Тема 10. Україна в складі речі посполитої (хvi ст. – перша половина XVII ст.)

1. Соціально – економічний розвиток.

2. Церковні відносини. Діяльність братств.

3. Культура України в ХІV – першій половині ХVІІ ст.

Соціально-економічний розвиток

Почате в ХІV ст. формування шляхетського стану завершилося у ХVI ст. Головний обов’язок шляхти – військова служба за власний кошт і оплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі права й привілеї. Шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича в суді прирівнювалося до незаперечного доказу. За порушення кодексу честі шляхтича могли позбавити “честі” і “привілею шляхетського”. Виняткові політичні і особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності і зневажливе ставлення до нижчих за себе (слова “хлоп”, “хам” все частіше вживалися шляхтою стосовно селян, міщан, купців). Умовно шляхту можна поділити на 3 соціальні групи: дрібна шляхта, середня і магнати. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися.

Впливовим станом в Україні було духовенство. Православне духовенство справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596 року панівною ідеологічною силою стало католицьке і уніатське духовенство, що відіграло неоднозначну роль. З одного боку, воно здійснювало денаціоналізацію українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого – зробило помітний внесок у національну культуру України.

Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.

Одним з важливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - i тi, що належали пе­ред тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь i Поділля) i ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися тепер разом в одній державі i, не зважаючи на певну різницю в політичному і соціальному устрої, могли знову тісніше зблизитись i взаємно впливати, перш за все в сфері духовної культури. Ослаблений матеріально, український елемент західно-українських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріальну підтримку східно-українських областей, за дуже короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загально-національного відродження українського народу.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство. Феодальна залежність селян поступово переростала у залежність кріпосну. Вона проявлялася у дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі. Важливим кроком у закріпаченні селян став “Судебник” 1468 р., за яким посилювалося покарання за непослух, а суд міг вершити сам поміщик. На початку ХVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на свого пана. Закони першого та другого литовських статутів (1529 р. і 1566 р.) обмежили право власності селян на землю та не дозволяли залежному селянинові при відході до іншого хазяїна забирати з собою майно, худобу, тощо. За третім Литовським статутом 1588 р. відхід від пана був обумовлений такими обмеженнями, що навіть особисто вільний (“похожий”) селянин не міг змінити місця проживання, перетворюючись на кріпака. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Патриціат складався з найбільших багатіїв, що фактично зосереджували у своїх руках всю владу. Друга група, бюргерство - цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічних сходинок перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торгівці та селяни, що й несли основний податковий тягар. Міщани платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили ставки, будували греблі, сплачували церковну десятину.

У ХІV ст. на підвладних Польщі українських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили. Щоб поширити фільваркову систему, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Землі перемірялися і ділились на так звані “волоки” (ділянки землі 16 – 21 га). Під фільварок (панська земля) відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги землі (волоки) на різних полях. Володільник волоки мав відробляти два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів та данину продуктами у розмірі 18 грошів. Таким чином, “Устава на волоки” остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині ХVI ст. на годувальницю всієї Європи.

Церковні відносини. Діяльність братств

Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхта одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви та монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священників, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ’я, примушували їх ополячуватися і окатоличуватися. Незважаючи на жорстокі національно–релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про розширення власних привілеїв, зраджувала свій народ і приймала католицизм.

Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму і польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Братства, членами яких були православні міщани, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення, виступали проти національного і релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури: відкривали друкарні та школи, організовували друкування творів, що захищали православ’я і права українців на свою національно–релігійну незалежність. На братства у своїй боротьбі проти католицизму й унії спиралися і православні патріархи. У зв’язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю мирян і духовенства. Контролю підлягав навіть єпископ.

Для того, щоб окатоличити український народ, польський уряд та католицьке духовенство висунули ідею унії – об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи. Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхти та деяких православних єпископів. Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигизмунд ІІІ і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор, що розколовся на два окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор оголосив унію, і єпископи – відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію (Брестська церковна унія). Замість православної церкви в Україні та Білорусії створилася уніатська (греко–католицька) церква, яка підпорядковувалася римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковно–слов’янською мовою. Уніатське духовенство нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта, як і католицька, отримала право на державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством.

Польський уряд визнав уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я поза законом і насаджував унію силою. Усі православні церкви і церковні маєтності передавалися уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ’ю.

Брестська церковна унія отримала неоднозначну оцінку в історичній літературі, оскільки крім релігійних проблем велике місце посідали національні та політичні моменти. Більшість російських і значна частина українських істориків (М.Коялович, М.Іванишев, М.Макарій, О.Левицький, М.Петров та ін.), виходячи з позицій православ’я, оцінювали Брестську унію негативно. Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії вважають унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву – головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення.

Питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. До унії та уніатської церкви потрібно підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху.

Культура України в XIV – першій половині ХVII століття

Розвиток української культури в ХІV - першій половині ХVII ст. відбувався у складних історичних обставинах. Після монгольської навали українські землі були приєднані спочатку до Литви, а потім і до Польщі, що призвело до гострого релігійного, соціального та етнічного конфлікту. Багато сил було затрачено на боротьбу з татарами та турками, що намагалися поневолити Україну. Одним із центрів духовної культури на Україні стала православна церква, становище якої було вкрай тяжким у зв’язку з наступом католицизму. На захист Української Православної церкви виступили братства, що виникли в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувалися при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, допомоги хворим і бідним. Згодом братства стали захищати православ’я перед судами і королем, організовували школи при церквах.

Національна особливість духовної культури українського народу найповніше виявилася у фольклорі. Народні думи і пісні присвячені темам боротьби проти навали кримських орд і султанівських військ. Збірний герой цих творів – козак–воїн, патріот, захисник рідної землі, мужній та незламний лицар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі і на галерах.

Велике місце у духовній культурі українського народу займали звичаї та обряди, найважливіші з яких – це обряди одруження, народження дитини і поховання. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Урочисто відзначали родини, хрестини і новосілля. Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церковне поминання душ покійних через 9, 40 днів, а також через рік стало морально-етичною нормою українців.

Значне місце в духовній культурі займали аграрно-календарні обряди. Зимові – це Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення). Весняні – свято Пасхи (Великодня) на честь чудесного воскресіння Ісуса Христа та свято Трійці (в народі - “Зелена неділя”). Язичницьке свято Купала церквою було пристосоване до святкування Іоанна Предтечі.

Головними осередками культури були князівські двори, монастирі та церкви, при яких і існували школи, де давалися елементарні знання з письма і арифметики. Потреби суспільства вимагали освічених людей. Виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська (поєднання давньоруських традицій і досягнень західноєвропейської науки і освіти). Першою такою школою стала Острозька вища школа, заснована у 1576 р. князем К.Острозьким. В ній викладався курс “Семи вільних мистецтв”, що складався з предметів тривіума (граматика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

Важливу роль у розвитку освіти відіграли братські школи, де навчання починалося з оволодіння слов’янською граматикою, читанням, письмом, грецькою мовою. До програм цих шкіл також були включені поетика, риторика, музика.

Осередком освіти і наукових знань була Київська колегія, що утворилася внаслідок об’єднання Київської та Лаврської братських шкіл. Мала сім класів: підготовчий, 3 молодших і 3 старших. У молодших вивчалися церковнослов’янська, українська, польська, латинська і грецька мови. У старших – поетика, риторика, філософія і частково богослов’я. Київська колегія також стала центром розвитку вітчизняної філософської та історичної науки.

Великий вплив на українську культуру справив визначний церковний і культурний діяч, теолог і реформатор, вчений, київський митрополит Петро Могила. Він був автором ряду книг, численних полемічних проповідей (його “Православне ісповідання віри” було до ХІХ ст. єдиним підручником у навчанні віри, за що Могила отримав ступінь доктора богословських наук; “Требник” – описання порядку богослужіння в різних обставинах: недуги, неврожаю, освячення нової хати тощо). Могила також реформував Київську братську школу в академію. Освіта в Україні тісно пов’язана з розвитком друкарської справи. Довгий час на Україні працював І.Федоров (з 1572 р. – у Львові), що видрукував “Апостол”, “Буквар” і слов’янською мовою “Біблію”.

Розвиток освіти і книгодрукування позначилися і на письменстві, особливо на полемічній літературі. Полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українців на свою віру, звичаї, мову; засуджували вище православне духовенство за користолюбство, зраду інтересів українського народу.

Архітектурні пам’ятки діляться на 2 типи: оборонні споруди (замки) і церкви. Замки – фортеці були збудовані у Кам’янці, Львові, Луцьку, Острозі. Церковне і світське будівництво зазнало сильного впливу ренесанського стилю. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є Успенська церква, вежа і будинок Корнякти, каплиця Трьох Святителів. У 30-х роках ХVІІ ст. в архітектурі з’явилися риси бароко. На фасадах будинків, палаців, церков, іконостасів з’явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Скульптурний портрет набув поширення у вигляді надгробних пам’ятників. Основними видами живопису залишаються настінні розписи та іконописи, проте на початку ХVII ст. розповсюджується портретний живопис. Через обличчя людини художники прагнули передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності.