпосника, про яку тут ідеться, автор лише констатує. Звичайно, потрібно зважати на жанрову специфіку таких мініатюр, на прагнення автора тільки посмішити читача (так, до речі, будується й народний анекдот), і все ж впадає в око, що він, ретельно зображу­ючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань.

Цикл «З народних уст» є ще одним свідченням того, що укра­їнська проза впродовж 30 — 50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого , становлення на живлющому ґрунті усної народної поетичної творчості. Як і в інших народів, на Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи народ ний тип оповіді, письменники (М.Гоголь, Г.Квітка-Основ'яненко, П.Куліш) оцінювали життєві явища з позицій простої людини, тим самим розкриваючи суть народного світосприймання. Вже в творчості першого прозаїка нової україн­ської літератури Г.Квітки-Основ'яненка відбулася природна еволю­ція від олітературення фольклорних жанрів, від написаної цілком у дусі усної народної творчості «побрехеньки» («Пархімове сні­дання») до фольклорно-етнографічного («Мертвецький Великдень») та побутового («Салдацький патрет») оповідання. Уснопоетична основа легко вгадується в багатьох творах П.Куліша, Ганни Барвінок, А.Свидницького, С.Носа, М.Номиса, О.Кониського.

Ціла низка оповідань О.Стороженка також подекуди ґрунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтич­ним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з ро­мантизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і роман­тично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близь­ка до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих опові­даннях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалю­ванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна більшості творів О.Стороженка і є ха­рактерною особливістю його індивідуального стилю.

Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів в опо­відання «Закоханий чорт», основане на повір'ї про кохання між чор­том і відьмою та переказах про кмітливість-запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини із задушев­ним ліризмом змальовує картини природи. Зображення перелісків, ярів, левад переходить у захоплене освідчення оповідача: «Куди не глянь — усе тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить горлицею, залоскоче тихесеньким вітер­цем». Широкий степ в О.Стороженка «сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться з небом, а небо з землею». Цей образ викликає в оповідача асоціації, пов'язані з минулим: «Гуляйте, очі, гуляйте, думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво».

Легендарно-фантастичне оповідання «Закоханий чорт» позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М.Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями із «Вечорів на хуторі біля Диканьки» виявляється в тому, що сюжет побудований на демо­нологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастич­ним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор «Вечорів...», О.Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Такий підхід до зо­браження дійсності ґрунтувався на романтичних принципах від­бору матеріалу, його своєрідного, незвичного узагальнення. Для українського прозаїка тут найяснішим орієнтиром була творчість славетного земляка, яку він добре знав. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 30-х рр., стало анахронічним у 50-х. Зви­чайно, письменники різнилися художнім обдарованням. До того ж О.Стороженко, на відміну від М.Гоголя, міцно тримається легенди чи повір'я і не надає ширшого польоту своїй уяві.

Кілька оповідань О.Стороженка своєю тематикою і образністю звернені-в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 20-х рр. XIX ст.

В оповіданнях «Кіндрат Бубненко-Швидкий», «Прокіп Іванович», «Дорош», «Мірошник» письменник сприймає козацтво з певним за­милуванням, оминаючи конкретні історичні події. Зображуючи ми­нуле, він звертався до народного епосу, в якому поставав запорожець як мужній, хоробрий захисник рідного краю. Окреслюючи образи козаків, О.Стороженко вдавався й до романтичної вигадки, прикра­шування лицарів степу, наслідуючи повість М.Гоголя («Тарас Буль­ба»), нариси Г.Квітки-Основ'яненка («Головатий», «Основание Харькова»), романи П.Куліша («Михайло Чарнышенко», «Чорна рада»).

Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори О.Стороженка визна­чаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нари­сами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про на­рисовий характер цих явищ особливо свідчать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа», в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Мики­та Корж — постать, як відомо, історична — з дитинства виховувався серед січовиків і, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів ці­кавого про минуле О. Стороженкові, з яким познайомився 1827 р., і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави.

О.Стороженко познайомив з Коржем катеринославського архі­єпископа Гавриїла, і той на основі записів розповідей запорожця видав в Одесі книжку «Устное повествование бывшего запорожца Кор­жа» (1842). На основі цієї книжки О.Стороженко підготував і свої «Споминки...», збагативши їх численними примітками. «Споминки...», як і твори з циклу «Оповідання Грицька Клюшника», за своєю жанрово-композиційною структурою нагадують відомі в літературі подорожні описи. Критики вказували на певну їхню спільність з деякими ро­сійськими повістями Т.Шевченка («Близнецы», «Княгиня»), адже ж у них щойно спостережені події, зустрічі з людьми насичуються доклад­ними оповідями про інших людей, спогадами про минуле. В цій багато­плановій оповіді важливе місце належить численним епізодам, поданим у формі діалогу, з широким вживанням примовок, приказок, вигу­ків, що зближує їх із драматичними сценами. Конкретність зобра­ження забезпечується топонімічною достовірністю художніх картин, міцною прив'язаністю до хронологічного дерева історії, що виріз­няє ці твори О.Стороженка в літературному процесі середини XIX ст.

Розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубненка-Швидкого з одно­йменного оповідання, автор конкретно називає тульчинську околицю, де ще й після смерті козака «гоготить луна од його оповідань». Тра­гічна доля судилася колишньому «колієві»: у бойових сутичках із карателями загинув його син, шляхта вирізала всю сім'ю, Кіндрат залишився наодинці зі своїм невиліковним горем. Символічним образом лиха є козацька сльоза; в ній узагальнено й особисту трагедію столітнього діда, і горе всього народу, пригніченого соціальним і на­ціональним ярмом. Автор так розкриває суть цього образу: «Молять бога, щоб він оборонив люд од огня, меча, потопу, гладу, трусу і хороби: зложи докупи усе те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза. Глибоко вона криється у серці, важка вона, не латво її зворушить; а як же видавлюють її з ока, то горе і людові, і краю, і го­дині!..»

