Тема 26. Україна на початку хх століття

Піднесення українського національного руху на початку ХХ століття

Революція 1905-1907 рр. в Україні.

Політична реакція. Столипінська аграрна реформа в Україні.

Україна в роки Першої світової війни.

Піднесення українського національного руху на початку ХХ століття

Початок ХХ ст. ознаменувався піднесенням суспільно-політичного і національного рухів на Україні. Відбувається перехід від економічних до політичних страйків робітників. Загальний політичний страйк 1903 р., що розпочався на Закавказзі, охопив усі промислові центри України. Робітничий рух підтримали революційно настроєні студенти, які протестували проти гнобительської політики царизму. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. На початок ХХ ст. зростає кількість селянських виступів, які особливого розмаху набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 р. Головним осередком опозиційної ліберальної інтелігенції в цей період стали земства – виборні органи місцевого самоуправління. Серед вимог службовців земських установ найбільш поширеними були: надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. Практичними кроками прогресивної української інтелігенції стали: відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві (1903 р.), відзначення у Києві і Львові 35-річчя музичної діяльності М.В.Лисенка, святкування у Києві 35-річчя літературної діяльності І.Нечуя-Левицького.

Цілий ряд земств під впливом національного руху прийняв рішення про викладання у школах українською мовою. З кінця 1904 р. почалася кампанія за скасування законів 1863 і 1876 рр. про заборону української мови. У вересні 1905 р. ці закони були відмінені. На початку ХХ ст. на Україні утворювалися національно-політичні партії. Найшвидше цей процес проходив у Західній Україні, де за умов парламентської монархії організовуються перші політичні партії. Ще у 1890 р. тут була створена Русько-Українська радикальна партія. У Наддніпрянській Україні громади об’єдналися в 1877 р. у Загальну Українську організацію (діяла в культурно-освітньому напрямку). Але вже в 1900 р. виникає перша партія – РУП (революційна українська партія), яка була заснована у Харкові. ЇЇ осередки виникли у Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та інших містах. Програмні вимоги розробив М.Міхновський у брошурі “Самостійна Україна”. У практичній діяльності РУП обстоювала соціальні інтереси селянства, яке вважала основою української нації. Від РУПу відокремилася група націоналістичного спрямування на чолі з М.Міхновським, яка у 1902 р. перетворилася в Народну українську партію (НУП). Вона проіснувала до 1907 р., була заборонена царизмом, відродилася через 10 років як “Українська партія соціалістів-самостійників”.

Основна частина членів РУПу орієнтувалася на марксизм і в 1904 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідери – Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. Програма УСДРП: автономія України, конфіскація поміщицької землевласності, муніципалізація земель. Також у 1904 р. з РУПу вийшла група, яка оголосила себе Українською соціал-демократичною спілкою (“Спілкою”), що планувала представляти усіх робітників України незалежно від національності. На початку 1905 р. приєдналася до російських меншовиків.

Помірковані українські політики утворили ліберальну партію. Різні крила ліберального руху отримали назви: Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП). За своїми позиціями обидві партії були близькими до російського “Союзу визволення” (виступав за конституційну монархію).

Із загальноросійських лівих партій слід виділити: анархістів, Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП) і соціал-революціонерів.

Прихильники відверто реакційних об’єднань у 1908 р. заснували у Києві “Клуб русских националистов”, що ставив за мету боротьбу з українським рухом.

Революція 1905-1907 рр. в Україні

Швидкий розвиток капіталізму на початку ХХ ст. в Росії (і в Україні) сильно гальмували численні феодальні пережитки, які залишилися невирішеними після ліквідації кріпосного права. Становище ускладнилося в зв’язку з економічною кризою та поразкою в російсько-японській війні. Перша російська революція почалася в Петербурзі із розстрілу 9 (22) січня 1905 р. робітничої демонстрації (“Кривава неділя”). Хвиля робітничих страйків з вимогами повалення самодержавства та запровадження 8-годинного робочого дня прокотилася по всій Україні. Уже 12 січня почався масовий робітничий і студентський страйк у Києві, 17 січня - у Катеринославі, Харкові. Протягом січня – березня 1905 р. страйковий рух охопив усі губернії України. Під впливом робітничого руху почалися стихійні селянські виступи, які в основному зводилися до погромів поміщицьких садиб. Найбільш організованим селянський рух виявився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, де 18 грудня 1905 р. був створений селянський комітет, який розпорядився не сплачувати податки, не надсилати новобранців до війська, закрив шинки, організував оборону села від карателів. 21 грудня з допомогою артилерії царські війська придушили повстання (В.Г.Короленко, “Сорочинська трагедія”). У цілому ж по Україні селянський рух охопив 64 % усіх повітів (перша половина 1905 р.). Селянські виступи на Полтавщині відбулися в 1,5 тис. сіл губернії, кількість повсталих складала 26,4 % від загальної кількості полтавських селян.

У 1905 р. під впливом селян і робітників повстала і армія: червень – повстання на броненосці “Потьомкін” (керівники Г.Вакуленчук та О.Матюшенко); жовтень – повстання на кронштадтському флоті; листопад – повстання матросів 12 кораблів Чорноморського флоту на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; 18 листопада – повстання саперів у Києві під керівництвом підпоручика Б.Жаданівського. Невдовзі спалахнули військові повстання у Полтаві, Харкові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі.

Апогеєм страйків став жовтневий політичний страйк 1905 р., у якому взяли участь близько 120 тис. робітників України. Микола ІІ вимушений був видати Маніфест, пообіцявши громадянські права, політичні свободи та Державну Думу з законодавчими правами. Ліберально настроєні кола вважали мету революції досягнутою, а чорносотенні організації розпочали погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі.

