
- •Міністерство освіти і науки України
- •Тема 1. Первісний лад в україні
- •Енеоліт
- •Тема 2. Поселення ранньозалізної доби
- •Тема 3. Початки праслов’янської історії
- •Тема 4. Утворення київської держави (іх-х ст.)
- •Тема 5. Піднесення й розквіт київської русі (кінець х – середина хі ст.)
- •Тема 6. Внутрішній устрій за княжої доби
- •Тема 7. Київська держава в другій половині хі – хііі ст.
- •Тема 8. Галицько-волинське князівство
- •Тема 9. Українські землі у складі литви та польщі (хіv– XVI ст.)
- •Тема 10. Україна в складі речі посполитої (хvi ст. – перша половина XVII ст.)
- •Тема 11. Розвиток українського козацтва та запорізької січі (кінець XV ст. - початок xviі ст.)
- •Тема 12. Козаччина в першій половині хvіі ст.
- •Тема 13. Початок визвольної війни під проводом богдана хмельницького (1648 - 1649 рр.)
- •Тема 14. Розгортання національно-визвольної війни (1651 р. - серпень 1657 р.)
- •Тема 15. Громадянська війна та поділ козацької україни (вересень 1657 р. – червень 1663 р.)
- •Тема 16. Україна наприкінці XVII ст.
- •Тема 17. Північна війна і україна (1700 - 1721 рр.)
- •Тема 18. Діяльність українського уряду в еміграції
- •Тема 19. Колоніальна політика російської імперії в україні у хviii ст.
- •Тема 20. Ліквідація гетьманства та запорізької січі.
- •Тема 21. Соціально-економічне і політичне становище україни в першій половині хіх ст.
- •Тема 22. Суспільні рухи в україні в першій половині хіх ст.
- •Тема 23. Українські землі в складі російської імперії в другій половині хіх століття
- •Тема 24. Західно-українські землі під владою
- •Тема 25. Культура україни в хіх ст.
- •Тема 26. Україна на початку хх століття
- •Тема 27. Національна революція 1917 - 1920 рр.
- •Тема 28. На шляху до створення української держави
- •Тема 29. Центральна рада за часів більшовицької агресії
- •Тема 30. Українська держава п.Скоропадського
- •Тема 31. Діяльність директорії в україні
- •Тема 32. Західно-українська народна республіка
- •Тема 33. Уроки і наслідки національно - визвольної революції 1917 – 1920 рр.
- •Тема 34. Міжнародне і внутрішнє становище україни
- •Тема 35. Розвиток україни в умовах тоталітаризму
- •Тема 36. Входження україни до складу срср
- •Тема 37. Культурне будівництво в 20 – 30-х роках
- •Українізація: причини, розгортання
- •Тема 38. Розвиток україни в умовах індустріалізації та колективізації сільського господарства
- •Знищення селян – власників
- •Тема 39. Сталінські репресії в україні
- •Тема 40. Соціально – економічний і політичний
- •Тема 41. Українське питання в міжнародній політиці
- •Тема 42. Україна у другій світовій та великій вітчизняній війні
- •Тема 43. Партизанський рух у період війни
- •Тема 44. Визволення україни радянською армією
- •Тема 45. Завершення возз’єднання українських земель в єдиній українській державі
- •Тема 46. Відбудова народного господарства
- •Тема 47. Хрущовська “відлига” в україні. Реформи 50-60 рр. Та їх здійснення в україні
- •Тема 48. Складності економічного розвитку україни
- •Тема 49. Суспільно-політичне життя україни
- •Тема 50. Розвиток національно – визвольного руху
- •Тема 51. Причини та три хвилі еміграції
- •Тема 52. Перебудова. Україна на шляху до незалежності
- •Тема 53. Україна на початку 90-х років
- •Тема 54. Україна в другій половині 1994 – 2005 роках.
Тема 54. Україна в другій половині 1994 – 2005 роках.
Політичні події в Україні другої половини 1994 – 2001 рр.
Реалізація нового соціально – економічного курсу (1994 – 2001 рр.).
3. Зовнішньополітичні процеси.
4. Сучасна Україна 2002 – 2005 рр. „Помаранчева революція”.
Політичні події в Україні другої половини 1994 – 2001 рр.
Після парламентських і президентських виборів 1994 р. в Україні було зроблено спробу перейти до активного проведення соціально- економічних реформ, відсутність яких і була основною причиною загострення ситуації в країні. Однак протистояння між гілками влади залишалося, а Кабінет Міністрів був слабким і нестабільним - один за одним йшли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 – березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 – травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 – липень 1997 р.). У липні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко. Протистояння Президент – Верховна Рада досягло кульмінації влітку 1996 р. Проте обидві сторони знайшли компроміс у підписанні Конституційного договору.
У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради, які засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько – проурядових структур, що зумовлювалося невдоволенням населення становищем в економіці та соціальній сфері. Але більшості в парламенті сформовано не було, кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності: Народний Рух України розколовся на НРУ на чолі з Г. Удовенком і УНР Ю. Костенка; від Народно-демократичної партії відійшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об’єднання – “За відродження регіонів”; після обнародування документів про привласнення державних коштів П. Лазаренком та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція “Громада”, чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб.
Величезне значення для розвитку держави мало прийняття парламентом 28 червня 1996 р. Конституції України, яке завершило процес становлення політичної системи нашої країни. Конституція України не лише відображає реалії сучасної України, але й виступає програмою подальшого розвитку держави.
В листопаді 1999 р. у другому турі президентських виборів переміг Президент Л. Кучма, який набрав 56,3% голосів проти 37,8% голосів виборців, що проголосували за лідера Компартії України П. Симоненка. Президентська програма, яка була проголошена ще в період передвиборної боротьби, не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання: недовіри Верховній Раді; права Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не сформує парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить Державний бюджет України; скасування депутатської недоторканості; скорочення чисельності народних депутатів з 450 до 300 осіб; формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів; прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Проте Верховна Рада ще 11 січня проголосувала за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. референдумів. З іншого боку, намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс і 13 січня 2000 р. сформувала парламентську більшість, до якої увійшло 237 депутатів 11 фракцій. “Більшовики”, як їх охрестила преса, підтримали реформаторський уряд, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко. Ліве крило парламенту на чолі зі спікером О. Ткаченком негативно сприйняло появу більшості. Це протистояння закінчилося тим, що “більшовики” залишили сесійну залу і 21 січня в Українському домі провели засідання, на якому відкритим голосуванням зняли Голову Верховної Ради та його заступника і обрали спікером І. Плюща, першим заступником - В. Медведчука, заступником – І. Гавриша. Однак протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу, лише на деякий час були приглушені. Восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння в суспільстві в зв’язку із загибеллю журналіста Г. Гонгадзе та “касетним” скандалом, пов’язаним із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. У Верховній Раді спалахнули гострі дискусії навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15-26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів. Апогеєм протистояння стало зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил 9 березня 2001 р. В середині березня активізувалася ліва комуністична опозиція, в результаті чого 26 квітня уряд В. Ющенка було відправлено у відставку. Прем’єр-міністром було обрано А. Кінаха, також Указом Президента запроваджено інститут державного секретаря.
Реалізація нового соціально – економічного курсу (1994 – 2001 рр.)
Економічна криза початку 90-х років призвела до того, що на 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, “середній клас” танув на очах, а кількість багатих становила 10%. За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально – економічну стратегію, яка відкидала тезу “попередня стабілізація і лише згодом – реформування” та проголошувала перехід до формули “прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими – вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій; про лібералізацію цін (чого вимагав Міжнародний валютний фонд, який на 16 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позички) та експорту. Проте проведення реформ показало і суттєві недоліки запропонованого курсу, що призвело до певних змін, адаптації, доповнення програмою антикризових дій (квітень 1995 р. – звернення Президента до Верховної Ради з визнанням необхідності коригування реформ). Ідеї посилення керування економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй доповіді з приводу першої річниці Конституції.
За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення. Було сформовано фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що разом складають основну економічну інфраструктуру державності. Збільшився корпоративний і приватний сектор економіки: станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис. підприємств; на початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося в недержавному секторі економіки. В аграрному секторі після роздержавлення землі та передання її у власність юридичних осіб почався другий етап реформи – формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (паїв).
Зовнішньополітичні процеси
а) Західний напрямок зовнішньої політики.
За минулі роки Україна досягла значних успіхів у процесі інтеграції до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) у березні 1994 р., стала повноцінним членом Ради Європи (ЄР), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно- фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна як незалежна держава виконує функції непостійного члена Ради Безпеки.
Основними формами співробітництва України та Європейського Союзу є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. Нині ЄС є найбільшим після колишніх радянських республік торговельним партнером України: у 1999 р. на частку ЄС припадало 18% зовнішньоторгівельного обороту України.
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом: у травні 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО; 9 липня у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав – членів альянсу – було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. На 1 січня 2000 р. з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами світу.
б) Україна та СНД.
У 1994 – 1997 рр. основною тактичною лінією у відносинах з СНД була активізація двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Молода українська дипломатія була переконана, що СНД дублює колишню радянську систему “центр – провінції”, і доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі. Проте на практиці українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування, тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею.
