Тема 45. Завершення возз’єднання українських земель в єдиній українській державі

Етнічні і територіальні зміни в Україні.

Відновлення радянської влади в Західній Україні.

Діяльність ОУН-УПА в другій половині 40-х – першій половині

50-х рр.

Етнічні і територіальні зміни в Україні

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. В повоєнній Україні значно розширилися її кордони, зросла політична і економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Найважливішим для українців територіальним надбанням стало включення Західної України до складу СРСР. Сталін переконав Великобританію і США приєднати до УРСР західноукраїнські землі. Поляки на свій превеликий жаль вимушені були погодитися на втрату Галичини і Волині, хоч і болісно переживали втрату Львова – цього давнього бастіону польської культури. Зовнішнім виправданням політики Сталіна в цьому питанні було возз’єднання пригноблених західних українців зі своїми братами в УРСР. Проте сумнівно, щоб Сталін проймався інтересами українців. Він мав власні цілі: по-перше, СРСР, оволодівши Західною Україною, отримував вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини; по-друге, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм і його вогнище на Західній Україні.

Відразу ж відбувся обмін населенням. У 1944 – 46 рр. 1 мільйон поляків переселився в Польщу, а 520 тис. українців добровільно чи примусово іммігрували в Україну. Москва також переконала Чехословаччину та Румунію відмовитися від Закарпаття та Буковини. Західна Україна із 7–мільйонним населенням та 110 000 кв. км. території ввійшла в УРСР.

Відбулися також значні етнічні зміни. Крім вищезгаданих поляків, ще до війни, у 1939 році було вислано в Середню Азію 650 тис. німців, а в 1944 році із Криму депортували 200 тис. кримських татар. Та найтрагічніша доля була у євреїв: із 2,7 млн. чоловік, що проживали в Україні до війни, після війни нараховувалося десь 800 тисяч. Разючим контрастом на цьому тлі було зростання російської меншості. У зв’язку з гострою нестачею промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів в Україну переселилися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Якщо у 1939 році в Україні проживало 4 млн. росіян (12%), то в 1959 році – 7 млн. (16%); якщо до війни в Західній Україні росіян майже не було, то в 1959 році їх нараховувалося 330 тисяч (5%). Таким чином, українське суспільство із багатонаціонального перетворилося на двонаціональне, де українська більшість співіснувала з постійно зростаючою російською меншістю.

Відновлення радянської влади в Західній Україні.

Оскільки до війни Західна Україна перебувала під радянською владою недовго, то в 1944 році комуністична партія, на відміну від відносно обережної політики 1939 року, була сповнена рішучості швидко і безкомпромісно насадити західним українцям свою владу. В 1944 році радянський уряд мобілізував усіх чоловіків віком від 18 до 50 років і без належної підготовки та озброєння послав їх на фронт. Відразу після цього почалися репресії проти греко-католицької церкви: митрополита Шептицького було посаджено під домашній арешт, де через кілька місяців він помер; його наступника Йосипа Сліпого було заслано до концтабору в Сибір; греко-католицька церква була примусово включена до Російської православної церкви.

Західну Україну заполонили 30 000 партійних працівників і 3 500 пропагандистів, які розпочали радянізацію краю.

Діяльність ОУН – УПА в другій половині 40-х – першій половині 50-х рр.

Після капітуляції Німеччини радянський уряд проводить заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945-1946 рр. його війська (переважно МВС і НКВС) організували блокаду і прочісування величезних територій, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати місцеве населення, НКВС виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім’ю кожного, хто був пов’язаний з опором, і навіть цілі села.

Між 1946 і 1949 рр. було заслано приблизно 500 тис. чоловік. Майже в кожному селі діяли “стукачі”. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС переодягалися в форму УПА й грабували, гвалтували та мордували українських селян. Певної вірогідності цим провокаціям надавало безжальне винищення прорадянських елементів таємною поліцією ОУН – СБ (служба безпеки).

Зазнаючи тяжких втрат, УПА розділила великі з’єднання на малі, рухливіші загони. У 1947 – 1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН. Іншим серйозним ударом по УПА стала колективізація, оскільки колгоспники перебували під суворим контролем і не могли постачати партизанам провізію.

На прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН перешкоджали колективізації, депортаціям, утворенню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в одній із сутичок загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50–х років, УПА і ОУН на Україні фактично перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича.