3. Етапи українсько-російських відносин: ретроспективний екскурс (1991 – 2009 рр.)

Пострадянські держави взагалі та, зокрема, східноєвропейські після проголошення незалежності опинилися в неструктурованому та доволі хаотичному просторі, що утворився з держав колишнього соціалістичного табору та колишніх республік СРСР, які стали незалежними. Кожна з цих держав прагнула не лише віднайти нові зовнішньополітичні орієнтири, але й, насамперед, гарантувати своє існування та суверенітет. Не винятком була і Україна, яка після багатьох років перебування в складі СРСР, залишилась ні з чим – господарства як такого не існує, політична система відсутня, нормативно-правова база залишилась у спадщину від колишнього Радянського Союзу [10]. Проте Україна отримала незалежність, яка мала велике значення не тільки для українського народу, а й в глобальному масштабі, адже поява України змінила геополітичний баланс в Європі. Політична ситуація в Європі зазнала докорінної трансформації, оскільки існування України значно послаблює Росію і тим самим робить її контрольованішою [5, с. 24].

Росія визнала Україну як незалежну державу 5 грудня 1991 р. Дві новостворені держави успадкували надзвичайно розвинені, обопільно життєво важливі, але практично не формалізовані відносини, які регулюються досить важко. Тому процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для відносин між двома народами [1, c.23].

Першим етапом становлення відносин між Україною та Росією є період правління Л. Кравчука та Б. Єльцина. Тому на цьому етапі проблеми відносин України з колишнім імперським центром – Росією – потрапляли в поле зору Президента найчастіше. Аналіз виступів Леоніда Кравчука свідчить, що впродовж усього терміну перебування на президентській посаді північний сусід залишався потужним подразником президентської думки, оскільки саме у боротьбі й у протистоянні з Росією народжувалася українська державність. При цьому за кроками, діями, висловлюваннями Президента щодо Росії українці слідкували чи не найбільш ревниво. Таким чином, відразу після того, як 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі Л. Кравчук підписав документ про створення СНД, багато хто в середовищі української еліти (зокрема, національно-демократичної орієнтації) з гіркотою заговорив про те, що „незалежна Україна проіснувала тиждень”, а причиною цього, зрозуміло, стала діяльність саме Президента, його особиста угодовська позиція з Росією. Проте згодом позиція Президента стосовно СНД іншим його критикам давала змогу говорити прямо протилежне: „Президент України не сприймає СНД” [25, c.18].

Щодо Росії, то з самої першої миті української незалежності сусідня держава докладала значних зусиль, щоб напруга у стосунках з Україною не спадала. Через тиждень після офіційного зникнення з політичної карти світу СРСР Росія поспішила чи не вперше засвідчити своє недружнє ставлення щодо колишньої „братньої республіки”. Це проявилося не тільки у тому, що російський парламент відмовився привітати український народ із унезалежненням, але й найперше в тому, що російські депутати запропонували визнати незалежність України лише в рамках „її входження в склад Російської імперії в середині ХVІІ ст.”. Крім того, з вуст ряду парламентарів уже на початку грудня 1991 р. зазвучали територіальні претензії до України (попри підписання ще у листопаді 1990 р. у Києві договору між Росією й Україною, де вказувалося, що у кожної з них немає до іншої жодних територіальних претензій).

Не вирізнялося демократизмом і бачення росіянами перспектив Чорноморського флоту. На початку січня 1992 р. Президент Росії Б. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був і залишається російським. У квітні російські газети опублікували заяву Б. Єльцина про можливість узяти Чорноморський флот під юрисдикцію Росії [26].

Вже пізніше, у 1993 році, кількість контактів між Президентами Росії й України збільшилася. Рік розпочався із російсько-українських переговорів на вищому рівні в Москві. Їх Президент України оцінив позитивно, зауваживши, що підписані в Москві документи базуються на реаліях життя і відкривають шлях до розвитку взаємовигідного співробітництва на добросусідській, взаємовигідній основі. Характерно, що за кілька днів лідери країн СНД (у т. ч. й Президенти України й Росії) зустрілися у столиці Республіки Білорусь, розглянувши такі питання, як створення міждержавного банку, урегулювання ринку цінних паперів, обговорення проекту Статуту СНД. Україна (як і Молдова та Туркменістан) не побажали підписати Статут. У 1993 – першій половині 1994 рр. Президенти Росії й України контактували під час зустрічі глав держав СНД в Москві, Ашгабаті. Зустріч у червні 1993 р. Л. Кравчука й Б. Єльцина у Підмосков’ї завершилася підписанням комюніке і угоди про Чорноморський флот. Показово, що на цей момент Україна фактично надалі несла основне навантаження з утримання ЧФ [33, c.13].

