Тема 2. Поселення ранньозалізної доби

1. Кіммерійський період.

2. Скіфська доба.

3. Сарматська держава.

4. Античні міста - держави Північного Причорномор’я.

Кіммерійський період

Приблизно з Х ст. до н. е. до середини VII ст. до н.е. все степове Причорномор’я від Дону до Дністра, а також Кримський і Таманський півострови населяли племена кіммерійців. За мовою вони були іранцями, мали тюркське походження. Швидше за сусідні племена вони перейшли до кочового скотарства. Розводили в основному коней; першими перейшли до використання заліза (самі почали його виплавляти).

Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних в союзи на чолі з царями – вождями. Кіммерійці були першим народом, що мав царів, які формувалися з родової та племінної знаті. Держава мала рабовласницький характер. Всі згадки про кіммерійців у давніх письмових джерелах пов’язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками з довгими стрілами, бойовими молотками і булавами, наганяло жах на міста в Малій Азії, воювало з Урарту і Ассирією. Нападали кіммерійці і на півночі на осіле населення Лісостепу, постійний натиск кіммерійців відчували землеробські племена так званої чорноліської культури. Проте ці напади були менш вдалими, тому що здобич була меншою, та й праслов’яни мужньо і вдало оборонялись, створюючи загони за кіммерійським же зразком. Саме в цей період на півдні Лісостепу почали виникати укріплені поселення з розвинутою фортифікаційною системою.

Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. У них були ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі мечі того часу. Під ударами більш войовничих, чисельніших і краще озброєних племен скіфів кіммерійці вимушені були відступити з території України.

Скіфська доба

Проникнення скіфів на південь України відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони мирно уживалися з кіммерійцями, нерідко входячи з ними у військові союзи. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен – массагетів – примусив скіфів активніше просуватися в глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е. потіснивши кіммерійців, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи їх, вдираються до Передньої Азії, доходять аж до Сирії і навіть примушують єгипетського фараона сплатити данину. Захопивши Мідію, скіфи утворили державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Панування скіфів у Малій Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив скіфських царів на обід і перебив їх. Залишки скіфів вимушені були емігрувати в Північне Причорномор’я. Панівним прошарком серед скіфів були царські скіфи, що підкорили навколишні племена і в другій половині VII ст. до н. е. утворили державу Велику Скіфію. Давньогрецький історик Геродот виділяв серед скіфів племена скіфів-кочівників і скіфів-землеробів (до перших відносились і “царські” скіфи). У скіфів-кочівників роди і племена були своєрідними військовими підрозділами для ведення війни і охорони худоби. Справжнім багатством скіфів були коні. Невисокі (до 144 см в холці), вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Скіфи-кочівники вирощували також корів, овець, кіз, верблюдів. Стада належали знаті. Скіфи-кочівники відзначалися хоробрістю, ненавистю до ворогів, військовим побратимством, стійкістю, вірністю. Скіфи-землероби – це не скіфські племена (вірогідно, праслов’яни), що перебували у скіфській державі і платили їй данину. Вели осілий спосіб життя. Застосовували дерев’яний плуг. Зернове землеробство перетворилося на товарне виробництво. Лишки хліба продавалися. Вирощували пшеницю, горох, просо, ячмінь, жито, цибулю. Добре розвиненою була чорна металургія й обробка металів. На рубежі VI – IV ст. до н.е. у Скіфії відбувається поступове становлення класового суспільства та формується рабовласницька держава. Саме в цей час цар Атей захоплює владу, усунувши інших царів на території від Азовського моря до Дунаю. За формою правління скіфське царство було рабовласницькою деспотичною монархією. Влада царя була спадковою і необмеженою. З VI ст. до н.е. скіфи перестали воювати, тільки у 513 р. до н.е. відбили наступ персидських військ царя Дарія І. У ІІ ст. до н.е. відбувається занепад держави скіфів. Під ударами сарматів скіфи змушені були відступити в Нижнє Подніпров’я і Степовий Крим, де утворили Малу Скіфію. В ІІ ст. н.е. Мала Скіфія була знищена навалою сарматів.

Сарматська держава

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен – сарматів (від іранського “саоромант” – “оперезаний мечем”), який спустошливим ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об’єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в ІІ ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. На чолі другої хвилі стали роксолани, що закріпились у степах Лівобережжя та здійснювали походи спочатку на Таврійський півострів, а в І ст. н. е. нападали на римську провінцію Мезію. Третя хвиля сарматської активності пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е., для яких характерними були широкомасштабні воєнні дії. Алани здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Решта цього сарматського племінного союзу в VІ – ІХ ст. відходить у передгір’я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. Головним містом був Танаїс, розташований у гирлі річки Дон. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць – Томирис, Амагу та ін. Сарматські жінки вміли їздити верхи, володіли зброєю і разом з чоловіками ходили в походи.

Сарматська культура була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. У військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо.

У сарматів були порівняно добре розвинуті ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне, прядіння й ткацтво, виготовлення зброї, одягу, взуття та прикрас.

Античні міста - держави Північного Причорномор’я

У VІІ – V ст. до н. е., коли причорноморські степи займали скіфи та інші племена, вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Найвідоміші з них: Ольвія – в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Херсонес – околиці сучасного Севастополя, Пантікапей – на місці сучасної Керчі, Феодосія – в Криму, Фанагорія – на Таманському півострові, Танаїс – у гирлі Дону, Керкінітіда – на місці сучасної Євпаторії.

За устроєм північно-причорноморські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) республіки або ж монархії (Боспорське царство). Політична влада знаходилася в руках рабовласників – власників землі, ремісничих майстерень, купців, лихварів. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – магістратам, що обиралися відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів (5 чоловік). Населення грецьких міст займалося землеробством, виноградарством, виноробством, рибальством і переробкою риби, ремеслами, вело жваву мінову торгівлю зі скіфами та Грецією. Вивозили рабів, хліб, худобу, рибу, шкіри, хутра, ліс; завозили вина, маслинову олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші. Греки принесли з собою і найрозвиненішу культуру. Будинки мали по кількасот квадратних метрів житлової площі, прикрашалися розписами, фресками, мозаїкою. Був високий рівень освіти. Діти вчились читати, писати, рахувати, розуміли риторику, філософію, музику, займалися спортом. Високорозвиненими були мистецтво і наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених.

Найбільшою рабовласницькою державою було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, яке виникло в V ст. до н. е. і включало територію Керченського і Таманського півостровів та пониззя Кубані. До його складу ввійшли великі міста-держави (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія) та кілька невеликих міст (Мірмекій, Тірітака, Кіммерій та ін.). Розквіт Боспорського царства припадає на ІV – ІІІ ст. до н. е., проте вже з ІІІ ст.до н. е. воно починає занепадати. Це було викликано внутрішніми суперечностями, зокрема повстаннями рабів. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, в тому числі і Боспорське царство, вів боротьбу проти Риму, але зазнав поразки. Після трагічної гибелі Мітрідата Боспор опинився під владою римлян, а згодом був захоплений готами. Завершального удару Боспорському царству завдали гуни.

Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала тисячу років. За цей час тут утворилася унікальна етнокультурна і економічна зона, в якій античний світ тісно співіснував із світом “варварським”. Це зумовило прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів. Античні держави-міста були першими державними утвореннями, що виникли на території України і значною мірою вплинули на процеси зародження, формування і розвитку майбутньої Української держави.