46.Дослідження національного характеру.

Основні результати дослідження

Роз’яснюючи феномен національного характеру, ми пропонуємо розглядати його не просто як набір окремих елементів, сукупність властивостей, а як цілісність.

Така позиція обумовлена тим, що його показники взаємопов’язані, взаємозалежні та складають цілісне структурне утворення. Структурність національного характеру дозволяє нам, знаючи той чи інший його показник, прогнозувати наявність ряду інших показників, з ним пов’язанних. Таким чином, ми уявляємо національний характер як інтегральний феномен, до змістовного поля якого належать наступні складові: 1) ментальна; 2) етнічна; 3) соціальна.

Тобто вище означена категорія дозволяє розкрити вплив на практики сучасного українця характеристик ментальності, етнічності та соціального контексту. Кожна із цих складових характеризується окремими показниками. Так, у ментальній складовій ми виділимо два основних поняття: ментальність та менталітет. І, у фокусі існуючих дискусій про співвідношення цих понять, пропонуємо трактувати менталітет – як процесуальний вираз взірців поведінки, способів мислення та сприйняття, закріплених у ментальності української нації.  Ментальна структурна складова виявляється  крізь домінуючі у суспільстві цінності, норми, цілі життєдіяльності, засоби прийняття та інтерпретації подій.

Етнічну складову ми пропонуємо розглядати крізь такі показники як: мова, звичаї, етнічні стереотипи, що є виразниками ідентифікації з українською нацією (або ж зречення такої ідентифікації).

Нарешті, соціальна складова національного характеру відображається у соціально-політичному, соціально-економічному та стратифікаціонному контекстах існування українського суспільства. Проблема національного характеру – це проблема, пов’язана із визначенням нації як унікального, цілісного суб’екта історії. Найважливішою методологічною установою для аналізу феномену національного характеру є розуміння того, що нація є історичним утворенням, зміст якого не існує поза соціально-історичним контекстом.

Таким чином, ми пропонуємо розглядати національний характер як пласт національної культури, до якого належить історично та соціально обумовлена цінностно-нормативна база, способи мислення та сприйняття, детермінуючий поведінку індивіда у соціумі.

Ведучи мову про український національний характер, ми маємо на увазі, що його носієм є спільність, що має назву української нації. В контексті даного дослідження найбільш прийнятним буде визнання як базового у визначенні нації такого компонента, як поняття громадянства, як основної властивості та форми вираження приналежності до окремої (в даному випадку – української) нації. Під українською нацією в цьому випадку розуміється сукупність громадян України, тобто тих індивідів, які мають права бути обраними та обирати, брати участь (або ж не брати) у суспільному, політичному житті країни, які, в результаті володіння громадянством, залучені до відносин, що формують українську державність. Такий підхід обумовлений ще й його практичними можливостями, а саме прозорістю і ясністю генеральної сукупності як бази для проведення прикладних досліджень із даної тематики.

На основі саме цього підходу до формування генеральної сукупності та розробленої вище структури національного характеру автором було проведено дослідження на тему “Національний характер українців (на прикладі м. Дніпропетровська)”, здійснене у вересні-грудні 2005 року (N=200) методом анкетного опитування, та дослідження з аналогічної тематики у квітні-травні 2006 року методом поглибленого інтерв’ю. (Рамки даної роботи не дозволяють нам представити в повному обсязі результати цих досліджень, тому ми окреслимо виводи, зроблені на їх підставі).

В результаті проведених досліджень та виходячи із аналізу існуючих теоретичних та прикладних досліджень із даної тематики були зафіксовані основні риси українського національного характеру, стратегії самовизначення сучасних українців. Спираючись на визначену структуру, ми прийшли до ряду висновків.  Що стосується ментальної складової національного характеру, то вона проявляє себе у таких рисах як індивідуалізм, відкритість, кмітливість, винахідливість, щедрість. Розвиток інтелекту і почуттів відбивається на активності характеру: українцеві важко визначитись у чомусь, але вже визначившись, він є виключно наполегливим у досягненні своєї мети. Тут проявляються такі риси характеру як намагання до особистої незалежності у праці, спирання на власні сили, неприйняття насильства.

Стосовно етнічної складової національного характеру потрібно звернути увагу на мовному прояві даної складової. На наш погляд сучасна Україна розбита на три основні мовні під спільноти: україномовну, російськомовну, суржикомовну. Таким чином, в Україні не відтворюється почуття мовної єдності, солідарності. Окремо можна вести мову про таку узагальнену рису українського національного характеру як національний нігілізм, як проблему національної ідентичності сучасних українців.

Остання складова – соціальна, характеризується наступними проявами на рівні фіксації рис національного характеру українців. “Селянськість” образу життя українців протягом тривалого часу спричинила появу таких рис у національн

47. Національна самосвідомість.

Національна самосвідомість - це усвідомлення нацією і окремою людиною своєї приналежності до певного етносу, національного характеру, психології культурі ментальності.

Національна самосвідомість — це і джерело, і, водночас, гальмо суспільного розвитку Української держави. За багатьох обставин тому, що розуміння і ставлення до націоналізму взагалі і українського націоналізму зокрема були і є надто складні і суперечливі. Вони потребують величезної роз'яснювальної, просвітницької роботи серед мільйонів наших співвітчизників, сучасників. Коротко позначимо найгостріші аспекти цієї проблеми.