Отже, для цього етапу можна зробити висновок, що уламок імперії – Росія – могла „любити” Україну, тільки повністю володіючи нею, чого й намагалася досягнути всіма можливими й неможливими способами й засобами. Неуспіх у розвитку українсько-російських відносин у період президентства Л. Кравчука пояснюється не тільки тим, що президентом стала людина, яка не професійно ставиться до вирішення досить важливих проблем державного характеру, а й тим, що зовнішньополітичні орієнтації прем’єра Л. Кучми, тісно пов’язані насамперед з Росією, стали своєрідною завадою на шляху вироблення адекватної зовнішньополітичної лінії поведінки молодої української держави. Заперечення необхідності налагодження повноцінних міждержавних відносин стало сприятливим ґрунтом для визрівання й розвитку в наступні десять років зовсім інших українсько-російських відносин, які базуватимуться на засадах співробітництва (в період президентства Л.Кучми) [29, с. 343].

Другим етапом україно-російських взаємин слід вважати період перебування при владі Л. Кучми, яке тривало два терміни – 1994–2000 і 2000–2005 роки. За цей період переговорний процес між двома сусідніми країнами відбувався переважно в конструктивному руслі в усіх напрямах співробітництва, в тому числі в найголовнішій – сфері економічних зв'язків. Було врегульовано питання реструктуризації заборгованості України по державних кредитах Російської Федерації і погашення заборгованості за енергоносії. Розвитку співробітництва, врегулюванню відносин України з Російською Федерацією сприяла регіональна взаємодія. Саме в такому напрямі діяла Угода про співробітництво при­кордонних областей двох держав, що була укладена 27 січня 1995 року.

Сторони взяли на себе зобов'язання стосовно ліквідації перешкод на переміщення між прикордонни­ми областями товарів і послуг, виготовлених за рахунок місцевих ресурсів у межах цих областей і призначених для використання на їх територіях. Відпрацьовано за­соби спрощеного імміграційного контролю щодо грома­дян, які проживають у прикордонних з Російською Фе­дерацією областях [62, c. 162].

Проте більшість представників російської громадськості не сприймали українців, як окрему народність. Вони вважали сам факт існування української державності за історичну випадковість. Тому це попереднє упереджене ставлення Росії до України формувало відповідну гро­мадську думку серед її населення і ще більше підштов­хувало політичну еліту до вироблення і здійснення прозахідного геополітичного курсу. Українському суспільству не залишалося нічого іншого, як дрейфувати в бік відмежування своєї культурної традиції від російської. У геостратегії це проявилось у визначенні курсу на радикальну „європеїзацію”, на особливі парт­нерські відносини з НАТО. Україна стала членом Ради Європи, налагодила співробітництво з Євросоюзом, у 1997 році ухвалила Хартію про особливі стосунки з НАТО. Якщо враховувати, що саме в цей час питання про вступ до Північно-Атлантичного союзу Польщі, Чехії і Угорщини ввійшло у практичне русло, можна зрозуміти занепокоєність Росії новою геополітичною ситуацією в Східній Європі [56].

Усе це враз призвело до того, що ставлення Російської Федерації до України різко змінилось: у травні 1997 року до Києва прибув Президент Російської Феде­рації для підписання Великого договору – Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Президент України Л. Кучма назвав візит Б. Єльцина до Києва і підписання широко­масштабного договору початком нової ери в російсько-українських відносинах. При цьому він наголосив на осо­бистому вкладі Б. Єльцина, якого вважає своїм близь­ким другом, у підписання угоди по Чорноморському фло­ту і самого договору. „Це, мабуть, був крок Президента Росії, бо лише він, як завжди, здатний на неординарні вчинки”, – зазначив Л. Кучма. Але доречно нагадати, що цього етапного візиту Україна чекала щонайменше три роки, тому що неодноразові обіцянки кожного разу відкладалися на невизначений термін. І раптом – несподіваний крутий поворот у ставленні Росії до України. Всі питання, що роками вважалися не­прийнятними чи суто дискусійними, були вирішені. Однією з причин, що підштовхнула Росію до такого кро­ку, були серйозні зміни геополітичної ситуації в Європі. Саме в цей час, 27 травня 1997 року, в Парижі між НАТО і Російською Федерацією було підписано Основополож­ний акт. Згідно з ним усупереч прагненням Москви було відкрито шлях до розширення НАТО на Схід [63, c.46].

Саме тому російська сторона різко змінила тактику й виявила надзвичайну зговірливість. Було вирішено не чекати розв'язання спірних питань, а підписати спочатку основний, стрижневий договір про добросусідство і співробітництво, а потім уже домовлятися з окремих пи­тань. Так з'явився Великий договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Але далеко не всі російські політи­ки були задоволені такою подією, про що свідчить хоча б такий факт: якщо Верховна Рада України незабаром ратифікувала підписаний документ, то в Держдумі Російської Федерації він чекав своєї черги більше року, тобто аж до 1999 року [92].

