25 Принципи українського правопису

Орфографія (від гр. оrthos — правильний і grapho — пишу) — це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі.

Орфографія, як і орфоепія, має велике значення в спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми української літературної мови, єдині і обов'язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.

Українська орфографія формувалася протягом кількох століть. В основу її покладені такі принципи: 1) фонетичний, за яким слова пишуться так, як вимовляються: небо, хазяїн, поле, риба. 2) морфологічний, згідно з яким слова пишуться за певними правилами незалежно від їх звучання: весна, боротьба, косьба, прекрасний; 3) історичний, або традиційний, за яким слова пишуться так, як писалися раніше, тобто передаються на письмі за традицією. Так, за традицігю в українській мові вживаються букви я, ю, є, ї, щ та буква м'який знак (ь), яка звука не позначає, буква н в таких словах, як лимон, кишеня та буква е у словах леміш, левада. Традиційним є також подвоєння приголосних у власних іншомовних назвах: Калькутта, Руссо. 4) смисловий, або семантико-диференціюючий принцип, за яким написання слів залежить від їхнього значення. За цим принципом вживаються велика і мала букви, пор.: Лев — ім'я і лев — тварина, Орел — місто і орел — птах; пишуться слова разом, окремо і через дефіс: вгору — прислівник, і в гору — іменник з прийменником, якби — сполучник і як би — прислівник і частка і т. п.

39. Фразеологія. Джерела виникнення фразеологізмів

У лексиці української мови поряд з окремими словами існують стійкі словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), які мають одне лексичне значення і воно подібне (синонімічне) до значення окремого повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п'ятами (втекти), замилювати очі (брехати), клювати носом (дрімати), пек­ти раків (червоніти), товкти воду в ступі (одне і те ж робити), кров з молоком (здоровий), ні пари з уст (мов­чати).

Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає, називається фразеологією.

В українській літературній мові широкого значення набула фразеологія й з інших джерел, зокрема:

– виробничо-професійні вирази, що набули метафоричиого значення: сім раз одміряії, а раз одріж (з мови кравців); грати першу скрипку (з мови музикантів);

– вислови з античної культури: золотий вік (означає щаслива пора, епоха розквіту); золотий дощ (означає несподіване багатство);

– переклади виразів видатних людей, учених: Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах (Д. Ібаррурі); '//.< та краса, чисте мистецтво (І. Кант);

– крилаті вирази українських письменників: Убий не здамся (Леся Українка); Хіба ревуть воли, як яс.ш повні? (Панас Мирний);

– переклади крилатих виразів російських письмен ників: Народжений плазувати літати не здатний (М. Горький); Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться (М. Гоголь)

– переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам солодкий і приємний (Гомер).

– біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока; Повертатися на круги своя.