Визначально вона пов'язана з надто спрощеним розумінням, або свідомою дискредитацією понять "націоналізм" та "український націоналізм".

Чимало вітчизняних і зарубіжних фахівців розглядають націоналізм як ідеологію, суспільний рух і символічну мову і намагаються аналізувати разом із сумісними поняттями "нація", "національна ідентичність", "національна держава" [7, с. 9]. Ентоні Д. Сміт виділяє п'ять найголовніших значень, що характеризують сутнісне розуміння "націоналізму":

• процес утворення і становлення націй;

• почуття й свідомість належності до нації;

• мова і символіка нації;

• соціальний і політичний рух від імені нації;

• доктрина і / або ідеологія нації, загальна й конкретна [7, с. 13].

Внаслідок об'єктивних історичних умов український націоналізм як явище сприймали і сприймають насамперед у значеннях 4 і 5, а найменше у значенні 1 — "процес утворення і становлення націй", хоча саме це (1) значення є чи не найважливішим, висхідним, воно формує усі інші.

Оскільки для соціального, суспільного буття українства, творення української національної держави український націоналізм потрібен як засіб, елемент визнання незаперечності, природності права на існування і створення українською нацією власної держави, для нас найважливішим є український націоналізм як форма колективної свідомості. Від неї не лише похідними, а й життєдайними є інші дві: політична доктрина і політичний рух.

Перші кроки у розбудові Української держави були і є настільки невиразними і суперечливими, що спричинили велику недовіру до нових суспільних цінностей та ідеалів. І це закономірно. До того ж згадаймо Н. Макіавеллі, який у своїй праці "Володар", розмірковуючи про психологію народу та його вплив на владу, розмежовував "народ" і "натовп". Народ — це свідома частина громадян. Він також говорив, що існує "народ вільний" і "народ розбещений". Останній виникає і поступово зростає чисельно, коли народ довго терпить тиранію, знущання. А надійність влади, за Н. Макіавеллі, залежить насамперед від знання психології підданих та вміння пристосовувати її до своїх потреб.

Національна самосвідомість безпосередньо пов'язана не лише з ідеологією, а й з владою. Остання має максимально відповідати інтересам нації, її ідеалам. Вона доти залишається дієздатною і легітимною, допоки спроможна самоочищуватися, позбавлятися зайвого, що не дає їй можливості максимально відповідати на суспільні, національні виклики. Схожа ситуація була з владою в Україні за перші п'ятнадцять років незалежності: п'ятнадцять років — п'ятнадцять урядів, а влада, загалом дбала лише про власне самозбереження, водночас громадяни України й далі очікують принципових демократичних змін. Таке протиріччя стало основним гальмом для прогресивного, поступального розвитку України.

Коли люди перебувають в умовах, коли доводиться постійно думати, як вижити, їх досить легко завести в оману, ошукати. Українська формальна влада це добре розуміє і використовує злидні для соціальних дестабілізацій, межу яких утримує жонглюванням владою та силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є народ, найперше треба мати максимально згуртовану, моноетнічну націю, що буде об'єднана за формулою вічності влади: загальнонаціональний інтерес, регіональний інтерес, особистісний інтерес.

Яка ж ситуація з владою в Україні саме сьогодні, на шістнадцятому році нашої державності?

Після виборів до Верховної Ради (березень 2006 р.) фактично зіткнулися дві сили: сині і помаранчеві. Економічно — різні, але ідейно надто близькі, хоча чіткої ідеології не мають. Регіони (сині) — це ті ж більшовики, велика бізнесова група. Помаранчевий табір також цілком олігархічний, хоча більше репрезентує середній і малий бізнес. Тобто особливих відмінностей між цими силами немає.

У геополітичному виборі, орієнтирах між двома основними політичними силами все ж є принципові розбіжності. Регіони орієнтуються на Росію і Європу, а помаранчеві — на США і НАТО. При цьому все більш загрозливою є можливість розчленування України. І цю загрозу не слід применшувати.

Український народ перебуває у своєрідній циклічній втомі (період 4 років), а відтак період політичної активності почнеться не раніше, ніж у 2008 р. А оскільки цей прогноз не надто оптимістичний, пам'ятаймо, що існує, як можливий і загрозливий, югославський варіант розвитку українських подій, тобто розчленування України.

Для того, щоб цей варіант був реальністю, треба насамперед збурити народ. Зробити це можливо на етнонаціональному, етнокультурному чи релігійному рівні. Мова йде про національну самосвідомість. Коли може виникнути досить гостра ситуація, розв'язання якої видається можливим лише силовими методами, а це величезна загроза для етнонаціональної єдності, для існування України як унітарної держави.

Відтак, брак національної самосвідомості є потенційною загрозою для національної державності. Це триватиме доти, доки українська більшість потужно не зіпреться на здоровий етноцентризм, основу якого становить не менш здоровий український націоналізм.

48.Основні види національно-етнічних груп.

49.Національно-етнічні проблеми в сучасному світі.

50.Теорії «маси».