91. У чому полягає предмети і метод наукового пізнання

Предметом називається коло питань, які вивчає філософія. Загальну структурупредмета філософії, філософського знанняскладають чотири основні розділи: онтологія(вчення про буття); гносеологія (вчення про пізнання); людина, суспільство.

Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. Завданням соціальної філософії можна вважати пізнання природи соціального, необхідності усіх його складових і на цій основі формулювання загальних методологічних та практичних рекомендацій. Такі предмет і завдання визначають і методологію, яка, крім загальнофілософських методів, містить й таку специфічну вимогу, як поєднання пізнання і розуміння соціальних явищ. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір тощо.

Основними методами філософії є: Діалектика - метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично. Метод єдності і боротьби протилежностей. Метафізика - метод, протилежний діалектиці, при якому об'єкти розглядаються: осібно, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язку); статично (ігнорується факт постійних змін, саморуху, розвитку); однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги суперечностей, не усвідомлюється їх єдність). Догматизм - сприйняття навколишнього світу через призму догм - раз і назавжди прийнятих переконань. Еклектика - метод, заснований на довільному поєднанні розрізнених, не мають єдиного творчого начала фактів, понять, концепцій, в результаті, якого досягаються поверхневі, але зовні правдоподібні, що здаються достовірними висновки Софістика - метод, заснований на виведенні з помилкових, але майстерно і некоректно поданих як справжні посилок. Герменевтика - метод правильного прочитання та тлумачення змісту текстів.Широко поширений в західній філософії.

92. Дайте коротку характеристику діяльності та способу існування соціального.

Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності. Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соціальне живе лише в діяльності й завдяки їй. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру. Соціо- і культуротворча функція діяльності філософською традицією осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального (людського) способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. У статусі ж загальної основи культури діяльність вперше в історії філософської думки означив Й.Фіхте. На його думку, діяльність ."Я" як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ "не-Я" — світ, що оточує людину, світ людської культури. Цю думку підхопив і розвинув Г.Гегель. Діяльність, вважає він, є всепроникаючою характеристикою абсолютного духу, народженого його потребою в самозміні й самовдосконаленні. Головну роль відіграє духовна діяльність, а в її структурі — рефлексія, тобто самосвідомість. Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення — мораль, право, мистецтво, філософію тощо. Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й переосмислити майже всі філософи наступних епох. Наприклад, К.Маркс обгрунтував ідею предметної діяльності у вигляді практики. С.К'єркегор протипоставив раціоналістському трактуванню діяльності Г.Гегелем феномен волі як відокремлене від буття функціонування, людське існування. Е.Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових структур. Е.Гусерль розглядав її як засіб формування життєвого світу. Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин.