Тема 52. Перебудова. Україна на шляху до незалежності

Перебудова і Україна.

Духовне відродження народу України.

Перебудова і Україна

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р. після смерті К.Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі М. Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці, політиці, соціальній і духовній сферах. Офіційна концепція перебудови складалася з двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи і демократизації суспільного життя, розширення гласності. М. Горбачов проголосив новий, демократичний стиль керівництва, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як “революція згори” не досягла поставленої мети, зате стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів врешті-решт до розвалу СРСР. Однак, коли у 1985-1987 рр. гласність і демократизація охопила Москву і Прибалтику, Україна залишалася “заповідником застою”.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на ЧАЕС (26 квітня 1986 р.), яка знаходилася за 130 км від Києва. Внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік, було госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. вимушені були покинути свої домівки. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання союзного центру в Україні, а спроби влади приховати масштаби аварії спонукали до боротьби за громадський контроль над владою. Однак стихійні невдоволення вилилися не відразу.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 1987 р., коли нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети і журнали. Серед української інтелігенції з’явилися певні ознаки непокори. У 1987 р. колишніми дисидентами був заснований Український культурологічний клуб у Києві, що розглядав питання присвячені голодомору, тисячоліттю християнства, боротьбі за незалежність у 1917 - 1920 роках. У червні і липні 1988 р. у Львові було проведено кілька несанкційованих мітингів, які зібрали тисячі людей. 11 лютого 1989 р. було засноване Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка – перша широкомасштабна позапартійна організація. Невдовзі розпочалися спроби заповнити численні “білі плями” української історії. Але це робили не історики, а знову-таки письменники і журналісти. На хвилі широкої підтримки піднялася і національна символіка: жовто-блакитний прапор, гімн, тризуб. Вони були ознакою підтримки національного відродження і водночас зневаги до радянської влади.

Протягом 1989 р. потік змін на Україні дійшов до сфери політичних дій. На початку 1989 р. “неформалами” з Української Гельсінської спілки, “Зеленого світу” та київськими письменниками було утворено Народний рух України за перебудову (НРУ, згодом Рух). На час установчого з’їзду (8-10 вересня 1989 р.) він об’єднував 230 тис. чоловік. НРУ виступав за суверенітет України, відродження мови та культури, демократизацію суспільно-політичного життя. Рух організовував демонстрації, мітинги, найбільший з яких – “живий” ланцюг, проведений у день відзначення роковин Злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. В ньому взяли участь близько 3 млн. осіб. У 1990 р. відбулися перші вільні вибори до українського парламенту. Більшість місць дісталася комуністам, але із 450 загальної кількості депутатів ¼ становили представники Демократичного блоку (Рух, Українська Гельсінська спілка, екологічна та інші організації). Вперше комуністи зустрілися з легальною парламентською опозицією, що їх досить-таки збентежило. Використовуючи це, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті. 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

Духовне відродження народу України

Внутрішня обстановка в республіці дедалі більше ускладнювалася, загострювалася і політизувалася. Призвичаївшись до системи, яка зберігала порядок, прогнозувалася та контролювалася, комуністи заціпеніло і приголомшено реагували на розвиток подій у 1989 - 1990 рр. Тим більше, що 28 вересня 1989 р. В.Щербицький зійшов з посади першого секретаря КПУ і незабаром помер. Його наступник Володимир Івашко втік у Москву, інший лідер партії Леонід Кравчук був обраний головою парламенту. Тисячі членів КПУ почали виходити з партії. Однак комуністи продовжували контролювати всі важливі сфери в суспільстві. Коли студенти 2 - 17 жовтня 1990 р. провели голодування і завдяки цьому добилися відставки голови Ради Міністрів Віталія Масола, номенклатура вирішила, що настав час для наступу. Ознакою “нового курсу” був арешт Степана Хмари за явно надуманим звинуваченням. Також партійний апарат, використовуючи серйозні недоліки, ослабив табір прихильників Руху, роздував ідею відмінності Західної від Східної України, підтримував сутички між греко-католиками і православними.

Замість пошуків реальних шляхів до співпраці з усіма політичними течіями, “верхи” традиційно покладалися на застосування сили. Були створені загони міліції особливого призначення (ОМОН), в арсеналі яких, окрім грубої фізичної сили, були також гумові кийки та газові суміші.

Однак позитивні зрушення невпинно продовжувалися. Підтримка ідей української незалежності виявлялася у все ширших колах. По-перше, Л.Кравчук почав виступати за перехід до самоуправління. По-друге, багато комуністів стали виступати за державний суверенітет України. По-третє, як показав березневий референдум 1991 р., навіть чимало неукраїнців не були проти незалежності. В додаток до цього Україну почали визнавати на міжнародному рівні. І все ж таки влітку відчуття загальної апатії було дуже помітним. Невідомо, як би все повернулося, якби консерватори із ЦК не здійснили 19 серпня 1991 р. відчайдушну спробу державного перевороту, що ввійшов в історію як путч ДКНС – Державного Комітету з Надзвичайного Стану (саме так вони себе охрестили). Ця спроба не вдалася, але вона повністю скомпроментувала комуністів. Діяльність комуністичної партії була припинена. А 24 серпня 1991 р. парламент України майже одностайно прийняв Постанову та Акт проголошення незалежності України, утворивши сучасну незалежну державу – Україна.