7. Підприємницька діяльність як основна сучасна форма господарювання, принципи здійснення, форми, типи, моделі підприємницької діяльності. Правове забезпечення підприємництва.

7.1

Підприємництво як сучасна форма господарювання

План. Сутність, значення та організаційно-правові форми здійснення. Типологія, середовище та активізація підприємства. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУЧАСНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ Сутність, значення та організаційно-правові форми здійснення Як відомо, у минулому виокремлю­вали землю, працю й капітал як клю­чові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник - під­приємницький потенціал (потенційну можливість мак­симально ефективного використання сукупності кад­рових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Фор­мування й використання цього потенціалу - це прак­тично і є суттю поняття «підприємництво», яке заве­дено вважати особливою сферою виробничо-госпо­дарської або іншої діяльності з метою одержання пев­ного зиску. Підприємництвом, як правило, називають ініціа­тивно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окре­мої фізичної особи - підприємця або юридичної осо­би - підприємства (організації). Основними функціями підприємницької діяль­ності заведено вважати: 1) творчу - генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсну- формування й продуктивне викорис­тання власного капіталу, а також інформаційних, ма­теріальних і трудових ресурсів; 3) організаційно-супровідну - практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших госпо­дарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи. Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обгрунтованими принципами. До цих принципів належать: 1) вільний вибір бізнесової діяльності; 2) за­лучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і май­на) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності; 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання пра­цівників; 4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що зали­шається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюд­жетів; 5) самостійне здійснення підприємцями - юридичними осо­бами зовнішньоекономічної діяльності. Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо). Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі мож­ливі види останньої, як: а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна; б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності; в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність. Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприєм­ництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінне орієнтується на най­ефективніше використання наявних ресурсів підприємства (органі­зації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досяг­нення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефек­тивну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріаль­них ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає ак­тивне використання переважно інноваційних організаційно-управ­лінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійсню­вану систему дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; 2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалі­зації запропонованої підприємницької ідеї; 3) неупереджена по­рівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і спрогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практична реалізація завдань інноваційного харак­теру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності. Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випли­ває також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своє­рідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвес­тиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, за­безпечує належну мотивацію високопродуктивної праці. В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року. Ключовими його розділами є: 1) загальні положення щодо підприємництва (суб'­єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми); 2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб'єктів, припинення діяльності); 3) стосунки підприємця і дер­жави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяль­ність іноземних підприємств, міжнародні договори). Для даль­шого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе зна­чення має також Указ Президента України «Про державну під­тримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року № 456/98. Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійсню­ватися за такими напрямами: • формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва; • створення сприятливих умов для використання суб'єктами ма­лого підприємництва державних фінансових, матеріально-техніч­них та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розро­бок і технологій; • запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності; • удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення ква­ліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва; • фінансова підтримка інноваційних проектів. Крім того, Кабінетом Міністрів України розроблено та Верхов­ною Радою України схвалено Державну програму підтримки мало­го підприємництва на 1999-2000 роки. Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідаль­ності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). В Україні поширено здебільшого три основні організа­ційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібна власність; 2) товариства (партнерства); 3) корпорації (акціонерні товариства). Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а та­кож практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: неза­лежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає по­слуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов'язання виго­товляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговель­ною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду. Типологія, середовище та активізація підприємства. Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності - виробничої та посередницької. Виробнича підприємницька діяль­ність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного жит­тя. Загальну типологію виробничої та посередницької підприєм­ницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їх групування в певні блоки. Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробницт­ва товарів має орієнтуватися на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів цих товарів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься з викори­станням техніко-технологічних новацій, більш якісних характери­стик продуктів праці, нових елементів організації виробничих про­цесів тощо. У цьому разі йдеться про виробництво традиційних видів продукції із застосуванням часткових інновацій. Коли ж ви­робництво повністю базується на інноваціях, то результатом такої його організації є поява продукту з принципово новими властиво­стями чи навіть сферами використання. Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємниць­кої діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльність. Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси вироб­ників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів. Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізня­ють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособ­люють інтереси кількох виробників однотипних товарів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірних засадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібно­го споживачам асортименту товарів. Причому всі агенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі. Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер - посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовле­ності. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрі самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комі­сію від комітента (власника товару). До комісійних відносять та­кож операції консигнації, за яких посередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договору доручення. Як суб'єкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спе­ціалізовані функції, виступають: 1) оптово-роздрібна фірма (база) - безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого при­значення з використанням традиційних форм продажу товарів; 2) торговий дім - здійснення експортно-імпортних операцій, вклю­чаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх пред­ставництв в інших країнах; 3) дистриб'ютор - придбання безпо­середньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм пос­тійним клієнтам; 4) дилер - перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок; 5) комівояжер - продаж товарів із доставкою покупцям. Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпо­чинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодер­жавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промис­лових товарів і нерухомості, а міждержавна - періодично і сто­сується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо). Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції: 1) товарні - оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якіс­ними параметрами; 2) фондові - купівля-продаж цінних паперів; 3) валютні - купівля-продаж золота та інших дорогоцінних ме­талів, іноземної валюти; 4) праці (переважно у вигляді центрів зай­нятості населення) - облік попиту і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання. Специ­фічними операціями, що їх виконує біржове підприємництво, є: а) ф'ючерсний контракт - контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначено­го в договорі терміну; б) опціон - договірне зобов'язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно кон­кретних товарів, цінних паперів, ф'ючерсних контрактів. Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й по­середницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як суб'єкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого - надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спе­ціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тим­часово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, нада­ють кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розра­хунках між підприємствами (організаціями) й окремими фізични­ми особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях. Формування і функціонування соціальне орієнтованого та еко­номічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спи­ратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими та соціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесово­го середовища треба вважати: 1) стабільність національної кредит­но-грошової системи; 2) пільгово-стимулюючу систему оподатку­вання підприємницьких структур (окремих підприємців); 3) дер­жавну фінансову та інфраструктур ну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва; 4) ефективний правовий за­хист інтелектуальної і промислової власності; 5) науково обґрун­товане й ринкове спрямоване ціноутворення; 6) сформованість ко­лективних та індивідуальних матеріальних стимулів; 7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір; 8) достатню при­вабливість іміджу підприємницької діяльності. В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно фун­кціонуючого підприємництва) першочерговим є створення органі­заційно-економічних передумов активізації підприємницької діяль­ності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господа­рювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати: • створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення вихо­ду вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економіч­ної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансфор­мації відносин власності; забезпечення державних гарантій свобо­ди підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зни­ження інфляції до мінімальних меж); • практичну реалізацію державної системи підтримки всіх на­прямів підприємництва (завершення формування належної ринко­вої інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; ство­рення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; максимально можлива активізація малого підприємництва). 7.2 Принципи здійснення, форми, типи і моделі підприємницької діяльності У сучасних умовах господарювання ринкову економіку визначають коротко як економіку вільного підприємництва. Проте підприємництво здійснюється за певними принципами, має власні форми, типи і моделі функціонування. Основні принципи підприємництва: • вільний вибір діяльності; • залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян; • самостійне формування програми виробничої та інших видів діяльності; вибір постачальників ресурсів і спо-живачів виготовлюваної продукції; встановлення цін на товари і послуги відповідно до чинного законодавст-ва України; • вільний найом працівників для здійснення бізнесової діяльності; • залучення і використання природних, трудових, ма-теріально-технічних, фінансових та інших видів ре-сурсів, якщо це не заборонено або не обмежено чинним законодавством; • вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів до відповідних бюджетів згідно з законодавством; • самостійне здійснення підприємцем — юридичною осо-бою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валют-ного виторгу на власний розсуд. Визначальним принципом сучасного зарубіжного підприємництва є такий: виробник, проводячи маркетингові дослідження, спочатку знаходить покупця (споживача) про-дукції чи послуг, пропонованих для ринку, і лише після цьо-го приступає до її (їх) продукування. Саме у цьому вияв-ляється пріоритет споживача як провідної ланки ринкового господарства. Підприємництво як форма ініціативної діяльності може бути представлена певними видами: • будь-якими видами виробничої діяльності; • різноманітними видами торговельної діяльності; • діяльністю з надання послуг; • комерційним посередництвом тощо. Підприємницька діяльність може здійснюватись як в індивідуальній, гак і в колективній формі. Перша означає здійснення її громадянами, тобто фізичними особами, вільни-ми у встановленні своїх прав і обов’язків на основі договору (угоди) і у визначенні будь-яких умов договору (угоди), що не суперечать чинному законодавству. Друга — колективна — пе-редбачає межі та процедури, які окреслені більш строго з уча-стю держави. У таких випадках підприємницька діяльність здійснюється вже на основі та в межах тих завдань і повнова-жень, котрі відбиті у засновницьких документах й статутах підприємств (організацій) різних форм власності. Зазначені вище форми підприємницької діяльності тісно корелюють з можливими її типами. Основні з них такі: • малий бізнес, що базується на особистій власності або оренді; • спільне підприємництво або партнерство, засноване на колективній власності; • корпоративне підприємництво, засноване на акціонерній власності. Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвину-тою ринковою економікою свідчить про те, що традиційно існують дві моделі підприємництва: класична та інноваційна, але на практиці можливе їх поєднання. Класична модель підприємництва орієнтована на макси-мально ефективне використання наявних ресурсів підприємства. Схема підприємницьких дій за такої моделі до-статньо проста і чітко окреслена: оцінка наявних ресурсів; вив-чення можливостей досягнення поставленої мети; викорис-тання тієї можливості, яка зможе забезпечити максимальну віддачу від наявних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання будь-яких (у межах закону) і насамперед нових управлінських рішень для підприємницької діяльності, особ-ливо коли бракує власних природних ресурсів. Схема дій за цієї моделі підприємницької діяльності така: формулювання головної мети; вивчення зовнішнього середовища з метою по-шуку альтернативних можливостей; порівняльна оцінка влас-них ресурсів і знайдених можливостей; пошук зовнішніх до-даткових джерел ресурсів; аналіз можливостей конкурентів; реалізація завдань згідно з вибраною концепцією. Для започаткування і тривалого здійснення підприємництва необхідні самі підприємці. Останніх не-безпідставно вважають центральними особами у бізнесі. Шдприємця інколи порівнюють з полководцем, здатним з меншими силами виграти бій у кількісно переважаючого про-тивника. Держава буде багатою, якщо принаймні 5-7 % її ак-тивного населення матиме нахил до підприємництва. 7.3 Правове забезпечення підприємництва. Напрямки діяльності взаємозв'язані і у своїй сукупності характеризують ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності. З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми). Закон про підприємства. Закон "Про підприємства в Україні", який регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб'єктами та державою.Створення, реєстрація, ліквідація і реорганізація підприємства. Будь-яке підприємство може бути створене:

• відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника;

• внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) шляхом відокремлення зі складу діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філіали.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України. Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві - судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з державного реєстру України ВОПРОС 53   -это же 49 вопрос??? Система знижок та доплат до ціни Аналізуючи систему державного регулювання ціноутворення у зовнішньоекономічних операціях, слід звернути увагу на лист Державної митної служби від № 13.1/13.1-1996-ЕП від 13 червня 2002 р. Тут подано вичерпний базовий перелік знижок, що можна використовувати на законних підставах під час укладання зовнішньоекономічних контрактів. Зазначений документ прямо вказує на можливість широкого застосування прийомів і методів маркетингової цінової політики у зовнішньоекономічній діяльності підприємства. Згідно з цим листом під час визначення контрактної ціни сторонами контракту можуть бути враховані різноманітні знижки: проста знижка, знижка «сконто», прогресивна, бонусна, дилерська, спеціальна, сезонна, експортна, прихована знижка. Проста знижка надається з прейскурантної або довідкової вартості товару. Знижка «сконто» — це знижка у разі готівкового розрахунку. У тих випадках, коли у довідковій ціні передбачено короткостроковий кредит, а покупець згоден розрахуватися за товар готівкою, йому може бути надана така знижка. Прогресивна знижка надається за умови попередньої домовленості на придбання серійної партії виробів. Бонусна знижка, або знижка за обіг, надається продавцем своїм постійним агентам за реалізацію певної кількості виробів. Дилерська знижка надається виробником своїм постійним представникам або посередникам, які займаються питаннями реалізації товару. Спеціальна знижка надається привілейованим покупцям, у замовленнях яких найбільш зацікавлений продавець. Такі ж зниж­ки можуть надаватися у разі реалізації пробної партії товару. Сезонні знижки надаються за придбання товару поза сезоном. Розмір знижки залежить від характеру товару. Експортна знижка надається продавцем у разі продажу товарів зарубіжному покупцю понад діючих знижок для покупців внутрішнього ринку. Прихована знижка надається у вигляді знижок на фрахт, пільгових та безвідсоткових кредитів, шляхом надання безкоштовних послуг. В окремих випадках знижка як така не згадується у тексті кон­тракту, а у процесі переговорів визначається кінцева ціна з урахуванням знижки, і ця ціна фіксується у тексті контракту. Крім того, слід зазначити, що при визначенні митної вартості врахування знижок взагалі та їх розміру зокрема повинно проводитись у кожному конкретному випадку для кожного конкретного товару. Встановлення митними установами граничного рівня знижок не є можливим, оскільки суперечить вимогам ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення». Одна з форм такого маневрування - використання системи явних і прихованих знижок (чи доплат). Так, наприклад, ціни виробників або засновані на них оптові ціни припускають розгорнуту систему знижок і доплат за зміну якості, умов постачання, розміру партії, пакування, маркування тощо з базових прейскурантних чи довідкових цін, що зазвичай встановлюються на товар стандартної якості. Істотний вплив на величину доплат роблять кон'юнктурні умови, особливо конкуренція. При поганих умовах кон'юнктури доплати або зводять до мінімуму, або взагалі скасовують. Знижки при цьому, навпаки, зростають. Таким чином, наявність розгалуженої системи знижок і надбавок дає можливість великим компаніям краще й оперативніше пристосовуватися до мінливих умов конкуренції. Ця система дає змогу, не змінюючи оголошених цін, фактично підвищувати чи знижувати їх, коли того вимагають ринкові умови, тимчасово уникати небажаної для компанії гласності (звідси й визначення таких цін як "тіньових"). У результаті безпосередньо за прейскурантними цінами проводиться мало операцій. Великі партії товарів, як правило, реалізуються за "тіньовими" цінами, тобто зі знижками від прейскурантних цін, або за цінами, спеціально обумовленими у договорах або угодах. Вопрос 53

Банкрутство й ліквідація підприємства (організації)

Діяльність підприємства, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, має бути ефективною, а його фінансовий стан — стійким, щоб за рахунок власних коштів формувати власні активи, не допускати необгрунтованої дебіторської та кредиторської заборгованості, вчасно розраховуватись за своїми зобов'язаннями. Однак економічна криза в Україні призводить до погіршення фінансового стану багатьох підприємств: збільшення кількості збиткових підприємств, дебіторської та кредиторської заборгованості, затримки або невчасного виконання платіжних зобов'язань, тобто створюються умови для банкрутства підприємств.

Банкрутство — встановлена господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів він здатний лише через застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єктами банкрутства можуть бути боржники, неплатоспроможність яких виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом.

Боржник — це суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Грошове зобов'язання— це зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Умови і порядок визнання боржників — суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами, порядок здійснення процедури банкрутства, задоволення претензій кредиторів визначаються Законом України "Про банкрутство"[10] зі змінами, внесеними Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. Положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб — підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації. Вони не застосовуються до юридичних осіб — казенних підприємств, підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, в особливих випадках.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Причини банкрутства можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми.

До зовнішніх причин банкрутства належать зниження попиту на продукцію підприємства і спад цін на неї; підвищення цін на сировину, матеріали та енергоресурси; економічна криза та інфляція в Україні.

До внутрішніх причин банкрутства належать недостатня кваліфікація керівництва підприємством; його нездатність своєчасно і правильно реагувати на зміни в економіці; помилки у виробничо-технічній політиці, а також у виборі стратегії розвитку підприємства; невміння мобілізувати колектив на виконання поставлених завдань.

Зовнішнім показником банкрутства (неспроможності) підприємства є припинення його поточних платежів і нездатність забезпечити виконання вимог кредиторів, якщо вони сукупно становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом, як правило, трьох місяців з дня настання строків їх виконання.

