12. Стан та проблеми розвитку громадянського суспільства в Україні

Актуальність вивчення проблем громадянського суспільства пояснюється тим, що воно виступає своєрідним фундатором правової демократичної держави. Особливо це стосується перехідних суспільств, де відбуваються значні трансформації та існує ціла низка протирічливих процесів. Мета звернення до цієї теми полягає у тім, щоб, по-перше, отримати чітке аналітичне і практичне розуміння характеру та функцій громадянського суспільства стосовно національної специфіки соціально-політичного та культурного розвитку України, по-друге, розкрити потенційну роль інститутів громадянського суспільства щодо посилення продуктивності влади у реалізації інтересів людини та суспільства і, нарешті, по-третє, розробити комплекс практичних заходів з підтримки громадянського суспільства та підвищення його значення у якості засобу збалансованості політичного життя та влади в Україні, особливо у напрямку посилення соціальної політики держави згідно з європейськими стандартами.Цьому питанню присвячені наукові праці багатьох вітчизняних учених, зокрема таких, як М.О. Баймуратов, В.Ю. Барков, Ю.М. Оборотов, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, Т.В. Розова, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фризький та ін. Згадані автори найбільш гостро обговорюють процеси становлення і взаємодії громадянського суспільства і правової держави – демократичне середовище реалізації громадянських цінностей: свободи, справедливості тощо. Водночас, слід зазначити, що стан розбудови та розвитку громадянського суспільства в Україні в доктринальному аспекті досліджений недостатньо. Основні концептуальні положення про громадянське суспільство були сформульовані такими видатними мислителями, як Дж. Локк, А. Фергюссон, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель, А. де Токвіль та ін. Пізніше, починаючи з другої половини XIX і другої половини XX ст., про феномен громадянського суспільства майже забули, і тільки у 80-ті роки XX ст. він був знову відновлений у політичній практиці. При всій різноманітності інтерпретацій зазначеного феномену ідея громадянського суспільства, на думку Ю.М. Оборотова, покликана була нагальною потребою "окреслити коло таких відносин, куди держава не може втручатися" [1]. Такої думки додержувався й Ю.М. Тодика, який під громадянським суспільством розумів "систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління" [2]. Але найбільш вдалу системно та методологічно вивірену харак¬теристику громадянського суспільства дав М.П. Орзіх, який під грома¬дянським суспільством розуміє "по-перше, асоціацію людей, в якій кожна людина віль¬на як така, що має невідчужувані права, є рівноправною з іншими членами асоціації, самостійна у виборі громадянського стану; по-друге, це позадержавні (інституціоналізовані в громадські об'єднання) асоціації людей за соціальною, етнічною, релігійною та іншою належністю, політичними, еконо¬мічними, професійними та іншими інтере¬сами; по-третє, це формування на зазначе¬них засадах суспільних (позадержавних) відносин, що розвиваються і функціонують на самоврядних засадах, а також шляхом самопрояву інтересів і волі окремих індивідів та їхніх асоціацій, що діють у правовільному (вільному від державно-правового впливу) просторі суспільства" [3].Досі в Україні тривають дискусії про вплив держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Між іншим, це типова утопія, поєднана з надією на мудрого вождя, авторитетного правителя, який, прийшовши до влади, владнає все справедливо й демократично. Державна влада дійсно може сприяти встановленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу "знизу" її можливості обмежені[5]. Треба відверто визнати, що розвитку громадянського сус¬пільства в Україні заважає стала застаріла суперечливість здійс¬нення політичної влади. Головне протиріччя – це протиріччя між ідеєю демократії як повновладдя народу, проголошеної Консти¬туцією України, та труднощами її реалізації. І це безпосередньо пов'язано з проблемою становлення громадянського суспільства в Україні. Специфіка проблеми полягає в тому, що вона не має і не може мати свого остаточного вирішення. Громадянське суспільство – надто гнучкий і складний конструкт, щоб мати універсальну структуру, а тому переважна більшість поглядів на нього приречена на тупцювання навколо загальновизнаних істин. Головне, через що звершується прорив до нових горизонтів – розуміння того, що громадянське суспільство не проходить сааме по собі. Його потрібно систематично і послідовно стимулювати, ладнаючи систему державного управління таким чином, щоб вона перетворювалася з перепони на потужний важіль цього процессу. А для цього існує єдино результативний і констуктивний варіант вирішення цих проблем – враховуючи національну специфіку, розкрити потенціал власної системи управління та ініціювати стратегічний процесс, що дасть можливість поєднати зусилля різних рівнів управління і самоуправління в Україні.Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки. Громадянське суспільство необхідно для затвердження демократії. Чим воно більше розвинуто, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим більше у них можливості самореалізації в різних сферах громадського життя й тим менша небезпека узурпації влади й здійснення повного контролю за суспільними процесами. До сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:- розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства;- постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;- виховання нормального природного патріотизму – національного і державного – на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом;- піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає повної відмови від державного в межах закону регулювання соціального життя.

