2. Лірична та ліро-епічна поезія

Віршувати П.Куліш почав ще на початку 40-х р.р. Однак його історична хроніка (“епопея”) “Україна” (К., 1843), стилізована під українські народні думи, успіху не мала. Твір складають фрагменти автентичних народних дум, доповнені стилізаціями автора. Поєднання уривків давніх фольклорних творів із новочасним авторським компонуванням виявилося неорганічним. У роботі над поемою відбились “антиіндивідуалістичні погляди на мистецтво”, властиві ранньому П.Кулішеві.

До віршування Куліш знову повернувся на початку 60-х р.р. І вже першою поетичною збіркою “Досвітки” (1862) запретендував на те, щоб стати новим Кобзарем. У “Досвітках” П.Куліш опрацьовує тему боротьби українського народу проти чужоземного поневолення, популярну в українських поетів-романтиків 20 — 40-х р.р. Л.Боровиковського, І.Срезневського, А.Метлинського, у раннього Т.Шевченка. Кулішеві “думи” (невеликі поеми) “Солониця” та “Кумейки”.

У “Кумейках (1637)” П.Куліш оспівав народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхетської Польщі, у “Солониці (1596)” звеличив народний виступ під проводом С.Наливайка. У “Дунайській думі (1648 – 1654)” автор намалював картину соціальних антагонізмів усередині української народності.

Для лірики “Досвіток” характерні мотиви “національної туги”, оссіанічне викликання духу героїчних предків, апеляції до “козацької слави”, оплакування прадідівських могил “живими струнами”, пробудження в пам'яті сучасників згадок про рідну старовину (“Народна слава”, “Родина єдина”). Мотив самотності і неприкаяності співця в чужому йому сучасному світі (“Сам собі”, “Старець”, “Люлі-люлі”).

У поемі “Настуся” автор оспівує “козацьку волю”, що “розлилася по Вкраїні” 1648 р., поетизує побут і звичаї старшинсько-козацьких родів, традицію їхнього єднання (Обухи і Морози породичались, одруживши дітей), опрацьовує на основі народної пісні про Морозенка свій улюблений мотив про суперечність двох характерів – “козацького”, якому “нудно жить без слави”, “без заслуги лицарської”, і “жіночого”, сімейного.

В поемі “Великі проводи (1648)” автор полемізує з традиційним опрацюванням козацької теми в українській романтичній поезії і насамперед – у Шевченкових “Гайдамаках”. Погляд поета у “Великих проводах” охоплює всю Україну літа 1648 р., дія відбувається в маєтку Рарожинських і посеред ринку в Гадячі, в замку Ієремії Вишневецького в Лубнах, по дорозі з Лубен до Гадяча та на берегах Дніпра. За панорамою зображення, струнким сюжетом, розвиненою художньою дією, її освітленням з точки зору різних персонажів, змалюванням багатьох сцен та епізодів ця поема наближається до жанру роману у віршах. Тут обидві сюжетні лінії – історична та любовна – злиті воєдино, і поет через показ суспільних катаклізмів та людської трагедії замислюється над складною діалекти­кою загальнолюдського, національного та особистого. Добро і зло, милосердя і жорстокість, благородство і підступність, вірність і зрада – все це переплітається в поемі, в якій не стільки відтворюється історична реальність (а це й не є обов'язковою умовою художньої літератури, в тому числі і творів на історичну тематику), скільки подається суб'єктивна візія письменника-романтика.

На тлі історичного конфлікту – початку визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського поневолення – П.Куліш розгорнув власний художній конфлікт: між повсталими, які абсолютизують своє право на збройну боротьбу, і їхнім ватажком “куль­турником” Голкою. Козацький отаман, наділений духовним аристократизмом, прагне облагородити справедливий виступ знедолених, намагається не переступити розумної межі в неминучому кровопролитті, за якою національні та класові інтереси неодмінно вступили б у суперечність із загальнолюдською мораллю. У Кулішевому зображенні освічена особистість конфліктує з “темним народом”. Своє покликання Голка вбачає в гуманістичному просвітительстві повстанського руху. У поемі Куліш намагається щонайяскравіше показати життєві суперечності.

Не ідеалізуючи ні шляхту, ні ксьондзів і попів, П.Куліш не уникає зображення нечуваних жорстокостей і з боку повсталих. Так, він показує, як гайдамаки хотіли зруйнувати церкву, у якій сховалися від народного гніву польські та ополячені шляхтичі, уніати, євреї-здирщики (у тому числі і їхні дружини). Своїм загальнолюдським пафосом його філософсько-історична поема і попередження була звернена в майбутнє.

