3. Виборчий процес, його основні стадії. Гарантії законності виборчих дій.

Вибори в зарубіжних країнах становлять цілий процес, який починається з призначення дати виборів, включає всі стадії підготовки до них, голосування та визначення його ре­зультатів.

За характером органу, який обирається, вибори поді­ляються на президентські, парламентські, муніципальні та ін. За видами (з причин, що їх обумовлюють) вибори бува­ють чергові, які проводяться після закінчення терміну повно­важень виборного органу, позачергові, що проводяться в ре­зультаті дострокового припинення виборним органом своєї діяльності (достроковий розпуск парламенту, смерть чи ви­хід у відставку президента країни), і додаткові, що прово­дяться для поповнення представницької установи (через ви­буття з неї одного або кількох членів).

Час проведення виборів до органів державної влади є ду­же важливим питанням. Він установлюється конституцією країни (вибори до парламенту) та виборчими законами (об­рання інших представництв). У країнах, де відсутній інсти­тут парламентської відповідальності (президентські респуб­ліки), глава держави звичайно не має права розпуску парла­менту. Тому парламентські вибори в них проводяться у чітко встановлені терміни або проміжки часу. Наприклад, у США в перший вівторок після першого понеділка листопада кож­ного парного року переобирається повністю весь склад пала­ти представників і третина Сенату. У парламентарних республіках і парламентарних монар­хіях проводяться позачергові вибори. У таких країнах, як, наприклад, Англія, Японія, Франція, Італія, Болгарія, Поль­ща, Росія, терміни проведення парламентських виборів мо­жуть змінюватися залежно від політичної ситуації.

Вибори президентів та інших виборних посад проводять­ся також у зазначені терміни, а позачергові вибори їх прово­дяться у разі звільнення з посади, відставки чи смерті.

Звичайно вибори оголошуються актом (указом) глави держави. Наприклад, у Бельгії — указом короля, в Італії та Болгарії — указом президента. В окремих країнах цю функ­цію виконує уряд (Франція). Конкретний термін проведення виборів або встановлюється конституцією, або зазначається в акті. Цей момент у країні вважається початком виборчої кампанії.

Вибори проводять по виборчих округах. Саме на терито­рії округу розгортається виборча кампанія, висуваються кан­дидати, діють політичні партії та органи по виборах, визна­чаються результати голосування.

Створюються виборчі округи звичайно на основі закону, інколи — за рішенням органів виконавчої влади. Наприклад, у Швеції під час виборів до Ригсдагу (парламенту) 28 вибор­чих округів та їх назви встановлюються Законом про вибори 1972 р. (у редакції 1975 і 1977 рр.). У Франції поділ на виборчі округи ви­значається міністерством внутрішніх справ і затверджується парламентом. Відповідно до ст. 87 Конституції КНДР всі пи­тання, пов'язані з організацією виборів до парламенту країни (Верховні народні збори), у тому числі й утворення виборчих округів, вирішує Постійна рада парламенту. Якщо від округу обирається один депутат, то такий округ назива­ється однойменним (одномандатним, уніномінальним), кіль­ка депутатів — багатойменним (багатомандатним, поліномінальним). В окремих випадках під час виборів до парламен­ту вся країна перетворюється на єдиний виборчий округ. Та­кий порядок, наприклад, застосовується під час обрання однопалатного парламенту (кнесету) Ізраїлю.

Законодавство зарубіжних країн установлює певні вимо­ги, створюючи виборчі округи: необхідно, щоб була однакова кількість виборців або населення на округ, щоб округ знахо­дився у визначених адміністративних межах та ін. Наприк­лад, виборчий закон Німеччини містить такі вимоги: а) по­винні зберігатися межі земель; б) розбіжність між серед­ньою кількістю населення, яка передбачається по одному ок­ругу, та його реальною чисельністю не повинна перевищувати 33 відсотки; в) за можливості необхідно до­тримувати межі місцевого територіального поділу. У вибор­чому законі Куби (ст. 34) зазначено, що "виборчі округи по­винні бути по можливості однаковими".

Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільни­ці — територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунк­том для голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість створення на території округу дільниць, а й при­близну кількість виборців, які обслуговуються однією дільни­цею. Наприклад, виборчий закон Швеції (§ 3) передбачає, що кожний виборчий округ "повинен створювати одну або декілька виборчих дільниць. Виборчій дільниці належить охоплювати 1200—1500 громадян, які мають право голосу. Лише у виключних випадках виборча дільниця може охоп­лювати понад 1800 або менше 300 громадян, що мають пра­во голосу".

