3. Епічна проза

Літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Дебютував міфологічно-етнографічними оповіданнями “О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став” і “О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе” (“Киевлянин” (1840)). У них, як і в “повести из народних преданий” “Огненний змей” (“Киевлянин” (1841)), автор опрацьовує тему “гріха”. Ці твори є своєрідними притчами: перший – про непомірну, неприборкану пристрасть, два інших – про порушення патріархальних звичаїв та обрядів. У силове поле авторської уваги потрапили і ті народні перекази параболічного характеру, в яких осуджується жадоба до збагачення, легкої наживи. Письменник майстерно використав елементи народної демонології, християнської алегорії, уміло поєднав побутово-реальну та казково-міфологічну площини.

Імпульсом до написання в 1844 р. романтичної ідилії “Орися” (“Записки о Южной Руси” (1857, Т.2)) послужила шоста і частково сьома пісні “Одіссеї” Гомера. Підвищений інтерес до Гомера був притаманний не лише П.Кулішу, він характерний для доби преромантизму і романтизму. Зберігши багато в чому їхню сюжетну канву (віщий сон дочки Феацького царя Навсікаї – прохання дати їй колісницю, щоб поїхати на річку випрати плаття, – зустріч красуні з Одіссеєм – візит Одіссея в палац Алкіноя), П.Куліш повністю замінив античну декорацію на український колорит, перенісши дію в національну старовину. На думку П.Филиповича, у даному випадку маємо Кулішеве використання шостої та сьомої пісень епопеї Гомера “Одіссея”, в яких, власне, апологетизовано патріархальний уклад, що панує в ідилічному царстві Алконія, де навіть сам правитель та його дружина не мають “погорди до буденної праці: цариця пряде, Навказія їде на річку прати сукні”. В даному плані Орися певною мірою більше панянка, ніж донька царя Алкіноя: коли Навсікая сама править кіньми, то з Орисею їде старий Грива.

На початку ідилії автор подає характеристику головної героїні. Її незвичайна врода відтінюється зіставленням з природними явищами. Орися подібна до неземної красуні Навсікаї. В центрі “Орисі” – природна зміна поколінь, ідея оновлення й коловороту людського роду, незнищенності української народності. Письменник опоетизував старосвітський патріархальний побут, гармонійні стосунки давньої людини з природою, любовну та родинну злагоду, проте й ідеалізував взаємини козацького сотника та його слуги. Епізод з Туровою кручею справді “романтизує” ідилію. На думку Є.Нахліка, структуротворчий принцип ідилії “Орися” – це наскрізний контраст між старістю і молодістю, метаморфоза старості в молодість, ідея оновлення і коловороту людського роду, відображення природного ходу життя. “Орися” завжди мала прихильну критику.

Інша романтична ідилія П.Куліша “Дівоче серце” (“Вечерниці” (1862, №39 – №42)) звернена до авторської сучасності. Зобразивши шлюб селянської дівчини Оленки та заможного, інтелектуально розвиненого козака Павла Піддубня, митець виразив ідею органічного поєднання жіночого “правдивого серця” та чоловічого розуму, людини “природної” й освіченої, ідею культурного поступу народу під проводом національної інтелігенції.

У романтично-баладному оповіданні “Гордовита пара” (“Основа” (1861, №11 – №12)) Куліш на тлі козацької старовини порушив тему парадоксального, фатального непорозуміння закоханих, тему кохання, знівеченого підозрою та гордовитістю.

На початку 60-х р.р. Куліш-прозаїк творить у дусі етнографічно-побутової школи – ідеалізує патріархальну мораль, подає ідилічні картини і старосвітського селянського побуту, оздоблює сюжет фольклорними переказами, використовує форму народної оповіді (оповідання-анекдоти “Сіра кобила”, “Очаківська біда”, морально-повчальні оповідання “Про злодія у селі Гаківниці”, “Потомки українського гайдамацтва”, історичні оповідання “Січові гості”, “Мартин Гак”).

На думку Л.Ільєнко, П.Куліш шанував творчість Вальтера Скотта, сліди його впливу є у творах митця. Спираючись на роботу Р.Багрій, можна стверджувати, що перш за все наслідувалася як взірець форма історичного роману. На думку Г.Голмена, історичні романи Скотта мають дві особливості, яких не мала попередня історична проза: критичний підхід до минувшини, що спирався на здобутки науки XVII ст., й використання прийомів та засобів, розроблених такими письменниками, як Дефо, Річардсон, Філдінг, Смоллет. Це настільки змінило техніку художньої прози, що виник справді новий жанр.