У “Досвітках” П.Куліш звертався до усної народної творчості, як це ще в 20 – 40-х р.р. робили українські поети-романтики. Збірка рясніє фольклорними образами, усталеними метафорами й епітетами (“убога хата”, “соколом полину”, “коники вороненькі”), подвійними словами типу “очі-зорі”, “злинь-розлийся”. Автор використовує традиційні фольклорні прийоми звернення і відповіді, вставляє в текст творів народнопоетичні вислови й навіть цілі рядки, перефразує народнопісенні строфи.

Та були в “Досвітках” вірші “Заспів” і особливо психологічна мініатюра “Люлі-люлі”, в якій для вираження особистого почуття самотності, що охопило його в далекій Італії, автор знайшов неповторні інтонації. Навіть сама форма цього твору підказана ритмами душі, а не фольклорними першотворами. Вірш зворушує непідробною щирістю сповідального вислову. Загалом традиційні за змістом і формою “Досвітки” українська громадськість 60-х р.р. сприйняла без особливого захоплення. Доволі байдужно поставився до поетичних спроб свого товариша М.Костомаров, який ознайомився з ними ще в рукопису. Згодом у “Передмові” до петербурзького видання “Кобзаря” 1867 р. він писав: “Після Шевченка, хто схоче на тій же кобзі грати, навряд чи скаже що-небудь нове і навряд чи стануть його слухати”.

Наступна збірка віршів “Хуторна поезія” (Львів, 1882). Хутірська філософія П.Куліша є філософією моралі. На думку Т.Дзюби, хутір – це знак, що сигналізує про певну концепцію розуміння П.Кулішем народності, естетичного ідеалу, ідеалу письменника, традиційної культури. Від буквального розуміння хуторянства П.Куліш сам застерігав у своїй праці “Хуторська філософія” (1879), інтерпретуючи образ хуторян як однодумців, об’єднаних спільними переконаннями та єдиною духовною вірою. Хутірська гіпотеза буття у П.Куліша час від часу набувала нових обрисів залежно від зміни соціально-політичних та культурно-історичних ідеалів автора, не уникала вона й елементів ідеалізації. У хуторянстві вбачав ідею внутрішнього духовного розвитку.

Своєрідним прологом до неї є “Історичне оповідання”, цікаві з пізнавального та художнього погляду спогади письменника про 40-ві р.р., Кирило-Мефодіївське товариство, про арешт і допити у III відділі.

“Хуторна поезія” – це романтично-просвітительський, національно-культурницький маніфест та історико-політичний памфлет П.Куліша (найпоширеніші жанри – маніфест, послання, інвектива, ода). В дусі європейської традиції XVIII ст. письменник зробив з художнього слова і засіб пропаганди своїх суспільних поглядів.

У збірці поет обґрунтував думку про те, що для блага України треба працювати винятково на ниві культури, плекати рідне слово, будити національну самосвідомість у багатих і вбогих, у тих, у кого “ще не спідлене серце”, “хто на сум благородний багатий”, просвіщати і надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи, викривати власних і чужих “хижаків” (“Епілог”), П.Куліш за культурне просвітительство і проти політичної, особливо ж боротьби, бо переконаний у її безперспективності, у неминучому придушенні збройного повстання (“Шкода мечем нам воювати: Бо дика сила силу дику Єхидно стане викликати...” – “Епілог”). Поет хоче окультурнити людей, бо вірить, що “в приязне общеннє” ввійдуть “прославлені культурою народи” (“Гімн єдиному цареві”).

Наприкінці 70-х р.р. письменник осудив саму визвольну війну українського народу під проводом Б.Хмельницького. На карб гетьману він поставив розбудження темних сил юрби і назвав закономірним наслідком Хмельниччини Руїну, мазепинщину та Коліївщину (вірш “Покута козацького батька”).

Як свідчить вірш “Ключ розуміння”, П.Куліш заперечував не необхідність боротьби проти польсько-шляхетського поневолення, а форму цієї боротьби – збройне повстання, війну: “Не мечем було нам Польщу воювати: Розумом, талантом, словом тим святим, Предковічним і скарбом, що в нас ні одняти, Ні вкрасти не вдасться деспотам тупим”. У козацьких повстаннях і війнах проти шляхти – польської та української – П.Куліш побачив – і ця думка часто варіюється у “Хуторній поезії” – виступи “руїнників” проти “культурників”. Козацький народ постає в його уяві “недоуком латинським” (“Псалтирна псалма”).