13. Проблеми взаємодії громадянського суспільства та влади

1. Сучасна ситуація. В Україні ми прийшли до парадоксального стану - розвиток громадянського суспільства значно випередив спроможності влади працювати з інститутами громадянського суспільства. Майдан був рубежем, за яким зростання свободи породило кризу спроможності влади ефективно працювати. Політичні партії мають між собою велику конкуренцію і партія, яка отримає перемогу, має отримати великий приз - вона буде визначати державну політику. Але ми бачимо, що це не тільки приз а й великий головний біль, бо наявна бюрократична машина не пристосована для роботи з політикою та групами інтересів, на які спирається партійна політика. А наслідки спроб, попереднім урядом, ручного управління ми вже відчуваємо в стані економіки. Тобто без створення технологічної машини бюрократії, спроможної працювати з політиками та групами інтересів, любий уряд не виконає обіцянок партій та буде змінений.   Ми маємо значну активізацію громадян та громадських об’єднань. Уряд всіх рівнів не спроможний з цім працювати. Процедур консультацій с групами інтересів та громадянами на практиці не має. Вони є в ряді документів та не виконуються. Бо нема відповідних навичок і взагалі ці процедури суперечать загальній ідеології та устрою бюрократичної машини.   В результаті всі шишки валяться на уряд, а йому відповідати нічим. Дай Боже, влаштувати пожежні справи, а до зміни устрою руки не доходять, або проводяться зміни , що торкаються окремих ланок існуючої системи, що тільки погіршує стан справ. Але по інерції всі продовжують насичувати зусиллями та грошима донорів інститути громадянського суспільства та клянуть владу. Тобто загрозливий для долі країни нахил збільшується. В результаті треба або твердою рукою повернути суспільство до рівня спроможності влади, або швидко виробити у влади необхідні спроможності . В іншому випадку нас чекає перманентна політична і економічна криза.   В розвинених демократіях з викликами, що породжені свободою вчились працювати сотні років. В результаті були розроблені ефективні засоби діяльності демократичної влади та бюрократії. Ці засоби отримали ім’я “ Публічної політики” 2. В яких місцях можливий вплив громадянського суспільства на ситуацію   Чим радянська система відрізняється від демократичної?   1. Радянська директивна планова система державного правління мала наступний устрій:   - Вся повнота влади була зосереджена в одному місті - Політбюро КПРС. Всі стратегічні рішення приймались саме тут. Підготовка рішень була зосереджена в Секретаріаті партії куди поступали пропозиції від державних органів. Сюди поступали і листи від громадян. В радянські часи ці листи були єдиним дієвим засобам для інформації влади про думку громадян. В Політбюро при Л.Косигіні були спроби ввести західні технології підготовки рішень. Ці технології включали розглядання альтернатив. Але розглядання альтернатив привело до дискусій між членами Політбюро при прийняття рішень, що з ідеологічної точки зору вважалось неприпустимим. Ідеологія вимагала одностайного прийняття одного рішення. - Рішення Політбюро ставало легітимним при формальному затверджені Верховною Радою, та конкретизувалось в Держплані та міністерствах. - Підготовлені рішення спускались по рівнях зверху до низу (республіка, область, місто, район, підприємство) до конкретних виконавців. - Виконання рішень контролювалась по партійних, адміністративних та профспілкових каналах. Контроль партії був тотальний, бо тільки її інтереси були легітимними - Влада на містах відповідала перш за все за збереження системи і залежала тільки від начальства згори, а не від громадян   2. Демократична система, яку ми намагаємось побудувати має такі основні характеристики: - Інтереси всіх груп ( які не заборонені законом) є легітимними. Політика є засобом пред’явлення та боротьбі цих інтересів. - Влада всіх рівнів вибирається та може бути переобраною. Кандидати представляють на розсуд виборців, свої програми щодо політики. Влада залежить від громадян і звітує перед ними за виконання своїх програм.. - Склад уряду є наслідком вибору громадян - більшість формує уряд. - Вибраний Президент відповідає за довгостроковий курс розвитку держави та виконання положень Конституції   Чому в нас ця демократична система не спрацьовує?   Тому, що ми змінили принциповий устрій, але не змінили форми діяльності уряду, бюрократичної машини та громадян в напрямку відповідності устрою та механізму діяльності суспільства.   Ми ще не забезпечили перехід від радянської системи до демократичної. Є поширеною думка, що цей перехід можливо змінити шляхом модернізації старих форм діяльності.    Тому ми зараз маємо химеру, коли радянська система розробки рішень та контролю вже не працює, а демократична ще не складена. В результаті маємо більший хаос в управлінні державою ніж раніш і в деяких частинах електорату визріває бажання повернутися до чіткої радянської системи. Тому в нас не так багато часу привести демократичний устрій суспільства і принципи його діяльності у відповідність.   В яких точках можливий та необхідний вплив громадянського суспільства? - Структурування суспільства по групах інтересу та формування у НДО, що супроводжують цей процес, вмінь визначати та захищати ці інтереси - Посилення НДО ( мозкових центрів), що можуть аналізувати існуючий стан, визначати проблеми і шляхи їх вирішування та впливати на досягнення відповідності між демократичним принципом устрою суспільства та формами його реалізації в діяльності влади та громадянського суспільства - Контроль за виборчим процесом - Організація структурованого діалогу щодо змісту партійних програм та моніторинг за їх виконанням - Участь в розробці та обговоренні законодавчих ініціатив. Зміна існуючої системи обговорення вже готових конкуруючих варіантів закону на публічне обговорення концепцій закону. - Організація структурованого діалогу між Президентом та суспільством щодо розвитку суспільства та дотримання Конституції - Організація впливу на прийняття політичних рішень урядом, шляхом підготовки аналітичних матеріалів, організації консультацій з групами інтересів, легальне лобіювання необхідних для суспільних груп рішень.   Зміни треба здійснювати паралельно по всім цім точкам. На жаль цілісної програми таких змін не має ні у громадянського суспільства, ні у донорів, ні у влади 3. В чому проблеми влади, які не дають змоги зробити демократичні зміни 3.1 В умовах суспільної трансформації тільки сильний уряд та сильні НДО разом можуть здійснити радикальні реформи.   Бо не може слабка влада провести принципові суспільні зміни, а бути сильною влада не може без допомоги НДО.   Сильна - це влада яка спроможна: · Вимагати поступок від впливових груп · Забезпечувати політичну стабільність · Визначати та захищати пріоритети · Узгоджувати суперечливі інтереси   Сильні НДО це такі які спроможні: · Успішно представляти інтереси соціальних груп в процесі прийняття рішень, які торкаються цих груп ·  взаємодіяти з владою в процесі розробки та впровадження політики 3.2 Поява нових завдань для системи управління   Ті пострадянські країни, що прийняли шлях розбудови демократії та ринкової економіки - прозорі вибори, багатопартійну систему, свободу слова, конкуренцію... зіткнулись з новими завданнями, утрудненнями та проблемами, яких не було в радянській системі державного управлення.   Для уряду це такі нові завдання:   Розробка та реалізація стратегії розвитку держави та суспільства.   В радянській системі розробка стратегії була прерогативою центру , а реалізація її забезпечувалась системою партійного та адміністративного контролю, міццю репресивного апарату . Сьогодні пострадянським урядам необхідно самим розробляти стратегії та добиватись їх виконання.   