Першою спробою П.Куліша в жанрі історичного роману був “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” (К., 1843). Син сотника Чарниша Михайло без батьківського благословення іде добровольцем у царську армію захищати чужі народові імперські інтереси Петра III і терпить крах усіх надій. Рядками з народної пісні автор моралізує: “Щасливий той чоловік на світі буває, котрий чтить отця і неньку поважає”. Цим романом-притчею про блудного сина письменник відстоює родинно-патріархальну мораль, пошану до батька-матері, духовну спадкоємність батьків і дітей, а також, пропагує ідею національно-культурного розвитку.

Однак досконалого художнього відтворення історичного минулого Куліш ще не досяг – “Михайло Чарнышенко” рясніє численними посиланнями на документальні джерела й непомірним цитуванням їх як у тексті, так і в при­мітках до нього. Автор виступає в іпостасі не тільки митця слова, а й ученого-історика, етнографа, антиквара.

Художньо досконаліший, позначений більшою увагою до соціального осмислення минулого історичний роман П.Куліша “Алексей Однорог” (“Современник”, (1852, Т.36; 1853, Т.37) – про вторгнення Лжедмитрія І на Сіверську Україну 1604 р.

Найдовершенішим прозовим твором П.Куліша, класичним здобутком української літератури є соціально-історичний роман “Чорна рада. Хроніка 1663 року”. Роботу було розпочато в 1843 році. Першу його редакцію автор написав українською і російською мовами у 1846 р.р. З цензурних міркувань у середині сорокових років були опубліковані лише частини російського варіанта в журналах “Современник”, “Москвитянин”. Однак через процес над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства опублікувати твір не вдалося. У 1850 р. Куліш створив другу редакцію роману українською мовою і опублікував його у власному вільному перекладі на російську в журналі “Русская беседа” (1857, Кн.6 – 7). Того ж року в Петербурзі роман вийшов окремими виданнями українською та російською мовами. До того ж російський варіант суттєво відрізняється від україномовного.

Спочатку П.Куліш, на думку Д.С’єдіна, почав писати твір російською мовою, але невдовзі перейшов на рідну мову. За словами автора, російська версія “Чорної ради” – це лише бліда копія української. І все ж аби розбудити в русифікованих українцях почуття національної приналежності, українського патріотизму, він пише і “московською мовою, повертаючи на добру дорогу тих, що нашої мови не розуміють”. У російському варіанті роману автор прагне збагатити російського та русифікованого читача відомостями про українську історію, народну літературу, традиції, створюючи енциклопедію українського життя. На думку Д.С’єдіна, російська версія роману П.Куліша – це водночас і роман-ідилія, й історична хроніка, й етнографічний огляд. З стилістичного погляду текст далеко неоднорідний містить багато висловів українською мовою.

На думку В.Владимирової, “Чорна рада” – твір просвітницький за ідеологічним наповненням, раціонально-моралізаторським за своїм змістом, романтичний за белетристичними прийомами. Своєрідності романові надає атмосфера піднесеності в зображенні історичної обстановки, врочисте історичне дійство. Ще одна прикметна риса: ґрунтовність і добротність історичних реалій, точність у відтворенні звичаїв, народних уявлень, форм народного життя.

У “Чорній раді” П.Куліш передусім художник слова, а не вчений-історик. Відтворення “історичної правди” не означає у нього фактографії, ілюстрування наукових положень, скрупульозної точності в деталях. Він послуговується вальтерскоттівським методом конкретно-історичного відображення минулого, відводячи визначальну роль творчій уяві, опертій на історичні матеріали. У центр свого роману автор поставив відому історичну подію – “чорну раду”, що відбулася в Ніжині 1663 р. (відомості про неї він почерпнув, зокрема, з Літопису Самовидця). Серед персонажів твору – історичні особи: наказний, тобто тимчасовий, гетьман Сомко, кошовий Запорозької Січі Брюховецький, ніжинський полковник Васюта. Діють і вигадані персонажі. Не забув письменник і про “романічний” інтерес, який, згідно з поетикою вальтерскоттівського роману, досягається зображенням якоїсь “приватної події”. У “Чорній раді” дві сюжетні лінії – історична та любовна.

