Формування біблійного канону

Процес виникнення канону був складним і тривалим. Його можна поділити на два основних етапи:

• Формування канону Старого Заповіту;

• Формування канону Нового Заповіту.

Старий Заповіт

Більшість вчених вважає, що книги Старого Заповіту створювались або складались у період між 12-м та 2-м століттями до н.е, тобто до народження Ісуса Христа. Канон Старого Заповіту має деякі відмінності у різних християнських конфесій. Всі конфесії визнають єврейський канон (т. зв. «первоканонічні книги»), православні та католицькі видання включають також одинадцять «другоканонічних» книг, які відкидаються, однак, протестантами. .

Перші переклади

Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283—247 до Р. Хр.) 72 єврейськими мудрецями, і тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий Заповіт був написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську (382—405) Святим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою

Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецького власне — «книги» і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III — початку IV століть.

139) Ісус Христос, як засновник християнства.

Ядром християнського віровчення вважають його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом Божественного одкровення. Догматичні основи християнства пройшли тривалий шлях, вони були затвердженні після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.

140) Поділ християнської церкви на православ’я, католицизм і протестантизм.

Католицька Церква – це видиме, засноване Христом, товариство, яке виховує людей до неба. Під словом „католицька Церква” розуміємо всіх вірних у всьому світі. Католицька (вселенська ) Церква заснована Христом з тією метою, щоб після Його вознесіння продовжувати розпочату Ним справу. Церква називається католицькою, або соборною, всесвітньою, бо повинна об’єднати всі народи землі. На чолі Церкви стоїть її Глава. Першим главою Апостолів і вірних став св. Петро. Його установив сам Ісус Христос, кажучи: „Ти, Петре, - скеля, і на тобі я побудую свою Церкву, і ворота пекельні її не здолають.” Його намісники – це Папи Римські. Папа Римський посідає найвищу владу серед усіх єпископів, йому належить найважливіша роль у керівництві Церквою. Папі підлягають кардинали, тоді єпископи та звичайні священики і вірні. День народження Церкви – це Зіслання Святого Духа, коли прийняло хрещення 3 000 людей. Незадовго після цієї події Апостоли за наказом Христа розійшлися по світу з метою проголошення Євангелія і утворення християнських громад. Всі такі громади утворили єдину велику християнську громаду – католицьку Церкву. Первісна християнська Церква зазнала великих переслідувань та тортур і була офіційно дозволена лише у 313 р. імператором Костянтином Великим, як державна релігія. Однак у лоні Католицької Церкви стається розкол. Окрім Римської Церкви з центром у Римі, утворюється ще й Грецька Церква з центром у Царгороді. У 9 ст. Царгород був об’єднаний з Католицькою Церквою. Грецька і Римська Церкви відрізнялися лише обрядом. Остаточний розкол відбувся 1054 року. Розбрат чинився через прагнення влади. Грецький імператор Бардас хотів поставити на патріарший престол свою людину – секретаря та начальника гвардії Фотія, хитрого та підступного. Фотія було відлучено від Католицької Церкви, однак це його не зупинило. Хоч він закінчив своє життя плачевно, у в’язниці, проте перший крок до роз’єднання було зроблено. Протягом 180 років після Фотія усі 27 патріархів визнавали владу Римської Церкви та підпорядковувались Папі Римському. У 11 ст. грецька держава ослабла, імператорів часто скидали з престолів. Одним із тих, хто зазіхав на імператора, був Михайло Керулярій. Він посадив на імператорському престолі свого покровителя. Новий імператор віддячує Керулярію, посадивши його на патріарший престол. Саме він, Керулярій, остаточно підірвав Церковну єдність. Свою Церкву він почав називати Православною, тобто єдино вірною. Вона вже не підпорядковувалась Риму, а підпорядковувалася світській владі. Грецькі правителі були дуже задоволені тим, що патріархи не підкоряються Папі, а їм. Керулярій позамикав у Царгороді усі латинські Церкви, Найсвятіші Тайни, освячені у латинському обряді, стоптав ногами і оголосив, що не визнає Папи главою Церкви, тому що Римська Церква відійшла від Правдивої Христової Церкви. Керулярія Папською грамотою відлучено від Церкви. З того моменту стався остаточний розкол між Грецькою та Римською Церквою. Православ’я відрізняється від Католицизму у своїх поглядах на Пресвяту Трійцю. Православні вважають, що є три Божі Особи, і що ті Божі Особи рівні між собою. Але вони твердять, що Святий Дух, третя Божа Особа, не походить від Отця і Сина, а тільки від Отця, тим самим заперечуючи рівність усіх Божих Осіб. Православні не визнають непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, не вірять у чистилище, не визнають Папу Римського видимим Главою Церкви, мають відмінності у будові храмів та їх прикрашенні, у іконописі та под. Другий поділ Католицької Церкви стався у новітні часи, коли утворилася Протестантська церква. Першим із протестантів був доктор Мартин Лютер. Він був монахом чину Августинів, а пізніше викладачем у Вітенберзькому університеті. У 1510 р. перебував у Римі, де був досить холодно прийнятий. Тоді саме Папа Лев Х з нагоди будівництва Собору Св. Петра оголосив відпуст для тих, хто висповідається і зробить пожертву. Лютер написав 95 тез проти відпустів і публічно прибив їх на дверях замкової церкви, за що був відлучений від церкви у 1520 р. Його єресь поширилася по всій Німеччині і була причиною кривавих релігійних війн. Прихильників Лютера названо протестантами, або лютеранами. На сеймі в Спірі у 1529 р. вони протестували проти рівноправ’я католиків. Протестантська, або лютеранська церква має такі основи віровчення:

• Церква не може мати найвищого учительського уряду;

• Найвища церковна влада належить главі держави;

• Не потрібний сан священика – коли ж громада вибере собі проповідника, то він виконує свої обов’язки з волі громадян;

• Заперечується традиція, тобто усне передання, а визнається тільки Святе Письмо;

• Святе Письмо кожен може тлумачити, як хоче;

• Віра є спасінням сама по собі, а добрі вчинки зайві;

• Заперечується християнська жертва, сповідь, чистилище, Святі.

Сьогодні протестантство нараховує біля 150 млн. ісповідників, які є членами більш як 150 окремих сект. Слова Ісуса Христа, щоб було одно стадо і один пастир, не виконалися. Окрім цих трьох гілок Церкви є ще безліч сект, які називають себе християнськими, однак спільного мають зовсім мало.