2. Проблема визначення міждержавного кордону

Проблема міждержавного українсько-російського кордону є однією з небагатьох, але досить серйозних невирішених питань в українсько-російських відносинах. Його історія триває ще з 1991 р., коли утворилась нова незалежна держава – Україна. Тоді ж постала проблема встановлення кордону між двома колишніми радянськими республіками, які багато років співіснували без чітко визначеної його лінії.

Українсько-російський кордон є колишнім адміністративним кордоном між УРСР і РРФСР, тому питання його облаштування необхідно було вирішувати Україні фактично наново [9, c. 36]. Позиція України полягала в тому, що всі її кордони мають однаковий правовий статус. Остаточно прийняти під охорону 2292 кілометри кордону з Російською Федерацією вдалося лише в січні 1993 р. Але й досі реальний статус його відрізняється від статусу західних кордонів Української держави – колишніх західних кордонів СРСР. Питання делімітації (опису) і демаркації (позначення на місцевості) українсько-російського кордону значно затягнулося. У 1998–1999 p. вдалося лише в загальних рисах розмежувати лінії землекористування суб'єктів господарювання в прикордонних областях РФ і України. Проблема ускладнювалася й тим, що питання делімітації кордону не знайшло закріплення в базовому Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство РФ і України (31 травня 1997 p.), оскільки керівники держав, щоб прискорити підписання цього документа, вилучили згадані питання для подальшого їх розгляду окремою угодою. Взнаки далися й поступки України щодо питання демаркації кордону – відкладення самого процесу на невизначений термін, що створило підґрунтя для різних претензій з боку Росії [76].

Відсутність офіційно визначеного українсько-російського державного кордону, особливо його вододільної частини в акваторії Азовського та Чорного морів і Керченської протоки залишається передумовою для виникнення напруження у двосторонніх українсько-російських відносинах.

У політичному плані затягування переговорного процесу пояснюється насамперед інтересом Росії у використанні цієї ситуації як інструменту впливу на Україну. Така неконструктивна позиція з боку РФ змусила Україну висловлювати готовність до початку демаркації в односторонньому порядку сухопутної ділянки українсько-російського кордону [44, c.19]. 

Рішучість української сторони зумовлена насамперед високим рівнем загрози національній безпеці, яку несе в собі невизначеність кордону між двома країнами. Зокрема, йдеться про:

* потужний потік нелегальних мігрантів, більше 90% яких (переважно з країн Азії) потрапляють в Україну через „прозорий” українсько-російський кордон;

* збереження умов для проявів торгівлі людьми, контрабанди, зв’язків між злочинними угрупованнями;

* загрозу втрати Україною покладів корисних копалин (питання поділу акваторії Азовського моря).

Проблема демаркації сухопутної частини українсько-російського кордону кілька років залишалася „замороженим питанням” у двосторонніх відносинах. Але вже в ході свого першого візиту до Москви Президент України В. Янукович домовився із Президентом Росії Д. Медведєвим про необхідність розблокувати цю проблему. 17 травня 2010 р. було підписано Угоду між Україною і Російською Федерацією про демаркацію українсько-російського державного кордону, яка набула чинності 29 липня 2010 року [23].

Указом Президента України від 14.12.2010 № 1122/2010 „Про деякі заходи з демаркації державного кордону між Україною і Російською Федерацією” утворено делегацію України у Спільній українсько-російській демаркаційній комісії [102].

Тобто на цей момент проблему демаркації українсько-російського кордону в нормативно-правовому аспекті можна вважати вичерпаною. Проте існує ще одне, менш важливе, проте досить клопітке питання – нанесення кордону на місцевості, тобто спорудження різного роду інженерних споруд. Ще минулого року, 28 травня, Віктор Янукович заявив про необхідність завершити процес демаркації кордонів з Білоруссю, Росією та іншими сусідами України. Він висловив готовність активно брати участь у цьому процесі, щоб якомога швидше завершити цю роботу. Слідом за президентом висловив свої прогнози Голова Державної прикордонної служби Миколи Литвина. Він зазначив, що демаркація українсько-російського сухопутного кордону відбудеться швидко і без проблем.