Ідея “освіченого монарха” працювала в П.Куліша на розвінчання сучасних йому російських царів, про яких він був зовсім іншої думки – бачив плоди їхньої діяльності. У гарному зразку політичної лірики “На незабудь року 1847” поет гнівно затаврував Миколу І.

Іще більшою викривальною силою відзначається сатиричний вірш П.Куліша “Слов'янська ода. Відгук на панславістичне гукання по Європі російського архістратига Скобелєва” (“Світ” (1882, №2)). Одним з кращих у “Хуторній поезії” є сповнений сарказму вірш “До пекельного наплоду”, в якому автор спрямував своє сатиричне вістря проти ненависних йому українських “панів бездушних”.

Характерно, що до вірша “Рідне слово” П.Куліш вибрав епіграфом Шевченкові рядки “Я на сторожі коло їх Поставлю слово”. Саме цю мету і переслідував письменник у “Хуторній поезії”. Слово в уявленні автора збірки – це найбільша цінність народу, запорука збереження його індивідуального обличчя, національної самобутності. Але в якій мірі мова стоїть на сторожі народу, в такій мірі і народ повинен плекати рідну мову. Поет не тільки абсолютизує, а й персоніфікує слово, пишучи, що “судити Україну рідне слово буде” (“Рідне слово”).

У поетичному відгуку “На двадцяті роковини великого похорону”, в “Оді з Тарасової гори” та у зверненні “До Шевченка” П.Куліш тлумачить творчість Кобзаря, високохудожнє слово Т.Шевченка вже само по собі стоїть в обороні національної самобутності українського народу. В інтерпретації Панька Олельковича значення Кобзаревої творчості зводиться насамперед до того, що він створив довершені і за формою поезії українською мовою, показав художню силу рідного слова. Понад усе Куліш цінував твори Т.Шевченка на родинно-побутову тематику.

Змістове розмаїття “Хуторної поезії” не зводиться до розглянутих вище мотивів. П.Куліш дав у збірці і гарний зразок філософсько-психологічної лірики “Молитва”: особистість, “молекул космосу”, при спогляданні зоряної ночі замислюється над незбагненними загадками Всесвіту. У цій романтичній медитації відлунюють філософські інтонації “божественних пісней” Г.Сковороди і вчуваються настрої майбутніх поезій українських неоромантиків і символістів. І.Франко в рецензії на “Хуторну поезію” (“Світ” (1882)) розкритикував її зміст, а проте і відзначив, що “поєдинчі місця лучаютьея не раз дуже хороші, а форма у всіх поезіях дуже гарно викінчена”. Цю форму П.Куліш виробляв під впливом західноєвропейської та російської поезії – Петрарки і Байрона, Шекспіра та Гюго, Пушкіна і Лермонтова.

Версифікаторське новаторство Куліша в “Хуторній поезії” полягало, як зауважив І.Франко, у відході від стилізування під Т.Шевченка, у звільненні від знеособлюючого впливу народної думи та пісні і в освоєнні літературних форм поетичного самовираження. Замість і коломийкових ритмів український поет звернувся до ямба (чотирьохстопного із строфічним поділом, а також п'яти- і шестистопного), до анапеста і дактиля, намагався прищепити українському віршуванню тонічні розміри. Він вправлявся у писанні білим віршем (“Псалтирна псалма”, “До старої баби”), використовував різноманітні види строф: двовірш (“До Шекспі­ра”), численні модифікації катрена (“Слово правди”, “До рідного народу”, “До пекельного наплоду”, “Молитва”, “Епілог”), секстину (“Божий суд”), септиму (“До кобзи”).

“Хуторна поезія” завершується “Зазивним листом до української інтелігенції” – відповіддю П.Куліша на Ємський указ 1876 р. Автор з болем констатує прогресуючий процес насильної денаціоналізації і закликає інтелігенцію і народ протидіяти їй.

