Із «Васси»

Наталя. Батьки - кара дітям за минулі гріхи.

Людмила. Ти віриш у реінкарнацію?

Наталя. А чому ж тоді вони нас не люблять. От через що ти ревеш?

Людмила. Та я так, нічого. Спати хочеться.

Наталя. Ну, то чого сидиш. Йди.

Людмила. Сумно мені без Васі. От і хочеться плакати.

Наталя. Лягай, поплачеш - заснеш.

Людмила. Так завжди. Ні, сьогодні дочекаюсь Васю, я не люблю, коли її вдома немає.

Наталя. Ти все частіше називаєш її Вася.

Людмила. Тому що люблю, а ти не любиш.

Наталя. А я – не люблю.

Людмила. І вона про це знає.

Наталя. Так, ще б їй не знати.

Людмила. А ти на неї схожа.

Наталя. За те ми однаково й любимо одна одну.

Людмила. Вона тебе насправді любить.

Наталя. Мучити любить.

Людмила. Ти й сама любиш помучити.

Наталя. Ну, я ж тому, що люблю.

Людмила. Яка ти … дурненька!

Наталя. А ти блаженна!

Сцена 9

Олександр (сердито з’являючись). Батько вдома?

Петро. Поїхав до клубу. Навіщо тобі?

Олександр (кричить). Що за питання?

Петро. Ну, не кричи! Якийсь ти – чудний!

Олександр. Що?

Петро. Тобі не має потреби прикидатися ще гіршим, достатньо й того, що маєш?

Олександр. Що за наїзди?! Та я тобі …. !

Софія . Облиш, Олександре!

Олександр (обурений). Він мене провокує!

Софія. Усе-одно, ти не маєш права битися!

Петро. Він, мамо, хоче собі «набити руку» для служби в міліції.

Олександр. Чуєте? Якщо ви не здатні виховувати його, а батькові не вистачає часу, то повинен же хтось, по-старшинству... Вийди геть, студенте!

Петро (виходячи, з усмішкою). Іду, брате мій... любий мій брате!

Олександр. Поговори мені ще!... Послухайте, маман, ви ставите мене в ідіотське становище: я повинен по­частувати товаришів, відсвяткувати свій вступ до то­вариства, а де ж гроші? Де гроші, питаю я?

Федосія . Перед матip’ю - як перед іконою, бусурмане, ач, виря­чився!

Софія (тихо). Сашо, грошей нема! Все, що можна було заставити - заставлено.

Олександр. Але ви мусите зрозуміти, що не мо­жу ж я брати хабарі з перших днів служби! Ви повинні звільнити мене від цієї необхідності, а не штовхати до неї.

Федосія . Яка вода -такий і млин, який батько – такий син.

Софія (з тугою). Що ж ти мучиш мене! Що ж мені робити, що? Милий, Сашо!

Олександр. Мені набридли жалісливі слова, я говорю серйозно!

Федосія. А ну стань переді мною, як лист перед травою.

Олександр. Що? Та пішла ти! Набридла.

Софія. Олександре! Перед тобою — мати!

Олександр.Треба пам'ятати не про те, що ви - моя мати, а те, що я — ваш син, і маю право на вашу підтримку. Потрібні гроші; від цього залежить хід моєї служби, кар'єра, гідна дво­рянського імені й честі. Невже вам байдуже до вашого обов'язку допомогти синові зайняти пристойне становище?

Софія (посміхаючись). Ти розумний, Сашо! Ти дуже переконливо говориш...

Олександр. Ні, ви облиште ці fa­çons de parler... * Мені потрібні гроші, а решта все, pardon, комедія!

Софія. Олександре! Схаменися ж... Де я візьму грошей?

Олександр. У дяді, абсолютно ясно!

Софія. Ми його вже обікрали... Мені соромно просити.

Олександр. Як стійко ви захи­щаєте інтереси дяді Якова! Parole d'honneur** — це може здатися підозрілим.

Софія. Що? Що таке ти говориш?

Олександр. Е, годі вам! До чого тут драматичний шепіт? Я давно вже не хлопчик.

Софія (з жахом, тихо). На що ти натякнув?!

Олександр. Які там натяки! Я впевнений — дядя не може відмовити вам.

Софі я. Невже я заслужила? Саша, чому?

Олександр (шкодуючи). Ну, ви самі знаєте...

Софія (раптом, твердо). Тобі сказав батько? Невже він сказав тобі?

Олександр (заспокійливо). Ну, так! Ви знаєте — вони балакучі коли... Але ж нічого страшного немає в усьому цьому... Яка жінка не захоплювалась?.. З кожним трапитися може.