Каменем спотикання у процесі вирішення питань, пов’язаних із державним кордоном України є проблема делімітації міждержавного морського кордону. Справа в тому, що Керченська протока дуже мілка, і судна можуть проходити нею лише по штучно прокладеному Керч-Єнікальському каналу глибиною 8 метрів.

 Він належить Керченському морському торговому портові, і портовики постійно поглиблюють і прочищають його дно. Цей канал розташований на південний захід від Коси Тузли, між цим островом і містом та портом Керч. У протоці також існують два мілководні, до 3 метрів глибини, фарватери в її російській частині, але придатні вони лише для проходу невеликих, малотонажних плавзасобів [110].

 Пересування суден Керченською протокою без лоцмана ще з радянських часів заборонене, а вартість проходу українським каналом удвічі вища, аніж російськими фарватерами. Щороку тут проходять близько 9 тис. суден. Значна частина з них іде до російських портів Азов, Ростов-на-Дону, Таганрог, Єйськ і Темрюк. За неофіційними даними, російські судновласники платять Керченському портові за проведення суден Керч-Єнікальським каналом до 180 мільйонів американських доларів. Як вважають кримські експерти, це ще одна з багатьох причин небажання росіян визнавати кордон у Керченській протоці.

Ключовою вимогою України на всіх раундах переговорів двох держав було проведення водного кордону в Азовському морі і Керченській протоці на основі адміністративного ділення між РРФСР і УРСР [95]. У такому разі приблизно 2/3 акваторії Азовського моря знаходилося б під юрисдикцією України, як і судноплавний Керч-Єнікальський канал Керченської протоки, що відкриває шлях до Азова. Натомість Київ був готовий йти на низку поступок з питань судноплавства (безкоштовне проходження російських судів через канал), екологічної безпеки, використання протоки оборонними відомствами тощо. Проте Росія повністю відкидає такий принцип ділення. „Російська Федерація не може погодитися з тим, щоб Україна контролювала канал”, – констатує Екс-голова МЗС України Володимир Огризко [105].

Проте, російська сторона наполягає, що законодавство СРСР не передбачало розмежування внутрішніх вод і, відповідно, адміністративний кордон по воді не проходив. Звідси пропозиція Кремля: провести кордон по так званій модифікованій серединній лінії. Ця лінія базується на основі рівного віддалення від берегів двох країн, але при цьому враховує острови, геологічні структури та інше. Для України це означає істотний зсув водного кордону з Росією на захід від лінії адміністративного ділення між колишніми союзними республіками. При цьому вододіл Азовського моря і Керченської протоки зміститься як по воді, так і по дну – це означає, що на користь Москви зміниться доступ країни до покладів нафти і газу.

Україна раніше займала жорстку позицію і відмовлялася на переговорах від самої можливості модифікувати серединну лінію. Проте після підписання угоди про демаркацію сухопутного кордону такий хід подій стає одним з найбільш вірогідних. Адже тепер у Києві готові до певних компромісів заради того, щоб нарешті повністю завершити юридичне оформлення кордону. А це необхідно зробити, оскільки в інтересах держави мати міжнародно визнані кордони, оформлені належним чином. Це, по-перше, підвищить надійність охорони наших кордонів від нелегальної міграції та контрабанди: прикордонники повинні чітко знати, де закінчується українська земля і розпочинається чужа територія. По-друге, дасть змогу вирішити з росіянами низку питань, пов’язаних і з безпекою судноплавства, і з рибальством. По-третє, делімітація та демаркація кордону мають посилити позиції нашої країни в переговорах про лібералізацію візового режиму з Європейським Союзом [31].