Вершиною поетичної творчості П.Куліша стала збірка “Дзвін” (Женева, 1893), у яку ввійшли вірші і невеликі віршовані оповідки, написані у 80-х – на початку 90-х р.р. Значною мірою вона, щоправда, повторює мотиви “Хуторної поезії” – автор продовжує свій памфлет, розробляючи політичний, полемічний і сатиричний стилі української лірики. Він знову закликає очиститись від “руїнних гріхів” і “духом незлобним, умом благородним культурі спасенній” служити (“Заспів”). Подібні думки звучать у вірші “З того світу”, посланнях “До Тараса на небеса” та “До тарасовців”, у гнівних відповідях-інвективах критикам “Истории воссоединения Руси”, “Крашанки” та “Хуторної поезії”: “Письмакам-гайдамакам”, “Українським історіографам”, “Козацьким панегірикам”, “Великому книжникові”, (Д.Мордовцю), “Руїноманам”, “Книгогризові на той світ”, “Гавкунам”, “Патріотці”, “Вельможній покозащині”, “Гайдамакам-академікам”, “Писакам-брехакам”. Уже назви цих віршів говорять самі за себе. Щоб допекти своїм опонентам, розгніваний поет-історіософ висміює їх і в алегоричній формі байки (“Свиня та Цуцик”, “Щиглик”). Він знову нападає на козаків та “козакоманів”, на попів та уніатів, на панів і псевдопатріотів-інтелігентів (“Народний дом”).

Як відзначав І.Франко в рецензії на цю книжку в журналі “Житє і слово” (1894, Т.2), – є низка віршів ліричних, особистих, тихих, жалібних. Небагато тих віршів... та вони становлять її головну вартість, їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії. Ніколи Куліш не написав нічого кращого над отсю віршу, що має напис “Чолом доземний моїй же таки знаній”... Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергійною мовою, яку отеє на старості літ віднайшов Куліш. За отсих кільканадцять суб'єктивних, ліричних та епічних п'єс (гляди вельми інтересну казку про курку з курчатами) ми готові простити Кулішеві цілу купу його псевдополітичного і псевдокультурного, непоетичного, а то прямо несмачного блекотання... котрим наповнена решта його “Дзвону”.

Для розквіту в П.Куліша на схилку його віку особистісно-психологічної лірики були свої підстави. З 1847 р. з ним стійко долала усі труднощі, які випали на їхню долю, Олександра Михайлівна Білозерська. Виходячи заміж за талановитого письменника і вченого, вона на першому ж році спільного з ним життя стала дружиною політичного в'язня, поїхала за своїм обранцем на заслання в Тулу. Арешт чоловіка викликав в Олександри такі сильні хвилювання, що в неї стався викидень, після чого вона вже ніколи не могла мати дітей. Про ті докори сумління, що і сповнюють його як чоловіка, який прирік свою дружину на нелегкі випробування, П.Куліш з щирістю зізнався у вірші “Дивлюсь на срібний волос твій, кохана”.

П.Куліш не був однолюбом і не завжди відзначався подружньою вірністю. На зламі 1850 – 60-х р.р. він міг дозволити собі любовні романи з панночками Лесею Милорадовичівною та Ганною Рентель, з Марком Вовчком і Параскою Глібовою (дружиною Л.Глібова). На якийсь час Олександра здалась Пантелеймонові буденною, і він вирушив у духовно-інтимні мандри. (Це ж бо так характерно для його психологічного типу. Олександра ж Михайлівна усе життя залишалася йому вірною, люблячою дружиною. А от його дружина з жіночою стійкістю витерпіла всі примхи Панька Олельковича і була йому не покірною домашньою служницею, а однодумцем, надійним другом. Чи ж можна було не оцінити цей жіночий подвиг? І вдячний Куліш найкращі ліричні поезії присвятив Олександрі: “Чолом і ралець моїй знаній”, “Чолом доземний моїй же таки знаній”, “Благословляю час той і годину”, “Дума про найвищий дар”, звернення “До Ганни Барвінок” (1890), що не ввійшло до “Дзвону”, та інші твори. Інтимна лірика П.Куліша невіддільна передусім від імені його дружини. Художній образ своєї Олександри поет вивів у віршованих дарчих написах “Присвят оправного в золото примірника”, в супроводі якого презентував їй екземпляр “Досвіток” і “Принос” (на подарованому примірнику поеми “Магомет і Хадиза”), у медитації “Троє схотінок”, сповідальній мініатюрі “Благословляю час той і годину...”, зразку буколічної поезії “Рай” та ін.

