44. Національний характер

Національний характер — сукупність психологічно-ментальних та повендінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільностей.

Уперше вивчення психологічнох особливостей окремих етнічних груп здійснювалося Школою психології народів, що виникла в Німеччи- ні в середині ХІХ ст. Для означення специфічних психологічних властивостей того чи іншого етносу Лазарус і Штейнгаль, насліду- ючи Гегеля й німецьких романтиків, уживали поняття «дух народу». Дослідженню цього питання присвячено й фундаментальну працю Вундта «Психологія народів», де розглядають специфічні особливості глибинних шарів психоллогічного життя представників різ- них людських спільнот. У ХХ ст. дослідження Н.х. (національноо характеру) здійснюється переважно в рамках неофрейдизму та націології. Юнг, зокрема, виводить наявність психологічних відмінностей народів зі своєї концепції архетипів, пов'язуючи їх існування з функціонуванням у підсвідомому певних психологічних структур, що зумовлюють особливі поведінкові прояви і є спі-льними для представників якогось великого угрупування.

Питання Н.х. найбільшою мірою привертало увагу народів, що зазнавали національного гноблення і для яких актуальним було виявле- ння всіх чинників, що впливали на перебіг національно-визвольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких уможливлюється досягнення національної незалежності і причини попердніх поразок, українські мислителі — політики-державники, філософи, психо- логи, представники інших наукових галузей — звертались до особливостей української національної ментальності й психології.

Од середини ХІХ ст. в Україні бурхливими темпами розвивається етнопсихологія, основоположні ідеї якої сформульовані в роботах історіографічного та культурознавчого характеру (Костомаров, Липинський, Щербаківський, Липа, Чижевський, Мірчук, Крупницький, Ярема, Феденко). Філософські аспекти функціонування мови як чинника етнопсихологічних феноменів досліджувалися у роботах Потебні. Безпоседньо проблемам національного характеру в межах етнопсихології як міждисциплінарного напряму наукових досліджень на українському грунті присвячено роботи Кульчицького, Цимбалистого, Яніва, Шлемкевича та інших.

45. Національна свідомість.

Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.

Виділяють три рівні національної свідомості:

• Буденний рівень характеризується єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої.

• Теоретичний рівень національної свідомості – це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея, національний ідеал.

• Державнополітичний рівень – це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика.

• На основі викладеного можемо зробити деякі висновки.

• 1. Національно-політична свідомість громадян України в цілому характеризується рисою, котра в науковій літературі пов’язується з феноменом „маніхейства”, коли будь-які явища в політичному житті трактуються з точки зору звуженої кольорової палітри – або чорне, або біле.

• 2. Суттєвою рисою національно-політичної свідомості громадян України слід вважати, на нашу думку, її амбівалентність – неузгодженість думок щодо конкретної остаточної оцінки того чи іншого політичного феномена.

• 3. Національно-політична свідомість українських громадян не є сталою, „законсервованою” субстанцією; вона постійно змінюється, піддається різним впливам і сама опосередковано відбивається на політичній поведінці, політичному виборі.

• 4. Останнє пов’язується з тим, що сталого ідеологічного стрижня у вигляді системи цінностей в нашому суспільстві не існує. З іншого боку, національно-політична свідомість базується на елементах політичної психології, основу якої складають емоції громадян, афекти тощо. В цілому формується вона зазвичай технологічно.

• 5. Підтвердженням попередньої тези є розчарування українських громадян у результатах „помаранчевої революції”, що пов’язується з формуванням елементів національно-політичної свідомості. Враховуючи її сучасний стан і динаміку, слід вважати, що проблема її дослідження вельми актуальна.