Тема 37. Культурне будівництво в 20 – 30-х роках

1. Українізація: причини, розгортання.

2. Боротьба з українським націонал - ухильництвом.

3. Освіта і наука. Література і мистецтво.

Українізація: причини, розгортання

У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б), засудивши “місцеві націоналізми”, оголосив політику “коренізації”, що полягала у залученні корінних національностей республік до партії та державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, пресі. Український варіант цієї політики отримав назву українізації.

Причини українізації полягали насамперед у намаганні більшовиків залучити український національний рух до соціалістичного будівництва, тим більше, що українська компартія була “чужим тілом” в українському суспільстві: у 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% - українці, 14% - євреї. Щоб утримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Цього також вимагали національно свідомі українські партійці, очолювані О.Шумським і В.Блакитним. Зовнішня мета українізації полягала в намаганні довести західним українцям, що лише в Радянській Україні можливий вільний національний розвиток, а також показати колоніальним країнам позитивний приклад вирішення національного питання. Отже, українізація з боку більшовицького керівництва була лише тимчасовим тактичним маневром.

Формальним початком українізації став декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 року “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”. Нова політика здійснювалася у кількох напрямках: залучення українців до партії і надання їм важливих посад, запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури та науки.

Українізація зустріла сильний опір серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У, тому до керівництва республікою було залучено нових людей: головою РНК УСРР став В.Чубар, генеральним секретарем ЦК КП(б)У – Л.Каганович (який був сліпим виконавцем волі Й.Сталіна), О.Шумський очолив наркомат освіти, а М.Скрипник – наркомат юстиції. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Успіхи українізації, незважаючи на великі труднощі, були очевидними: у 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо в 1922 р. нараховувалося не більше 10 україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українські.

Боротьба з українським націонал - ухильництвом

Багато українських комуністів щиро вірили у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму, що в майбутньому отримало назву націонал-комунізму. Ідейними виразниками цього напрямку в 20-ті роки стали Микола Хвильовий (Фітільов), Олександр Шумський і Михайло Волобуєв. М.Хвильовий вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно переорієнтуватися від російської культури на західноєвропейську, і висував гасла: “Геть від Москви” і “Дайош Європу”. Літературна дискусія з цього приводу вилилася в гостру критику “хвильовизму”. О.Шумського за пропозицію доручити державне керівництво на Україні корінним українцям звинуватили в захисті “національного ухилу” М.Хвильового та штучному прискоренні українізації. М.Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки, вважаючи, що українська економіка може інтегруватися в європейську без посередництва російської. “Волобуєвщина”, поряд з “шумськизмом” і “хвильовизмом”, була оголошена “націонал-ухильництвом”, кампанія проти якого в 1926 – 1928 рр. була початком згортання українізації. З українізацією покінчили не відразу – була ще коротка “доба Скрипника” (1927 – 1933 рр.). Але ця політика була приречена, як і ті, хто її здійснював.

Освіта і наука. Література і мистецтво

20-ті роки були часом небувалого піднесення української культури. В Україні розгорнулася кампанія ліквідації неписемності. Протягом 20-х років кількість неписемних скоротилася з 76% до 43% дорослого населення, а протягом 30-х років неписемність була практично ліквідована. У 1925 р. на Україні діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків.

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. Її головним центром стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Заснована ще в 1918 р. урядом П.Скоропадського, Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. У ВУАН працювала ціла плеяда видатних вчених, що стали окрасою не лише вітчизняної, але й світової науки (історики М.Грушевський, Д.Яворницький, Д.Багалій, М.Слабченко, О.Оглоблин, О.Гермайзе; літературознавці С.Єфремов, В.Перетц; етнограф А.Лобода; сходознавець А.Кримський; математики Д.Граве та М.Крилов; хіміки В.Кістяківський та Л.Писаржевський; президентами Академії були природознавець В.Вернадський, ботанік В.Липський, мікробіолог і епідемобіолог Д.Заболотний). В цей же час формується і марксистська історична школа; поки що марксизм порівняно мирно співіснує з безпартійною наукою.

Українська література у 20-ті роки переживала бурхливий розвиток, що характеризувався розмаїттям літературних напрямів. У Харкові виникли письменницькі організації: “Плуг” – спілка селянських письменників (С. Пилипенко, П. Панч, А.Головко та інші), “Гарт” – спілка пролетарських письменників (В. Блакитний, М. Хвильовий, В.Сосюра). Існували групи “непролетарських” письменників: неокласики (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара), символісти (П.Тичина, Д.Загул, Ю.Мереженко), футуристи (М.Семенко, Г.Шкурупій). У 1925 р. після розпаду “Гарту” виникла Вільна академія пролетарської культури (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли письменники, що стали гордістю української літератури: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Смолич, Ю.Яновський, П.Панч. Це була доба відносно вільного розвитку літератури і мистецтва, коли створювали свої найкращі прозові твори М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка, Ю.Яновський. Широку популярність мав гуморист О.Вишня. На 20-ті роки припадає розквіт творчості П.Тичини та М.Рильського, а також цілої плеяди талановитих поетів. Лесь Курбас і його трупа “Березіль” творили новий український театр. О.Довженко здобув світове визнання своїми фільмами “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.

Проте поступово запроваджувався партійний контроль над культурою, а наприкінці 20-х років українська інтелігенція зазнала перших репресій.