20. Апорії Зенона

(від др.-греч. Ἀπορία, труднощі) - зовні парадоксальні міркування на тему про рух і безлічі, автором яких є давньогрецький філософ Зенон Елейський (V століття до н. Е..). Сучасники згадували понад 40 апорій Зенона, до нас дійшли 9, обговорювані в «Фізики» і в інших працях Аристотеля, в коментарях Сімплікій, Філопона і Фемістій ​​до Аристотеля [1], одна апорія з цих 9 наводиться також у Діоген Лаертський [2], апорії про безліч обговорюються в діалозі Платона «Парменід». Коментатор Еліас повідомляє, що Зенон висловилися 40 міркувань (епіхейрем) про безліч і п'ять - про рух [3]:Він склав для свого вчителя Парменіда, який стверджував, що суще одне з вигляду, але множественно згідно очевидності, {аргументацію} з сорока епіхейрем на користь того, що суще одне, так як вважав, що бути союзником вчителя - це добре. Ще якось, захищаючи того ж учителі, який стверджував, що суще нерухомо, він висунули п'ять епіхейрем на користь того, що суще нерухомо. Антисфен-кініки, який не зміг на них заперечити, встав і почав ходити, вважаючи, що доказ справою сильніше всякого заперечення словом.Найбільш відомі парадокс «Ахіллес і черепаха» та інші апорії Зенона про рух, які обговорюються більш двох тисячоліть, їм присвячені сотні досліджень. Платон в «Пармениді» їх не згадує, тому В. Я. Комарова припускає, що парадокси руху були написані Зеноном пізніше інших [4]. Помилково сприймати ці міркування як софізми або вважати, що з появою вищої математики все апорії дозволені [5]. Бертран Рассел писав, що апорії Зенона «в тій чи іншій формі торкаються підстави майже всіх теорій простору, часу і нескінченності, що пропонувалися з його часу до наших днів» [6]. Наукові дискусії, викликані міркуваннями Зенона, істотно поглибили розуміння таких фундаментальних понять, як роль безперервного та дискретного (переривчастого) в природі, адекватність фізичного руху та його математичної моделі та ін Ці дискусії тривають і в даний час (див. список літератури), прийти до спільної думки про сутність парадоксів науковій спільноті поки не вдалося [7].

21. Софісти —

давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез. Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів:зовсім немає ніякого буття;якщо воно і є, то непізнавано;якщо воно є й пізнавано, все-таки істину про буття передати неможливо.