Дякуючи революції, український національно-визвольний рух вирішив питання ліквідації заборони української мови та отримав можливість утворювати національні організації.

Після грудневого повстання 1905 р. відбувається загальний революційний спад. На початку 1906 р. в умовах арештів і репресій відбулися вибори до І Думи. Від України було обрано 102 депутати, які організували парламентський клуб (Українська Парламентська Громада). Політичною платформою Громади стали вимоги автономії України, українізації державного управління і освіти. Але через 72 дні Дума була розпущена. У січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Думи, де виникла Українська Громада із 47 членів. Але й ІІ Дума через 103 дні була розпущена, що стало початком політичної реакції.

Політична реакція. Столипінська аграрна реформа в Україні

Політична реакція проявилася у запровадженні надзвичайного стану, забороні демонстрацій та мітингів, діяльності військових трибуналів (засуджено понад 26 тис. чоловік; смертні вироки дістали понад 5 тис. чоловік), заохоченні провокаційної діяльності чорносотенних організацій, забороні політичних партій. Крім цього, на Україні: заборонялися викладання українською мовою, діяльність українських організацій; закривалися “Просвіти”, українські клуби, бібліотеки; ліквідувалися основні українські періодичні видання.

Відбувається занепад і у визвольному русі. Розпадається Українська радикально-демократична партія, у 1905 р. припиняє своє існування “Спілка”, частина діячів УСДРП бере активну участь у створенні міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців (ТУП).

Революція 1905 – 1907 рр. призвела до усвідомлення частиною політичних діячів правлячої верхівки необхідності широких соціально-економічних реформ. Їх ініціатором став голова ради міністрів П.Столипін, що виступав за проведення аграрної реформи з метою створити для царизму нову соціальну опору на селі в особі заможного селянства. Реформа мала три напрямки: 1) зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність; 2) насадження хутірського і відрубного господарства; 3) переселення селян. Селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори і відруби. На Україні, де земля вважалася власністю родини і її не можна було продавати і ділити, закон 1906 р. дозволяв кожному вийти з “подвірного” господарства. В результаті на Правобережжі вийшло з общини 50,7% господарств, у Південній Україні – 34,2%, на Лівобережжі – 13,8%. Це прискорило розвиток товарних відносин у сільському господарстві, а також соціальне розмежування на селі. Значна роль у цьому відводилася Селянському поземельному банку, який за високі позики надавав селянам у користування землю. У разі невиплати щорічних відсотків селянин зовсім розорявся, а земля поверталася в банк. Ці операції сприяли подальшому розшаруванню селян, виникненню прошарку заможного населення, що заводило фермерсько-капіталістичні господарства. В той же час уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни з метою послабити “земельну тісноту” в центральних районах і зняти соціальну напругу, виселивши якомога більше неспокійних селян до Сибіру. Протягом 1906 – 1912 рр. з України виїхало майже 1 млн. селян, найбільше з Полтавської і Чернігівської губерній. Але при відсутності достатнього капіталу для обзаведення господарством на новому місці селяни попадали в кабальну залежність від місцевого землевласника, що зумовило крах реформи: протягом 1906 – 1913 рр. в Україну повернулося майже ¼ переселенців.

Унаслідок проведення аграрної реформи збільшилася кількість селян, які змушені були йти до міста на заводи. Поповнився ринок праці, промисловість забезпечувалася дешевою робочою силою.

Аграрна реформа мала як позитивні наслідки (розвиток фермерського господарства, прискорення розвитку капіталістичних відносин на селі, поповнення промисловості дешевою робочою силою, розвиток товарних відносин у сільському господарстві і перетворення України у житницю Європи), так і негативні (крах переселенської політики, збереження феодального пережитку – поміщицького землеволодіння, неусунення соціальних конфліктів).

Україна в роки Першої світової війни

19 липня 1914 р. почалася І світова війна. Україна була розділена між двома ворогуючими союзами, що стало для українців трагедією, оскільки вони змушені були брати участь у цій війні з обох сторін: понад 3,5 млн. українців в російській армії і 250 тис. в австро-угорській (плюс 2,5 тис. Українських січових стрільців (УСС), загони яких були сформовані у 1913 р. у Львові).

У стратегічних планах воюючих сторін українські землі займали істотне місце: Росія хотіла захопити Галичину, Буковину, Закарпаття; Австро-Угорщина - до цих земель приєднати Поділля і Волинь; Німеччина – забрати всю Україну. Війна розколола національно-визвольний рух. Москвофіли Західної України емігрували у Київ і закликали галичан зустрічати російську армію як визволительку. У Галичині у серпні 1914 р. була сформована Головна Українська Рада, що звернулася до населення із закликом допомагати австро-угорським військам.

У липні 1914 р. у Львові утворилась організація - Союз визволення України (СВУ), політична програма якої передбачала створення самостійної Української Держави за допомогою Німеччини і Австро-Угорщини. Проти цього виступило ТУП, яке через газету “Рада” закликало українців до захисту Російської Держави. Але незважаючи на лояльність українського руху в Наддніпрянщині до Росії і в Галичині до Австро-Угорщини, і російський і австро-угорський уряди почали переслідування українців. Основним місцем воєнних дій на території України стали західноукраїнські землі. У 1914 - 1915 рр. війська Південно-Західного фронту вели кровопролитні бої за Карпати, але у квітні 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія залишила значну частину Галичини. Навесні 1916 р. командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який розпочав успішний наступ російських військ. В результаті “брусиловського прориву” австро-угорські війська втратили близько 1 млн. чоловік, в полон потрапило 400 тис., російська армія втратила 500 тис. Але на кінець 1916 р. почалася позиційна війна.

Таким чином, на початок 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження. Затяжна війна призвела до глибокої економічної кризи в усій Російській імперії і особливо в Україні.