Водночас крім реального банкрутство може бути умисним або фіктивним. Умисне банкрутство виявляється в тому, що керівник або власник в чиїхось або особистих інтересах навмисно робить підприємство неплатоспроможним. Фіктивне банкрутство — це заздалегідь фальшиве оголошення про фінансову неспроможність підприємства з метою отримання від кредиторів відстрочення або зниження платежів (боргів).

В умовах ринкової економіки банкрутство підприємств є звичайним явищем.

У разі потреби прийняття відповідним органом рішення про оголошення підприємства банкрутом здійснюється поглиблений аналіз його фінансового стану з метою визначення платоспроможності поточної і загальної ліквідності, забезпеченості власними коштами тощо.

Якщо фінансовий стан підприємства незадовільний, воно вважається неплатоспроможним і може бути оголошене банкрутом.

Питання про визнання підприємства банкрутом вирішується господарським судом за місцезнаходженням боржника. Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява до господарського суду будь-якого кредитора або боржника.

Боржник звертається до господарського суду в разі його фінансової неспроможності або її загрози.

За наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, боржник подає заяву до господарського суду разом з планом санації підприємства.

Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи, якщо боржник не здатний задовольнити протягом трьох місяців визнані ним претензійні вимоги до боржника в розмірі не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати. При цьому кредиторами можуть бути визнані як юридичні, так і фізичні особи. Для цього вони повинні подати боржнику майнові вимоги, підтверджені відповідними документами. Особи, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою, не є кредиторами.

Подані до господарського суду заяви та відповідні документи розглядаються суддею, який виходячи з правильності та повноти оформлених документів вирішує питання про прийняття заяви до розгляду.

У разі прийняття заяви про порушення справи про банкрутство суддя не пізніше як на п'ятий день з моменту її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство і направляє її сторонам та державному органу з питань банкрутства.

Згідно із Законом України "Про банкрутство" ліквідація — це припинення діяльності підприємства, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Крім суду та господарського суду рішення про ліквідацію підприємства можуть приймати:

• власник (власники) або орган, уповноважений створювати підприємство, а щодо господарських товариств — вищий орган товариства;

• власник (власники) за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати таке підприємство.

Підставами для ліквідації підприємств можуть бути:

• завершення строку, на який воно створювалося, або досягнення мети, поставленої при його створенні;

• рішення власника (власників), органу, уповноваженого створювати підприємство;

• рішення суду або господарського суду про визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства;

• рішення господарського суду про визнання підприємства банкрутом;

• рішення суду про заборону діяльності підприємства;

• рішення суду або господарського суду про скасування державної реєстрації підприємства з різних причин;

• інші передбачені законодавством України підстави.

Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємство, що прийняв рішення про його ліквідацію, встановлює порядок і строки ліквідації підприємства.

У разі визнання підприємства банкрутом воно ліквідується відповідно до ліквідаційної процедури, визначеної Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом".

Визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюються в таких випадках:

• неподання боржника до господарського суду плану санації протягом шести місяців після винесення ухвали про його санацію;

• звернення за рішенням зборів кредиторів (після розгляду звіту керуючого санацією) до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

• неприйняття за результатами розгляду звіту керуючого санацією жодного з можливих рішень (передбачених п. 5 ст. 21 Закону України "Про банкрутство") або неподання такого звіту до господарського суду протягом 15 днів з дня завершення санації;

• виникнення підстав для дострокового припинення санації;

• відмови господарського суду у затвердженні звіту керуючого санацією;

• неподання до господарського суду звіту керуючого санацією у встановлений строк;

• нездійснення розрахунків з кредиторами в строки, встановлені за клопотанням комітету кредиторів господарським судом як остаточні для розрахунків боржника з кредиторами;

• звернення до господарського суду ліквідатора (ліквідаційної комісії) підприємства-боржника, стосовно якого вже прийнято рішення про ліквідацію і майна якого недостатньо для задоволення вимог кредиторів, із заявою про порушення справи про банкрутство такого підприємства.

У п'ятиденний строк з дня прийняття ухвали про визнання боржника банкрутом ліквідатор повинен опублікувати відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друкованих органах за рахунок банкрута.