2. Місце України в геополітичних доктринах Росії.

Могутність Росії може

бути підірвано тільки

відділенням від неї України.

Отто фон Бісмарк

Період існування союзного договору і фактично унітарної держави – СРСР заглибив Україну в євразійський політичний та економічний простір, результатом чого стала її абсолютна залежність від Росії. Об’єктивні інтеграційні процеси за умов тотального одержавлення аксіоматично набули спотвореного характеру. Десятиліття надцентралізації, втрата суспільством гнучкості і здатності до саморегулювання, а тим більше до самоврядування, вкрай ускладнили процес виокремлення і набуття реальної самостійності [73, c. 16].

Україна, як і будь-яка з радянських республік, прагнула отримати незалежність. Це стало можливим наприкінці ХХ століття, коли процес розпаду СРСР практично завершився.

Після отримання незалежності Україна стала претендувати на певне місце на міжнародній арені. Таких заяв російське керівництво не очікувало, проте, з часом, вони змирились з існуванням Української держави [26].

Росія не мала досвіду ведення зовнішніх справ з Україною. П’яти років незалежного існування виявилось недостатньо для завершення переведення російсько-українських відносин з внутрішньої до зовнішньополітичної сфери [83]. У плани Кремля це не входило і самим змістом цих відносин не детермінується, що повною мірою відбивається як у формальному так і реальному їх стані. Умови міждержавних відносин зафіксовані Біловезькою угодою: прозорі кордони, єдиний інформаційний простір, найширші зобов'язання щодо всебічної інтеграції, поряд з усе ще значною ізольованістю від решти світу є надзвичайно вагомими чинниками формування і російської, і, особливо, української державності, при неостаточності роз'єднання.

Росія як геополітична величина та її сучасна політика продовжують суперечливо впливати на всю систему зв'язків пострадянських держав з їх новими західними партнерами. Це проявляється у досить різних підходах Москви до двосторонніх відносин з країнами Заходу і НАТО, в прагненні до якнайшвидшого повномасштабного входження у світове співтовариство, у спробах загальмувати розширення євроатлантичних структур на схід, в курсі на стимулювання реінтеграційних процесів в СНД як альтернативних загальноєвропейським [17, с. 110].

Проте цей процес гальмується відсутністю стимулу для інших пострадянських країн. А без підтримки марно сподіватись на позитивні результати. Однією з таких держав є Україна, яка, на думку багатьох українських, та й російських науковців, відіграє важливу роль у геополітичній стратегії Росії.

Хоча, на думку О. Дергачова, Росія далека від того, щоб розглядати Україну навіть потенційно як союзника у вирішенні стратегічних зовнішньополітичних завдань. Україні відводиться скромна роль складової частини російського геополітичного простору. Це твердження можна було б охарактеризувати як дещо неправильне, проте, на сучасному етапі розвитку відносин, воно є правдивим [18, c. 4].

Отже, основним геополітичним пріоритетом Росії щодо України є відновлення Російської імперії, у складі якої повинна бути Україна. Хоча російському керівництву відомо, що приєднання неможливе. Тому наразі, на сьогодні, основним завданням Росії є будь-якими способами змусити Україну приєднатись до Митного союзу, до складу якого вже входять Росія, Білорусь та Казахстан. Аналізуючи причини труднощів в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що їм притаманний переважно суб'єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт [33, c. 15].

Принципова відмінність у менталітеті спричиняє ставлення росіян до самих себе як до великодержавної нації, а до українців – як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступником СРСР, а ширше – ідеї світового панування, РФ проникла амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі і тому прагне спрямувати свою зовнішню політику на реалізацію цієї месіанської ідеї.

Цікава позиція Росії з приводу налагодження і розвитку зв’язків з далеким зарубіжжям, перш за все, з державами Заходу. Московські колеги вважають, що зближення зберігатиме конфліктний потенціал в російсько-українських взаємостосунках. Тому будь-яка зовнішньополітична активність України, що неконтрольована і не направляється Москвою розцінюється як загроза Росії, її національним інтересам і прояв антиросійської політики [92].

Тому, українська проблема – геополітично, чи не найголовніша для Росії. І не тільки тому, що Україна – найбільша (в територіальному вимірі) країна в Європі (не враховуючи європейської частини Росії), володіє ключовим стратегічним положенням по відношенню відразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північно-Кавказького, Центрально-Європейського, Балканського), не тому, що населення України всього лише в три рази менше російського (і це при його досить високої пасіонарності), не тому, що для Росії чималий інтерес представляє український промисловий і технологічний потенціал, і навіть не тому, що Росія найбільш вразлива в стратегічному відношенні саме з української території.

Головна проблема в тому, що саме російсько-українські відносини і тип субординації цих держав відносно один одного фактично визначають ідентичність самої Росії. Абсолютно правим був Збігнєв Бжезінський, відзначивши, що без України Росія перестає бути євразійською імперією [47, с. 1].