Необхідність враховувати політичну конкуренцію і боротьбу різних груп інтересів   В радянській системі тільки інтерес правлячої партії був легітимним, а інтереси інших груп придушувались. Демократичні уряди не можуть так діяти в силу їх залежності від виборців і легітимності інтересів багатьох груп - крупного та малого бізнесу, партій, громад....   Необхідність працювати з обмеженими ресурсами в умовах політичної конкуренції   Радянська система дозволяла централізовано та практично безконтрольно користуватись економічними та людськими ресурсами. Пострадянські уряди зіткнулись з обмеженістю ресурсів і боротьбою за них різних груп інтересів, необхідністю визначати та захищати пріоритети розвитку   Необхідність враховувати особливості ринкової економіки   Держплан в СРСР централізовано планував і розподіляв ресурси, а ринкова економіка потребує праці з стимулами та обмеженнями, аналітичного забезпечення різних варіантів регулювання, створення нових економічних та фінансових інститутів.   Необхідність забезпечувати суспільну підтримку власної політики   В радянській системі доля уряду залежала тільки від бажання центральної влади, в демократичних суспільствах вона залежить від оцінки і підтримки політики уряду виборцями та різними суспільними групами   Необхідність працювати з міжнародними організаціями в тих стандартах та форматах, які там прийняти та які вони розуміють   Порядок підготовки, обґрунтування та впровадження в радянській системі принципово відмінні від західних стандартів, що призводить до непорозумінь та неможливості конструктивної співпраці.  3.3 Необхідні зміни в процесах прийняття та реалізації політичних рішень та устрою бюрократичної машини - від забезпечення виконання директив до спроможності управляти інтересами різних суспільних груп , від строго вертикального директивного до демократичного з горизонтальними зв’язками та консультаціями з групами інтересів   Спроби вирішувати нові завдання засобами директивного управління ведуть к постійним розривам в діяльності уряду, невиконанні завдань, частим змінам урядів, критиці з боку опозиції та різних суспільних груп.  Для того щоб виконати нові завдання необхідно змінити засоби прийняття та впровадження рішень таким чином щоб: · Мати чітку, підтриману суспільством, стратегію та пріоритети · Спиратись на аналітику , що дозволяє розраховувати альтернативи, ресурси , наслідки та ризики · Мати засоби управління змінами   Відсутність комплексної адміністративної реформи призвела до збереження в діяльності уряду принципів тоталітарного уряду, та не створила умов для формування інститутів суспільної підтримки і незалежної аналітики. Адміністративна реформа - це лише існування політичної волі, а й здатності інституцій виконувати нові функції.   Основна вада процесу здійснення адміністративної реформи в Україні в що акцент ставився на структурних, а не інституційних змінах. Тобто була створена нова структура уряду , але не створені спроможності для реалізації нових завдань. 3.4 Що ми бачимо зараз у системі державного управління   Всі бачать прояви хвороби: · зрощування бюрократії та бізнесу · регуляторна політика, орієнтована на інтереси окремих впливових груп · відсутній захист населення від поборів за надання державних послуг · бездіяльність або упередженість судів. · держслужба стала залежною та політизованою, держслужбовці не відділені від політичних процесів і не мають захисту при зміні політичних сил при владі. · призначення на посади не пов’язано з освітою та досвідом, не є прозорим · заохочення держслужбовців також не прозорі і залежать від бажання керівництва · провладні партії як і раніш добиваються покори від дерслужбовців і формують так званий адміністративний ресурс 3.4.1 Апарату невигідно в умовах великих корупційних можливостей себе реформувати   Внаслідок помилок при здійсненні процесу приватизації в руках чиновників зосередились майже необмежені можливості для корупції. Це призвело до створення в їх свідомості уявлень про можливість та припустимість корупційної поведінки, яка розповсюдилась на всі ланки , де надавались державні послуги. Тому зміни в процесах прийняття рішень та регулювання економічних відносин не вигідні більшості в корпусі чиновників і реальні зміни блокуються.   Але немає достатнього аналізу та тиску із боку НДО на зміну ситуації 3.5 Які інституційні зміни треба забезпечити   Всі розвинені демократії для досягнення прозорості процесу прийняття рішень мають технологію прийняття політичних рішень яка: · Передбачає засоби врахування різних груп інтересів · Спирається на процедури публічних консультацій   Реалізується через поширені в міжнародному товаристві стандарти та формати, які передбачають що: · Державний апарат повинен бути навчений оформлювати урядові ініціативи у формі політичних документів, які представляють альтернативні варіанти рішень, та аналіз їх можливого впливу; · Здійснювати планування та стратегічного бюджетування в умовах конкуренції (та недостатності) публічних ресурсів; · Мати спроможність до вироблення публічної політики в умовах існування паралельних суб’єктів рішень через відсутність дієвих механізмів консультування з зацікавленими сторонами; · Утримувати стратегічний курс в умовах конкурентних конфліктуючих інтересів; · Мати спроможність нав’язувати рішення та знаходити їм підтримку, які не задовольняють інтереси всіх зацікавлених в даному рішенні сторін, та вміння побудови конструктивного діалогу з громадянським суспільством; · Здійснювати політичну функцію, а саме взаємодіяти з представницькими органами влади та інститутами громадянського суспільства.   Всі ці зміни можуть бути здійснені при співпраці політиків, керівників апарату, НДО та донорів.   Ця співпраця тільки зараз почала створюватись і тому є надія на ефективні реформи. 4. Чи може громадянське суспільство в Україні ефективно працювати із владою   4.1.1 Ознаки становлення інститутів громадянського суспільства   Радянська система послідовно та ґрунтовно знищила усі можливості визначення та презентації інтересів окремих суспільних груп. Легітимним був тільки один інтерес - керівництва комуністичної партії. Тобто після повалення комуністичного режиму в Україні суспільство було майже не структурованим по групах інтересів, інститутів легальної політичної конкуренції не існувало. Швидке створення на початку 90х років основних інституцій представницької демократії таких як Президент, Парламент, Конституція, система виборів на всіх рівнях влади не зробило суспільство повністю демократичним, бо були відсутні інститути повсякденної демократії - незалежна судова система, можливість групам інтересів брати участь в виробленні та реалізації політичних рішень, прозорість влади.   Але якщо до подій восени 2004 року були якісь сумніви в тому, чи є в Україні громадянське суспільство, то після цих подій сумніви зникли. За рахунок дій громадянського суспільства зміна влади пройшла організовано, без жертв та в рамках правого поля.   Ось ознаки наявності громадянського суспільства в Україні напередодні революції: - з’явилась легітимна політична конкуренція - склались системи суспільного моніторингу політичної конкуренції в тому числі на виборах - групи інтересів мали своїх виразників серед НДО і намагались публічно виказати свої інтереси - влада робила поступки групам інтересів і хоч і гальмуючі хід змін, міняла процеси підготовка та прийняття політичних рішень, поступова запроваджувала засоби публічної політики. - навіть непослідовна політика європейської інтеграції робила легітимним орієнтацію на європейські стандарти демократичного правління - склався ринок діяльності НДО - склався незалежний інформаційний простір, хоч він був обмежений, майже виключно електронними ЗМІ   Сьогодні неурядові організації, яких в Україні приблизно 40 тисяч, об’єднують 12% населення. Ці організації стали однією з визначальних діючих сил Помаранчевої революції і сьогодні мають високі очікування щодо дій нової влади.   