У П.Куліша ж вийшло навпаки. Він починав як прозаїк, досягши в царині прози чималих успіхів, а завершував свій творчий шлях як поет, лірик і ліро-епік. Проживши з дружиною не одне десятиліття, Панько Олелькович раптом вибухнув по-справжньому любовною лірикою. У ній вчуваються і тремтіння молодого серця, збентеженого несподіваними припливами ще не звіданого кохання, і спокійні ритми погідної, умиротвореної душі. П.Куліш в своїй інтимній ліриці вдався до філософських роздумів. На щастя, тут поет переміг у ньому публіциста, і Панько Олелькович створив зразки не стільки декларативної, скільки сповідальної, філософсько-психологічної поезії: “Шукання-викликання”, “До Марусі В***”, “Чудо”, “Видіння”, “Благословляю час той і годину” та ін. Він оспівує одухотворене кохання, гармонію споріднених душ, усамітнене подружнє життя на хуторі в тісному зв'язку з природою. У вірші “Рай” любовна тема тісно переплітається з натурфілософською. Ці ідеї, а також сковородинський ідеал внутрішнього спокою і душевного благородства звучать у віршах “Праведне панування”, “Три поети”, “Премудрість”, “Хмари” і особливо в мініатюрі “Троє схотінок”.

У панегіриках “освіченим монархам” і памфлетах про козацтво Куліш полемізує, возвеличує, таврує і насміхається. Таким чином він спонукає до дискусії, належної відповіді йому. Та є у “Дзвоні” вірші, в яких громадянська патетика виражена інтимно-сповідальною інтонацією, – поет не стільки проповідує, скільки роздумує, звіряється у своїх почуттях, розказує про власні митарства, оглядає пройдений шлях: “До Тараса за річку Ахерон” (“Недоспів твій доспівую, мій брате...”), “З Під­гір'я”, “На чужій чужині”, “Анахорет”, медитативний заспів “Від радощі жизні, кому ви судились?” до “Думи про курку з курчатами”. У “Піонері” Панько Олелькович пробує осмислити власну роль у духовному житті України. Такі вірші є сповіддю громадянина, патріота; вони часто звернені до самого себе або ж до своїх найближчих і найвірніших супутників – Дружини, Кобзи та Музи (“Одвідини”, “До кобзи та до музи”, “Праведне панування”, “Поетові”, “Сум і розвага”, “Муза”, “Хмари”). Тут автор являється в образі ліричного героя – суб'єкта викладу і дії та об'єкта психологічного пізнання.

У 80 – 90-х р.р. П.Куліш створив низку великих за обсягом ліро-епічних поем. Його настрої відбилися в поемах “Магомет і Хадиза” (Львів, 1883) та “Маруся Богуславка”. У першій з них автор приглядається до моральних цінностей панівної серед турків мусульманської релігії та постаті її засновника араба Магомета (Мухаммеда, бл. 570 – 632). Уславлюючи в цьому творі самовіддану жіночу любов дружини-натхненниці Магомета Хадизи та його чоловічу вірність і вдячність, поет мав на думці відкрити християнській Україні етичні цінності “бусурман”. Зрештою, це було в руслі європейської романтичної традиції з її увагою до східної екзотики та мусульманства.

“Маруся Богуславка (1620)” збереглася без закінчення, яке згоріло 1885 р. під час пожежі на хуторі Мотронівка. Ця величезна поема свідчить, що П.Куліш, ставши поетом, зберіг свій природний потяг до романного мислення. У її перших семи піснях він опрацьовує сюжет народної думи про Марусю Богуславку, яка допомогла співвітчизникам втекти з турецької неволі. Інші ж пісні поеми (а останньою із збережених є неповна тринадцята) автор будує почасти на історичних переказах про українських дружин турецьких султанів Роксолану та Міліклію, проте насамперед пропонує читачам власні фантазії на філософсько-історичну тему. В інтерпретації П.Куліша султан сам підлаштував утечу Марусиного коханого та інших бранців з неволі. Своїм милосердям Осман прихилив до себе серце української дівчини – у ньому вона побачила “Божого пророка”. Султан і його улюблена дружина виступають носіями вищих загальнолюдських ідеалів ісламу та християнства.

Поема мала завершуватися історичним походом Османа II на Україну і Хотинською війною 1620 – 1621 р.р., у якій козацьке військо разом з польським розбило інтервентів. У художній інтерпретації П.Куліша це був би натхнений Марусею похід султана-спасителя для утвердження на Україні принципу вічної любові до ближнього. Він виражає лише свою універсальну поетичну ідею, історіософську концепцію, а не відтворює події 1620 – 1621 р.р. на Україні. Для нього важливі не реальні діячі і відносини сусідніх країн на початку XVII ст., а ті можливості, які дає історичний матеріал для проповіді гуманізму.

Художній світ Куліша 70 – 90-х р.р. взагалі не можна розглядати з погляду конкретного історизму, тобто зображення реальних осіб, подій і обставин, тенденцій суспільного розвитку. Адже цей письменник-романтик малює картини не типові, “життєподібні”, а літературно-умовні, символічні. Від буквального розуміння філософсько-історичних поем і драм П.Куліша (“Магомет і Хадиза”, “Маруся Богуславка”, “Драмована трилогія”) слушно застерігав В.Щурат. На його думку, герої цих творів (Кантемір і Осман, Байда і цар Наливай та ін.), як, до речі, і оспівані в панегіриках Петро І та Катерина II, є втіленням філософської думки автора. “Це не історичні фігури, але символи поетичної ідеї... В історичних поемах П.Куліша кожда історична фігура, зберігаючи лиш ім'я, тратить свою знану індивідуальність, стає зовсім новим єством, більше символічним, ніж реальним, скристалізованим догматом, візією і мрією автора, що, узнавши дійсність за пусту, заповнив її роєм мар – не для своєї забави, а для спасення світу. Куліш, чи він зображає Кантеміра й Османа, чи Байду, чи Магомета, все зображає себе з своїми мріями”.

З творів, частково відновлених на основі збережених після пожежі уривків, письменник уклав збірку “Хуторні недогарки” (Харків, 1902), у яку ввійшли перші чотири пісні поеми “Уляна-ключниця”, початки поем “Сторчак і Сторчачиха”, “Адам і Єва” та драматичної поеми “Нагай (Підспів під Вольфганга Гете)”.

“Хуторні недогарки” відбивають Кулішеві спроби створити образ позитивного героя. На той час естетичними ідеалами Панька Олельковича були “праведний розум” і “чисте серце”. “Ум просвічений” він убачав у “культурників”, а “природний” – в окремих хліборобів-хуторян. Серед вихованок насамперед патріархального побуту поет знаходив і “чисте серце”. “О тихі хутори, великі у малому, великі тим, що е найлучче-краще в нас”, – так шанобливо звертається він до хуторів у поемі “Уляна-ключниця (1685 – 1870)”, маючи на увазі праведне жіноче серце. Його й оспівує автор у цій побутово-історичній поемі: “Нехай Гомер, Шекспір і всі співці великі Співають про царів, героїв, героїнь... А я – про ключницю співатиму, про Вляну, Як щиро й праведно вона служила пану”. На тлі зображуваної ним класової боротьби в українській історії Куліш милується окремими випадками того, як “пан Із мужиком навіки побратались; Один І без одного – леміш без чересла”.

“Недогарок третій” – “Адам і Єва” – має автобіографічний характер: поет пробує розповісти про свої побутові конфлікти з сусідами на хуторі Мотронівка. “Уляна-ключниця”, “Адам і Єва”, а також “недогарок другий” – “Сторак і Сторчачиха” об'єднані ідеєю винищення заможного хлібороба. У цих поемах Куліш менше лірик, а більше епік, схильний до об'єктивованого малюнка описовості, відтворення побутових деталей.

Оригінальною і дотепною відповіддю П.Куліша критикам є поема “Куліш у пеклі” (1890 –1896). Цей твір написано у формі літературної містифікації: його нібито автор – Панько Небреха – у віршованій формі розповідає із слів П.Куліша про його мандри по пеклу, куди Панька Олельковича загнали “літературні гайдамаки” за його зневаження козацтва. Проте в пеклі П.Куліш несподівано зустрів не кого іншого, як своїх численних опонентів. “Куліш у пеклі” – це віршовані мемуари, жваві за викладом, дошкульні за висловом. Панько Олелькович розповідає про свої науково-політичні розходження та побутові конфлікти з колегами, причому доповнює поетичний текст просторими примітками автобіографічного та історіографічного характеру.

У 90-х рр. Куліш працював над великою за обсягом поемою “Грицько Сковорода” (написав дві розлогі пісні, третю не завершив). Ця поема безфабульна, лірично-медитативна, описова; у ній автор пропонував читачам власний виклад давньоруської та української історії, біографічний нарис про Г.Сковороду та характеристику його діяльності. П.Куліш цінував Г.Сковороду як мислителя, гідного “просвіченого” XVIII ст. Поет намагався представити мандрівного філософа взірцевим письменником-просвітителем, носієм культури, і тільки дуже шкодував, що схоластика відірвала його від життєдайних джерел народної мови.