У 1997 р. Україна змінює свою тактику перебування в СНД. Ставку було зроблено на формування “другого центру впливу в СНД”. 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. Стосунки у цій міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно: протягом 1997-1998 рр. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних форумів відбулися консультативні зустрічі делегацій країн – учасниць ГУАМ. 24 квітня 1999 р. відбулася зустріч Президентів держав – членів ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основні напрями співпраці – створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.
Відносно країн-сусідів, що входять до СНД, пріоритетними в галузі розвитку двосторонніх контактів залишаються Росія, Білорусь і Молдова.
Підсумком розвитку російсько-українських відносин стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Важливе значення для процесу розширення співробітництва мав державний візит Президента України Л. Кучми до Росії (лютий – березень 1998 р.) і Програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено до 240 міждержавних та міжурядових документів.
Українсько-білоруські дипломатичні відносини було встановлено 27 грудня 1991 р., і нині вони базуються на понад 100 договорах і угодах. Зараз Білорусь посідає друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У 1995 р. було укладено Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торгівельно – економічного співробітництва. У березні 1999 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі О. Лукашенка в Україну, після якої було укладено двосторонню угоду про спрощений порядок зміни громадянства. Розгортаються процеси взаємного інвестування: на території Білорусі діють створені Україною 150 підприємств, а в Україні – 40 білоруських.
Міждержавні відносини України і Молдови мають певні проблеми. По-перше, це визначення державного кордону (спільна комісія узгодила лише десяту частину кордону, що проходить по фарватеру Дністра). По-друге, визначення долі 259 об’єктів, що перебувають на території України, але є власністю Молдови. По-третє, врегулювання питання про функціювання залізниці (7 ділянок молдавської залізниці проходять через територію України). Торгівельно-економічне партнерство між двома країнами розвивалося досить жваво, проте все більш помітною стає переорієнтація Молдови на Росію та Румунію. У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса – Рені в районі населеного пункту Паланка.
в) Україна і світ в 2000 - 2005 роках.
Зовнішня політика України останнього часу характеризується орієнтацією на „захід", особливо участь у НАТО, ЄС та міжнародній торгівельній організації. Не дивлячись на постійні переговори, на початку XXІ ст. погіршились відносини з двома великими державами світу - США (війна з приводу „піратських дисків" , скандал з продажем „Кольчуг" Іраку та ін.) і Росією (митна війна, проблема енергоносіїв і крадіжок газу з російських газопроводів, що проходять по Україні, та ін.). В боротьбі проти США європейський світ перейшов на валюту „євро”.
Початок 2003 року ознаменований підготовкою США до війни в Іраку (Україна фактично підтримала цю війну і навіть послала хімічний батальйон до Кувейту після початку війни, хоч це і викликало дискусію не тільки в самій Україні, але й за її межами). Війна проти Іраку закінчилась досить швидко і після перемоги США Україна знову посилає до Іраку свій миротворчий батальйон і приймає активну участь у післявоєнному процесі відбудови цієї країни. Це викликало гостру дискусію в українському суспільстві і навіть деякий розкол не тільки в рядах опозиції та владних структур, але й у суспільстві в цілому. Кінець 2003 і початок 2004 року ознаменовано жорстким укріпленням влади в Росії президентом В. Путіним, що привело до погіршення відносин України і Росії (навіть до прикордоннії кризи, пов'язаної з територіальними претензіями нашого північного сусіда на острів Тузла).
Нинішня зовнішня політика України передбачає: 1) розвиток тісних взаємовідносин з країнами СНД і, в першу чергу, з Росією; 2) розвиток і поглиблення зв'язків з західним світом; 3) налагодження зв'язків з країнами, що потрібні нам економічно; 4) підтримання гарних відносин з країнами, де є українська діаспора; 5) розвиток добрих відносин з усіма країнами, які самі хочуть мати відносини з нами.
Останнім часом значно поглибилися відносини з США у різних напрямках, а також з іншими західними країнами (Німеччина, Італія, Франція, Канада, Австрія). Досить стабільним є процес поглиблення співпраці з НАТО в різних сферах. Відносини з Росією сьогодні набрали зовсім нового звучання: тепер вона сама заявляє про необхідність поглиблення відносин з Україною, особливо в галузі науки, воєнно-промислового комплексу, важкої промисловості, тощо. Значно розширилися відносини з державами СНД, особливо з сусідами по кордону і старими економічними партнерами (Білорусія, Туркменістан, держави Балтії, Грузія, Вірменія, Азербайджан).
Сучасна Україна 2002 – 2005 рр. „Помаранчева революція”
Перемога на президентських виборах 1999 року дісталась Л. Кучмі з надзвичайними зусиллями – всім було зрозуміло, що розраховувати на велику симпатію українських громадян йому не доводиться.
