50.Поняття духовності. Дух,душа.

Суспільство як система

Суспільство як система... Зараз в науці і техніці одним з найпоширеніших понять є поняття системи. Успіхи сучасної науки і практики свідчать про те, що оточуючий світ і матеріальний і ідеальний складають не окремі, ізольовані один від одного предмети, а сукупності взаємозв’язаних об’єктів, визначеного роду, або цілісні утворення. Звичайно під системою розуміють комплекс взаємодіючих компонентів. Система є комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії, або система це множина елементів разом з відношенням між ними. І.М.Верещагін, наприклад, говорить, що неодмінним атрибутом соціальної системи, мається на увазі в суспільстві, є наявність цілі і ієрархічної будови елементів системи. Отже система – організований комплекс засобів для досягнення загальної цілі. Отже, можна зробити висновок, що для існування цілісної соціальної системи необхідне існування: цілісності системи, існування двох або більше типів зв’язку, структура системи, наявність рівнів ієрархії, самоорганізація, управління, функціонування і розвиток.

Суспільство – має 2 значення: широке і вузьке.

У широкому значенні, суспільство-це особливий ступінь розвитку живих систем, це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей. У вузькому значенні, суспільство – історично-конкретний тип соціальної системи.

Структура суспільства: Суспільство – має 2 значення: широке і вузьке.

У широкому значенні, суспільство-це особливий ступінь розвитку живих систем, це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей. У вузькому значенні, суспільство – історично-конкретний тип соціальної системи.

Соціальне – це те, що характерне для людей і взаэмодії між ними.

Основні властивості соціального:

1)свідомість;

2)спілкування засобами символічних форм культури;

3)виробництво засобів для життя, що ґрунтується на свідомій діяльності.

Структура суспільства:

1. Матеріальна сфера(виробництво певних продуктів потрібних для життя)

2. 2) Соціальна сфера(сукупність більш менш стійких угрупувань індивідів, колективів, різноманітні зв’язки і взаємовідносини між ними.

3. 3) Політична сфера(сукупність відносин, норм, інститутів, ідей, пов’язаних ыз формуванням ы здыйсненням влади)

4. 4) Духовна сфера (широкий комплекс ыдей, поглядыв, уявлень, вироблених людською свыдомыстю.)

14. Патристика. Філософія Блаженого.

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. Патристика – це сукупність філософських та богуславських вчень так званих отців церкви. До отців церкви зараховують найдавніших богословів, провідних діячів християнства, які зробили вагомий внесок у віровчення. Патристику поділяють на східна і західну. До східної відносять тих, хто писав грецькою мовою і був під впливом грецької культури. Західна – були під впливом римської культури, писали латиною. В розвитку патристики 2 етапи:

1) рання патристика або апологетика(2-3ст) Головною метою було захистити християнське вчення від критики нехристиянських філософів та представників іншої релігії.

2) зріла патристика(4-7ст) гголовною метою була розбудова християнської теології і боротьба з єрисами. Найбільшим представником Зх. Патристики був Аврелій Августин(354-430)Головна праці «Сповідь» Головний вплив на філософію Аврелія впливала філософія Платона.

На думку Августина головною метою людини є непізнання природи світу, а власної душі, яка є образом і подобою Бога і тому пізнаючи її, ми пізнаємо творця.

Пізнання речей цього світу є пізнання їхніх людей, які є думками Бога на основі яких він твори світ.

Історію Августин бачить лінійно, тобто вона мала початок і матиме кінець. Метою історії є моральне вдосконалення людства. Але поки такий ідеал недосягнутий, існує 2 типи об’єднань: 1) «Град земний» - тобто це ті люди, які надають перевагу мирському і ставлять на перше місце «Я».

2) «Град небесний» - це ті люди, які надають перевагу духовному і ставлять на перше місце Бога.

Ці 2 групи людей протистоять одне одному і їхнє змагання формує історію.

В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

22. Філософські вчення Фіхте і Шеллінга.

Фіхте Іоган Готліб (1762-1814). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний принцип тотожнос-ті буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес цього саморозвитку у вигляді проблем протилежностей, що знаходяться в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не Я). Взаємодія цих проитлежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу. Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінноюбула ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей, це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854). Цінним було те, що виходячи з теорії тотожності, він наполягає на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і не живої природи. Звичайно Ф.Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоритичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за ров’язання яких взявся Гегель.

У своїх перших трактатах Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам. Основу своєї практичної філософії він вбачає в тому, що принципи моралі повинні опиратися на теоретичне обгрунтування, маючи зв'язок із чіткою науковою системою.

Головний твір Фіхте — "Науковчення" — є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування — "Я".

Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування — єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, "Я" не є індивідуальним Я, або субстанцією. "Я" — це абсолютна умова для послідовного, наукового мислення.

Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі собою основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Під час формулювання положень своєї філософії Фіхте систематично виводить, фіксує логічні категорії. Керуючись "антитетичнім" методом, він рухається від теоретичних загальних положень — через розгляд відчуттів, споглядання, уяви, а також мислення (розсуду, здатності судження, розуму) — до положень практичного розуму з його властивостями та спрямуваннями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показує, що суб'єкт послідовно підійматься від нижчих щаблів теоретичної діяльності до вищих. Такім чином, метод "науковчення" відтворює історичний розвиток людського духу, природний процес розвитку здатності мислення.

Філософія Ф.В.Шеллінга

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у Тюбінгені вищу духовну освіту, в Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Єнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як "філософія природи", трансцендентального ідеалізму, "філософія тотожності" та "філософія одкровення".

У філософській еволюції Шеллінга філософія природа — найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа — самостійний предмет філософського дослідження.

У своїх працях "Ідеї філософії природи", "Про світову душу", "Перший нарис системи філософії природи", "Загальна дедукція динамічного процесу".

Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природа.

Філософія природа Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично вона відіграла визначну роль.

Центральною ідеєю Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне — неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття".

Філософія одкровення та міфології, за Шеллінгом, розглядається у вигляді системи "теософії", не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення існує у всіх формах релігійності, а дохристиянська міфологія мала своєрідне історичне місце, за змістом збігалася з істинними релігійними принципами. Бог, за Шеллінгом, це передусім особистість. Різниця між Богом і людиною у тому, що Бог як особистість абсолютно вільний і нескінченний, а людина обмежена.