Головним процесом став процес активізації та структуризація інститутів громадянського суспільства в новій політичній ситуації   Це найшло свій вираз в наступних змінах: 4.2 Встановлення нових взаємин з державою   4.2.1 Зміни правил гри   В Україні конче необхідно створити більш сприятливі умови для діяльності громадянського суспільства, бо попередня влада не дуже була в цьому зацікавлена.   Велика група провідних НДО виступила з ініціативою створення нових правил взаємовідносин влади і суспільства. Вони готують набір документів, серед яких і Концепція розвитку громадянського суспільства. Досягнуто згоди з Секретаріатом Президента, що ця Концепція у перспективі буде затверджена указом Президента, і це була б, демонстрація волі держави стосовно нової парадигми її відносин з громадянським суспільством.  4.2.2 Активізація дій НДО в захист своїх прав   Коаліції НДО показали нову якість своїх відносин, коли після виходу в світ бюджету на 2005 рік в якому були закладені норми, які значно погіршували фінансовий стан НДО, спромоглись до дружної та ефективної співпраці щодо тиску на владу. В результаті скоординованих дій уряд переглянув несприятливі для НДО положення бюджету. 4.2.3 Створення громадських рад   Так як влада наголошує необхідність організованої взаємодії з громадянським суспільством, то вона разом з рядом НДО ініціювала створення Громадських рад при держадміністраціях всіх рівнів, створення експертних рад при парламентських комітетах та міністерствах. На ці ради покладено функції контролю за діями влади та допомоги їй при розробці та впровадженні політичних рішень.  4.2.4 Підвищилась роль та якість незалежної аналітики державної політики   Перші сто днів діяльності нової влади були прискіпливо проаналізовані в звітах незалежних НДО та на публічних обговореннях. Було зроблена дуже велика кількість критичних оцінок та надано рекомендацій щодо змін урядової поведінки та політики. 4.3 Активізація процесу створення та структуризації громад   Більш активно та організовано пішов процес створення громад. Так, наприклад, в дніпропетровській області підписаний меморандуму щодо готовності до співробітництва та розвитку територіальних громад між представниками громадських організацій, обласною радою, обласною державною адміністрацією, міськими головами, представниками бізнес асоціацій. Цей документ включає 10 зобов'язань учасників меморандуму для забезпечення співробітництва та розвитку територіальних громад.   Партії теж зрозуміли важливість підтримки місцевих громад, як важливої складової своїх передвиборчих кампаній, і шукають засоби для своєї участі в процесі створення та розвитку громад. 4.4 Наголос на контроль за проведенням виборів в парламент в 2006 році   Оскільки вибори до парламенту 2006 року в умовах переходу від президентської до парламентсько-президентської форми правління є визначальними для подальшої долі демократії, то увага з богу організацій громадського сектору до них дуже велика. Створюються коаліції НДО, які лобіюють зміни до виборчого законодавства, розробляються засоби запобігання фальсифікаціям на виборах, організується суспільний діалог щодо змісту виборчих програм та аналізу виконання партіями передвиборчих обіцянок минулих виборів, організується навчання для учасників виборчого процесу. 4.5 Активна протидія поверненню старих методів управління державою   Багато громадських організацій, серед яких треба відмітити основну організаційну силу революції - громадську організацію "Пора", ведуть широку публічну компанію про викриття в діяльності нової влади рецидивів дій старого режиму. Вони відкривають сайти для повідомлень про корупційну діяльність нових посадовців, проводять публічні заходи щодо аналізу проблем суспільних трансформацій, ініціюють проведення досліджень щодо прозорості та ефективності державної політики. 4.6 Більш активне включення НДО в процеси євроінтеграції   Нова влада чітко зорієнтована на реальний процес інтеграції в міжнародні та європейські структури, що робить процес демократичних змін послідовним та структурованим по напрямкам та завданням. За останні місяці значно підвищилось число публічних заходів та проектів НДО щодо процесів євроінтеграції. Це проходить на тлі підвищення політичної конкуренції щодо напрямків розвитку суспільства. 4.7 Посилився процес політичної конкуренції та самовизначення основних політичних сил   Йде процес створення конструктивної опозиції, як з боку старих провладних партій, так і нових політичних сил. Але цей процес йде ще дуже хаотично. Опозиції не вистачає спроможностей до самоорганізації та змістовних дій.   НДО активно втягнулися в процес обговорення партійного життя, змісту партійних програм 4.8 Соціальна орієнтація нової державної політики посилила роль НДО, що зайняті в цій сфері   Особливо активувались молодіжні та студентські організації, вони намагаються створити нове відношення до проблем молоді та захисту їх прав, посилилась та стала більш координованою боротьба з епідемією ВІЛ/СНІДУ, посилився захист прав меншин, боротьба з дитячою безпритульністю. 4.9 Успіхи та прорахунки технічної допомоги   Велику роль в формуванні громадянського суспільства в Україні відіграла технічна допомога, через яку до НДО та уряду були передані зразки демократичної поведінки.   Але донори довго не звертали уваги на необхідність разом із зразками передавати технічні засоби реалізації цих зразків. Багато зусиль донорів було спрямовано на надання добрих порад щодо державного правління, але уряд та НДО не мали спроможності їх виконувати.   Донори зробили наголос на створені протестного руху проти корумпованої влади і майже не звертали уваги на необхідність працювати з урядом.   С великими труднощами ідея, що реальні зміни може виробити тільки сильна влада разом з сильними НДО довго прокладала собі шлях до визнання.   Справа зрушилась тоді, коли в Україні стала застосовуватись інша парадигма виконання проектів технічної допомоги. Суть її в тому, що документи з аналізу політики вироблялись українськими експертами та урядовцями, а міжнародні експерти супроводжували цей процес консультаціями та навчанням.   В результаті розгорнувся процес навчання дерслужбовців засадам публічної політики, уряд почав виробляти документи з аналізу політики, були зроблені зміни в нормативних документах в тому числі щодо публічних консультацій.   Але рішучих змін в переході від системи директивного планового державного правління до конкурентного демократичного правління так і не відбулось. Не всі донори зрозуміли важливість послідовної інституційної трансформації старої радянської бюрократичної машину в нову демократичну. А сам уряд себе кардинально змінити не може.   