Політична атмосфера в українсько-російських відносинах значно поліпшилась, посилився прагматизм та ефективність прийнятих рішень на державному рівні. Деякі аналітики безпосередньо пов'язують такі зміни, насамперед, з обранням Президентом РФ В. Путіна в березні 2000 року.

У другій каденції президентства Л. Кучми, яка тривала з 2001 по 2005 рр. стан відносин між Україною та Росією зазнав серйозних змін. Це визначалося такими факторами:

1. До влади в Росії прийшло нове керівництво, здатне до проведення більш послідовної і прагматичної політичної лінії в СНД в цілому, і в Україні зокрема. У своїй українській політиці адміністрація нового російського президента повинна буде враховувати як мінімум дві обставини. По-перше, зміцнення російської державності всередині країни і посилення її авторитету в світі, яке не відповідало толерантному ставленню до неповаги російських економічних інтересів з боку України. По-друге, проведення ліберальних реформ в Росії, націлених на зниження державного субсидіювання власної економіки і соціальної сфери, вступає в логічне протиріччя з продовженням необмеженого донорства щодо України [54, c.25]. 

2. Погіршилися перспективи для взаємодії України з Заходом. Там схвально ставились до того, що відбувся процес становлення України як політично незалежної держави і те, що наша держава закріпила свої орієнтації на західні економічні та військово-політичні структури, результатом чого стало зниження уваги до України. У той же час у країнах Заходу поширилося розчарування результатами економічних реформ і демократизації України, внаслідок чого вони перейшли до м'якого тиску. Під впливом процесу розширення ЄС Україна втрачає перспективу регіональної інтеграції. Чехія і Словаччина вже ввели по відношенню до України візовий режим, а Угорщина і Польща збиралися зробити це пізніше. Таким чином, Україна в найближчій перспективі залишиться країною пострадянського простору, провідним гравцем на якому в доступній для огляду перспективі буде Росія. 

3. До аналогічних висновків приводить і низька результативність проведення Україною протягом багатьох років курсу на формування в СНД регіональних структур і союзів „без Москви”, а також закріплення за собою частки нового енергетичного транзиту з Прикаспію в Європу [64, c.36]. 

4. Визначився ризик втрати Україною своєї ролі у транзиті російських експортних енергоносіїв. До недавнього часу ця роль була майже монопольною (до 90 відсотків експорту газу до Європи йшло через Україну), що дозволяло Києву здійснювати несанкціоновану відкачку газу, не побоюючись припинення постачань Росією. Тому Росія змінила систему постачання газу до споживача в Європі та створила нову транспортну інфраструктуру. У наявності воля переорієнтувати шляху газового і нафтового транзиту і пустити їх в обхід України, щоб знайти вихід з ситуації, вберегти себе від технологічних ризиків, пов'язаних з високим зносом трубопроводів, а у випадку з транзитом нафти – і зменшити тарифи [45, с. 9].

Констатуючи певне поліпшення клімату в російсько-українських відносинах протягом 2000-початку 2001 років, не можна не відзначити, що навесні позитивна динаміка сповільнилася. Не був реалізований ряд президентських домовленостей, серед яких виділяється угода про об'єднання до березня енергетичних систем двох країн. Невиправдано затягнулося прийняття Києвом рішення про приватизацію газопроводів. У російських ЗМІ повідомлялося про випадки, хай і поодиноких, відновлення несанкціонованої відкачування газу. 

Отже, другий період президентства Л. Кучми ознаменувався певною дестабілізацією відносин між Україною та Росією. При попередньому російському керівництві Україна була більш значимою для Росії. Але після приходу до влади нового керівництва, Україна перетворилась на державу, яка відіграє менш важливу роль для РФ.. В. Путін намагався будь-якими зусиллями „обходити” Україну, формуючи плани та здійснюючи свою політику.

Четвертим етапом вважається правління В. Ющенка, прихід до влади якого ознаменувався початком нового періоду в історії України. „Помаранчева революція”, яка закінчилась інавгурацією нового президента була оповісником кардинальних змін у формуванні політики новосформованої влади.

Загалом, Україну 2004–2009 рр. можна вважати зразком демократичної держави серед пострадянських республік (звичайно з певним корективами). Саме такою американська правозахисна організація „Фрідом Хаус” визнала Україну.

У 2005-2009 рр. Україна вперше запропонувала РФ нову модель вза­ємин, що спиралася на пріоритет європейської і євроатлантичної інте­грації нашої держави. Орієнтиром для її формування Україна визначила європейську модель міждержавних відносин. Проте ке­рівництво Росії неодноразово наголошувало на неприпустимості такого розвитку [70].

