Тема 51. Причини та три хвилі еміграції

Причини та перша хвиля еміграції.

Друга та третя хвилі еміграції.

Причини та перша хвиля еміграції

Протягом ХХ ст. мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на Заході. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. Інші українці покидали свою батьківщину через політичні обставини. Не визнаючи радянської влади, вони ставали вигнанцями. У загальному потоці емігрантів можна виділити 3 великі хвилі.

До першої хвилі еміграції можна віднести українців, які перед першою світовою війною виїхали в Америку для покращання свого вкрай незадовільного матеріального становища. Одні з них планували тільки підзаробити грошей та придбати на батьківщині доволі землі, щоб господарювати. Інші сподівалися зайнятися сільським господарством у чужих краях, тому планували там оселитися назавжди. Фактично перші з них належали до американських імігрантів, а другі – до всіх інших, насамперед канадських. У США українці влаштовувалися робітниками на шахтах і заводах, мріючи пізніше з грошима повернутися додому. Втім перспективи життя в США стали здаватися їм яскравішими, а з приїздом жінок-українок почалося бурхливе зростання українських громад. У Бразилії українців поселяли в районах неочищеного лісу, і тому багато з них подалися до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бразилії складає 150 тис. чоловік і 80% із них живуть компактною масою у так званій “Бразильській Україні”. Еміграція українців у Канаду заохочувалася урядом цієї країни, тому сюди виїхало близько 170 тис. українців, які відіграли вирішальну роль у перетворенні незайманих прерій на найпродуктивніші у світі житниці.

Друга та третя хвилі еміграції

Якщо перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис.українців, то під час другої хвилі – у міжвоєнні роки - 200 тис. До Канади переїхало 70 тис., до США - 10 тис., у Південну Африку та Аргентину – 40 тис., у Францію - від 30 до 40 тис. Найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця - політичного емігранта. Після падіння у 1918 – 1920 роках кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував – солдати, офіцери, уряд, національна інтелігенція. Багато українців емігрувало, втікаючи від більшовиків, із Східної України (40-50 тис.чол.). Із Західної України емігрувало 100 тис., але коли в 1923 році ситуація у Галичині стабілізувалася, більшість із них повернулася додому.

Третя хвиля еміграції проходила після закінчення другої світової війни, коли на території Німеччини та Австрії опинилося близько 2,3 млн. українських робітників, біженців, в’язнів. Переважно це були молоді хлопці і дівчата із радянської України, яких на каторжні роботи вивезли німці. Ті з них, хто опинився в зоні окупації радянських військ, були повернуті додому, а до тих, хто опинився під союзниками, були вислані радянські офіцери та агітатори, котрі переконували або примушували повернутися на батьківщину. Проте 210 тис. українців рішуче відмовилися це зробити (правда, і 2,5 млн. жителів європейської частини СРСР також не повернулися). Ця категорія людей відома як “переміщені особи” (“ПО”). Серед українських “ПО” були різні люди: 20% - вигнанці із-за своїх політичних переконань і 80% - просто робітники. Багато із них були освіченими людьми: 1 000 вчителів, 400 інженерів, 350 юристів, 300 лікарів, близько 200 вчених, 2 000 студентів. Усі вони розміщувалися в спецтаборах для “ПО” і протягом 1947-1951 рр. були розселені по різних країнах: 80 тис. взяли США, 30 тис. – Канада, по 20 тис. – Австралія і Великобританія, по 10 тис. – Бельгія і Франція, 7 тис. – Бразилія, 6 тис. – Аргентина.