У романі правдиво відтворено соціальні суперечності на Україні після переможної визвольної війни і возз'єднання з Росією: між поміщиками і селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями та городовими козаками, старшиною та рядовим козацтвом. Одним з наслідків цих суперечностей і стала “чорна рада”, в якій взяли участь і народні низи – “чернь” (звідси й назва ради).

У ролі композиційного стрижня автор уміло використовує романічний мотив дороги. Колишній паволоцький полковник, а тепер священик Шрам (прообразом його став Іван Попович, який згадується в Літопису Самовидця) разом з сином Петром відправляється з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка, щоб підняти його проти зрадника Тетері, польсько-шляхетського перекинчика. Аж до центральної, кульмінаційної в романі події – “чорної ради” – твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень Шрама й молодого Шраменка з окремими особами та групами людей – представниками городових козаків, селян, міщан, запорожців, поміщиків, козацької старшини. Через сприймання цих героїв письменник показує життя і й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України, класову ненависть селян до поміщиків, наростання народного гніву.

У правдивій картині соціальних суперечностей на Україні XVII ст., у соціальній мотивації людської поведінки й психології проявилось характерне для вальтерскоттівських романів переростання романтизму в критичний реалізм. Створюючи образи-персонажі, особливо полковника Шрама, кошового Брюховецького, поміщиків Гвинтовки й Череваня, запорожця Пугача, Куліш вже опановує художню типізацію, поєднуючи узагальнюючі риси з індивідуалізуючими.

Порівняно з історичними романами В.Скотта, Куліш ідеологізував свій твір. Основні персонажі “Чорної ради” втілюють певну ідею. Майже в кожного з них своє ставлення до суспільно-історичних подій, власна “філософія життя”. Ідеалом Шрама й Сомка виступає автономна держава, союз з Росією; кобзаря – індивідуальна моральна чистота, самовдосконалення; курінного отамана Кирила Тура – ірраціональне життя за незвіданими законами серця; старого запорожця Пугача – соціальна рівність; поміщика Череваня і заможне хуторянське життя, гедоністична потіха тіла; Петра й Лесі – сімейна ідилія. Як це характерно для романного мислення Куліша, “Чорна рада” побудована на зіставленні ідеологічних і моральних позицій різних персонажів. Твір внутрішньо полемічний.

Ідеалізований гетьман Сомко виражає погляди тієї частини козацької верхівки, яка на сумному досвіді панської Польщі переконалася, що найбільшою небезпекою державі загрожує загострення станових суперечностей.

Романтичні тенденції у творі найяскравіше проявилися при зображенні звичаїв, поведінки та характерів запорожців. Виразником прагнення до абсолютної свободи постає курінний отаман Кирило Тур. У суперечливій поведінці цього персонажа полягає його романтична цілісність. Тур усвідомлює недосконалість світу, і хоча й не пристосовується до життя, а все ж і не вступає в рішучу боротьбу з обставинами, протиставляючи їм своє “юродство”, дивакувату поведінку. П.Куліш називав Тура символічним втіленням українського національного характеру. На наш погляд, цей персонаж виражає насамперед романтичне світовідчування першої половини XIX ст.: прагнення до ідеалу – добра й правди – й усвідомлення, неможливості досягти його. Звідси – постійна іронія, розлад між словом і ділом, ірраціональна поведінка. Образ Кирила Тура виріс і з народних образів козаків-характерників, зокрема, його яскравим фольклорним прототипом є козак Мамай.

“Чорна рада” відразу ж після її виходу у світ здобула широке визнання. З захопленням ознайомився з першим українським романом Т.Шевченко, про що він повідомляв авторові у листі від 5 грудня 1857 р.: “Спасибі тобі, богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував “Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в “Руській беседі”, і там вона добра, але по-нашому лучче”.

І.Франко називав “Чорну раду” “найкращим твором історичної прози в українській літературі” і підкреслював, що це “первый большой украинский роман, основаними на тщательном изучении истории й написаними прекрасним языком”.

Російськомовні твори П.Куліша на сучасну тематику наближаються до натуральної школи в російській літературі, хоча в них зберігається романтична схильність до зображення ідеальних почуттів та гіпертрофованих пристрастей. Це трилогія “Воспоминания детства”, нарис “На почтовой дороге в Малороссии” (“Искра” (1859, №49)), повість “Майор” (“Русский вестник” (1859, Т.19)), у якій показано розтлінне життя царських вельмож та українських поміщиків.