Проте Росію, яка впродовж років не могла вмовити Київ уступити свій суверенітет над Керч-Єнікальським каналом, цілком улаштовувала ця невизначеність із проходженням кордону: росіяни можуть дозволити собі вести переговори десятиліттями, не відступаючи від своєї позиції. Адже в розмежуванні азово-керченської акваторії більше зацікавлені українці. А російські кораблі нерідко проходять каналом, не сплачуючи лоцманського збору нашій країні, російські рибалки часто ловлять рибу в українській зоні відповідальності. „Продавлений” же російськими дипломатами в 2003 році договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки передбачає, що ці акваторії є внутрішніми водами України і Росії [105]. Та й психологічно складно російській людині змиритися з тим, що Москва піде на поступку Україні і проведе кордон, який відріже Крим від РФ.

Четвертого травня в Брянську відбулася зустріч міністрів транспорту України та РФ Костянтина Єфименка та Ігоря Левітіна. Там було вирішено створити спільну комісію з питань спільної експлуатації каналу. Ігор Левітін, російський міністр транспорту, повідомив, що це буде зроблено для того, щоб разом планувати обсяг роботи та інвестицій, визначати лоцманські технології. За його словами, це важливо і для безпеки судноплавства – „щоб ми не припускалися помилок при судноплавстві на нерозмежованій території”.

Плани створити комісію з питань спільної експлуатації каналу не викликали захвату в асоціації лоцманів України. Її президент Віктор Бездольний уже заявив, що в Керч-Єнікальського каналу має бути один господар. На його думку, оскільки канал перебуває на балансі українського господарюючого суб’єкта, саме Керченський порт несе всю відповідальність у сфері безпеки мореплавання. Разом з тим „комісія, навіть міжнародна, яка не є по суті господарюючим суб’єктом, не має права втручатися в господарську діяльність українського підприємства, а також виконувати функції української виконавчої влади. Тому теза про спільну експлуатацію Керч-Єнікальського каналу спільною комісією не відповідає національному і міжнародному праву” [31].

На сьогоднішній день, Державна прикордонна служба України здійснює охорону державного кордону в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці по лінії, визначеній у розпорядженні Президента України від 06.08.99 № 187 „Про охорону державного кордону України в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці та забезпечення прав України у виключній (морській) економічній зоні та континентальному шельфі у північно-східній частині Чорного моря”. Якщо ж говорити про проблему безпеки мореплавання в цьому районі, що є приводом для ініціатив РФ, то ціна питання не надто велика. Керч-Єнікальський канал (КЄК), за яким здійснюється прохід суден через протоку, перебуває на балансі Керченського морського торговельного порту. А щоб зняти всі питання навіть про теоретичну загрозу безпеки мореплавання, необхідно направити на реконструкцію каналу (його модернізація давно не проводилася) близько 50 млн. грн. [2, c. 13].

Можливими варіантами вирішення проблеми є поступка або РФ, або ж України. З боку нашої держави існують думки щодо пошуку компромісів, на які чекає Росія, адже вона ні за яких обставин не відмовиться від багатих та досить значущих (для неї) українських територій.

Отже, в цілому формування системи кордонів України є одним з пріоритетних державотворчих процесів, оскільки без чітко зафіксованих кордонів територіальний суверенітет держави є неповним і водночас стає дестабілізуючим чинником у відносинах нашої країни з безпосередніми сусідами, а також на регіональному і глобальному рівнях. Окрім того, ефективно реалізована прикордонна політика є запорукою соціально-економічного розвитку прикордонних (окраїнних) територій. Тому, врегульовані кордони мають і внутрішнє, і зовнішнє значення [68].

Державні кордони, погоджені з сусідніми державами, вважають міжнародно визнаними та міжнародно встановленими. Встановленими вважають кордони, якщо вони делімітовані (лінію їх проходження позначено на великомасштабних топографічних картах та описано) і демарковані (лінію їх проходження позначено на місцевості, описано в протоколах про демаркацію кордону та відображено на великомасштабній топографічній карті).

Загалом, питання кордону є суперечливим і серед російських експертів, і серед українських. Адже Російська Федерація не має бажання поступатись стратегічно важливими територіями, так само, як і Україна. Тобто, на сьогодні питання міждержавного кордону (морської його частини) залишається відкритим, тому подальший перебіг подій є непередбачуваним.