2. Співробітництво в енергетичній сфері

Енергетика є винятково важливим елементом економічного і політичного розвитку будь-якої держави, що забезпечує її суверенітет. У світлі цієї тези слід пам’ятати, що Росія здійснює експорт газу (до 70 млрд. кубометрів на рік) та забезпечує більшість країн пострадянського простору левовою часткою нафтопродуктів. Україна ж імпортує близько 80% нафтопродуктів з Російської Федерації. Крім того, Росія і Україна є взаємозалежними через проблеми транзиту енергоносіїв газотранспортною системою останньої. Найбільшою країною-транзитером в СНД є Україна, яка прокачує власною територією більше 100 млрд. кубометрів „блакитного палива” [88].

У відносинах між Україною та Росією енергетична сфера є найважливішою складовою економічного співробітництва. Імпортовані з РФ енергоносії забезпечують більше 60 % українських потреб у нафті. Росія виступає необхідним посередником, що забезпечує транспортування в Україну центральноазійського газу (туркменського і узбекського), а також продає власний газ для українських потреб. Окрім того, на енергетичні матеріали припадає 46,7 % всього українського імпорту з РФ у вартісному еквіваленті. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків [87].

Україна, як відомо, є найбільшим „уламком” Радянського Союзу після Росії. Через її територію проходять основні транзитні шляхи поставок у Європу (і Туреччину) російських нафти та газу, які проектувалися як єдине ціле та управління якими від початку здійснювалося з єдиного центру – Москви. За нинішніх умов Росія змушена платити Україні за транзит вуглеводнів близько 1,5 млрд. дол. на рік. Це не влаштовує Росію, яка вважає себе „правонаступницею” СРСР, і одним із її пріоритетів є мінімізація транзитної залежності.

Конфліктний потенціал було закладено ще в момент розпаду СРСР на незалежні держави, проте його реалізації завадили такі чинники, як відсутність жорсткої еліти в „єльцинській” Росії, зайнятої нагромадженням первинного капіталу, і, відповідно, багатовекторна політика України за часів президентства Л. Кучми. Надалі конфліктний потенціал накопичувався. Так, із приходом В. Путіна – жорсткого прагматика і непоганого стратега – Росія почала відроджувати „імперію” саме з нафтогазової сфери.

На сьогодні існує низка чинників, під впливом яких формувалися взаємовідносини між нашими країнами, а саме:

1) енергетична залежність України (через нижчі за світові ціни на енергоносії), яка створює поле для народження „енергетичного гегемона” на теренах СНД та дозволяє Росії утримувати Україну у власній орбіті;

2) проблематичність підписання середньо- та довгострокових контрактів на поставку енергоресурсів, які б перестраховували ризики від різкого коливання цін.

Починаючи з 2006 р. відносини України та Росії в енергетичній сфері стали позначатися регулярними конфліктами за участю ВАТ „Газпром” та НАК „Нафтогаз” України [70]. Враховуючи взаємопов’язаність політичної та енергетичної сфер в Росії, а також заполітизованість українсько-російських економічних відносин, багато експертів пов’язують регулярні „газові війни” з переведенням зовнішньополітичного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію в практичну площину [44, c. 20]. Прикладом цього є перекриття в січні 2009 р ВАТ „Газпром” постачання природного газу як в саму Україну, так і в країни ЄС стало серйозним випробуванням для українсько-російських відносин, а також для всієї системи відносин України та Росії з європейськими партнерами.

На сьогодні енергетичне співробітництво характеризується інтенсивним проведенням переговорів щодо врегулювання питань, пов'язаних з цією сферою. Зокрема, це:

– модернізація ГТС відповідно до європейських стандартів;

– зниження ризику подальших переговорів ЄС та Росії відносно побудови газопроводів Nabucco та Південний потік, які проходять в обхід території України;

– збереження контролю над ГТС за Україною та уникнення загрози передачі ГТС під контроль Росії.

Проте, загалом ситуація у співробітництві України та Росії в цій галузі є набагато складнішою. Справа в тому, що Росія будує газопровід „Північний потік”, який проходитиме по території Білорусі – держави-члена ЄЕП. Під час зустрічі з прем'єр-міністром України М. Азаровим, В. Путін заявив, що це не тільки російський проект. В ньому на сьогодні беруть участь Росія. Німеччина, Голландія, приєднується Франція [24].