Практична організація і проведення виборів у зарубіж­них країнах покладаються на виборні органи у центрі та на місцях. Система і структура цих органів у різних країнах не­однакові.

Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстра­ція виборців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких країнах має державний характер. Вона запрова­джується у Німеччині, Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі Та в інших країнах, де ведеться облік переміщення населен­ня і в розпорядженні державних органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях. Наприклад, відповідно до ст. 37 виборчого закону Куби у 15-денний термін після опуб­лікування акта про призначення виборів паспортисти скла­дають побудований за одиницями первинного паспортного контролю список жителів, які мешкають на даній терито­ріальній одиниці та мають право голосу. Паспортисти пода­ють списки до муніципальних виборчих комітетів для озна­йомлення. У Швеції список складається щорічно для кожної виборчої дільниці місцевим податковим управлінням (ст. 1 Закону про вибори). В установлені законом терміни списки подаються виборцям для ознайомлення. Така система скла­дання списків і реєстрації виборців називається періодич­ною. У багатьох країнах ці стадії виборчого процесу мають постійний характер. За такої системи виборець, який заре­єструвався один раз, більше не повинен з'являтися для ре­єстрації. Виправлення у списках трапляються у разі смерті, зміни прізвища або місця проживання за заявою самих ви­борців чи їхніх родичів. Це часто спричиняє суттєві зміни фактичної кількості виборців округу, а також перекручення результатів виборів. Така практика складання списків і ре­єстрації виборців застосовується у США.

Виборчий список є одним з важливих документів, оскіль­ки визначає коло активних учасників виборчого процесу — громадян країни, які мають право голосу. Законодавство всіх країн установлює вимоги щодо складання списків виборців:

періодичність складання, реквізити, терміни їх подання ви­борцям для ознайомлення, коло суб'єктів, відповідальних за ці дії.

Висування кандидатів у депутати та на посади, що оби­раються, здійснюється різними способами: 1) висунення ви­борцями; 2) самовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї, п'яти в Англії до п'яти­сот у Данії); 3) самовисунення, яке не потребує підтримки виборців (особисте висунення), наприклад, під час виборів до Національних зборів Франції, Державної Думи Росії; 4) висунення, що здійснюється політичними партіями (на­приклад, при виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії. Фінляндії, Росії, Японії тощо); 5) висунення кандидатів громадськими організаціями і тру­довими колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); 6) висунення кандидатів за особливою процедурою "праймериз", що проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура відома як "первинні вибори" і за­стосовується у США та деяких інших країнах).

За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридичного порядку, кандидати у зарубіжних країнах вису­ваються найчастіше політичними партіями (центральними або місцевими їх організаціями). Це зумовлено й деякими особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій ви­сувати кандидатів за списком. Партія встановлює й черго­вість кандидатів у списку, що дуже важливо для визначення результатів голосування за пропорційною виборчою сис­темою.

У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів необхідно віддавати у заставу певну суму грошей перед ре­єстрацією кандидатів політичними партіями. У деяких країнах застава не повертається, якщо кандидат не набрав в окрузі встановлену законом необхідну кількість голосів (у Франції, наприклад, — 5%, в Австралії — 4%). Аналогіч­на практика існує в Бельгії, Японії та інших країнах.

Завершальною стадією виборчого процесу є голосування — вільне волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних кра­їн голосування є таємним.

Виборче законодавство має спеціальні розділи про за­гальні положення щодо голосування, в яких визначено про­цедури голосування на виборчій дільниці, можливості голо­сування поштою, за домовленістю, у представництві за кор­доном, на судні тощо.

Важливим є питання щодо фінансування виборчих кам­паній, які не всюди і не повністю проводяться за рахунок держави. Партії і кандидати витрачають свої кошти для про­ведення мітингів, зборів, видання плакатів, листівок, опла­чують роботу журналістів тощо.

Законність виборчих дій забезпечується цілою системою гарантій. Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й закріплені в нормах права умови та засоби, які за­безпечують його ефективність. За суб'єктами виборчого про­цесу всі гарантії можна класифікувати так: а) гарантії вибор­ців; б) гарантії посадових осіб виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні посади.