Щирим ліризмом сповнені «Оповідання Грицька Клюшника», в яких ідеться про часи, коли запорожці після зруйнування 1775 р. Січі осідали хуторами в степових балках та байраках. Туга і смуток цих людей, ті випробування, які випали їм на крутому переломі історії, правдиво передані письменником.

У цьому циклі змінюється образ оповідача: це колишній запо­рожець, який тепер оселився в степу й розказує про складний період у житті своїх побратимів. З глибоким болем прощається з Січчю курінний отаман Прокіп Іванович: глянувши з берега Дніпра на зруй­новані курені, самотню церковцю, впав мужній козак на коліна і впер­ше заплакав. Залишав кіш і доживає останні дні в зимівнику герой-іншого твору — старий Дорош. А в оповіданні «Мірошник» розгор­тається третя життєва історія — горе старого батька, який втратив улюбленого сина, рекрутованого до царської армії.

Змінилися часи, змінилось і життя колишніх січовиків. О.Стороженко показує, як нелегко пристосовувались вони до нових умов. Однак замилування патріархальною старовиною в цих творах, праг­нення переконати читача, що ті пани, які вийшли із козацької стар­шини, добрі і справедливі, звучали надто фальшиво, а особливо коли згадати, що написані вони в період боротьби за ліквідацію кріпос­ництва. Не дивно, що в журналі «Современник» (1863, кн. 8) одразу ж після виходу збірки «Українські оповідання» з'явилася рецензія, в якій гостро засуджувався такий підхід автора до зображення дійсності.

Відомо, що Стороженко був ображений оцінками рецензента. Пізніше в одному з листів до В.Білого він писав, що саме через них і перестав писати по-українському. В цьому зв'язку А.Кримський у статті, яка супроводжувала переклад рецензії «Современника», опуб­лікований 1901 р. в «Літературно-науковому віснику», зазначав, що неглибоким був патріотизм автора «Українських оповідань», коли «міг пропасти через одну-однісіньку рецензію».

Неприйняття простими селянами оповідання «Прокіп Іванович», його ідилічних картин «щасливого» життя під рукою «доброго пана» засвідчує й Б.Грінченко. Читачі одразу відчули фальш, коли автор прагнув переконати, що навіть «два запорожці, що з усієї сили ненави­діли панів, а над усе любили волю, залюбки пішли до такого пана в кріпацтво».

«Оповідання Грицька Клюшника» багатьма особливостями нага­дують ідилію П.Куліша «Орися» (1844, надр. — 1857). Ця схожість виявляється в ідеалізації життя й побуту козацтва в ту пору, коли воно осідало чи осіло хуторами, а його старшина вже урівнювалася в правах з великоросійським дворянством. Впадають в око й такі риси цих творів, як змалювання побуту в міфологічному плані, схрещення ліричних і гумористичних тональностей в оповіді, акцентування мора­лізаторських настанов у християнському дусі. Романтизм О.Стороженка, характер його історизму відповідали напряму журналу «Ос­нова», бо часопис часто подавав хутірську екзотику, поетизував старовинні звичаї та обряди.

Є в О.Стороженка два оповідання, що безпосередньо стосують­ся сучасної авторові дійсності. Написані вони в реалістичному ключі, причому гумор в них набирає соціального звучання, переростає в са­тиру. В основі гуморески «Вуси» лежить один з тих анекдотів, що активно побутували в чиновницькому середовищі (сучасники свідчи­ли, що О.Стороженко літературно опрацював анекдот, який розпо­відав веселун і жартівник Животовський з Опішні на Полтавщині). Дотепно оповідаючи про курйозне становище, в яке потрапив колишній військовий, що, ставши засідателем, змушений був з примхи начальника поголити вуса, О.Стороженко зумів передати задушливу атмосферу побуту чиновників, брутальне ставлення сановника до підлеглих.

Оповідання «Голка», побудоване на анекдотах про Потоцького, передає необмежену сваволю і жорстокість магната-кріпосника. Взяв­ши для твору незначний з першого погляду факт присікування Потоцького до дрібного шляхтича, письменник зумів піднестися до далеко ширших соціальних узагальнень: перед читачем постає зловісна постать необмеженого в своїх злочинах феодала, зображуються в усій оголеності нелюдські стосунки в кріпосницькому суспільстві.

О.Стороженко визначив жанр п'єси «Гаркуша» як «драматичні картини у трьох діях», адже ж конфлікт дії майже немотивований. В центрі уваги — історична постать повстанського ватажка Гаркуші, який зі своїм загоном наводив жах на лівобережне панство. Письмен­ник, використавши відомий факт про бунтівника (йому мав бути відо­мий драматизований нарис Г.Квітки-Основ'яненка «Предания о Гаркуше», надрукований 1842р.), окреслює образ свого героя роман­тичними барвами, відзначає благородство вчинків колишнього запо­рожця, його сміливість, відчайдушність, чесність. Усі сюжетні колізії твору пов'язані з палким коханням романтичного розбійника до кра­суні сотничихи.

Тематика основ’янської прози Стороженка:

• таємниче пророцтво про майбутню „суджену”, яке здійснюється через 18 років, ідеалізація непорушних патріархально-родинних норм („Матусине благословення”);

• ідилічні картини гетьманського Запорожжя і образи останніх його представників („Межгірський дід”, „Дороги”);

• мотиви морально-релігійні та казково-пригодницькі („Стехин рог”, „Закоханий чорт”).