Розділ 1. Теоретико-методологічний вимір українсько-російських відносин

1. Російський вектор у зовнішньополітичній стратегії України: теоретичні засади

От уже майже двадцять один рік, як Росія й Україна – суверенні незалежні держави. Зрозуміло, різкий і для багатьох несподіваний поділ близьких за мовою і культурою народів, що прожили разом більше 300 років, не міг пройти безболісно. Господарські системи цих країн тісно зрослись; мільйони людей, що народилися від змішаних шлюбів, відчувають себе або українцями, або росіянами, або жителями деякого єдиного цивілізаційного простору („радянськими людьми”) [3, c.1].

Після проголошення незалежності України в 1991 році в сфері українсько-російських відносин відбулися до­корінні соціально-політичні зрушення, виникло дуже ба­гато складних проблем. Одна з них полягає в тому, що обидві держави опинилися перед необхідністю вироб­лення нових геополітичних концепцій, формування дер­жавних пріоритетів і національних інтересів, критеріїв національної безпеки в умовах нового геополітичного простору. Якщо Росія після розпаду СРСР досить швид­ко зорієнтувалася і проголосила себе правонаступницею колишньої наддержави, то Україні довелося шляхом низки спроб і помилок вибудовувати свою зовнішньо­політичну концепцію, прагнучи змінити імідж одного з регіонів колишнього Радянського Союзу на самостійну європейську державу. Значно відрізнялися також харак­тер і спрямованість геостратегії України та Росії, їх мо­делі національної безпеки. Для розвитку незалежної України одним із принципових питань постало практичне забезпечення принципу багатовекторності її геополіти­ки, Росія ж орієнтувалась насамперед на збереження ста­тусу великої держави, реінтеграції країн СНД [7, с. 63].

На новому пострадянському  геополітичному просторі у відносинах між Україною і Росією була напружена  ситуація, яка в сучасній політологічній літературі отримала назву „остаточна ідеологізація”. Суть цього явища  полягала в тому, що серед населення України домінували настрої національного романтизму, а в Росії домінантними залишались уявлення про Україну як про „залежну територію”. Внаслідок цього встановлення справді рівноправних відносин між країнами ускладнювали дві обставини: сприйняття Росії частиною населення й еліти України як потенційно загрозливої для української державності політико-державної системи та невизнання України частиною населення й еліти Росії як суб’єкта державності, суспільна структура якого формується і розвивається на основі власних психологічних та ідеологічних засад.

Проте, протягом майже двадцяти років Україна є незалежною державою і має власну геополітичну доктрину, головні риси якої закладені у „Декларації про державний суверенітет України” (1990 р.) та в „Основних напрямах зовнішньої політики України” [98]: Україна є мирною, нейтральною державою; однозначно вибрала західну орієнтацію; пріоритетними об'єктами зовнішньої політики, стратегічними партнерами України є Росія, Польща і США – держави з якими вона мала і має найтісніші економічні, культурні та міжетнічні зв'язки.

Щодо Росії, основними геополітичними приорітетами України є:

– стабілізація добросусідських відносин між Україною та Росією, які зазначені в широкомасштабному „Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”;

– послаблення економічної залежності від Росії;

– послаблення залежності України від російської зовнішньої політики, що заважає більш ефективному просуванню нашої держави на шляху інтеграції до європейської спільноти та її включенню до системи європейської безпеки [9, c. 36].

За твердженням українського політолога А. З. Гончарука, „принципово помилковими є спроби розглядати відносини з РФ у вигляді дихотомічних, полярних альтернатив: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Правильним є підхід до цих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має свої сфери кооперації і співробітництва та сфери конкуренції або навіть прямої конфронтації (зовсім не обов'язково військової)” [73, с. 16].

Зважаючи на існування таких сфер у найрізноманітніших галузях міжнародних відносин, економіки, екології, культури, повинна будуватися політика України щодо РФ. Це має бути політика взаємовідносин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери кооперації і співробітництва і звужувати сфери конкуренції і конфронтації, добре розуміючи, що останні завжди будуть у тому чи іншому вигляді існувати.

Слід також враховувати й об'єктивні відмінності між обома країнами. Це, перш за все, різні конституційні устрої обох держав. Якщо Україна є унітарною державою, то конституція РФ побудована на принципах федералізму. Саме тому постановка питання про етнічну близькість двох слов’янських народів уявляється політично некоректною і етично неприйнятною, оскільки взаємнокомпліментарні відносини двох слов'янських етносів можуть викликати (цілком слушно) настороженість з боку тих етнічних груп, які не ідентифікують себе із слов'янським суперетнічним загалом [72].

Об'єктивними є також розбіжності політичних інтересів України і РФ, їх самоорієнтацій у геополітичному просторі. Якщо Україна в геополітичній системі координат перебуває в Центральній Європі, то РФ – в Євразії, причому більшою частиною своєї території (Урал, Сибір, Далекий Схід та Крайня Північ). Ця обставина визначає характер і вектори геополітичного розвитку двох держав як у збіжних, так і діаметрально протилежних напрямках.

Отже, ці суверенні незалежні держави мають проводити власну внутрішню і зовнішню політику, проголошувати нейтральність чи позаблоковість, створювати економічні, політичні й військові союзи, організовувати альянси і блоки, але робити це, виходячи із своїх національних інтересів і власної національної безпеки. Тільки такий підхід може забезпечити ефективну імплементацію зовнішньополітичної стратегії України на пострадянському просторі і в Європі в цілому.