Зокрема у прийнятій 12 липня 2008 р. Концепції зовнішньої по­літики Росії зазначено, що «...Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема щодо планів прийому в члени альянсу України та Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів загалом...». У цьому контексті осо­бливо значущою була заява колишнього президента РФ В. Путіна, що Росія може переспрямувати свої ракети на територію України уразі визнання Кремлем загрози безпеці РФ з боку деяких об'єктів на українській території [86].

Тому, зовнішньополітичний курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію суперечив інтересам Росії в контексті її експансіоністських настроїв. Така розбіжність у баченні майбутнього України суттєво ускладнює пошук спільних підходів до вирішення су­перечливих питань українсько-російських відносин.

Як важіль впливу на українську зовнішню і внутрішню політику Росія використовувала відносини в енергетичній сфері. Внаслідок суперечностей, які виникали між президентами України та Росії, відбулися дві „газові війни”. Підчас першої (2006 р.) росій­ська сторона відмовилася узгоджувати передбачений чинними між­урядовими угодами протокол щодо постачання в Україну і транзиту її територією природного газу. Відтоді відносини України та Росії в енергетичній сфері позначалися регулярними конфліктами за участю ВАТ „Газпром” та НАК „Нафтогаз України” [94].

У 2008 р. для попередження чергового конфлікту з ВАТ „Газпром” В. Ющенко дав доручення уряду визначити оптимальний баланс газу і ціни на 2009 р. і наступні роки, а також продовжити переговори з росій­ськими партнерами з тим, щоб не пізніше липня 2008 р. досягти чітких і прозорих домовленостей [94].

Друга „газова війна” відбулась в 2009 році і призвела до припинення постачання газу до значної частини Європи. Криза завершилася підписанням 19 січня 2009 р. контракту між ВАТ „Газпром” та НАК „Нафтогаз України” терміном на 10 років про поста­чання газу та угоди про транзит газу територією України. Умови цього контракту і угоди були оцінені Президентом України і низкою експертів як невигідні для України через розрив взаємозалежності постачання газу до України та транзиту українською територією. Разом з тим вказаний пакет документів залишається чинним, створюючи негативні наслідки для енергетичної безпеки нашої держави.

Також протягом президентства В. А. Ющенка було розглянуто кілька проблемних питань українсько-російських відносин: делімітація морського та демаркація сухопутного кордонів та перебування на території України ЧФ РФ. Ні одне з цих питань не було вирішено. Особливої гостроти проблематика перебування ЧФ РФ на території України набула під час участі оперативних з'єднань ЧФ РФ у російсько-грузинському збройному конфлікті у серпні 2008 р.

Загалом за весь період президентства В. А. Ющенка Україна очікувала стабілізації українсько-російських відносин [13, c.3]. Проте непрофесійний підхід до вирішення серйозних проблем суспільного та політичного розвитку призвели до недовіри існуючій владі. Відомий американський політолог Александр Дж. Мотиль так охарактеризував президентство В. А. Ющенка: „..президент Віктор Ющенко катастрофічно безгосподарно керував країною в 2005–2009 рр., він нехтував економікою, допускав процвітання корупції, деморалізував населення, поляризував країну і зруйнував єдність прозахідних українських еліт” [93].

Результатом цього стало обрання опозиційного кандидата в президенти, В. Ф. Януковича. Тогочасний екс-президент отримав лише 5,45 % голосів в першому турі президентських виборів.

Підсумовуючи вищесказане, можна дійти до висновку, що геополітично як і Україна для Росії, так і Росія для України, є досить важливими на міжнародній арені. Запевнення багатьох і українських, і російських політологів є правдивими, проте насправді ці дві, по-своєму могутні держави, не можуть повноцінно існувати без стабілізованих взаємовідносин.

І, загалом, протягом всього періоду становлення незалежної України та перетворення Росії з імперської у федеративну державу, українсько-російські відносини поетапно змінювали свій характер. Спочатку був період пристосування двох недавно „братніх” держав. Наступний етап ознаменувався зміною влади в Україні, певною стабілізацією. Третій період характеризується змінами в відносинах між Україною та Росією. На той час в Росії прийшов до влади інший, більш рішучіший в своїх діях президент, який не бажав іти на поступки перед Україною лише через те, що вона розташована між Росією та Європою. Наступним є етап чергової зміни влади в Україні, яка на той час вважалась „проєвропейського типу”. Істотне погіршення відносин призвело до численних „сутичок”, результатом яких стали припинення постачання газу в Європу, суперечки щодо встановлення ціни на газ, тобто проблеми суто економічного характеру. Досить влучно підмітив Збігнєв Бжезінський, сказавши, що без України Росія перестає бути євразійською імперією.