НДО теж мали слабкі спроможності щодо впливу на процеси прийняття рішень і в останні роки були зроблені кроки щодо їх навчання працювати з суспільними інтересами та з владою. На початку 2000 х років в Україні вже створилась критична маса НДО та партійних осередків, яка могла впливати на суспільну думку та мала спроможність до організованих та узгоджених дій.  4.10 Наслідки революції   · В процесі зміни влади, який був підтриманий різними суспільними групами змінився акцент з наголосу на етнічному характері створення суспільства на політичний. · В процесі революції остаточно зник тоталітарний мит про сакральний характер влади. Люди зрозуміли, що влада залежить від їх вибору, її можливо змінювати, критикувати, контролювати. · Інформаційний простір став більш вільним. · Багатьом організаціям громадянського суспільства прийшлось самовизначатись щодо своїх ідеологічних засад, що призвело до нової конфігурації відносин між організаціями третього сектору. · Одночасно створилися великі очікування до нової влади саме в тому, що влада буде прозорою та не корумпованою. 5. Проблеми, розвитку відносин держави та громадянського суспільства і потрібна для цього допомога   · Нова по змісту державна політика буксує, бо машина реалізації зосталась старою. Режим ручного управління державою ще є головним. · Уряд ще не опанував засобами публічної політики. Він не має діючих інструментів публічних консультацій та розробки і обговорення альтернативних варіантів політики. · Не має цілеспрямованої політики інституційних змін в державному управлінні щодо участі громадянського суспільства в процесах прийняття політичних рішень.. А часу та ресурсів для змін залишається мало. На наступних в 2006 році парламентських виборах в випадку розчарування виборців ходом реформ може статись реванш старих владних структур та засобів управління. · Судова реформа не стала пріоритетом і вплив влади на прийняття рішень ще дуже значний. Громадяни невпевнені в можливості захисту своїх прав .. 5.1.1 Необхідність концентрованої допомоги на зміни в процесах прийняття політичних рішень   Просування України по шляху створення сильного громадянського суспільства залежить і від якості технічної допомоги.   Всі демократичні країни проходили через етап змін в роботі урядової машини для досягнення її прозорості та ефективності - їх досвід є доступним, представленим в стандартах та процедурах. Тобто добре правління та відсутність корупції не є таємничою ментальною особливістю західних людей, а набором технічних засобів досягнення прозорості та ефективності   Треба мати хоч якось скоординовану політику технічної допомоги щодо України, яка б була жорстко орієнтована на зміни подібні тим, що проводив Європейський Союз до країн кандидатів на вступ.   Пріоритетами технічної допомоги повинні стати - інституційні реформи адміністративної машини, створення незалежної судової системи, модернізація інфраструктур і відповідно залучення інституцій громадянського суспільства до цих політичних змін.   Вважаючи на авторитет та можливості Світового банку він може виступити лідером та координатором політики технічної допомоги щодо посилення спроможностей та впливу громадянського суспільства. 5.1.2 Необхідна допомога в подальшому структуруванні громадянського суспільства заради його розвитку.   Треба змінити стратегію надання допомоги з боку донорських організацій. Необхідно перейти від надання грантів сотням маленьких НДО до реалізації через ресурсні центри та коаліції НДО великих дострокових програм.   Політика залучення до передачі зразків демократичної поведінки багатьох і кожний раз нових організацій була ефективною на першому етапі ознайомлення суспільства з демократією, але вона є хибною на етапі демократичних реформ. Реформи може зробити тільки структуроване громадянське суспільство в якому е фонди, ресурсні центри, якісні програми та велика кількість НДО, що представляють інтереси різних суспільних груп. 5.2 Треба посилювати можливості НДО, що до впливу на місцеві уряди   5.2.1 Моніторинг та оцінка державних послуг, як ефективний шлях зменшення можливостей для корупційної поведінки   Є напрямки робіт, які безумовно позитивно впливають на процес зменшення корупційної поведінки. Серед таких напрямків важливе місце займає процес покращення якості державних послуг.   В Радянському Союзі чиновники всіх рівнів здійснювали реалізацію владних повноважень щодо розподілу державних ресурсів та контроль за виконанням адміністративних розпоряджень та норм. Ніхто ніяких державних послуг нікому не оказував - самого поняття “державні послуги” в радянському лексиконі не було.   Тобто створення системи якісних державних послуг є для України справа зовсім нова і досвіду роботи з послугами не має ні в апарату, ні в населення. Саме тому з’явились великі можливості для поширення корупційної поведінки в процесі надання державних послуг. Статистика свідчить , що ,наприклад, державні служби відповідальні за видачу дозволів та контроль за їх виконання є найбільш. корумпованими - пожежна інспекція, санітарна інспекція, архітектурні та будівельні інспекції. Багато пишуть також про наявність корупції в освіті та охороні здоров’я. Корупція в цих сферах є поширеною внаслідок того, що: · Населення слабо інформоване про свої права та умови надання послуг · Відсутня участь громадян в розробці та впровадженні політики щодо надання державних послуг, тобто цей процес є не публічним та не прозорим · У НДО відсутня спроможність до аналізу стану справ з послугами, підготовки рекомендацій та організації тиску на владу щодо їх впровадження · Регіональна або місцева влада не має зворотного зв’язку щодо своїх спроб покращити стан справ з державними послугами   МЦПД через діяльність проекту “Голос громадськості” має досвід роботи в містах Тернополі та Івано-Франківську щодо впровадження оцінки якості державних послуг. Цей досвід свідчить, що за рахунок впровадження цієї діяльності в життя міста: · Керівництво міста отримало змогу побачити стан справ з державними послугами та впливати на нього · Населення отримало можливість впливати на якість державних послуг через публічні слухання та створення таких органів, як Дорадчі ради з освіти. · Публікація результатів оцінки та їх публічне обговорення значно активувало та зробили змістовним громадське життя в містах, підвищило спроможності НДО до участі в міський політиці. · В результаті діяльності проекту проведено багато конкретних заходів щодо покращення якості послуг - інформування громадян про умови отримання послуг та обов’язки конкретних посадових осіб, створення єдиних центрів розрахунків за послуги, покращення водопостачання , кадрові зміни серед апарату. · Загалом якість державних послуг підвищилась, а необхідність оплачувати чиновникам цю якість з власної кишені для громадян зменшилась.   Досвід цього проекту може бути поширеним на інші регіони України і стати основою створення практики моніторингу та оцінки якості державних послуг , що значно зменшить можливості для корупційної поведінки в цій сфері. 5.2.2 Можливості впливу на політику міської влади   · Все більше стає організацій, що представляють інтереси окремих груп громадян. Комітет "Киевляне - за общественный транспорт", наприклад, активно захищає права киян на зручний та дешевий проїзд по місту, “Мама-86” займається екологічною політикою в місті. Мабуть, саме такі групи мають залучати киян до активності. · А влада повинна звертатись до таких організації для обговорення міських проектів. Але такої співпраці ще дуже замало. · У місті діє понад 200 організованих груп громадян, що виступають проти проектів забудови територій біля своїх помешкань. Такі організації, як “Форум порятунку Києва” або “Громадський актив Києва” організують рух за відстоювання прав городян. · Однак, ця активність не призводить до політичних рішень або до нормативних змін. Для реформування системи міської влади необхідно мати позитивну програму змін процесу прийняття рішень, а не тільки боротися з тією чи іншою установою - окремі успіхи лише посилять непогоджені дії міської ради, адміністративного апарату, експертів і мешканців. · Наприклад, у столиці створено орган самоорганізації населення "Квартальний комітет "Шулявка". Відповідне рішення про утворення комітету прийняла Київрада на пленарному засіданні 24 листопада. Зокрема, комітет об'єднав мешканців і територію за адресами: проспект Перемоги, 28/1 і 30, вулиця Ванди Василевської, 3 і 5, вулиця Шулявська, 15/23 і 20/22, провулок Брест-Литовський, 6/10 і провулок Тбіліський, 3а і 10. За цими адресами на сьогодні зареєстровано 1664 мешканця.   