Сцена 2

Олександр. Більше трьох не збиратися. Що це? Маленький мітинг? З приводу соціальної несправедливості чи зовнішньої політики? Чи не загралися, дітки?

Любов. Як це дотепно!

Олександр.Яка ти горбата!

Софія (з докором). Олександре!

Олександр (не дивлячись на матір). Mon cher oncle ¹, як здоров'я ваших ніжок?

Любов. Вижени його, мамо!

Олександр Е-е? Що я чую? Образила і сховалась, наче жидок-опозиціонер.

Софія (просить). Справді, Олександре, піди до їдальні.

Олександр. Мaman? Ви — командуєте?

Софія (сумно). На тебе неприємно дивитись...

Олександр. Що я чую? Ви, maman, нарешті, хочете взятися до мого виховання?

Яків. Годі, Олександре! Як ти можеш?

Олександр. Bien. Пардон-пардон. Дядю, я маю маленьку справу до тебе.

Софія. Грошей він не дасть.

Олександр. Ви це знаєте напевно?

Софія. Я просила його не давати.

Олександр. Так, дядю? Вона просила?

Яків. Безумовно, якщо твоя мама каже.

Олександр. О, яка лицарська відповідь! «Якщо маман каже!» Як мило!

Яків (лагідно). Ти пробач мені, Олександре, але таке жит­тя, як твоє... нічні гульбоща...

Олександр. Хто ж влаштовує гульбоща вдень?

Софія. Ти подивись, яке в тебе обличчя. І ти вже лисієш...

Олександр. Обличчу енергійної людини лисина додає солідності. А блідий я, бо стомлений щоденни­м пошуком шматка хліба... Мої батьки породили мене, але не забезпечили для пристойного життя.

Софія (тихо). Я прошу тебе припинити.

Олександр.Навіть шановний папа, коли й брав хабарі, залишав усе в казино.

Яків (тужливо). Який цинізм, Олександре!

Софія (пригнічено). Ти розумієш, що мучиш мене!

Олександр. І от, завдяки азарту папа, у програші опинився я.

Яків. Жахливо, Олександре! Будь мило­сердним, вийди. За що ти мучиш матір?

Олександр. Cher oncle, підкинь капіталу, і — я зникну!

Яків. Візьми, будь ласка, на столі під пресом. Але, невже тобі не шкода матері?

Олександр. А хто пожаліє бідного, розпусного мо­лодика — кандидата в поліціянти? Я скоро змушений буду квасити морди холопам, брати дрібні хабарі й нарешті дістати в живіт кулю опозиціонера. Як вам подобається така блискуча перспектива? ( йде)

Софія. Я не знаю, як говорити з ним, що сказати йому! Навіщо ти дав йому гроші? Він знову питиме.

Яків. Але що ж робить? Треба ж було, щоб він пі­шов!

Софія. Ми тебе пограбуємо, Якове... Даремне ми до тебе переїхали?

Яків. Облиш, люба Соню. Я хочу бути корисним тобі й зумію, ти побачиш! Усе-таки він навдивовижу схожий на свого батька!

Ф е д о с і я. Роди, Боже, волю на всякого долю!

Ведуча. До чого тут доля, няню? Так проявляються гени!

Ф е д о с і я. А я й кажу.

Із «Єгора Буличова»

Шура. Почекайте! Скажіть, батька в місті поважають?

Олексій. Багатого всюди поважають.

Шура. Поважають чи бояться?

Олексій. Якби не боялися – не поважали б.

Шура. А – люблять? І за що?

Олексій. Урядовців – люблять?! Не смішіть. Коли вони не нахабніють, скільки їм дають стільки й беруть, тоді, мабудь, що й люблять.

Шура. А ви стали злим. Ви зовсім інакшим стали!

Олександр. Ну, коли мені ставати інакшим. Запізнився я.

Шура. Раніше ви вихваляли його.

Олексій. Я й зараз його не паскуджу. У всякої риби своя луска.

Шура. Усе ви – брешете.

Олексій. Ти не сердься, серце бережи, серцем можна багато чого довести: ось ти - все гарнішаєш.

Шура. Приємно чути.

Олексій. А мені - не дуже. Не подобається мені краса, коли вона не моя.

Шура. Пропустіть.

Олексій. О, прошу пані. Уже не можна й позалицятися?

Шура. Та, вам аби до кого, хоч до служниць аби залицятися.

Антоніна. Йому все-одно, хоч до риб.

Олексій. Служниці, якщо їх роздягнути, ні в чому не поступаються панянкам.

Шура. Чула? Він тепер завжди таке говорить, точно в казармі жив або в кабаку.

Антоніна. До ледачості додалась ще й хоробрість, але тільки на словах, ох – чоловіки!

Олексій. А - я й справою можу довести.

Антоніна. Нахаба, боягуз, та ще й брехун! А знаєш, він страшенно боїться нашої мамці.

Олексій. Петро, швидше одружуйся з нею. Вона мені набридла.

Антоніна. Ваше виховання залишає бажати кращого.

Олексій. Ох, яка аристократка! Бережіть свій баритон

Не гризіть па ле насіння, се відвертий моветон!