Щодо газопроводу „Південний потік”, то він є не пріоритетним для Євросоюзу (більш того, він конкурує з пріоритетним для ЄС газопровідним проектом Nabucco), але країни – потенційні учасники цього проекту (Болгарія, Сербія, Угорщина, Австрія та ін.) уже підписали відповідні двосторонні договори з РФ про його реалізацію. Таким чином, склалася алогічна ситуація, коли ряд країн-членів ЄС є учасниками будівництва конкуруючих газопроводів і на практиці не зможуть у повному обсязі виконати свої зобов’язання зі споживання зростаючих обсягів імпортного газу [58].

Сумарна потужність двох обхідних газопроводів („Південний потік” і „Північний потік”) – 118 млрд. кубометрів газу на рік – приблизно відповідає докризовим обсягам, які транспортуються через територію України, та значно перевищує поточні обсяги транзиту української ГТС [15].

З українською газотранспортною системою також існують певні проблеми. З одного боку, енергетичні концерни Європи не хочуть модернізувати всю українську ГТС (і не можуть дозволити собі таку розкіш за умов чинного українського законодавства), яка в довгостроковій перспективі може виявитися напівпорожньою. З іншого – російський „Газпром” не має наміру надалі витрачатися на транзит через Україну, реалізуючи обхідні маршрути.

Таким чином, рішення лежить у площині створення якогось CП з експлуатації української ГТС у тристоронньому форматі. І найприйнятніший варіант такого СП – консорціум компаній з України, РФ і ЄС. Наприклад, „Газпром” – „Нафтогаз України” – RWE (німецька компанія, учасник Nabucco).

Важливим напрямом переговорів, який безумовно відповідає інтересам України, залишається лібералізація транзиту нафти та газу російськими магістральними трубопроводами. Встановлення вільного транзитного режиму дозволило б „Нафтогазу України” та іншим компаніям закуповувати газ у Казахстані, Узбекистані й Туркменістані [68].

У сфері ядерної енергетики українсько-російське співробітництво є важливим для України, адже українські АЕС побудовані на основі технологій, розроблених в СРСР. Головними передумовами успішного співробітництва у сфері ядерної енергетики  можна вважати використання на українських АЕС ядерних реакторів виключно російського виробництва та спільні роботи щодо продовження термінів їх експлуатації за російськими технологіями та за участю російських фахівців; широка співпраця з російськими компаніями в напрямі створення елементів власного ядерно-паливного циклу; широкі російські плани щодо пріоритетного розвитку власної ядерної енергетики, що передбачають можливість використання для цього українських потужностей з видобутку та первинної переробки урану та цирконію [107].

На сьогодні питання співробітництва в цій галузі є одним із узгоджених в українсько-російських відносинах. 9 червня 2010 року було укладено міжурядову угоду про співпрацю в будівництві третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції (угоду підписали генеральний директор державної корпорації „Росатом” С. Кірієнко та Міністр палива та енергетики України Ю. Бойко) [24].

Економічний аспект українсько-російського співробітництва у сфері ядерної енергетики має кілька складових:

- співробітництво щодо продовження ресурсу нині діючих в Україні атомних електростанцій і будівництво нових АЕС;

- співпраця у сфері виробництва ядерного палива, у тому числі спільне освоєння родовищ урану і цирконію, а також участь України в діяльності Міжнародного центру із збагачення урану.

Отже, до головних питань, на які в перспективі має дати відповіді енергетична складова стратегічного партнерства між Україною і Росією, належать: системна координація цінової і тарифної політики в енергетичній сфері; наповнення реальним змістом діяльності міжнародного газотранспортного консорціуму за участю України, Росії та Європейського Союзу, що припускає, зокрема, спільне управління магістральними газопроводами; модернізація існуючих і будівництво нових енерготранспортних коридорів територією України з одночасним доведенням російській стороні економічної недоцільності будівництва альтернативного шляху „Південний потік”; участь українських компаній у розробці нафтових і газових родовищ у Сибіру та Арктиці; спільний розвиток атомної енергетики включно з будівництвом нових, більш безпечних АЕС; спільна розробка і впровадження енергозберігаючих технологій [51, c. 6].

Водночас Україна має зберегти та зміцнити свою роль головного транзитера російських вуглеводнів до Центральної і Західної Європи.

Отже, в цілому, економічний аспект в українсько-російських відносинах на сьогодні є досить суперечливим. З одного боку – співпрацюють в енергетичній та сфері високих технологій, з іншого ж – шукають опонентів для ефективнішого розвитку цих галузей. Тобто відбувається так звана співпраця через сусідство, тому керівництво обох держав усвідомлює, що лише двостороннє співробітництво буде неефективним через часткову відсутність сучасного обладнання на вітчизняних підприємствах. Адже, як зазначається в багатьох виступах українського та російського керівництва, двостороння співпраця має здійснюватись на однакових умовах, тобто партнери економічної сфери мають бути рівноправними.