Після реєстрації комітету він одержить повноваження представляти інтереси мешканців у Київраді та інших місцевих органах влади, вносити пропозиції до проектів міських програм соціально-економічного і культурного розвитку Києва, займатися благоустроєм і озелененням своєї території, здійснювати контроль за якістю житлово-комунальних послуг, що надаються громадянам, розглядати звернення мешканців, вести прийом громадян та інше. Ці повноваження комітет "Шулявка" здобуває після реєстрації в КДМА   · При ЖЕКах, приймальнях депутатів або таких органах самоорганізації населення треба створити можливість для громадян збиратись і обговорювати ще й питання бюджету розвитку території. Це може бути основою для проведення публічних слухань щодо бюджету міста в цілому. Внаслідок таких обговорень можуть утворитися групи людей, які реально будуть займатись громадським контролем за використанням суспільних ресурсів.   · Партійні програми щодо розвитку міста зараз майже відсутні або обмежуються загальними гаслами, реалізацію яких в діях майбутньої влади перевірити неможливо.   · Наміри та програми партій щодо проблем міської політики мають широко обговорюватися громадою ще у період передвиборчої кампанії - тоді потім стає можливим громадський моніторинг виконання обіцянок. Деякі громадські організації проводять аналіз та моніторинг щодо виборів до парламенту, але цього ще немає на міському рівні.   · Якщо міська рада оприлюднює для обговорення свої прогнози або наміри, громадяни усвідомлюють власну відповідальність за дії обраної ними влади, і кожен ставить собі запитання: "Що це рішення означатиме для мене?" Саме завдяки такому усвідомленню власного інтересу виникає зв'язок між громадянами та міським урядом, а демократичний вибір громадян стає свідомим. Належною мірою поінформований, активний громадянин і є гарантом формування незаплямованої та ефективної влади.   Існує десятки томів суто фахових документів щодо розвитку міста. Обговорювати їх разом із громадою є безглуздям. Тому треба наполягати на розробці разом з громадянами Концепцій або Стратегій розвитку міста.   Через двері Майдану Україна увійшла в новий світ - світ політичної свободи. І виявилося, що ми не знаємо, як жити в цьому світі. Два суспільні актори демократії - влада та громадянське суспільство - залишаються радянськими, тобто диктують і вимагають виконання, не беручи на себе відповідальність за повний і тривалий процес підготовки та супроводження рішення до його виконання. Невдачі завжди перекладаються на “ворогів” або на українську недолугу ментальність“   Додаток 6. Коментарі щодо особливостей процесу публічних консультацій в Європейського союзу   6.1 Мета проведення консультацій полягає в тому щоб зібрати коментарі або пропозицій   “Механізм консультацій є елементом діяльності всіх інституцій ЄС через законодавчих цикл, починаючи від визначення напрямків політики до підготовки пропозиції Комісії щодо прийняття закону та його впровадження. Залежно від наміру пропозиції, завдання консультацій полягає в тому, щоб зібрати коментарі/пропозиції або зауваження від представників регіональних та місцевих влад, недержавних організацій, асоціацій, окремих громадян, академічних кіл, технічних експертів та представників третіх країн, що можуть зацікавлені. “   “У своїй резолюції щодо Білої книги “Європейська управлінська поведінка” Європейський парламент відзначив: “Консультації з зацікавленими сторонами [….] можуть тільки додавати, але не замінювати процедури та рішення інституцій, що приймають рішення; тільки Рада та Парламент, як законодавці, несуть відповідальність за рішення щодо законодавчих процедур […]”. Саме тому Європейська Комісія дає можливість зацікавленим сторонам висловитися, а не голосувати." 6.2 Процес проведення консультацій повинен бути інституціоналізованим. Для цього в ЄС вибрані організації-посередники , що організують цей процес   “Інституціоналізація механізму консультацій для Комісії, Парламенту та Ради відбувається через спеціальні дорадчі органи, такі як Економічно-соціальний Комітет (ЕСК) та Комітет регіонів (КР). Комісія надає можливість цим комітетам відігравати активну роль в процесі проведення консультацій “   “В 2001 році Європейська Комісія видала Протокол щодо співпраці з ЕСК та КР, метою якого було закріплення функцій Комітетів як “посередників” між організованим громадянським суспільством (відповідає ЕСК) та представниками регіонального рівня (відповідає КР). Ніццька Угода визначає роль ЕСК в Співтовариствах зазначивши, що Комітет “має складатися з представників різних економічних та соціальних компонентів організованого громадянського суспільства”.   Виконання цього протоколу здійснюватиметься відповідно до внутрішніх інструкцій (посібника) для департаментів Комісії. Згідно з Протоколом, Комітети отримають завдання організувати консультації від імені Комісії." 6.3 Консультації проводяться з зацікавленими сторонами, а не громадськістю взагалі   “Важливо приділити увагу виклику, що стоїть перед Європейською Комісією під час проведення консультацій - забезпечення адекватного та рівного ставлення до всіх зацікавлених сторін. В свою чергу Комісія висловила намір “запобігати ситуації, у якій особи, що приймають рішення братимуть до уваги пропозиції лише однієї сторони або надаватимуть перевагу окремим привілейованим групам […]”[1].   Незважаючи на те, що групи інтересів для консультацій підбираються відповідно до теми або сфери, Комісія має забезпечувати участь у консультаціях всіх відповідних зацікавлених сторін суспільства.  6.4 Процес консультацій спирається на організації громадського суспільства   “Відповідно, організації громадянського суспільства відіграють важливу роль як фасилітатори широкого політичного діалогу (policy dialogue). В Білій книзі Європейська Комісія наголосила на важливості залучення цих організацій до процесу консультацій.  6.5 Кого розуміють під організаціями громадянського суспільства   Деякі складності існують через відсутність загальновизнаного або принаймні законодавчо затвердженого терміну “організації громадянського суспільства”. Але такий вислів може використовуватися для опису наступних організацій: - гравці ринку праці (профспілки, федерації роботодавців - тобто “соціальні партнери”); - організації, що репрезентують соціальних та економічних гравців, які не є соціальними партнерами за визначенням (організації споживачів); - неурядові організації, які збирають людей для вирішення спільних проблем (у сфері захисту навколишнього середовища або прав людини, благодійні організації, організації освіти та тренування) - територіальні громадські організації (community-based organizations, тобто організації, що створені на рівні територіальних громад для вирішення їх проблем - це можуть бути спілки молоді, асоціації родин та інші типи організацій, через які громадськість бере участь у місцевому житті, релігійних спілках).” 6.6 Ефективність консультацій забезпечується визначеними принципами та процедурами   6.6.1 Необхідно звернути увагу на вимоги до процедур:   А. ЧІТКИЙ ЗМІСТ КОНСУЛЬТАЦІЙ