У виборах 2002 року брали участь 33 політичні блоки і партії, а особливістю даних виборів було те, що масово використовувались «чорні технології», підкуп і навіть фізичне винищення реальних кандидатів на перемогу (вбивство В. Шкрібляка). Протиріччя в рядах опозиції („Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) привело до того, що Головою Верховної Ради України став лідер „За ЄДУ" В. Літвин, а Адміністрацію Президента очолив лідер СДПУ(о) В. Медведчук.
У серпні 2002 року почалося обговорення послання Президента до Верховної Ради та народу з приводу демократизації, політичної і конституційної реформи, політичного миру в державі. 16 вересня опозиція (СПУ, КПУ, БЮТ, «Наша Україна») провела День Непокори (мітинги, демонстрації, тощо), на яких активно виступили О. Мороз, В. Ющенко та Ю. Тимошенко). Восени цього ж року в Україні починається економічна криза, яка закінчилася урядовою кризою - у відставку пішов уряд поміркованого А. Кінаха, а новим прем'єром обрали донецького губернатора В. Януковича.
Верховна Рада та все українське суспільство обговорює проект політичної реформи – це обговорення закінчилося знаменитим голосуванням у грудні 2003 року, кризою і припиненням засідань Ради на досить довгий строк. Новий 2004 рік ознаменований новими політичними баталіями, які присвячені одній події – підготовка до виборів Президента, що відбулися восени 2004 року. До квітня іде активне обговорення конституційно-політичної реформи в Україні, перетворення її в парламентсько-президентську республіку, зміни системи виборів (кому надати перевагу – політичним партіям чи мажоритарним представникам?), хто повинен вибирати Президента (народ чи Верховна Рада?). Найбільше уваги викликає політична реформа – значне зменшення повноважень Президента і розширення повноважень Прем’єра та Верховної Ради, розширення прав місцевого самоврядування, реформування Прокуратури та суду.
Виборчі перегони фактично почалися ще взимку 2004 р., у квітні – травні вони вже чітко сформувалися, а з липня практично вийшли майже на фінішну пряму (було сформовано основні пріоритети серед кандидатів, основні табори і підтримку). Особливістю українського менталітету та президентських виборів 2004 р. було те, що спочатку претензії на президентське крісло заявили більше 50 політиків, потім їх число впало спочатку до 30, а потім «стабілізувалось» на цифрі 24. У першому турі випередив всіх Віктор Ющенко, слідом за ним йшли «владний кандидат» Віктор Янукович і лідер соціалістів Олександр Мороз. Другий тур з великими кримінальними порушеннями виграв В. Янукович (на деяких виборчих дільницях явка виборців склала 104-105 %).
В результаті на вулиці вийшла українська молодь: студенти, учні, гімназисти, семінаристи. По всій Україні прокотилася хвиля мітингів у яких приймали участь мільйони людей, у Києві на Майдані з’явилися перші намети страйкуючих. 26 листопада на Майдані з’явилося велечезне наметове містечко; начальник СБУ І. Смешко та міністр оборони О. Кузьмук заявили про підтримку народу. 27 листопада після довгих дебатів Верховна Рада відмінила рішення ЦВК про перемогу В. Януковича на президентських виборах, а 30 листопада відправила у відставку Уряд на чолі з прем’єром В. Януковичем. 29 листопада Верховний Суд прийняв скаргу довірених осіб В. Ющенка про порушення законодавства під час проведення виборів. 3 грудня Верховний Суд прийняв рішення анулювати результати другого туру виборів та призначив переголосування на 26 грудня (третій тур виборів).
У третьому турі (завдяки величезній підтримці О. Мороза, Ю. Тимошенко, А. Кінаха, О. Омельченка, інших відомих політиків, але найбільше – «помаранчевій революції» і всьому українському народу) переконливо виграв Віктор Ющенко, який набрав 53% голосів і став Президентом нашої держави Україна.
10 січня 2005 року Центральна виборча Комісія України визнала переможцем виборів-2004 В.Ющенка. 20 січня 2005 року Верховний Суд України розглянув заяву В.Януковича та його штабу і визнав її повністю безпідставною – Президентом України визнано Віктора Ющенка. 23 січня на День Соборності України відбулась інагурація нового Президента України. На цій величній події вперше в історії України були присутні величезна кількість іноземних гостей – 8 Президентів, а також повноважні делегації 64 країн світу, біля 2000 іноземних кореспондентів. Подія проходила також неординарно – спочатку Президент В.Ющенко прийняв присягу у Верховній Раді, а потім присягнув на Майдані всьому українському народові.
Першими призначеннями нового Президента були: крісло прем’єра зайняла голова БЮТ Ю.Тимошенко, секретаріат очолив О.Зінченко (цей орган був утворений замість апарату Президента), Раду Безпеки та Оборони – Петро Порошенко.