Всі переговори щодо консультацій мають бути чіткими та лаконічними, та мають містити всю необхідну інформацію для надання коментарів

  Б. ПУБЛІКАЦІЇ

Комісія зобов’язана надавати відповідну інформацію для підвищення рівня обізнаності громадськості та адаптувати свої комунікаційні канали [скоріше всього йдеться про канали, через які розповсюджується інформація] для забезпечення інформаційних зацікавлених сторін. Не виключаючи інші комунікаційні методи, інформація про відкриті громадські консультації має бути розміщена в Інтернеті та анонсована в “єдиному інформаційному пункті”.

  В. ЧАСОВІ РАМКИ ДЛЯ УЧАСТІ

Комісія завжди повинна мати час на планування та відповіді на запрошення та письмові внески. Відповідно до внутрішніх правил Комісія приймає внески/коментарі від зацікавлених сторін протягом 6 тижнів під час письмових публічних консультацій та протягом 20 днів у разі консультацій у формі зустрічей.

  Г. ПІДТВЕРДЖЕННЯ ТА ЗВОРОТНИЙ ЗВ'ЯЗОК

Отримання внесків від зацікавлених сторін має підтверджуватися. Результати відкритих публічних консультацій мають обов’язково бути розміщені на веб-сайтах, що пов’язані з “єдиним інформаційним пунктом”.

  Д. ОСОБЛИВІ УМОВИ ДЛЯ ФОКУСНИХ КОНСУЛЬТАЦІЙ

У разі проведення фокусних консультацій, Комісія має забезпечувати можливість всіх зацікавлених сторін до висловлення своїх позицій.

Пропозиції   НДО повинні стати необхідними для влади - розробляти ті продукти та робити послуги , які влада якісно без НДО зробити не має змоги.   Що треба зробити: · Сприяти появі великих програм від донорів щодо масового та регулярного навчання НДО засадам аналізу політики та лобіювання визначених в аналітиці змін · Добиватись відкритої інформації щодо державних замовлень на аналітичні роботи та організацію консультацій з групами інтересів · Зробити пропозиції щодо порядку розробки та обговорення Національних доповідей та покращення формату проведень Президентських слухань · Ввести в обіг ефективні формати інформування суспільства щодо державної політики та законотворчої діяльності з аналізом наслідків прийнятих рішень   Влада повинна ефективно використовувати потенціал НДО щодо розробки та впровадження державної політики та розробки законів   Що треба зробити: · Довести до логічного кінця та впровадити в практику влади всіх рівнів процедури проведення публічних консультацій щодо документів державної політики ·  практику та зробити відкритою інформацію щодо державних замовлень на аналітичні роботи та консультації з групами інтересів · Зробити процес розробки урядових програм відкритим для обговорень · Чітко визначити функціональне місце Національних доповідей та засоби їх використання в процесах розробки державної політики.

14. Громадянське суспільство і держава

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство», «держава» і «суспільство».

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава. В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає правовою.

Що таке суспільство ?

Суспільством можна назвати спільноту людей, яка створюється на засадах взаємних інтересів, взаємного співробітництва. Правда, не усяка сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об'єднує спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це соціальна система.

Суспільство — це система взаємодії людей,, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі — юридичних).

До кожного суспільства треба підходити конкретно-історично. У кожному суспільстві є своя система відносин:

- економічних, форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;

—  соціальних: відносини між різними групами населення;

—  політичних: ставлення груп населення до політичної влади, участь громадян та їх об'єднань у політиці;

—  ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду — демократичний, тоталітарний.

У кожному суспільстві є свої суб'єкти соціального спілкування: особа, сім'я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство складна динамічна система взаємозв'язків людей, об'єднаних сімейними узами, груповими, становими, класовими, національними відносинами.

Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я.

Громадянське суспільство  система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від держави, але взаємодіючим із нею.

Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки припадає на XVI—XVII ст.ст.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин, суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної ідеології:

I (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадянського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він конституційне наділений певним комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкоряють її закону. Відбувається становлення представницької демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями затверджувати податки і приймати закони;

III  (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організацією праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправності людей.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:

1)  держава і громадянське суспільство -- збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2)  не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави;

3)  складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

4)  має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

6)  має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7)  формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах[6], гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави має виражатися в тому, що вона служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

—  встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

- не втручається у приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

—  надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

—  виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа:

• суб'єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства; вільним економічно - який має право вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і політичне;

• суб'єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт-власник»);

• суб'єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

•  суб'єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство грунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2) відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці і різноманітних форм власності в громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого «середнього класу» — один із показників сформованого в ній громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова держава»). Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і держави є складною і суперечливою, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави.

Приклади інституцій громадянського суспільства

• недержавна організація (англ. NGO)

• приватна добровільна організація (англ. PVO)

• народна організація

• громада

• Посередницька організація волонтерів та позабюджетні

• громадська фундація

• клуби місцевих громад

• профспілка

• об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками

• харитативна організація

• соціальні або спортивні клуби

• кооператив

• природоохоронна організація

• професійна асоціація

• академія

• приватний бізнес

• правничі інституції

• організації споживачів

• засоби масової інформації

• добровільна дружина

• релігійні організації

• клуби за інтересами

15. Поняття і ознаки соціальної правової держави

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5.  Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6.  Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7.  Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8.  Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9.  Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10.  Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11.  Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12.   Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13.  Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.

- як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто має індивідуальність;

- як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

-  як громадянину, який є підданим держави.

16.

17. Співвідношення і взаємодія держави та особи

За нинішньої розбудови України особистість стає рівноправним суб'єктом суспільних відносин із державою, її органами та посадовими особами. Розглядаючи державу і право, теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна вивчає окрему людину, індивіда, особистість, громадянина, розглядає взаємини людини і держави. Індивід — це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює людське суспільство. Людина — це розумна істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості. Біологічне в людині, яка є частиною матеріального світу, складається з її природної основи, що характеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей.

Соціальне в ній характеризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу. Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте само лише біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей. Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство, як постійний полїтико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в їхніх взаємних правах та обов'язках. Підстави й порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені Законом України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України, користуються правами і виконують обов'язки, передбачені законом України, який не повинен суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України. Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському суспільстві. Відомі різні визначення правового статусу особи. В найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридично закріплене становище в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус. Загальний правовий статус має такі структурні елементи: відповідні правові норми; правосуб'єкт-ність; загальні для всіх суб'єктивні права, свободи та обов'язки; законні інтереси; громадянство; юридичну відповідальність; правові принципи; правовідносини (загального) статусного характеру.

Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті права— гаранти, що забезпечують їх здійснення, а також основні обов'язки особи.

За нинішньої розбудови України особистість стає рівноправним суб'єктом суспільних відносин із державою, її органами та посадовими особами. Розглядаючи державу і право, теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна вивчає окрему людину, індивіда, особистість, громадянина, розглядає взаємини людини і держави. Індивід - це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює людське суспільство. Людина - це розумна істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості. Біологічне в людині, яка е частиною матеріального світу, складається з її природної основи, що характеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей. Соціальне в ній характеризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу. Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте само лише біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей. Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство, як постійний політико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в їхніх взаємних правах та обов'язках. Підстави й порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені Законом України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України, користуються правами і виконують обов'язки, передбачені законом України, який не повинен суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України. Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському суспільстві. Відомі різні визначення правового статусу особи. В найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридичне закріплене становище в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус. Загальний правовий статус має такі структурні елементи: а) відповідні правові норми; б) правосуб'єктність; в) загальні для всіх суб'єктивні права, свободи та обов'язки: г) законні інтереси; д) громадянство; е) юридичну відповідальність; е) правові принципи; ж) правовідносини (загального) статусного характеру. Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті права-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні обов'язки особи. Отже, держава та особа тісно взаємозв'язані. Держава визнає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави - забезпечення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною й суспільством за свою діяльність. За допомогою права (передусім конституційного) держава закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі рівні можливості в користуванні суб'єктивними правами і виконанні обов'язків.

18. Типологія держав

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

•  системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

•  системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний

цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація»[5], її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

•  первинні;

•  вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2)  політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей.

Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

-  правові: держави з режимом конституційної законності;

- неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);

—  нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).